“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
ПАМ’ЯТІ ВІКТОРА ЖЕНЧЕНКА
Йому, здавалося, не буде віка. Завжди рухливий, енергійний і нерідко налаштований на усміх, на гумор. Коли в Будинку вчителя (Київ) відзначав своє 80-ліття, то пурхав на сцені, як балерина. А загалом – не ходив, а ніби кудись поспішав. Навіть коли востаннє бачив його (на презентації роману Б. Пономаренка «Полігон»), то він ніяк не міг всидіти на місці: виступав із враженнями про роман, виходив у коридор НСПУ, з кимось спілкувався, комусь телефонував, а потім, разом з автором «Полігону», виконали знамениту пісню з кінофільму «Доля Марини» («Ти, любов моя…»). У нього – баритональний бас, а в автора роману – тенор. Вперше я почув цей дует, коли їздили відзначати 75-річчя Василя Симоненка в його Біївці та в Лубенський будинок культури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після презентації «Полігону» він залишився і на фуршет, перебуваючи весь час без маски. Надворі ж гуляла пандемія коронавірусу… І раптом – госпіталізація з діагнозом тієї ж корони…
Познайомилися ми з ним теж ніби «раптом». Була перша половина 70-х років ХХ ст. Я працював тоді заступником головного редактора одного з педагогічних журналів і разом з його редактором Олександром Аврамчуком ми чомусь опинилися на Хрещатику, поблизу майбутнього Майдану незалежності. Ідемо, аж тут майже біжить побіля нас чорнявий і моложавий чоловік. «Вітя, привіт! Зупинись!», – проказав Аврамчук, а «Вітя» на ходу почав відповідати: «Не можу, через 15 хвилин у Філармонії концерт і я там співаю другим чи третім…». Але таки зупинився і почали знайомитись. Аврамчук тим часом продовжував: «Живуть же люди… Щодня співають, щодня їм весело…». На що Віктор Васильович Женченко (так він відрекомендував себе, подаючи мені руку) устиг лиш сказати: «Попробував би ти щодня співати “на тверезяк”». Та й побіг, а ми залишилися з Аврамчуком усміхненими.
Олександр Аврамчук потім мені сказав, що знайомий з Віктором Женченком більше як поетом, а познайомилися у видавництві «Молодь», де Аврамчук працював (до переходу в педагогічний журнал) одним із редакторів, і тоді колись там Віктор Женченко приніс у видавництво машинопис збірки своїх віршів. Можливо, це була «Струна» – перша збірка поета, видана 1971 р.
Пізніше ми з Віктором Васильовичем зустрічалися як знайомі на різних літературних імпрезах, слухав я його як вокаліста на якихось концертах, зокрема і пісню в його виконанні «Сніг на зеленому листі….». На жаль, це єдине його виконання, що збереглося в ЮТУБі.
А за якоїсь нагоди ми розговорилися тет-а-тет і один про одного дізналися більше. Він (як виявилося) був моїм майже земляком, бо його село Оболонь, що на Полтавщині, входило колись до Лубенського полку, а я ж кращі свої роки провів у Лубнах, навчаючись там у сільськогосподарському технікумі. За роки навчання зазнайомився більше з хлопцями та дівчатами з різних районів Полтавщини, зокрема і з Семенівського, до якого нині належить Вікторова Оболонь. Йому була добре відомою і річка Сула, на якій стоять Лубни і в якій (за словами Віктора) не раз доводилося ловити рибку чи плавати навіть на корабликах. Тривалий час (і в мої лубенські роки) Сула була судноплавною і над нею вечірньої пори ми не раз із ровесниками проводили дуже романтичні хвилини-години.
Віктор Васильович дуже любив краї свого дитинства, багато розповідав про них за певної нагоди, навіть про те, як хлопчаком був утік з рідного села і певний час протинявся на залізничних вокзалах та в товарних потягах різного прямування. Це була, між іншим, своєрідна мода серед хлопчаків. У моєму Гуляйполі, пригадую, повоєнної пори теж зникав із села один школяр, якого потім розшукували, а він через півроку чи трохи довше раптом з’являвся додому і нам (своїм ровесникам) розповідав про різні пригоди під час своїх мандрів. Віктор теж повернувся після своїх мандрів до Оболоні, закінчив там школу-десятирічку, а потім почалися його шукання себе в сфері вокалу. Відтак вступив на навчання в Харківську консерваторію, після якої (як баритональний бас) співав у Донецькому та Ташкентському оперних театрах. Найдовше затримався в Ташкенті і звідти (з тамтого театру) виніс цікаві спогади, одним із яких поділився зі мною при якійсь нагоді. Було це за т. зв. «хрущовської відлиги». До Ташкента з візитом прибув сам Хрущов і після офіційних різних заходів на його честь в Оперному театрі було влаштовано концерт-солянку. Співали різні артисти різних пісень та виконували арії з узбецьких опер. Хрущова той репертуар так заколисав, що він, сидячи в ложі театру, задрімав. «Я, – казав Віктор Васильович, – теж мав виконати в тому концерті одну арію і одну пісню. Поки співав арію, Хрущов, бачу, дрімає, заплющивши очі, а коли я почав «Рідну матір мою…» Андрія Малишка і Платона Майбороди, він, бачу, розплющує очі і ледве чи не починає мені підспівувати. Українська стихія для нього, виявляється, була найближчою і здатна була розбути його навіть під час найміцнішого сну».
А репертуар Віктора Женченка в Ташкентському оперному театрі був дуже насиченим. Він виконував різні басові партії, найскладнішою серед яких була, за його зізнанням, партія Мефістофеля в опері Гуно «Фауст». Її треба було виконати так, аби глядач-слухач засумнівався, хто ж в опері головний герой: Фауст чи Мефістофель? Слова з головної арії опери («Люди гинуть за метал») треба було проспівати так, аби це мало значення не тільки для самого Мефістофеля, а й для всього людства на землі. Віктор, як здавалося. цього досягав і йому в Ташкенті відкривалися чудові акторські перспективи. Але рідна кров тягнула на Батьківщину, до України, і в 1965 році він зважився взяти участь у конкурсі вокалістів для Київської філармонії і його там зараховують у штат як соліста столичної, дуже славетної музичної установи. Працював він там до досягнення «заслуженого відпочинку», але відпочивати не став: його запросив на роботу голова Фонду культури поет Борис Олійник. Під час роботи в тому Фонді нам з Віктором Васильовичем довелося зустрічатися частіше і він (при нагоді) розповідав мені про щось більше, ніж просто про діяльність Фонду, в якому працював.
Зокрема – про Бориса Олійника. Як поета, його шанувала чи не вся Україна, а от політика… Віктор теж не схвалював його політичні погляди, хоча в концертну діяльність входив із піснями на його слова.
Відзначали колись його (Віктора) шістдесятирічний ювілей. Було це, здається, в Українському домі; він мене запросив на цей захід, я виголосив на ньому вітальну промову, а потім Віктор читав свої вірші і виконав чи не найвідомішу пісню на слова Бориса «Мелодія. Заболю, затужу, заридаю…». Вона характерна тим, що була поетичною констатацією: шістдесятництво ставило крапку. В 1966 році, коли почалися перші (після сталінських) арешти переважно літературної інтелігенції:
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, –
Забіліли сніги –
… забіліли сніги… замело.
Жаль, що в ЮТУБі не збереглося саме Вікторове виконання цієї «Мелодії».
На свої ювілейні заходи я теж запрошував Віктора Васильовича і він завжди відгукувався. Зокрема, в 1998 році, коли «стукнуло» мені тільки шістдесят. Віктор із колегами вітав мене від імені голови Фонду культури Бориса Олійника і від себе особисто.
У 2013 році разом з ювілеєм відбулася презентація моєї книги «Художня література України».
Тоді він не виступив, бо мав якісь термінові справи і завчасно пішов із цього заходу разом з доценткою кафедри фольклористики Оксаною Марчун.
Зате в 2018 році (ще одна моя «кругла» дата) він не тільки витримав марафон презентаційних вітань, а й виступив зі словом разом із поетами Світланою Йовенко та Михайлом Шевченком. Слово його було коротким: він захопливо говорив про підготовку письменницьких кадрів, якими опікується ювіляр, і про книжку «Після сказаного і… поза записом», яку ювіляр у цей день презентував. На цих світлинах бачимо Віктора Васильовича в залі поряд із письменниками Борисом Пономаренком та Тетяною Конончук, а на сцені – разом із згаданими поетами.
За них обох найрозлогіше говорила Світлана Йовенко. Наведу її слова, оскільки сказані вони «біля Віктора» і вона, як і Віктор, стане «здобиччю» пандемії в 2021 році. З різницею в десять днів:
«Михайле, дорогий! Ми тебе любимо. Те, що ми тут, говорить про відданість і про те, що ми цінуємо твій шлях, твою любов до істини, твоє почуття справедливості, твоє почуття творчого пошуку і творчу потенцію української літератури. Ті студенти і ті аспіранти, які вчилися в тебе (я думаю, вони це підтвердять), а за законом айсбергу те, що ти їм дав, і те, на що ти їх настанов-лював, це сім восьмих із нього. Вони візьмуть його, понесуть із собою і передадуть своїм учням. Я надзвичайно вдячна тобі за публікацію на 334–335 сторінці твоєї книжки «Після сказаного…» мого виступу на попередньому ювілеї. Тут присутні сучасні студенти, а я згадую той час, коли студентами були Михайло Наєнко, Леонід Череватенко, Слава Боровський, Іван Ільєнко, Анатолій Григоренко, Анатолій Сисой… Дехто з них відслужив тоді уже армію, дехто мав різний трудовий стаж, їм було по 23–25 років, а я, 17-тилітня, дивилася на них квадратними очима, тому що в них було чого вчитися. Вони прийшли в основному з сіл, але їхня жага до навчання була така, що для київських студенток, таких як Людмила Скирда чи Світлана Йовенко, це було дуже великим уроком. І в Центральній науковій бібліотеці, і в читалці філологічного факультету вони були завжди першими, о 9-й годині ранку. Я зараз думаю про те, що моя подруга з абсолютно іншим фахом, вона — хімік, працювала на митниці і абсолютно випадково на Петрівці чи десь на Троєщині познайомилася в маршрутці з Анатолієм Григоренком, він запросив її до себе, і на полицях його бібліотеки вона побачила фотографію, де був і Михайло Наєнко, і я з Анатолієм в часи роботи в «Українському письменнику». Це говорить про те, що ті люди, з якими ми вчилися, завжди залишаться молодими, юними… Михайло, між іншим, не дуже змінився… Його червона краватка (сміється) така, як у Дональда Трампа, і моя така ж блузка підказують, що це команда нашої молодості, якій ми вірні.
Я бажаю Михайлові, крім чесного здоров‘я йому, також міцного здоров’я родині… Зоєчка, тобі, дівчаткам Вашим, внукам, бажаю, щоб книжка «Після сказаного…» була однією з наступних; щоб тема «науки і кон’юнктури», яка свого часу мене так шокувала, щоб вона в тебе, Михайле, продовжувалась і в часі, і в просторі. Люблю тебе!».
Ми з Віктором не освідчувалися в такій любові, як Світлана, але стосунки між нами були не з рядових. Під час перебування його в медичному закладі ми ще встигли один раз поговорити телефоном про Полтавщину і про першу закоханість, яка «спіткала» нас саме там – у полтавських, лубенських, оболонських краях. Як казав сам Віктор, там ми пройшли «перший шлюз любові». А через багато років в одному випадку один зустрівся з тією «першою» на вулиці Києва і відбулося обнімання та усміхнення, що перехожі вголос дивувалися: «Чому ці літні люди не знайшли кращого місця для обнімань, як на вулиці». В іншому інший один розповів печальнішу історію. Після зустрічі з тією «першою» теж через багато років, вона випивала по відру (за її словами) валер’янки, потім упала в депресію, стався інсульт і «добровільно» з’явилася петля. Вчеплена в своїй квартирі до верхньої частини одвірка. Як казала її дочка, все через те, що ви тоді, в юні роки, не поєдналися… Мама дуже тужила за своїм «першим»…
Віктор Женченко пішов за обрій теж майже добровільно: принципово не носив маски, часто з’являвся в людних місцях, не проминав, де траплялося, фуршетів, а «корона» за такими тільки й полює. Про його хворобливий стан після згаданої розмови про «перші любові» інформував мене в основному поет і критик Микола Славинський, який першим повідомив мені і про відліт Віктора в кращі світи.
Та не відлетіла туди пам’ять про нього, його поезія та пісня, з якими він не розлучався до останніх днів своїх і які, як знаємо, навіть у вогні не горять. Зрідні отим рукописам, які не горять за означенням…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/