«ХРОНІКИ ОКУПАЦІЇ І СПРОТИВУ. ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ»
6 березня, Ірпінь
Війна почалася 24 лютого, але вести щоденник я почала тільки 6 березня. Здебільшого тому, що запала моторошна тиша, у нас зник зв’язок і світло, і вже не було чим зайнятися. Тому я коротко опишу все, що відбувалося до 6 березня по пам’яті.
24 лютого я прокинулася о 8.00 в доброму гуморі з думкою, що мій багатостраждальний графік сну нарешті почав вирівнюватися. Тоді я була ще в Бучі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Задоволена пішла на кухню, поставила чай, відкрила месенджер, а там повідомлення від мами:
— Дитина спить мирним сном, а у нас вже почалася війна.
Я спочатку вирішила, що мені мариться, я не так зрозуміла, я з’їхала з глузду абощо. Полізла в новини і дізналася, що таки так, війна.
З розпачу розплакалася — тільки не знову. Поснідала, почитала новини, попанікувала, вийшла на вулицю. Там всюди черги. Обійшла місто, в супермаркети потрапити не реально.
Набрала води в баклажки, набрала ванну.
Поставила прання. Почала мити посуд.
Всю першу частину дня мила і прала, бо найгірше що я пам’ятаю по Луганську — це відсутність води. Коли той посуд гниє в раковині, всі речі брудні, самі брудні, а воду можна тільки пити.
Все перемила і перепрала, і полетіли гвинтокрили. Вони летіли брати Гостомель, по них гатили і все це було дуже голосно. Всю другу половину дня просиділа в кладовці.
В стані афекту витягла звідти здоровенну пральну машинку (вертикальне завантаження на 6 кіло, майже в два рази більша за стандартну). Витягла, поставила стілець у кладовку і так сиділа.
Приблизно о 18.00 все стихло і я пішла в магазин. Черг не було,і я скупилася.
25 лютого я весь день просиділа під телевізором. Над Гостомелем літали гелікоптери, по них стріляли, я бігала в кладовку. Це було доволі рідко, тому день можна назвати спокійним.
26 також був відносно спокійним.
27 лютого розпочався танковий бій в Бучі. Тряслися стіни, цілий день гатило так, ніби настав кінець світу. Десь о 10.00 почав пропадати зв’язок, мені встиг подзвонити мій друг і керівник нашого гурту “Прелеста” Юра Ботвінкін і сказав, що якщо буде зовсім гаряче, я можу втекти до нього. В нього там скраю Ірпеня тихше.
Потім зв’язок зник. Мені з десятого разу додзвонювалися мама і перелякані друзі, бо було відомо про запеклий танковий бій у Бучі. Я не могла додзвонитися нікому, не було ніякого інтернету, не показував жоден телеканал.
Вода зникла приблизно тоді ж.
Вранці 28 лютого, в понеділок, я подивилася на вулицю і побачила сліпуче сонце і людей, які кучкувалися біля під’їздів. Хтось вигулював собаку, хтось тяг якісь клунки.
Я вирішила вийти, в під’їзді зустріла сусідів, які тягли пакети з їжею. Вони мені сказали, що розбомбили двері в Новусі і місцеві його розносять.
Власне, щось взяти з Новусу мені було не дуже цікаво, але я пішла подивитися, що там.
По дорозі побачила обсмалені барикади, згорілі машини, будинки з чорними стінами, один будинок біля Новусу досі димів. Зробила багато фотографій.
По дорозі зустріла багато людей з пакетами з їжею, хтось навіть котив візок із супермаркету, забитий їжею.
Хоча це було по факту мародерство, але я дуже добре розумію тих людей. На той момент ми перебували в інформаційному вакуумі і не знали, що буде далі.
Подальший розвиток подій показав, що люди, які розібрали продукти з Новуса, вчинили може і незаконно, але правильно.
Бідолашна Буча, скільки вона натерпілася… Скільки там сиділи люди без комунікацій, зв’язку, їжі та надії, що їх врятують…
Я зайшла до Новуса і пофоткала, зняла відео. Всі полиці були пусті, але ніхто не брав алкоголь, його було повно. Я подумала тоді: які ми, українці, дбаємо щоб було що їсти. А москалі мабуть би набирали того бухла повні сумки…
У сусіднім із Новусом будинком стоять хлопці з автоматами і майоріє український прапор. Тероборона.
Я пробула там недовго, і якийсь тероборонець почав всіх виганяти, кричучи, що зараз буде зачистка.
Ми повибігали, а на вулиці вже було чути постріли з танків. Я швидкою ходою йшла додому, чула автоматні перестрілки і далекі танкові залпи. Раптом якийсь чоловік, біжучи, прокричав: колона йде, тікайте!
Ніхто не став розбиратися, яка колона і куди йде, всі кинулися бігти.
Я бігла поруч з якимсь хлопцем, видно теж із нашого двору, і ми викрикували, що йде колона.
Люди знехотя розверталися назад.
Прибігла додому, заварила чаю, попила. Вирішила заварити термос, включила грітися воду, а сама думаю — ніхто не знає, що зі мною, треба знайти зв’язок і подзвонити. Виключила недогріту воду, вдяглася, поклала в рюкзак паспорт і павербанк, пішла.
Виходжу, думаю — піду в тероборону запишуся (ото розуму повна голова).
Повернула в ту сторону. Іду. Думаю — не візьмуть мене все одно, жінки в чаті просилися, їм сказали сидіти вдома.
Думаю — піду в Ірпінь, там мабуть зв’язок є.
Казали, що між Ірпенем та Бучею зруйнований міст, але насправді напішу підірваний міст можна перелізти, якщо він не зовсім в труху. Піду хоч гляну.
Іду, а там кругом будинки обсмалені, вікна вибиті… Підходжу до мосту, він цілий, але весь чорний, земля горіла, на землі гільзи від ручної зброї та від чогось більшого. Підібрала дві автоматні гільзи.
Підходжу ближче, а там стоять танки і купа військових. Думаю: зараз тебе, Богдана, закриють до найближчого з’ясування твоєї особи з луганською пропискою…
Іду, до мене суне вже хлопець з автоматом. Я піднімаю руки і здалеку кричу: Слава Україні!
Він мені відповідає: — Героям слава. Документи. Покажіть, що в рюкзаку.
Я дістаю паспорт, показую, що в сумці, і перелякано лопочу:
— Я з Бучі, я йду до друзів в Ірпінь, це павербанк, у мене луганська прописка, але я тут живу шість років, я переселенка.
Він бачить, що на диверсанта я не годжуся і пропускає. Іду через зону, заповнену військовими, на боці валяється спалений БТР. До мене наближається ще один хлопець з автоматом.
Я здалеку кричу: — Слава Україні!
Він відповідає: — Героям слава, — і втрачає до мене інтерес.
Біля мосту частково спалений ТЦ “Жираф”, далі кучкуються схарапуджені люди і з підозрою озираються навкруги. На мене теж дивляться трохи з підозрою і я дякую Богові, що народилася жінкою, бо всяке, що виходить з Бучі, може бути кацапським диверсантом. До незнайомих чоловіків ставляться дуже насторожено.
Я вітаюся з усіма, хто підозріло коситься на мене: — Слава Україні!
Вони відповідають: — Героям слава, — і заспокоєно відвертаються.
Проходжу повз дім Іванки, але розумію, що я до неї не дістануся, бо забула код від воріт, а подзвонити не зможу. Зв’язку так і немає.
Піду до Юри.
Я роблю кілька хаотичних поворотів по кварталу, намагаюся вийти напряму на його вулицю, мене один раз завертають від посадки, бо там може бути заміновано.
Я розумію, що я так заблукаю.
Пробивається смска від мого керівника Олега, я відповідаю і пишу Юрі, що йду до нього.
Вирішую робити великий крюк — спочатку в центр, потім на 11-ту лінію. Це по факту пройти місто наскрізь спочатку в один бік, а потім стільки ж вернутися назад. Але я не знаю, як пройти напряму, карти не працюють і я боюся, що можу вийти десь у Гостомелі. А там краще не виходити.
До того ж на центральних вулицях купа ірпінців, а хто там шастає по провулках — Бог знає.
Боюся питати дорогу, бо пройшла інформація, що диверсанти питають у місцевих дорогу. Тому йду крюком.
Приходжу в центр, а там страшне що робиться, таких гігантських черг у магазини я ще в житті не бачила. Хочу пити, купити ніде, картаю себе за дурість.
Думаю сходити в Будинок письменників, в якому я жила 5 років. Не знаю, чому, вирішила сходити і все.
Приходжу до свого корпусу, а там хлопець з автоматом. Пояснюю, що я прийшла з Бучі, раніше тут жила, може знайду знайомих. Він мене пускає, знайомих немає.
Я питаю: у вас є вода?
Він каже: там вище в їдальні тероборона. Спитайте в них.
В БТП — штаб тероборони! Яка удача.
Приходжу і перший, на кого я натикаюся — письменник Сергій Мартинюк з автоматом. Я дуже рада його бачити, не можу передати як. Дає мені пляшку води, відводить на кухню, де мене годують, примовляючи, що їжі багато, давай їж.
Я кажу — я йду до друга, не знаю, як у нього з їжею, може тоді дасте і йому щось віднести?
Мені збирають пакет їжі, я дізнаюся, що не ловить тільки Київстар і дзвоню мамі з Водафона Мартинюка.
Іду до Юри. Вже десь недалеко від його дому він мені додзвонюєтьсяі і йде зустрічати.
Ми приходимо в тихий мирний куточок Ірпеня, де в Юри дуже затишно, з вікна видні сосни, є вода, електрика і вайфай, який дає мені можливість тримати контакт з друзями.
Я відмиваюся в гарячій ванній і блаженно засинаю на дивані, в тиші, яка порушується далекими залпами.
У Юри
1 березня видається також тихим. Вранці мені приходить ідея статті, я узгоджую її з Олегом і починаю працювати. Єдине, що розриває робочий день — три години стояння в черзі за продуктами.
В магазині пусті полиці, купуємо що є — йогурти, шоколад, чай, каву, щось із побутової хімії, ще якісь дрібниці. Базових продуктів немає зовсім, але ми розуміємо, що мости підірвані і ми будемо в осаді. Треба їсти хоч щось.
Юра дає мені старий ноутбук, я потрохи працюю, день проходить добре, життя налагоджується.
Наступного ранку десь о 10 годині ми чуємо гострий свист двох винищувачів, і потім секунд через 30 здригається будинок. Ми злякано ховаємося у ванній і вичікуємо. Тихо.
Спускаємося в підвал, для цього виходимо на вулицю і бачимо, що з іншого боку вибило деякі вікна. Видно, що в будинку з іншого краю двору ще гірше з вікнами. Трохи сидимо в підвалі. Дізнаємося, що по нас вдарили ракетою.
Насправді пригадати порядок подій важко, бо ми приблизно від 10 до 16 години перебували в глибокому шоці.
Десь майже одразу після нальоту дізналися, який будинок сильно пошкоджений, я пішла фотографувати. Я ніколи в житті такого не бачила і сподівалася, що не побачу.
Все навколо будинку перетворилося на звалище будівельного сміття. В одному будинку виворочена квартира — вся! У всьому дворі вибиті вікна, разом із рамами. Побиті машини. З вікон повилітали речі, валяються, капці, праска, рама від вікна.
Я питаю в когось, чи всі живі. Кажуть, що живі.
Я багато нафоткала і вже йду. У дворі військові, один сварить чоловіка, який його знімає. Хтось починає кричати: не знімайте військових! Заплакана жінка з сигаретою кричить: бийте морду всім, хто тут знімає!
Треба валить.
Тільки приходжу у наш двір — біжить чоловік і кричить, що пошкоджена газова труба, зараз тут все вибухне. Хтось викликає газову службу. Ми ховаємося.
Газ перекривають, і з того дня в нас більше немає ні гарячої води, ні опалення, ні можливості готувати на плиті.
Але ще є світло, електрочайник і мікрохвильовка.
В обід я від стресу засинаю просто на стільці у підвалі. Господи, як солодко спиться на стільці в підвалі, ви б знали.
6 березня, Ірпінь
У нас немає світла, газу, опалення, зв’язку та інтернету. Із доступних благ лишилися тільки вода і трохи їжі.
Моя психіка пожаліла мене і з настанням умовної тиші (бо все одно десь віддалено гепало) відключила мене від реальності та відправила в Нарнію.
Здебільшого в цей день я перебувала в трьох агрегатних станах:
- Спала (дуже багато).
- Сиділа і дивилася на сосни. Бачили, як у кіно про психлікарні показують: людина-овоч сидить у кріслі і годинами дивиться у вікно? Отаке-во.
- Читала (коли могла сфокусуватися).
Мені здається, в певних умовах наш організм здатен на дива, і навіть може виробляти якісь психотропні речовини. У мене було таке враження, ніби мене накачали транквілізаторами.
Було дуже шкода сусідів, яких кошмарило і вони не могли спати. Хоча у нас тепер півкраїни в такому стані.
Ми змирилися з усім, навіть із власною смертю. Такий досвід може або сильно травмувати психіку, або глобально трансформувати її. І, в принципі, травма від трансформації відрізняється тільки результатом, а метод один. Тебе бере і скручує, переминає, розплющує і ліпить дещо нове, абсолютно несхоже на попереднє. І все залежить від того, який ти матеріал. Якщо гнучкий – то тебе просто переліпить на щось нове, хоча це і буде неприємно. Якщо ж психіка слабка і не має достатньо гнучкості, то цей досвід може скалічити. Зараз всім морально дуже важко, всіх нас переплавляє у нову форму. Хто переплавиться — стане набагато сильнішим.
Хто пережив власну смерть, отримує нові цінності замість старих.
Мені буде дуже важко повертатися до реальності зі свого астралу, і всім нам буде дуже важко починати жити в новому світі, який утвориться, коли ми переможемо.
Але ми сильні, ми здолаємо.
***
Я дуже боюся бомбардування, страшно спати. Лежиш ти собі, спиш, і тут бах — і твоєї хати немає, а ти десь розмазаний по цеглі. Не дуже приємна перспектива.
Найбільше боюся, що ракета влетить прямо у вікно.
Поділилася з Юрою, він каже: ну нічого, ти ж навіть не дізнаєшся.
Намагаюся цим себе заспокоювати. Не виходить.
Юра каже — з тої сторони по нас бити не цікаво, там ліс.
Дивлюся на сосни, вони близько підступають до вікна. Кажу:
— Все одно, якщо з тієї сторони буде летіти ракета, вона гепнеться об сосну. І десь там вибухне.
Юра погоджується, бо думка, що ракета гепнеться в сосну і не влетить у вікно, заспокоює мене.
7 березня 2022
Немає ніяких комунікацій, тільки слабенько ллється з крану вода. Біля кожного під’їзду гуртуються ті, хто лишився. Лишилось мало сусідів, здебільшого виїхали.
Виставляють мангали, скидаються їжею, готують борщ, кип’ятять чай. Це єдина можливість поїсти гарячого.
Кожен під’їзд перетворився на маленьку комуну.
До нас прийшли люди з Гостомеля, поселилися у підвалі, їх теж годують.
Постійно чуємо віддалені перестрілки, але за нашими мірками це вже тихо.
Ми не можемо дізнатися місцеві новини, іноді ловимо радіо, але там про наш регіон говорять дуже мало.
Я кажу: по радіо передали, що ВСУ змінили дислокацію, щоби ворог не обстрілював Ірпінь.
Люди діляться тим, що чули.
– А знаєте, що мера вже вбили?
– Я чула, що Маркушин здався в полон, щоб не стріляли по місту.
– Тероборони вже немає в Ірпені, вони всі пішли.
– По всьому місту кадировці, у нас поруч їх теж бачили.
Далі іде філософія:
– Якось же живуть люди в Луганську під окупантом. І нам доведеться, а що робити, тікати немає куди.
– Кадировці стріляють по всіх підряд, як тут виїдеш? По машинах стріляють, по піших стріляють…
– Ну да, евакуацію обстріляли, колії підірвали, людей в Гостомелі в полон взяли…
– Ну ви з ними старайтеся не конфліктувати, якщо прийдуть до нас.
– В морду би їм плюнути, тварюкам, ненавиджу.
– Та оно-то понятно…
Ходила дивитися на будинок, у який попала ракета. Там ще лишаються люди. Бабуся затуляє вікна картонкою. Над її квартирою замість поверху виворочена діра.
Не фоткаю чужі двори, всі підозріло дивляться на незнайомців. Трохи пофоткала своїх.
Наварили борщу, поїли, всі задоволені, гомонять, поставили воду на каву.
…І тут у двір заходять кадировці. Здалеку бачимо п’ятьох чоловіків з автоматами, які повільно, по-хазяйськи заходять через ворота, на яких уже давно не працюють електронні замки.
Ми тікати, забігли в квартиру, закрилися, сидимо і не дихаємо. В під’їзді тихо. Юра почав готувати шафи для схованок, на випадок, якщо вони виламають двері.
Тихо, але страшно, не можу передати як. Поговорили про те, що вони зробили — переловили тих, хто ховався в підвалах? Забрали їжу?
Там такі запаси стягли до підвалу, який був поруч із мангалом, оце їм здобич…
В підвалі людей знайти дуже просто, там замкнений простір. У під’їзді набагато складніше, бо з кожного під’їзду лишилося тільки по 3-4 жилих квартири. Не знайдуть, якщо не ворушитися.
Зі сторони Гостомеля щось горить страшним чорним полум’ям. Іноді там щось гупає. Не знаємо вже, хто по кому.
І тут в квартиру тихо шкребеться сусід. Спочатку злякалися, потім відкрили, він каже — не бійтеся, то були наші.
Я кажу:
– Які наші, дудаєвці?
По радіо ж сказали, що дудаєвці приїхали Київ визволяти. А спереду був такий бородатий, точно чечен.
– Да, дудаєвці. Зараз буде зачистка Ірпеня, будуть бити гради, ховайтеся. Якщо буде гучно, ідіть у підвал.
Ну і чудово. Краще гради, ніж кадировці.
Сидимо в темряві в коридорі, в двері хтось весело стукає відомим ритмом: тук-тук, тук-тук-тук.
Відкриваємо. Там той чоловік, який прийшов із Гостомеля, Михайло.
Десять днів спав у підвалі на пенопласті та їв саме сало. Нічого не має при собі, крім оптимізму.
Каже, новини вам приніс.
– То були наші. Слава Україні сказали, ми їх на “паляниця” перевірили.
– Всмислі паляниця? То не дудаєвці?
– Та нє! То наші, тероборона!
– Оце ви хоробрі, озброєних людей на “паляницю” перевіряти.
– Та одна жінка впізнала знайомого серед них.
– А… А що Маркушин?
– Та живий. Кажуть, завтра будуть організовувати евакуацію, готуйтеся.
Ми радіємо хорошим новинам, радіємо, що мер живий, радіємо теробороні.
Кадировці, дудаєвці… У страху очі великі…
8 березня
О десятій годині має бути евакуація. Ми прокидаємося дуже рано, бо майже весь час спимо. Збираємо речі. Виходимо десь о восьмій надвір, там сусіди щось починають готувати. Ми питаємо, хто з нашої маленької комуни буде йти на евакуацію. Іти від військового госпіталя до Романівки — 6 кілометрів, постійно стріляють. Небезпечно. Ідуть тільки дві жінки, інші лишаються. Ми теж вирішуємо лишатися.
Я піднімаюсь на десятий поверх і намагаюся подзвонити. До того це було практично безнадійно. Цього разу теж. Я спускаюся, іду в інший під’їзд і знову на десятий поверх. Додзвонююсь мамі, вітаю зі святом (я в нього вже не вірю, але вона звикла). Розсилаю повідомлення друзям, мені пробивається щось від них. Сонце світить, лежить сніг, навколо тихо качаються сосни, ми поїли, я знайшла зв’язок і почуваюся щасливою.
Спускаюся вниз і мене тут же зустрічає сусідка — вас чоловік шукає, каже, він машину знайшов. Я не витрачаю сили на пояснення, що він мені ніякий не чоловік, і просто йду в квартиру. Юра вже дозбирує сумку з їжею, я просто хапаю зібраний рюкзак і йду до машини, яку мені показали. Вони вже готові їхати, я кажу — він зараз вийде, почекайте. Вискакує Юра, ми запихаємо сумки в багажник і ледве влазимо вчотирьох на заднє сидіння.
Далі все як у бойовику. Ми несемося по пустих вулицях, хазяїн машини зі зламаною ногою і на милицях дуже знервований і покрикує на водія, який не знає дорогу. Я нічого не розумію, але здогадуюся, що ця одна з небагатьох уцілілих машин з паливом всередині досі лишалася в Ірпені тому, що власник не міг її вести через гіпс, а тут знайшовся хтось, хто може водити. Посеред міста відкривається багажник, Михайло з Гостомеля вискакує, щоб його закрити, власник машини дуже сердиться.
Ми несемося далі, доїжджаємо до залізничного моста і там змушені кинути машину. Далі або їхати через Паспортний стіл, на якому засіли орки, або пішки по набережній, не призначеній для машин. Ми ідемо пішки, набережна абсолюто пуста, тільки ми вшістьох. Власник машини на милицях відстає, але з ним мама, тож вони відстають вдвох.
Над нами літають снаряди зі сторони Києва в бік Паспортного стола — наші прикривають евакуацію, бо ті тварюки стріляли по евакуації вже не раз. Але на той момент ми не розуміємо, хто куди стріляє, і чуючи свист над головою, хочемо кудись сховатися. Але нікуди. Ми як на долоні. Від страху ідемо швидше. Навколо вирви від снарядів, лежить перекинутий мопед і поруч вирва. Ми з сумом думаємо про долю водія.
Ми майже добігаємо до моста, під яким дуже багато людей, з котами, собаками, дітьми. Міст зруйновано, тому під ним прокладені дошки. Підкладкою для дощок стали несподівані речі — велосипед, коляска. Лежить перекинутий мікроавтобус. Військові допомагають всім переходити через хиткі дошки. На тому боці нас зустрічають камери іноземної преси, її багато, вони знімають евакуацію.
На тому боці нас забирають волонтери на машинах і мікроавтобусах, і довозять до Києва. Там вже чекають великі жовті автобуси, щоб відвезти до вокзалу. В автобусі я включаю телефон і мені починають сипатися повідомлення. Я пишу у Фейсбуці на стіні «Вибралися», бо розумію, що не можу відповісти всім одразу.
На вокзалі ми з Юрою прощаємося і відправляємося кожен своєю дорогою.
***
Ми зустрілися тільки в червні і я презентувала йому пляшку коньяку, сказавши, що це найменше, чим я можу віддячити, адже він врятував мені життя. На що Юра сказав, що це симетрично, бо він евакуювався з Ірпеня за компанію зі мною, а так би лишився.
17 березня з будинку, в якому ми перебували, виїхали останні мешканці.
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)