Лесь Подерв’яянський (народився 3 листопада 1952, Київ) — український художник, представник Нової хвилі, автор сатиричних п’єс. Член Спілки художників України з 1980 року. Автор-виконавець сатиричних п’єс.
ВСУПЕРЕЧ УСЬОМУ. ХРОНІКА ЖИТТЯ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО СУЇЦИДУ ОЧИМА ЛЕСЯ ПОДЕРВ’ЯНСЬКОГО
Хто такий Лесь Подерв’янський знають усі і не знає ніхто. Офіційно – художник та письменник. Автор-виконавець сатиричних п’єс. А ще – народний філософ і найбільш цитований матерщинник. Творець лаконічної формули національної ідеї із трьох слів: “Від$@&ться від нас”. Такою є універсальна відповідь Путіну, яку взяли на озброєння українські політики.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
11 років тому голосом Подерв’янського ледь не заговорило метро. Напередодні 60-річчя Київського метрополітену у керівництва підземки виникла ідея залучити відомих людей, які оголошували б станції. Кандидатуру мали вибрати кияни. Зі 147 претендентів найбільше голосів набрав Подерв’янський. Проте сам майстер розмовного жанру від ролі диктора відмовився.
Він ніби свій для представників усіх верств суспільства – від завсідників дешевих генделиків до президентів. До нього часто напрошуються на інтерв’ю журналісти, сподіваючись на те, що майстер почне весело матюкатися під диктофон. І тому він часто відмовляється від інтерв’ю.
Проблема в тому, що Подерв’янський не просто сипле дотепами та матюкається, коли вип’є. Його творча манера – це мікс постмодернізму, удаваного цинізму та карнавальної культури. Три художні підходи в одному флаконі.
Карнавальна культура – це щось на кшталт народно-філософської традиції, що виникла в Середньовіччі. Її суть у тому, що все пафосне, епічне та трагічне пропускається крізь сито сміху. Майстер спілкується з публікою мовою створених ним сценічних персонажів.
У звичайному житті Подерв’янський невульгарний. Він спадковий художник, який більшу частину часу проводить у майстерні. Нещодавно він відсвяткував 69-й день народження. Напередодні у Dymchuk gallery відбулося відкриття його нової виставки. Іноді він бере участь у концертах. Але здебільшого уникає суєти, тусовок і навіть соцмереж. Стверджує, що не користується комп’ютером. Хоча акаунт у фейсбуці у нього все ж таки є.
Попри загадкові стосунки літератора з комп’ютером, одне з його джерел доходу – інтернет-магазин із книгами та мерчами. У магазин можна зателефонувати за номером, позначеним на сайті, і вам відповість людина, голос якої схожий на голос Митця, як його іноді називають фанати. Проте це не він.
До списку соціальних ролей можна додати ще одну – “трохи пророк”. За пів року до Чорнобильської катастрофи він вигадав постапокаліптичну “Казку про рєпку, чи хулі не ясно?” Для тих, хто не в темі – усі персонажі у цій п’єсі мутанти. У цьому, здається, було щось пророче.
Він не поза політикою. 2016-го чи то жартома, чи то всерйоз пропонував ввести в Конституцію поняття Майдан. Востаннє тривожно-пророчі нотки у його голосі пролунали напередодні президентських виборів навесні 2019-го: “Якщо народ обирає блазня головнокомандувачем, він хоче, щоб його перемогли, тобто не хоче існувати”.
Сьогодні Подерв’янський не такий категоричний. На запитання Liga.net, – зараз Україна віддаляється від колективного суїциду чи наближається до нього, – він відповідає:
– Я тоді говорив абсолютно конкретно, чим відгукнеться цей вибір. У нашій історії ми регулярно чинили так, але якось завжди виборсувалися. Переживемо і це. Ми й не таке перетравлювали, Україна виявилася дуже стійкою країною. Це все хе*ня, але хе*ня, яка нас гальмує, звісно.
Ким вважає себе сам Митець? Його остання книга називається “Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем та майстром кунг-фу”. У цьому реченні, мабуть, і полягає його самоідентифікація. Письменник і справді багато років займається кунг-фу. А Йомасала Хухіс – це вигаданий персонаж, говорячи мовою Подерв’янського, “неземного походження істота, існуюча в підсвідомості”.
Щоб зрозуміти, у чому життєва філософія Подерв’янського і як йому вдається не заблукати в заборонених садах підсвідомості, має сенс зазирнути в його життя та творчість, починаючи з дитинства.
Друга половина 1950-х, Київ. Вулицею Леніна (зараз Богдана Хмельницького) до гастронома підходять літня дама та хлопчик років п’яти. Жінка веде дитину на іграшковій вуздечці. Вони грають у коня: хлопчик везе жінку до крамниці. З конем, зрозуміло, до приміщення не можна.
Тому жінка прив’язує малюка до поруччя, а сама вирушає за покупками. Малюк стоїть під гастрономом. Як і належить справжньому коню б’є копитом. Навколо збирається юрба. Жалісливі громадяни не витримують, хтось зривається на крик: “Мати-зозуля, прив’язала дитину!” Інші роззяви вторять: “Яка наволоч, чудовисько!”, “Де міліція?”.
Двері гастронома відчиняються і з’являється дама з покупками. Під прокляття громадян, вона спокійно відв’язує хлопчика від поруччя і на очах у публіки звучно вимовляє лише одне слово: “Нноо!” Це – п’ятирічний Лесь Подерв’янський та його бабуся Іраїда.
Бабуся у Подерв’янського, за його ж визначенням, була хвацькою. Стрибала з парашутом, їздила верхи на конях. Вона походила із заможної родини донських козаків. Коли розпочалась революція 1917 року її батько, полковник, пішов рубати “червону сволоту”. А Іраїда – тоді 16-річне дівчисько – залишилася одна. Без грошей. Влаштувалася медсестрою у санітарний потяг та швидко навчилася торгувати контрабандою.
У діда Семена Міляєва характер теж був у дусі часу, монументальний. Він походив із забезпеченої сім’ї чиновника, який працював у соляній компанії. У 20-ті роки навчався у Харківському технологічному інституті. Коли залишалося лише кілька місяців до захисту диплома, його запросив до себе ректор. Приводом для цього було те, що Міляєв висилав гроші своїй матері, яка після революції втекла до Німеччини. Директор поставив ультиматум: або інститут, або допомога матері.
– Дід послав усіх нах*й і пішов з інституту, – розповідає Лесь. – Цей вчинок можна було б назвати непрактичним. Але історія має продовження. Усі студенти, з якими він навчався та які закінчили факультет, стали інженерами. Їх усіх 1937 року розстріляли.
Подерв’янський витримує невеличку паузу:
– Звідси висновок: багато вчинків, які здаються дурними, насправді мають найвищий сенс. Дід завжди відчував подих вищих сил, чинив якось зовсім, на перший погляд, дико. Після цього він став художником. У 1950-х у Києві займався оформленням музею Леніна (зараз у цій будівлі Будинок Вчителя. – Ред.). А замовником було ЦК компартії України, і вони не заплатили йому. Тоді дід подав до суду. Оточення дивилося на нього як на ідіота, але дід суд виграв. Він був людиною, яка не йшла на компроміс і відчувала, що треба, а що не треба робити. З погляду звичайної людини, це були дурні вчинки, але насправді мудрі.
Подерв’янський здається людиною, яка у злагоді з собою. У світі невротиків він виглядає білою вороною. В одній із телефонних розмов запитую:
– Ви якось казали, що ідеальна модель вашого життя – робити, що хочете, чи нічого не робити. Жити за цією формулою можуть собі дозволити або від народження добре забезпечені люди, або ті, хто не має дітей. Якщо можливий консенсус, у чому він?
– Та ні, я не був особливо забезпеченим, та й діти в мене є. Життя одноразове як пластмасовий посуд, і немає сенсу витрачати його на те, що тобі гидко, а коли ти митець – і поготів. Зрештою, це просто невигідно. Який сенс створювати роботи, які тобі самому гидкі, твоя праця ніколи не окупиться, а це лайно нікому не потрібне. Набагато простіше робити те, що тобі до вподоби, і отримувати від цього задоволення, а супутні “пряники” прийдуть до тебе самі собою і що менше ти про них думатимеш, то швидше.
Він народився і виріс серед красивих, захоплених своєю справою людей. Які від народження були для нього своїми у вищому значенні цього слова. У більшості творчих особистостей пів життя йде на те, щоб “знайти своїх і заспокоїтися”, їм доводиться долати перепони, пробувати, обпікатися, потрапляти в халепи, зачаровуватися і розчаровуватися, поки вони не доєднаються до дружнього середовища. Подерв’янському в усіх сенсах поталанило.
Намагаюся намацати больову точку, мусить вона в нього бути, і в мене не виходить. Пам’ятаючи заяложений вислів, що всі ми родом із дитинства, запитую, чи були у нього ситуації, що травмували?
– Нормальне живе дитинство було, – життєрадісно відповідає він. – Хлопчики часто билися, але це було нормально. Будинок, у якому я жив, був на Мечникова, на пагорбі – це будинок художників та архітекторів. Моє середовище було не в школі – там люди досить занудні. Усі мої друзі були у дворі. Діти художників. Вони мали фантазію, до того ж деструктивну. Тож ми самі того не розуміючи, ходили по межі, здійснювали вчинки, які були на межі життя та смерті.
– Які?
– Бігали по дахах. Довкола, в глинистих ярах, знаходили снаряди, що не розірвалися. Тоді то була дика територія, на ній стояли хатки, паслися кози. Неподалік була Олександрівська клінічна лікарня (на той час лікарня імені Жовтневої революції). І там можна було побачити ампутовані руки та ноги. Ми ними грали.
– А як?
– Одного разу прив’язали на палку відрізану руку, це був знак легіонерів. І з нею ходили у гастроном. Багато чого робили. Але це не було травматично.
– Ваш тато був чудовим художником. Це він вам руку поставив?
– Він мною серйозно не займався. Звернув увагу лише після Яблонської (Тетяна Яблонська, одна з найвідоміших художниць СРСР, академік Академії мистецтв України, лауреат усіх можливих премій СРСР та УРСР, герой України. – Ред.). Вона жила з нами в одному будинку, на два поверхи нижче. Прийшла до батьків у гості, там вони влаштовували якусь п’янку. Побачила мою роботу і запитує у тата, чия. Він каже: “Мій намалював”. – Вона: “Здорово, він дуже талановитий”. І після того, як Тетяна мою роботу похвалила, він мене почав навчати трошки. Але в нього, звичайно, так – рука була залізна.
– Він був вимогливим?
– Так. Він був педантом. Я – повна його протилежність.
– До ваших робіт він ставився жорстко?
– Він особливо не цікавився тим, що я роблю.
Це було прикро?
– Ні. Я звик. Але на якомусь етапі він став сам зі мною радитись, запрошував мене до майстерні та запитував: “Як?” Тож певна довіра в нього до мене була. Не одразу. Коли я теж уже знайшов якусь майстерність.
– Ваша мама зараз цікавиться тим, що відбувається у світі?
– Аж надто. Вона зазвичай повідомляє мені останні новини – десь сталося виверження вулкана чи ще якась фігня. Вона все знає. Досі викладає. В інститут не ходить, але інтернетом надиктовує лекції своїм аспірантам. Вона почала погано бачити, їй номери телефону складно розібрати, але їй це й не потрібно, вона усі телефони пам’ятає.
– У вас є перший спогад про маму?
– Я пам’ятаю себе з чотирьох місяців! Вона не вірила. Але я їй точно описав ситуацію. Я лежав у візочку, до нас у гості приїхала моя тітка з Ленінграда, на ній було намисто. Я пам’ятаю, як його розірвав на ній і воно посипалося у візочок. І пам’ятаю, якого кольору у мами була сукня – блакитно-бузкова. Літня. А намисто було червоне.
Перші літературні твори Подерв’янський написав у сімдесятих під час служби в армії. Згодом з’явилися записи на касетах. Знаю, що у 80-ті їм зацікавилося КДБ. Його викликали на розмову. Розпитую про цей випадок.
– Викликали не тільки мене, – відмахується він. – Багатьох смикали. Сидить якийсь придурок навпроти і довго розпитує тебе, як ти ставишся до творчості Сальвадора Далі. А потім: “Ви знаєте Вову Дизеля?” Це клікуха якогось хіпі. Звідки я можу його знати?
Незабаром кадебешник втомився і відстав, а вже коли відпускав хлопця, поцікавився, чи той написав щось нове і додав, що у відділі (мова про п’ятий відділ КДБ. – Ред.), коли слухають його касети, регочуть як коні.
П’єси були не єдиним порушенням правил. Майже все життя Подерв’янський займається кунг-фу. Але розпочалося все з карате, яким він захопився після служби в армії. Цей вид бойових мистецтв був у СРСР напівлегальним. Його то дозволяли, то забороняли. Був період, коли за викладання могли впаяти тюремний термін.
– Заборона тільки додавала драйву, – каже Подерв’янський.
– Хто був вашим учителем?
– Студент із Конго, дуже сильний хлопець. Він навчався у авіаційному інституті. Я і мої друзі тренувалися у нього років зо два, потім він повернувся до Конго, і на прощання сказав: “Хлопці, щоб чогось навчитися, треба вчити інших”. І ми почали вчити. Але це теж був скромний досвід, тому що кегебуха взялася конкретно і за це, справді, можна було вже отримати термін. Але якось минулося. А потім у мене з’явився другий вчитель, уже з кунг-фу. Дуже сильний майстер.
Подерв’янський пояснює, що кунг-фу – це загальне поняття, яке стосується будь-якої діяльності:
– У приблизному перекладі воно означає високий рівень, якість, мистецтво. Кунг-фу може бути й у кулінарії. Коли ти розумієш, що бойові мистецтва, література, живопис, побут, просто життя – це все кунг-фу, жити простіше та цікавіше.
Його аватарка у фейсбуці – знімок його картини, на якій зображений Міямото Мусасі, знаменитий фехтувальник, автор “Книги П’яти кілець”. Запитую чи згоден Лесь із сентенцією Мусасі, який пише: “Шукати практичних вигод, використовуючи свої професійні знання, – вульгарно”. І якщо так, то чому?
– Я згоден із Майстром. Тільки людина, яка не шукає матеріальної вигоди та практичного застосування своїх навичок, може вийти за межі, окреслені обивателем, і досягти величі духу та справжньої майстерності.
– Ви одного разу сказали, що з дитинства чудово відчуваєте фальш. Це відчуття заважало коли-небудь?
– Завжди допомагало зрозуміти, що відбувається насправді. На відміну від логічного аналізу, що часто дає збій.
Коли розвалився СРСР, йому було 38 років, тобто більша частина життя минула у соціалістичному суспільстві. І його матюки, філософські тексти – це реакція на життя в затхлому болоті. Глузування – як спосіб протистояти системі, де КДБ пасе всіх. І де жити не за брехнею часто просто небезпечно. Але людина залишається людиною, хоча б коли регоче.
П’єси виконували головну функцію – вони чинили опір системі, і, слухаючи їх, людина з раба знову перетворювалася на людину. Записані вони були на суржику, що підкреслювало окремість української від радянської та навіть більше – української від радянської української.
Наприкінці 80-х і на початку 90-х – саме в цей період Подерв’янський стає популярним – його тексти діяли на радянських людей, як фільми Квентіна Тарантіно. Забути це враження неможливо.
Вперше “Гамлета…” Подерв’янського я почула на початку 90-х у “Квінті” на ВЖ (кав’ярня на вулиці Велика Житомирська у Києві. – Ред.), куди після школи ми з подругою зайшли випити кави.
Читець – довговолосий хлопець у шкіряних штанах був дуже напідпитку і, побачивши нас, без зайвих пояснень, почав:
— Берег моря. Чути розбещеннi крики морських птахiв, ревiння моржiв, а також iншi звуки, iздаваємиє рiзною морською сволотою. На берег моря виходить Гамлeт, принц Датський…
Читав він талановито, шалено і голосно, погойдуючись у такт музиці тексту. Коли прочитав усю п’єсу, обізвав нас дурами і розчинився у темному підворітті. Пізніше ми дізналися, що звуть його Володя Обломіст, наймиліша та найінтелігентніша людина, яка кардинально змінювалася, коли випивала. Згодом алкоголь його вбив.
Тоді мене вразила ремарка: “Гамлeт п**дить усiх дрючком: п****чить герба з ведмедем, потiм заливає шампанськоє в рояль i шпроти запускає туди ж. I по роялю п**дить дрючком. Рояль гуде”. Я уявляла, як у роялі плавають шпроти у жовтій рідині. У цьому було кіно. Відлуння якого я побачу трохи пізніше, коли на екрани вийде “Кримінальне чтиво”, найзвизначніший фільм Квентіна Тарантіно, що зніс дах мільйонам глядачів у всьому світі.
Фільм дзеркалом відбивав дух часу. У ньому була свобода. Звичні рамки ламалися через коліно. Він був гарний та нахабний. Того самого роду нахабство та краса були у “Гамлеті…”. В якому автор глузував з усього, що рухалося. Звичний сюжет вивертав навиворіт. І ніби знущаючись, випльовував алюзії на одвічні запитання – “Купатися чи не купатися… а може батерфляєм?”
І Подерв’янський, і Тарантіно спіймали дух часу за хвіст. Це до снаги людині, яка не бачить меж. Як можна вирости вільним в Америці, загалом зрозуміло. Але як стати вільним у тоталітарній державі – запитання.
Союз вже розвалився, народ отримував зарплату горілкою та цукром, з якого потім гнав самогон. За кросівки могло прилетіти від гопоти, модну шмотку могли зняти в центрі міста, а якщо ти йшла вулицею та їла банан – перехожі оберталися, не тому, що їм публічне поглинання банана здавалося непристойним, а тому що банани були екзотикою.
Реальність, яка нещодавно здавалася ясною і передбачуваною, перевертнем явила зовсім інший бік, і там, на цій території, можна було все. Повсякденність за рівнем абсурду нагадувала тексти Подерв’янського:
Всі сміються. Починає грать красива токата. Самодєлкін б’є під неї чочотку. Буратіно гладить Мальвіну, Мальвіна гладить Нєзнайку, Нєзнайко однією рукою гладить Сінєглазку, а другою помагає їй блювать. Сінєглазка блює, Карандаш малює, Красна Шапочка чуха собі живіт. Пєтрушка знаходить під столом яєчко, яке чудом не розбилося і заходиться його розрисовувать.
Буратіно (тупо). Ну так шо, завтра гуляєм?
Гурвіник. А как же! Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, бл*дь!
Хто такий Лесь Подерв’янський знають усі і не знає ніхто. Офіційно – художник та письменник. Автор-виконавець сатиричних п’єс. А ще – народний філософ і найбільш цитований матерщинник. Творець лаконічної формули національної ідеї із трьох слів: “Від$@&ться від нас”. Такою є універсальна відповідь Путіну, яку взяли на озброєння українські політики.
11 років тому голосом Подерв’янського ледь не заговорило метро. Напередодні 60-річчя Київського метрополітену у керівництва підземки виникла ідея залучити відомих людей, які оголошували б станції. Кандидатуру мали вибрати кияни. Зі 147 претендентів найбільше голосів набрав Подерв’янський. Проте сам майстер розмовного жанру від ролі диктора відмовився.
Він ніби свій для представників усіх верств суспільства – від завсідників дешевих генделиків до президентів. До нього часто напрошуються на інтерв’ю журналісти, сподіваючись на те, що майстер почне весело матюкатися під диктофон. І тому він часто відмовляється від інтерв’ю.
Проблема в тому, що Подерв’янський не просто сипле дотепами та матюкається, коли вип’є. Його творча манера – це мікс постмодернізму, удаваного цинізму та карнавальної культури. Три художні підходи в одному флаконі.
Карнавальна культура – це щось на кшталт народно-філософської традиції, що виникла в Середньовіччі. Її суть у тому, що все пафосне, епічне та трагічне пропускається крізь сито сміху. Майстер спілкується з публікою мовою створених ним сценічних персонажів.
У звичайному житті Подерв’янський невульгарний. Він спадковий художник, який більшу частину часу проводить у майстерні. Нещодавно він відсвяткував 69-й день народження. Напередодні у Dymchuk gallery відбулося відкриття його нової виставки. Іноді він бере участь у концертах. Але здебільшого уникає суєти, тусовок і навіть соцмереж. Стверджує, що не користується комп’ютером. Хоча акаунт у фейсбуці у нього все ж таки є.
Попри загадкові стосунки літератора з комп’ютером, одне з його джерел доходу – інтернет-магазин із книгами та мерчами. У магазин можна зателефонувати за номером, позначеним на сайті, і вам відповість людина, голос якої схожий на голос Митця, як його іноді називають фанати. Проте це не він.
До списку соціальних ролей можна додати ще одну – “трохи пророк”. За пів року до Чорнобильської катастрофи він вигадав постапокаліптичну “Казку про рєпку, чи хулі не ясно?” Для тих, хто не в темі – усі персонажі у цій п’єсі мутанти. У цьому, здається, було щось пророче.
Він не поза політикою. 2016-го чи то жартома, чи то всерйоз пропонував ввести в Конституцію поняття Майдан. Востаннє тривожно-пророчі нотки у його голосі пролунали напередодні президентських виборів навесні 2019-го: “Якщо народ обирає блазня головнокомандувачем, він хоче, щоб його перемогли, тобто не хоче існувати”.
Сьогодні Подерв’янський не такий категоричний. На запитання Liga.net, – зараз Україна віддаляється від колективного суїциду чи наближається до нього, – він відповідає:
– Я тоді говорив абсолютно конкретно, чим відгукнеться цей вибір. У нашій історії ми регулярно чинили так, але якось завжди виборсувалися. Переживемо і це. Ми й не таке перетравлювали, Україна виявилася дуже стійкою країною. Це все хе*ня, але хе*ня, яка нас гальмує, звісно.
Ким вважає себе сам Митець? Його остання книга називається “Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем та майстром кунг-фу”. У цьому реченні, мабуть, і полягає його самоідентифікація. Письменник і справді багато років займається кунг-фу. А Йомасала Хухіс – це вигаданий персонаж, говорячи мовою Подерв’янського, “неземного походження істота, існуюча в підсвідомості”.
Щоб зрозуміти, у чому життєва філософія Подерв’янського і як йому вдається не заблукати в заборонених садах підсвідомості, має сенс зазирнути в його життя та творчість, починаючи з дитинства.
Друга половина 1950-х, Київ. Вулицею Леніна (зараз Богдана Хмельницького) до гастронома підходять літня дама та хлопчик років п’яти. Жінка веде дитину на іграшковій вуздечці. Вони грають у коня: хлопчик везе жінку до крамниці. З конем, зрозуміло, до приміщення не можна.
Тому жінка прив’язує малюка до поруччя, а сама вирушає за покупками. Малюк стоїть під гастрономом. Як і належить справжньому коню б’є копитом. Навколо збирається юрба. Жалісливі громадяни не витримують, хтось зривається на крик: “Мати-зозуля, прив’язала дитину!” Інші роззяви вторять: “Яка наволоч, чудовисько!”, “Де міліція?”.
Двері гастронома відчиняються і з’являється дама з покупками. Під прокляття громадян, вона спокійно відв’язує хлопчика від поруччя і на очах у публіки звучно вимовляє лише одне слово: “Нноо!” Це – п’ятирічний Лесь Подерв’янський та його бабуся Іраїда.
Бабуся у Подерв’янського, за його ж визначенням, була хвацькою. Стрибала з парашутом, їздила верхи на конях. Вона походила із заможної родини донських козаків. Коли розпочалась революція 1917 року її батько, полковник, пішов рубати “червону сволоту”. А Іраїда – тоді 16-річне дівчисько – залишилася одна. Без грошей. Влаштувалася медсестрою у санітарний потяг та швидко навчилася торгувати контрабандою.
У діда Семена Міляєва характер теж був у дусі часу, монументальний. Він походив із забезпеченої сім’ї чиновника, який працював у соляній компанії. У 20-ті роки навчався у Харківському технологічному інституті. Коли залишалося лише кілька місяців до захисту диплома, його запросив до себе ректор. Приводом для цього було те, що Міляєв висилав гроші своїй матері, яка після революції втекла до Німеччини. Директор поставив ультиматум: або інститут, або допомога матері.
– Дід послав усіх нах*й і пішов з інституту, – розповідає Лесь. – Цей вчинок можна було б назвати непрактичним. Але історія має продовження. Усі студенти, з якими він навчався та які закінчили факультет, стали інженерами. Їх усіх 1937 року розстріляли.
Подерв’янський витримує невеличку паузу:
– Звідси висновок: багато вчинків, які здаються дурними, насправді мають найвищий сенс. Дід завжди відчував подих вищих сил, чинив якось зовсім, на перший погляд, дико. Після цього він став художником. У 1950-х у Києві займався оформленням музею Леніна (зараз у цій будівлі Будинок Вчителя. – Ред.). А замовником було ЦК компартії України, і вони не заплатили йому. Тоді дід подав до суду. Оточення дивилося на нього як на ідіота, але дід суд виграв. Він був людиною, яка не йшла на компроміс і відчувала, що треба, а що не треба робити. З погляду звичайної людини, це були дурні вчинки, але насправді мудрі.
Подерв’янський здається людиною, яка у злагоді з собою. У світі невротиків він виглядає білою вороною. В одній із телефонних розмов запитую:
– Ви якось казали, що ідеальна модель вашого життя – робити, що хочете, чи нічого не робити. Жити за цією формулою можуть собі дозволити або від народження добре забезпечені люди, або ті, хто не має дітей. Якщо можливий консенсус, у чому він?
– Та ні, я не був особливо забезпеченим, та й діти в мене є. Життя одноразове як пластмасовий посуд, і немає сенсу витрачати його на те, що тобі гидко, а коли ти митець – і поготів. Зрештою, це просто невигідно. Який сенс створювати роботи, які тобі самому гидкі, твоя праця ніколи не окупиться, а це лайно нікому не потрібне. Набагато простіше робити те, що тобі до вподоби, і отримувати від цього задоволення, а супутні “пряники” прийдуть до тебе самі собою і що менше ти про них думатимеш, то швидше.
Він народився і виріс серед красивих, захоплених своєю справою людей. Які від народження були для нього своїми у вищому значенні цього слова. У більшості творчих особистостей пів життя йде на те, щоб “знайти своїх і заспокоїтися”, їм доводиться долати перепони, пробувати, обпікатися, потрапляти в халепи, зачаровуватися і розчаровуватися, поки вони не доєднаються до дружнього середовища. Подерв’янському в усіх сенсах поталанило.
Намагаюся намацати больову точку, мусить вона в нього бути, і в мене не виходить. Пам’ятаючи заяложений вислів, що всі ми родом із дитинства, запитую, чи були у нього ситуації, що травмували?
– Нормальне живе дитинство було, – життєрадісно відповідає він. – Хлопчики часто билися, але це було нормально. Будинок, у якому я жив, був на Мечникова, на пагорбі – це будинок художників та архітекторів. Моє середовище було не в школі – там люди досить занудні. Усі мої друзі були у дворі. Діти художників. Вони мали фантазію, до того ж деструктивну. Тож ми самі того не розуміючи, ходили по межі, здійснювали вчинки, які були на межі життя та смерті.
– Які?
– Бігали по дахах. Довкола, в глинистих ярах, знаходили снаряди, що не розірвалися. Тоді то була дика територія, на ній стояли хатки, паслися кози. Неподалік була Олександрівська клінічна лікарня (на той час лікарня імені Жовтневої революції). І там можна було побачити ампутовані руки та ноги. Ми ними грали.
– А як?
– Одного разу прив’язали на палку відрізану руку, це був знак легіонерів. І з нею ходили у гастроном. Багато чого робили. Але це не було травматично.
– Ваш тато був чудовим художником. Це він вам руку поставив?
– Він мною серйозно не займався. Звернув увагу лише після Яблонської (Тетяна Яблонська, одна з найвідоміших художниць СРСР, академік Академії мистецтв України, лауреат усіх можливих премій СРСР та УРСР, герой України. – Ред.). Вона жила з нами в одному будинку, на два поверхи нижче. Прийшла до батьків у гості, там вони влаштовували якусь п’янку. Побачила мою роботу і запитує у тата, чия. Він каже: “Мій намалював”. – Вона: “Здорово, він дуже талановитий”. І після того, як Тетяна мою роботу похвалила, він мене почав навчати трошки. Але в нього, звичайно, так – рука була залізна.
– Він був вимогливим?
– Так. Він був педантом. Я – повна його протилежність.
– До ваших робіт він ставився жорстко?
– Він особливо не цікавився тим, що я роблю.
– Це було прикро?
– Ні. Я звик. Але на якомусь етапі він став сам зі мною радитись, запрошував мене до майстерні та запитував: “Як?” Тож певна довіра в нього до мене була. Не одразу. Коли я теж уже знайшов якусь майстерність.
Привіт, Манано! Лесь Подерв’янський.
1985, полотно, олія, 180х180 см
(Зображення: www.100artists.com.ua)
– Ваша мама зараз цікавиться тим, що відбувається у світі?
– Аж надто. Вона зазвичай повідомляє мені останні новини – десь сталося виверження вулкана чи ще якась фігня. Вона все знає. Досі викладає. В інститут не ходить, але інтернетом надиктовує лекції своїм аспірантам. Вона почала погано бачити, їй номери телефону складно розібрати, але їй це й не потрібно, вона усі телефони пам’ятає.
– У вас є перший спогад про маму?
– Я пам’ятаю себе з чотирьох місяців! Вона не вірила. Але я їй точно описав ситуацію. Я лежав у візочку, до нас у гості приїхала моя тітка з Ленінграда, на ній було намисто. Я пам’ятаю, як його розірвав на ній і воно посипалося у візочок. І пам’ятаю, якого кольору у мами була сукня – блакитно-бузкова. Літня. А намисто було червоне.
Перші літературні твори Подерв’янський написав у сімдесятих під час служби в армії. Згодом з’явилися записи на касетах. Знаю, що у 80-ті їм зацікавилося КДБ. Його викликали на розмову. Розпитую про цей випадок.
– Викликали не тільки мене, – відмахується він. – Багатьох смикали. Сидить якийсь придурок навпроти і довго розпитує тебе, як ти ставишся до творчості Сальвадора Далі. А потім: “Ви знаєте Вову Дизеля?” Це клікуха якогось хіпі. Звідки я можу його знати?
Незабаром кадебешник втомився і відстав, а вже коли відпускав хлопця, поцікавився, чи той написав щось нове і додав, що у відділі (мова про п’ятий відділ КДБ. – Ред.), коли слухають його касети, регочуть як коні.
П’єси були не єдиним порушенням правил. Майже все життя Подерв’янський займається кунг-фу. Але розпочалося все з карате, яким він захопився після служби в армії. Цей вид бойових мистецтв був у СРСР напівлегальним. Його то дозволяли, то забороняли. Був період, коли за викладання могли впаяти тюремний термін.
– Заборона тільки додавала драйву, – каже Подерв’янський.
“Старий брехун”, Лесь Подерв’янський.
2002 рік, полотно, олія, 145х145 см
(Зображенння: www.100artists.com.ua)
– Хто був вашим учителем?
– Студент із Конго, дуже сильний хлопець. Він навчався у авіаційному інституті. Я і мої друзі тренувалися у нього років зо два, потім він повернувся до Конго, і на прощання сказав: “Хлопці, щоб чогось навчитися, треба вчити інших”. І ми почали вчити. Але це теж був скромний досвід, тому що кегебуха взялася конкретно і за це, справді, можна було вже отримати термін. Але якось минулося. А потім у мене з’явився другий вчитель, уже з кунг-фу. Дуже сильний майстер.
Подерв’янський пояснює, що кунг-фу – це загальне поняття, яке стосується будь-якої діяльності:
– У приблизному перекладі воно означає високий рівень, якість, мистецтво. Кунг-фу може бути й у кулінарії. Коли ти розумієш, що бойові мистецтва, література, живопис, побут, просто життя – це все кунг-фу, жити простіше та цікавіше.
Його аватарка у фейсбуці – знімок його картини, на якій зображений Міямото Мусасі, знаменитий фехтувальник, автор “Книги П’яти кілець”. Запитую чи згоден Лесь із сентенцією Мусасі, який пише: “Шукати практичних вигод, використовуючи свої професійні знання, – вульгарно”. І якщо так, то чому?
– Я згоден із Майстром. Тільки людина, яка не шукає матеріальної вигоди та практичного застосування своїх навичок, може вийти за межі, окреслені обивателем, і досягти величі духу та справжньої майстерності.
– Ви одного разу сказали, що з дитинства чудово відчуваєте фальш. Це відчуття заважало коли-небудь?
– Завжди допомагало зрозуміти, що відбувається насправді. На відміну від логічного аналізу, що часто дає збій.
Коли розвалився СРСР, йому було 38 років, тобто більша частина життя минула у соціалістичному суспільстві. І його матюки, філософські тексти – це реакція на життя в затхлому болоті. Глузування – як спосіб протистояти системі, де КДБ пасе всіх. І де жити не за брехнею часто просто небезпечно. Але людина залишається людиною, хоча б коли регоче.
П’єси виконували головну функцію – вони чинили опір системі, і, слухаючи їх, людина з раба знову перетворювалася на людину. Записані вони були на суржику, що підкреслювало окремість української від радянської та навіть більше – української від радянської української.
Наприкінці 80-х і на початку 90-х – саме в цей період Подерв’янський стає популярним – його тексти діяли на радянських людей, як фільми Квентіна Тарантіно. Забути це враження неможливо.
Вперше “Гамлета…” Подерв’янського я почула на початку 90-х у “Квінті” на ВЖ (кав’ярня на вулиці Велика Житомирська у Києві. – Ред.), куди після школи ми з подругою зайшли випити кави.
Читець – довговолосий хлопець у шкіряних штанах був дуже на підпитку і, побачивши нас, без зайвих пояснень, почав:
Берег моря. Чути розбещеннi крики морських птахiв, ревiння моржiв, а також iншi звуки, iздаваємиє рiзною морською сволотою. На берег моря виходить Гамлeт, принц Датський…
— Лесь Подерв’янський “Гамлет, або Феномен датського кацапiзму”
Читав він талановито, шалено і голосно, погойдуючись у такт музиці тексту. Коли прочитав усю п’єсу, обізвав нас дурами і розчинився у темному підворітті. Пізніше ми дізналися, що звуть його Володя Обломіст, наймиліша та найінтелігентніша людина, яка кардинально змінювалася, коли випивала. Згодом алкоголь його вбив.
Тоді мене вразила ремарка: “Гамлeт п**дить усiх дрючком: п****чить герба з ведмедем, потiм заливаe шампанськоє в рояль i шпроти запускає туди ж. I по роялю п**дить дрючком. Рояль гуде”. Я уявляла, як у роялі плавають шпроти у жовтій рідині. У цьому було кіно. Відлуння якого я побачу трохи пізніше, коли на екрани вийде “Кримінальне чтиво”, найзвизначніший фільм Квентіна Тарантіно, що зніс дах мільйонам глядачів у всьому світі.
Фільм дзеркалом відбивав дух часу. У ньому була свобода. Звичні рамки ламалися через коліно. Він був гарний та нахабний. Того самого роду нахабство та краса були у “Гамлеті…”. В якому автор глузував з усього, що рухалося. Звичний сюжет вивертав навиворіт. І ніби знущаючись, випльовував алюзії на одвічні запитання – “Купатися чи не купатися… а може батерфляєм?”
І Подерв’янський, і Тарантіно спіймали дух часу за хвіст. Це до снаги людині, яка не бачить меж. Як можна вирости вільним в Америці, загалом зрозуміло. Але як стати вільним у тоталітарній державі – запитання.
Союз вже розвалився, народ отримував зарплату горілкою та цукром, з якого потім гнав самогон. За кросівки могло прилетіти від гопоти, модну шмотку могли зняти в центрі міста, а якщо ти йшла вулицею та їла банан – перехожі оберталися, не тому, що їм публічне поглинання банана здавалося непристойним, а тому що банани були екзотикою.
Реальність, яка нещодавно здавалася ясною і передбачуваною, перевертнем явила зовсім інший бік, і там, на цій території, можна було все. Повсякденність за рівнем абсурду нагадувала тексти Подерв’янського:
Всі сміються. Починає грать красива токата. Самодєлкін б’є під неї чочотку. Буратіно гладить Мальвіну, Мальвіна гладить Нєзнайку, Нєзнайко однією рукою гладить Сінєглазку, а другою помагає їй блювать. Сінєглазка блює, Карандаш малює, Красна Шапочка чуха собі живіт. Пєтрушка знаходить під столом яєчко, яке чудом не розбилося і заходиться його розрисовувать.
Буратіно (тупо). Ну так шо, завтра гуляєм?
Гурвіник. А как же! Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, бл*дь!
— Лесь Подерв’янський “Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, бл*дь!”
Про Тарантіно Подерв’янський каже: “Ми бачимо і розуміємо однаково”. І це так. Підхід до мистецтва в обох ідентичний. І, можливо, у феноменальному успіху Тарантіно є ключ до розуміння популярності Подерв’янського, тексти якого у 90-ті без реклами та інтернету стали фольклором.
Кожна його п’єса нашпигована афоризмами, як і його гамлетівський рояль шпротами: “Недосконалість світу за***ла”, “Я роздав н**уй все. Все, шо роками п**див”, “Нам звична жизнь, як старий гєморой,/А смерть незвична нам, і це – буття закони”.
Подерв’янський зробив неможливе: у затхлій атмосфері пізнього совка створив свій стиль, виробив власну рефлексію і реалізувався як художник чи то всупереч, чи то завдяки радянській системі. Він успішна людина. Але чи є щось, чого він не встиг?
Зараз у Києві відбувається виставка живопису Подерв’янського, називається “OLE”. Це вісім робіт із циклу “Корида”. У роботах Подерв’янського безпомилково впізнається його приналежність до української традиції живопису кінця ХХ століття.
У нульові був період, коли він часто виставлявся у США. Під час участі у виставці Арт-Експо 2000 його картину купили арт-дилери для режисера Вуді Аллена. І там у Подерв’янського з’явився шанс просунутися як художнику в США. Дилери познайомили його з містером Чарльзом, артменеджером.
– Тоді все якось само собою добре пішло, – каже Лесь. – І в мене виникла думка, що добром це не скінчиться. Я містеру Чарльзу сподобався. Він переглянув мої роботи. Сказав, що ця піде Річарду Гіру, та – Елізабет Тейлор. Після зустрічі я вже подумки купував будинки на Манхеттені. А потім із цього вийшла повна х**ня. Річ у тім, що я мав уже їхати і домовився з другом, що він представлятиме мої інтереси як імпресаріо. Зустрінеться з містером Чарльзом і передасть йому слайди. Врешті він замість того, щоб прийти на заплановану зустріч, напився та переспав із якоюсь тьолкою. А слайди загубив. У Штатах можна прожити довго, ні з ким не познайомитись та здохнути. А у мене з’явився шанс, який було благополучно просрано.
– Ви дуже переживали?
– Ні. Так вищі сили розпорядилися. Від мене нічого вже не залежало, це було 2000 року.
– У наш час все так швидко змінюється – клімат, політична ситуація. Яке відчуття часу?
– Це добре, бо зміни не дають людині застоятись. Це вчить тебе бути живим. Пристосовуватись. А якщо ти не вмієш пристосуватись – тоді йди на цвинтар та здохни. Ти маєш бути динамічним. Якщо світ змінюється, змінюйся разом із світом. Не бачу в цьому нічого поганого, навпаки, це тримає в тонусі. Застиглий світ – це модель рівноваги, а рівновага є смерть.
Коли він це говорить, я згадую східну притчу про Майстра, який сидів у шинку. Увійшло троє вояків, озброєних мечами, і, сівши за стіл, почали задирати Майстра. Він сидів, ніби нічого не помічаючи, але коли їхня поведінка перейшла всі межі, взяв палички для рису і граючи піймав за крила чотирьох мух. На той момент, коли він неквапливо поклав палички на місце, гості вже втекли.
Складаться таке враження, що Подерв’янський, граючи, вдає, що паличками ловить неіснуючих мух. І саундтреком звучить текст із фільму, що знятий за сценарієм Тарантіно: “Це що, були якісь психи? – Вони були схожі на психів? Схожі на психів, так? То були вампіри! Психи не вибухають на сонячному світлі, навіть якщо вони абсолютно е**ті”.
https://project.liga.net/projects/chronicle_of_life_les_podervyansky_ua/
Оксана Савченко