Коли на початку вісімдесятих побачив цього поета, то чомусь здалось, що познайомився зі скрипалем, який тримає замість смичка ручку. Чомусь я його так сприйняв. Високий, худий, з поораним зморшками, загорілим, типово селянським обличчям, подав порепану, мозолисту, жилаву, міцну руку в кабінеті редактора коломийської міськрайонної газети „Червоний прапор” Володимира Моравського, з ким приятелював, приїжджаючи з села Глушків Городенківського району, де народився і жив.
А почув я про Юрія Бундзяка, поступивши 1972 року до культосвітнього училища у Снятині, де часто ходив до райбібліотеки. Гортав збірку, читав деякі вірші в обласній періодиці, зокрема в „Комсомольському прапорі”, де було більше вільнодумства, аніж в газеті „Прикарпатська правда”. І ніяк не міг уявити як виглядає сільський поет.
Юрій Васильович переступив поріг редакції за традицією з гостинцем – червоними яблуками зі свого саду. Приємно здивувала його увага: читав мою дебютну добірку віршів у львівському журналі „Жовтень”, побажав підкоряти поетичні вершини. Опісля нашої розмови я подумав про те коли йому вдається творити, бо не легко мешкати поетові у селі, де постійно непочатий край роботи, нема коли відпочити, не те що тримати перо в руці, мережачи ліричні рядки.
Іншого разу при зустрічі я поцікавився як поет знаходить час для творчості. Він зітхнув і відповів, що хотів би, звісно, мати надійну віддушину для свободи, та залишаються ночі для написання віршів, а ще, слава Богу, є неділя. Іноді під час праці щось в голові наримується, махом записує, а потім дошліфовує. Зізнався, що виношує свої твори. На його думку, справжній поет, якому є що розповісти людям, ніколи не кине писати, хоча в поезії свій закон, їй байдуже – маєш для цього умови чи ні.
Путь далеку ще долати,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але весело крокую…
Доки темені тривати –
Суть досвітню обміркую…
У Юрія Бундзяка літературний досвід поєднувався з житейським. Поет не розставався з Кобзарем. Осмислював творчість світил літератури, іменитих майстрів. Перепустив через мозок і душу безліч випроб долі. Молився і вижив. Та жити не міг без метафори, бо вважав, що таки формулою людського життя є, як сказав класик, троянди й виноград – прекрасне і корисне. Тому сільський інтелігент мав цілком збагненну філософію традиційного світосприймання, її символи не сховані далеко, їх можна легко розшифрувати. Поєднував фізичну працю з інтелектуальною, що називав істинною гармонією.
У творчому доробку Юрія Васильовича збірки віршів „Дзвінка далина” (1966), „Я не забув” (1973), „Під мирними небосхилами” (1987), які побачили світ в ужгородському видавництві „Карпати”. Подав до столичного видавнитцва рукопис збірки „Осінні обрії”. Йшов до краян з добром, своїм відкритим, щирим серцем, доступним поетичним словом. Його вірші найчастіше друкувалися в городенківській райгазеті „Колгоспник Придністров’я”, викликали схвальні відгуки. До того ж поет підтримував початкуючих авторів, давав їм слушні поради, рекомендував до друку перші проби пера.
Юрій Бундзяк запам’ятався простою людиною зі світлою душею, одухотвореним сяйвом очей. Ніхто його не бачив в похмурому настрої, хоча, гадаю, не завжди поетові хотілося усміхатись. Він мав право і на песимізм, зажуру. Народившись 26 вересня 1914 року в бідняцькій сім’ї, у якій із вісьмох вижило тільки троє дітей, зазнав усього на віку. Двокласна школа в селі, приватна гімназія, яку залишив через нестатки. Шукав шматка хліба на панських ланах, в цукроварні. Після курсів був міряльником, рахівником у колгоспі. А під час німецької окупації переховувався, щоб не забрали на примусові роботи до Німеччини. З приходом радянської армії в 1944 році призваваний на військову службу. Воював на третьому білоруському фронті. Тричі поранений, контужений. Після війни працював у торгівлі, закінчив 1950 року в Городенці школу робітничої молоді, почав учителювати, став заочником філфаку Чернівецького держуніверситету, викладав у селі українську мову і літературу, російську і німецьку мови, історію. Пішов на пенсію 1976 року.
Перша збірка, яка дала поетові політ його думок і почуттів до людських сердець, засяяла зіркою на небосхилі Прикарпаття. Юрій Васильович став одним з активних працівників поетичного цеху, взявся з натхненням до здійснення творчих задумів, відкрився, що написав віршів на десять книжок.
Ми листувалися. 23 вересня 1985 року я отримав листа Юрія Васильовича: „Друже милий! Вдячний Вам щиро, що якось тепло спімнули мене і написали мені. Я буду десь на днях в Коломиї, може, в п’ятницю, то зайду до Вас із дарунками саду”. А в листі 27 лютого 1986 року він пише, що перебуває в депресії: похоронив рідного брата, який на шість літ молодший від нього, 36-літнього сина ноги завели до лікарні. І щоб тримати себе в руках, не падати духом, працює над рукописом збірки „Назустріч вітрам”, куди мали увійти вірші 1934 – 1939, 1980 – 1986 років. А 24 грудня 1988 року він написав до редакції газети: „Ще разок тривожу Вас під кінець старого року, що спливає якось майже непомітно в океан віків. На цей раз пропоную Вам не сонети. Вони, мабуть, надоїли Вам і Василеві Рябому, хоч і він час від часу береться за цю древню і, гадаю, довічну форму. Я шлю Вам на Ваш розгляд і на Вашу оцінку вірш „Під Новий рік”. Може, сподобається Вам. Не забираю Вам часу дорогого. З глибокою пошаною – Бундзяк Юрій”.
Хотілося утвердження. Перечитую листа за 26 лютого 1989 року. Ось чим живе його світла душа; „Дорогий мій друже! Твій листочок з газетою, де вміщене твоє дружнє, сердечне слово, застав мене хворого на грип у ліжку з температурою 39,2, але він та ще газета „Літературна Україна”, а ще телеграма з Коломиї з поздоровленням з нагоди прийняття у Спілку, як і лист із Києва, принесли мені полегшу – краплинки радост і. Дуже, дуже вдячний Тобі за цю радісну краплиночку радості в час хвороби!.. Хай Тобі стеляться радісні дороги і стежки до творчого Олімпу! Нових і радісних жнив! На все найкраще Вам – Редакції і Володимиру Петровичу Моравському”.
Мріяв про вступ до спілки письменників, та не легко було здобути членського квитка, потрібен був особливий творчий доробок. А коли повідомили, що став спілчанином, то почувався в обласній письменницькій організації наче під час свята зустрічі колег, коли треба всім приділяти максимум уваги, а про себе забувати. Зате ми вже чомусь не мали часу на елегійну неспішну розмову, як це було раніше. Я прочитав у листі 28 березня 1989 року: „Біля мене все по старому. Тягар – щораз важчий. А між тим хоч дещо друкую на машинці для доповнення збірки „Осінні обрії”. Хоч би встигнути до першого квітня”. Останній лист від мого старшого колеги датований 22 травня 1989 року. Написав, що вдома хворий син, який не дає спокою душі. Поет шукав моральної підтримки. Його засмутило те, що в редакції газети „Агро” відхилили вінок сонетів про Шевченка на засланні, але просив цього не говорити „агрівцям”. Його рятувала праця над рукописом книжки „Осінні обрії”.
Я помітив, що поета, який переступив межу сімдесятиліття, починає брати втома, став менше говорити, більше мовчати. Трохи його окрилило те, що творчість відзначили місцевою премією імені Г. Никифорука. Однак поет помітно зменшив швидкість кроку, прив’яв, був уже схожий на осінній листок, але себе налаштовував на оптимістичний лад. 23 листопада 1989 року пішов за вічну межу.
Стука осінь яблуком черленим,
Грушею і сливою в саду.
Небо прихиляючи до мене,
Сили доливаючи в ходу.
Розписала хризантеми й айстри.
І за стадом в далину бреде…
Осене, палітри мудрий майстре,
Хто тебе до шлюбу поведе?..
Пригадую, Юрій Бундзяк привіз до Коломиї свою збірку „Під мирними небосхилами” з коротким переднім словом С.Пушика і розповів, що в ній мала бути низка дуодецим – дванадцятирядкових віршів, які назвав своїм дітищем, та залишили чомусь тільки одну, ще й без дванадцятого рядка. Мало бути тут і щедре поле сонетів, зокрема сонетних вінків, яких з задоволенням виплів десяток. До речі, в Карпатському регіоні йому ніхто не міг навіть скласти конкуренцію в цій формі, що виникла в Італії тринадцятого століття. Чи не тому редактор видавництва зауважив: „То таке виходить, що у вас більше сонетів, аніж у Павличка. Як таке може бути?” На що поет жартома відповів: „А чому б і ні? Коли він ще ходив попід стіл, я вже писав сонети!” Тоді глянув на мене теплим батьківським поглядом і запропонував випробувати себе у цій формі. В чому я, здається, його не підвів, видавши завдяки добрій людині книжку, куди входять аж триста тридцять три сонети у вінках.
Даруючи збірку під редакцією просто неба 20 березня 1987 року „на щастя, добро, творчість найряснішу”, зірвана з даху крапля влучила поетові з Глушкова в підпис. Це був, можливо, якийсь знак. Отой радісний кришталевий дзвін весни і досі чую у вухах.
Небо двох – довго чисте, рахманне,
Доки буря раптово не гряне.
А відлинуть громи із грозою –
І очиститься небо сльозою.
Юрій БУНДЗЯК
ДИТИНСТВО Й ЮНІСТЬ КОБЗАРЯ
(Вінок сонетів)
1
Кріпачка-мати в березневу ніч
Заплакала: „Ой муки невтаманні!
Болі жорстокі, може, за останні?..
Хто, добрий, візьме вас у мене пріч?
–Коханий, жалем серце не каліч,
Даремні ж бо твої переживання!
І змарганим година стріне рання,
Й тягар не здійме зжуреному з пліч.
–Григорію, біжи до повитухи!!!
Кріпак не жде нових благальних слів,
Не цар він, що пошле в пітьму послів…
Чалапнули надворі кроків звуки,
Туди й назад майнув через городи…
Опіці бабки доручала роди.
2
Опіці бабки доручала роди…
На коси руки лагідно лягли…
Нестерпні муки ніби знемогли,
За них чекає жінка нагороди.
А потім знову криків переброди…
Знов люті муки спокій замогли…
–Ну годі, Катре!.. Тішся, не скигли!
Усе близькі на світ на світ чиїсь походи.
Полошить тишу хати жінка знов…
Розпачливий її рятунку зов:
–Ой матінко, за що така покара?!!
–Терпи, дитинко, все минеться зараз,
Адже від Єви всі терпіли роди…
Була весна… Бурхливо грали…
3
Була весна… бурхливо грали води…
Вітри весінні бурю підняли,
Та з криком жінки бій трудний вели…
Крізь шибку гілка подавала коди.
Чекала північ в жінки й ночі згоди,
Бо вже втроїх безсонні знемогли…
Відтак світанку шати одягли
У барвах сонця – вісника погоди…
Кінчались муки, зойкання жіночі,
І владарство, стривожене у ночі…
Турбота бабки теж сповзала з пліч…
–Радій, Катрусю, ти щаслива мати…
Ого!.. Дзвінкий!.. Збирається співати, –
Забарливо вела старенька річ.
4
Забарлива вела старенька річ:
–Уже журби нема в нас, Катерино,
На мить одну мізинчика візьми-но,
Я вилізу по плюшки на піч!..
А в Катрі радість променіє з віч –
То перли соіз, немов срібла іскрини…
Усмішка радісна із уст пошерхлих лине,
Зливається із теплим сяйвом свіч…
Дитя цілує, і сміється, й плаче:
То попомучив ти мене, козаче,
Здавалося, помру я серед мук…
Бере хлоп’я бабуся знов до рук
І радісно до себе промовля:
–Але ж бо головатеньке маля!..
5
–Але ж бо головатеньке маля!..
В селі подібних жона не родила.
Чекаймо див од хлопця, Катре мила,
Таких в століття родить раз земля…
Отак бабуся жінку окриля,
Й кріпачку мрія підніма на крила,
Ще втома з родів матір не скорила,
Прийдешнє мислить розум заставля.
Кладе старенька з’яву їй на груди:
Як жаль, що баба довга жить не буде,
Бо смерть на всіх чигає на землі…
Творитиме він справи немалі,
Гей бачу: із царем він буде воювати…
Розумний вельми буде світ хлоп’яти!..
6
–Розумним вельми буде світ хлоп’яти, –
Зронили повитушні уста слова…
Росте хлопчина… Мудра голова…
Ще в бур’янах став мислі розвивати:
–Хто дав багатим право панувати:
а де на волю в кріпаків права?
А Катря чахла з горя та нужди,
Ой, хлопче бідний, кращого не жди…
Померла ненька в злиднях в ранні роки…
А мачуха, як злюка, жерла спокій…
Неправда й крила… Пекла не сховати…
Ех шугонуть би в світ орлом крилатим!..
7
Ех шугонуть би в світ орлом крилатим,
Бо й батько вмер… він – круглий сирота…
І от вже книгу у дяка горта,
Науки жадний, хоч з життям проклятим.
Ходив ночами „Псалтиря” читати…
Безсонна праця ночі не верта.
Листки ж хлопчина не усі чита,
Нечитане міг справно обминати…
Хвалили хлопця: цей Тарас – митець,
Найкращий із учнів дяка читець…
Була потреба – з псалтирем просили…
Кормили хлопця… Набирався сили…
Втікав не раз у бур’яни… В поля…
Високі мрії та низька земля…
8
Високі мрії та низька земля,
Карав жорстокий дяк і без провини.
Не раз разючий крик Тарасів лине…
Безжальна різка шрами проставля.
Помітив раз: дяк п’яний ковиля,
В селі ж немає жодної людини –
На панщині… Кріпак – то власність днини –
–Помщу катюзі! – хлопець промовля.
Напився дяк того одного дня так,
Що заганяв, як мовлять, каченята…
Вагавсь Тарас… Ні, злюку бить не гріх…
Дяка ж, гей вмисне, шпортонув поріг…
Безвладний впав… Заснув, немов колода,
І хлопцеві прийшла свята нагода…
9
І хлопцеві прийшла свята нагода…
утік Тарас від зла не назавжди…
Він вже пастух сільської череди,
Ягнят пильнує, бо манить їх шкода.
Пуска ягнят й Оксанці загорода…
Тарасику!.. На мене підожди!..
Пасуть… Женуть любенько до води…
Мені між дітьми злагода і згода.
А то в книжчині десь на самоті
Малює з сонцем небеса святі,
Блакитні в тиші, чорнохмарні в бурі…
А часом віршиком змережить думи хмурі…
–Піти би в учні маляра – знавця, –
Смілива мисль прийшла, невтримна, ця.
10
Смілива мисль прийшла, невтримна, ця
Навчитися у майстра малювати…
Отару кинув, наймитство прокляте,
У Хлипівку подався до митця.
Не зміг художник дати рішенця –
В Вільшану пана треба йти прохати…
О доле клята!.. О яка ж лиха ти!
Там козачком зробили молодця.
–Тарасе, дров!.. Неси помийну воду!..
затопиш в кухні – поколи колоду,
наколене в повітку занеси!..
Він вільну мить украде для краси:
Гарячий вірш складе тобі, народе,
Любов усю віддасть без нагороди…
11
Любов усю віддасть без нагороди,
Міцніє в серці слів бадьорий гарт.
Але й хитрує – мріє Енгельгардь:
–Кріпак – митець – мій власний, без свободи.
Безплатний твір – блаженство насолоди…
Талан коштів затрати справді варт…
І в Петербург узяв з Тарасом старт…
З Ширяєвим досягне пан угоди…
У вже – Ширяєв… Петербурга цвіт…
Вростає мрія у мистецтва світ,
Сошенку любий, щедрий для Брюллова…
Росте й любов до пушкінського слова,
Із сну зриває з полум’ям творця,
А слів могуть будитиме серця.
12
А слів могуть з полум’ям серця…
Вона страшна – морська буяння пізнє…
Відчув любов до друзів України
За дань свободи – щедрий труд митця.
Жуковський ніжний надихнув творця –
Брюллов творіння звершив невтаїнне,
Манило всії сотворене – безцінне…
Не жаль й царям багатства гаманця.
Тарас радіє… Він, що взнав нужду,
Що полюбив хлоп’ям Сковороду,
Ще словом й пензлем посягне на вічність…
Він в „Сні” Царя ведмедем назове,
Цариці „чапля” ймення дасть нове,
Велична ж бо зростає динамічнсть.
13
Велична ж бо зростає динамічність:
Вкраїни геній і пророк її –
Провидець мудрий вольної сім’ї,
Котру, мов храм, воздвигне героїчність.
Змалює він тиранства споконвічність,
Його знищенність – роздуми свої…
З царем словесні проведе бої,
Кріпацьких дум розвіє анемічність…
Від роду ворог і ярма, й кайден,
Він скаже світу: „ти не Богом дан,
Завжди була безбожною відвічність…”
Під хмари здійме дум святий пожар
Йог багатий думами „Кобзар”,
А славі дум у всьому світі вічність.
14
А славі дум у всьому світі вічність,
Бо їх вогонь невільних зігріва,
Бо зброя вірна – „Кобзаря” слова
На всвіт весь – неземність і космічність.
Є друзі смутку… бвить всії комічність,
Вона гірке все сміхом розрива,
Та скарб безцінний – правда та жива,
Котру Шевченко дав усім в довічність.
Читай її… Вникай у суть, людино,
Творив поет не раз в гірку годину,
Вергав слова могутні, мов громи…
Писав і креслив, то заносив знову
В малу книжчину – дорогу обнову,
Що тугу збудить, радість між людьми.
15
(Акростих-магістраль)
Кріпачка – ненька в березневу ніч
Опіці бабка доручала роди…
Була весна… Бурхливо грали води,
Забарливо вела старенька річ:
–Але ж бо головатеньке маля!..
Розумним вельми буде головате!..
Ех шугонуть би в світ орлом крилатим!..
Високі мрії, та низька земля…
І хлопцеві прийшла свята нагода,
Самому мисль прийшла невтримна ця:
–Любов усю віддасть без нагроди,
А слів могуть будитиме серця…
Велична ж бо зростає динамічність,
А слава дум – у всьому світі – вічність.