***
Ніколи знову,
думали ми –
ніколи знову
старі не будуть печальними.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще трошки,
і їм залишиться турбуватися
хіба про те,
як винайти запах
для нового парфуму –
тонкий аромат
паперової газети,
яку читав
останній раз,
долаючи кризу
середнього віку:
це коли знову
усе бісить,
як в підлітковому,
але надій і шансів
на зміни
значно менше.
Після усіх цих
внесених в енциклопедії
періодів невдоволення життям
має настати
жвава і радісна старість –
компенсація,
якою ділитимешся з онуками,
наполягаючи,
що ніколи знову,
ніколи знову
ніхто не слухатиме
старечі скарги
про страхіття і труднощі,
про правду і віру,
про честь і славу,
як доводилось слухати
тобі у дитинстві.
Аж ось,
не минуло й доби війни,
як усі ми
стали старцями,
не минуло й
двох місяців,
як печаль
вкоренилася в нас
і служитиме нам тепер довіку
правдою і вірою.
***
Я казала:
«Нащо мені їхати в Маріуполь,
Якщо є Барселона!» –
це була така метафора
з якої
слово «Маріуполь»
вивчили мої деякі
випадкові барселонські знайомі
ще до того,
як показати це місто на карті
із заплющеними очима
стало мейнстрімом.
Я й сама б тоді
точно не показала.
В Барселоні
були Вікі і Крістіна
В Маріуполі –
Малєнькая Вєра,
Малєнькая Вєра
була мені неприємна,
навіть огидна,
особливу відразу
викликала та консерва
на столику
біля панцирного ліжка,
яке розгойдувалося
Вєриним гарцюванням –
її маніфестом
проти місіонерської позиції
Вєрині груди загострено звисали
і вона готова була
у цьому всьому
хотіти рєбьоночка.
Я уявляла його
мертвонародженою кількою
в тій бляшанці з томатом.
Я чула її металево-рибний запах.
Анчоуси в Барселоні
так ніколи не пахли,
навіть викладені
на хліб з помідором.
В Барселоні
діти гралися на вулиця водою
з антикварних колонок,
водою,
яку безпечно пити –
в Маріуполі
питну воду з крана
у 2020-якомусь-там
мала забезпечити
французька програма
ревіталізації водогону.
У Барселоні
на підніжках
сміттєвих машин
їздили гарні дівчата,
в Маріуполь вирушав
цілий поїзд
повний гарних людей,
які танцювали на столах
вагону-ресторану.
ГогольФест
використав Азовсталь,
як декорацію.
Тоді я вперше пожаліла,
що вже вибрала на травневі
Барселону –
скільки можна
їсти анчоуси,
пити з вуличних кранів,
дивитися на Гауді,
який нікуди не дінеться.
Зараз
з Маріуполем
мене може зв‘язати
тільки автобус
Маріуполь-Свіноуйсцє,
насправді,
він їде зі Львова у Краків,
але, підозрюю,
з маршрутом,
який звучить більш евакуаційно
простіше діставати
соляру по квоті.
Дорога,
яка завжди здавалася мені найпростішою –
розминкою перед усіма
скарбами Європи
триває 12 годин.
Натомість,
в Маріуполь приїхала
недоїджена кілька
Малєнької Вєри,
вона не німа риба,
вона викрикує
до дітей,
які по трьох місяцях обстрілів
щойно піднялися з бомбосховищ:
«Придумали мне слово
На один слог!»
«ДОМ» –
відповідають діти,
яким видали чистий одяг
і яких, мабуть,
досі сліпить у надто світлому
в цілому класі.
Я думаю:
як так,
що завитушки Гауді
виявилися тривкішими
за Азовсталь?
Як так,
що в мені
знаходиться місце для молитви?
Для молитви,
яка промовляться матюками
до бога,
якого немає.
***
Рускі зібралися разом
і вбили усіх
українських дітей поодинці
кожного з нас,
навіть сторічного,
хто не забавляється уже
так безтурботно,
хто заковтує зонд тривоги
щоранку.
Раніше смерть
підступала так близько
тільки в казках
і від того у неї
не віриш ще більше.
Ми вдягаємо
плаття наших бабусь,
міряємось стегнами з ними,
шукаєм розради
в їхніх дівочих секретах.
У симпатичному хлопчику,
який подає тобі келих,
бачиш інше невинноубієнне дитя,
яке тягнеться ніжною ручкою
до твоїх розпашілих грудей.
Речі які раніше лякали
починають здаватися милими
чи зрозуміли ми
більше чогось про життя,
відколи усіх нас – дітей
безседечно убили?
***
Іноді мені сниться
воскресіння –
не господнє,
ясна річ, а людське,
хоч ні в одне,
ні в друге я не вірю.
Проте це тілесне
висловлення тих,
хто таки переконався,
що в помиранні немає
нічого принадного
і повернувся ненадовго
доробити декілька справ,
договорити декілька розмов,
нерідко трапляється
в моїх снах.
Переважно,
я їх запитую,
чи знали в житті
вони щось краще
за червень
в європейських широтах,
і чи перепоховання
золотого зуба
Патріса Лумумби,
яке щойно відбулося
з усіма почестями
якось відбилося на тому світі,
якого немає,
бо на цьому був
катафалк Мезератті
і масивний бодігард,
який супроводжував
труну з зубом
велодоріжкою –
я сама бачила,
в газетах також писали,
що були щирі сльози доньки,
яка п‘ятирічною гралась
в кабінеті революційного
конголійського прем‘єра.
Чи воскрес він для неї
із цієї ювелірної коробочки,
чи постав, як іграшка
з Плеймобілю,
утворившись з золотої коронки?
чи посприяло воскресінню те,
що у Києві
вулицю Патріса Лумумби
переіменували
на Яна Павла Другого?
І чи вірив останній,
що у раю, якого немає,
абортовані і неабортовані діти
граються разом,
чи одні зневажають других?
Ми все ще тут,
кажу я їм –
застрягли каблуком в рельсах,
перебігаючи дорогу
перед деренчливим трамваєм
в якому хтось робить ранковий туалет,
слинячи олівець pillow talk,
натираючи скроні олійками
від головного болю,
після нічної варти
на касі чи біля дитячого ліжечка.
Ми все ще тут,
дозволяємо собі засмучуватися
через дрібниці:
що хтось зайняв
твій стілець і твою
улюблену туалетну кабінку
що поїзд затримується
через «людей на колії»,
а пара на пероні
дістала ножа і тарілку
щоб з’їсти для розради
переспілої диньки,
вони слухають, як батько
говорить про загиблого сина
ніби відправив його на Еразмус,
сперечаються чи справді люди
неодмінно самі гарнішають після сексу,
чи лиш бачать інших гарнішими.
Світ лягає на моє обличчя усмішкою
Світ лягає на моє тіло хтивим чоловіком,
який краще за мене знає, чого я хочу.
Світ кличе мене,
як в ресторані старша по зміні
строго вказівним пальчиком
манить стажерку,
яка обслуговує зграйку
багатих синочків –
а та в душі їй відповідає середнім.
Я думаю, що треба
завести собі канарку,
яка сигналізуватиме небезпеку
витоку газу
власною смертю
і може навіть грибну людину
завести теж
на всякий випадок.
м. Київ