Щоб оцінити всю облудність словесних маніфестацій вождя ворогів, досить оглянутись на вже вчинене ним зло – тисячі і тисячі загиблих, горе батьків і дітей, рідних і близьких. Перед очами всього світу руїни підприємств, житла, комунікацій та інфраструктури, лікарень, шкіл, дитячих садочків, знівечених ланів навколишньої природи. А воно все несе і несе свою словесну бридню…
Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer) вважав, що причиною всякої війни є жадоба грабунку. Це не стосується оборонних війн, оскільки оборона війна є ніщо інше, як вимушений захист від озброєних бандитів. Так вважав Вольтер. Тільки нелюдь, або той, хто охоплений божевільним марнославством, міг би, – якщо він хоч раз бачив жахи війни – заперечувати, що розпочата чи ведена без цілковитої необхідності війна, є найбільшим і непростимим злочином на Землі.
Єдиний результат агресії РФ проти України – колосальні витрати на ведення ганебної війни, жертви, занепад економіки та глибока моральна деградація суспільства агресора на всіх рівнях, від влади і церкви до різних прошарків населення. Можна скільки завгодно розглядати географічну мапу від Карелії до Чукотки та любуватися пупком на власному животі, але правду нікуди не подінеш: у своїй зневазі до міжнародного права і моралі, у масовій жадобі до мародерства влада і населення країни-агресора повернулись в дике минуле, перевтілилися в чудовисько з XIII сторіччя – в Орду, паразитуючу на чужому, у ту Орду, корінням якої живилася Москва. “Олтин Урду”, Орда, – повивальна бабка Російської т. зв. імперії.
“Історія Россійская” Васілія Татіщева хоча й не взірець історичної правди та об’єктивності написаного, але очевидні суперечності в оцінках подій і діянь персонажів цієї «Історії» розкривають справжні рушійні сили подій і вчинків у той час.
По перше, “Історія” Татіщева написана у XVIII сторіччі через 500 років після “зачаття” Московщини і тому оцінки минулого не могли не формуватися під впливом забаганок ”імперщини”. По друге, цитування істориком Татіщевим текстів, написаних главою уряду в Києві Петром Бориславовичем в середині XII сторіччя, ставить нові запитання: ”Як київські архіви XII сторіччя опинилися в Москві і з якої нужди Петро Бориславович мав би ставати апологетом Юрія Довгорукого з далекої Суздалі?” (том II, сторінки 170 – 171, 182 – 183). Адже ж, за життя Петра Бориславовича Суздальська земля, де правив Юрій, була антагоністом Києва і претензії Юрія Долгорукого на Київ були безпідставними з огляду на той простий факт, що в Києві не існувало династичного правління, а «на правління князі обиралися» (себто, Великий Київський князь обирався і тому про право спадкоємності мови не могло бути). Як Юрій Долгорукий, так і Андрій Боголюбський були звичайними мародерами – грабували людей та цінності, руйнували те, що не могли вкрасти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Крім зазіхань самого Юрія Долгорукого і Андрія Боголюбського на Київський престол, у ті роки для набігів на східні та на приазовські і на причорноморські землі України активно підбурювалися половецькі орди, що яскраво описано в «Слові о полку Ігоревім». Тероризування населення Сіверської землі ”уримів-сіверян” та Переяславської землі України у ті роки було найбільшим лихом: «се урими (сіверяни) кричать під шаблями, а Володимир (Переяславський) під ранами». Не даремно в пропозиціях іншого київського боярина, Громила, про примирення (між Ізяславом і Юрієм Долгоруким) ставилась умова – «не спонукати половців (дончаків – автор) до нападів» (там же, сторінка 185).
З навалою т. зв. Золотої Орди спустошення східних земель України набуло вже катастрофічних масштабів. Населення знищувалось, зганялось з своїх земель, бралось в полон з наступним продажом в рабство на східних ринках. Жахливі свідчення задокументовані в працях Плано Карпіні, Гільома Рубрука, в листах монахів-місіонерів до Папи Римського, в листах в чернецькі обителі (Юліан) тощо. У роки ординської навали силувано переселялись на Суздальщину не тільки робітні люди, особливо ремісники і хлібороби, але й духовний клір і резиденція української помісної церкви.
Т. зв. «східна політика» т. зв. Алєксандра Нєвского – опора на орди чингизідів – осуджувалась, насамперед, батьком Алєксандра Ярославом. Викликаний в Орду з нагоди урочистостей – виборів нового хана Орди – Ярослав помер там від отрути. Як пише Плано Карпіні, отрута була дана Ярославу матір’ю Гуюка – ханшею Туракіною. Ярослав, ніби то, був оговорений боярином Федором Яруновичем і звинувачений в союзі з папою римським Іннокентієм IV. Як би там не було, Алєксандр побратався з сином Батия Сартаком, а Суздальська земля зберегла велику свободу дій, була вірним союзником чингизідів, за що отримувала військову допомогу. Саме за військову допомогу в розчленуванні і пограбуванні України Алєксандр готовий був платити і платити дуже дорого (“Історія Москви” в 4-х томах, том I, сторінка 62; видання 1997 р.). Як знаємо, виплати данини чингизідам, а потім – Кримському ханству тривали до першої третини XVIII сторіччя.
З роками невситиме мародерство отримало певне ”культурне забарвлення” – мародерство називалося «карою за вчинені гріхи», «захистом православія», «допомогою братському народові», «інтернаціональним обов’язком» тощо. Нині війна, мародерство і руйнація забарвлюються “десатанізацією”.
Настав час більш вимогливо розглядати історію. У свій час В. Ульянов-Ленін констатував, що “без українського хліба і вугілля пролетарська революція на Московщині приречена”. Володимир Ульянов завжди вчився сумлінно і знав, що Донбас – це Україна, що родючі землі і народ України годували найперш Московщину і давали значну долю зернової та іншої сільськогосподарської продукції на ринки світу.
Проте, замість нормального обміну на ринку, проти України була розв’язана війна. Більш того, у Москві знайшовся «історик» Артем (Сергеєв), який у своїй доповідній Сталіну написав, що Росія поділилася своїм пролетаріатом (звідки він взявся? – автор) і що тому «Донбас – дарунок Україні». Правда, ні Артем, ні Сталін чомусь не згадали, що Україна дуже щедро «поділилася» з РРФСР своїми історичними територіями на Сході – від Стародубщини і Слобідської України до Ростова і Кубані а також українським населенням на Поволжі, Південному Уралі, на Алтаї, в Сибірі та на Далекому Сході, не згадуючи про Крайню Північ, Казахстан та інші республіки СРСР.
А що таке «заготовки» хліба в роки СРСР? Якщо реквізиція хліба в Україні в 1932 – 1933 та в наступні десятиріччя не була мародерством, то як назвати три голодомори в Україні протягом 30 років? І як назвати державні закупівлі зерна в роки до жовтневого 1964 року пленуму ЦК КПРС за собівартістю, як не мародерством, адже собівартість сільськогосподарської продукції на землях УРСР і РРФСР величини цілковито не сумісні? Зате не еквівалентний обмін на хліб, вугілля, метали давав змогу дешево утримувати пролетаріат, армію, совкове чиновництво, чимало ледарів, багато з яких й нині нудьгують за тими часами.
Питання історії взаємовідносин в межах т. з. Російської імперії і СРСР можна і потрібно розглядати через призму економічної політики в СРСР, розуміючи, що «планові ціни на хліб» були мародерством під прикриттям «собівартості». Саме мародерство через не еквівалентний обмін стало основною причиною дефіциту продовольства в СРСР і однією з причин його розпаду. Що ж до т. з. “пролетаріату”, яким нібито Московщина “ділилась з Україною”, то звідки було там тому “гегемону” взятися і на що могли бути придатні зовсім недавні мещерські кріпаки та волзькі бурлаки?
Відень, Австрія
P. S. Коли читав статтю шановного Юрія Щербака “Дозвольте Україні виробляти ядерну зброю”, згадався людський досвід – «Проти лому нема прийому». І, разом з тим, майнула думка: “Інформаційний простір, освіта в РФ завжди були наглухо закриті від зовнішніх впливів. Донести туди правду, особливо нині, майже неможливо”. І тут же подумалось про інше: “А хто з українців після Миколи Гоголя і Тараса Шевченка пробував це зробити і як?”.
Україна – самобутня і самодостатня європейська держава з своєю нацією, історією, культурою, економікою. Кордони України засвідчені батьком історії Геродотом у 444 році до Різдва Христового. Як член і країна-засновник ООН, Україна суворо дотримується Статуту ООН, як і її суверенітет і непорушність міжнародно визнаних кордонів гарантуються міжнародним правом. Це так. Одначе, слово проти божевільного з ломом безсиле.
Давайте вимогливо запитаємо й себе: ”Чому до сьогодні в Україні не видано виправлене багатостраждальне українське “Слово о полку Ігоревім”, вже не згадуючи праць античних авторів, які писали про Україну?”. ”Чому часто вітчизняні історики оперують версіями, а не фактами? Чому більшість вчених користуються чужою, штучно створеною історією та з острахом і переляком зустрічають незвичні для них наукові погляди, підходи і методи досліджень історії?”. Чому інноваційний розвиток грузне в “інтелектуальній грасі“? Все це теж вимагає пильної уваги активної частини суспільства.