Його військовий одяг лежав розкиданий по кімнаті і вона вдивлялася на переміну в зелену блузу та штани. На блузі було вимережене прізвище. Вона навіть подумала, чому поруч немає її прізвища, виписаного зеленою ниткою. Було вже зовсім пізно. За вікном без світла, вулиця така гомінка до війни, мовчала. Тільки небо світилося загравою. Неосвітлена кімната ставала щораз темнішою. Не видно було полички з книгами, письмового стола з комп’ютером, ані картини над ліжком. Вони лежали притулені животами і він запитав, чому вона дивиться на його військові речі, покинуті на підлозі. Вона не відповіла і вони довго мовчали. Врешті він тихо сказав:
– Чи можу про щось тебе запитати?
– Так, можеш, але тільки на вушко!
Він посміхнувся, притулив уста до її вуха і лизнув ніжно завитку неподалік від дірки по сережках.
– А де сережки? – прошепотів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Я їх бережу в шкатулці, яку ти мені подарував, – тихенько промовила, – пригадуєш, ти її купив мені разом з сережками.
– Господи, як це було давно.
-А я думаю, що це було позавчора, – сказала вона, – завтра ти їдеш на фронт, тому я хочу, щоб наше сьогодні тривало цілу ніч і щоб сережки не заважали!
– Чи можна засвітити телефон, щоб побачити ще раз твої груди, – запитав він.
Вона мовчала. Очевидно, що можна, проте вона боялася, що він хоче дивитися на її груди востаннє. Адже він їде на війну і не повернеться. Загине і його привезуть в домовині. Але він так не думав. Добре знав, що війна закінчиться і він приїде живим. Це буде неочікувано, можливо навіть під осінь, і він стане у дверях з букетом золотарника. Нарве його тільки для неї, біля тих розбитих ракетами будинків. Кімната запахне медом, а ніжні, наче промінь сонця квіти золотарника, вона вкладе до цієї вази, що зараз стоїть за поличкою, ліворуч від письмового стола з комп’ютером.
– Я хочу тобі щось сказати, – прошепотів він і завагався на хвилину.
Вона мовчала, чекала, шо він скаже, бо знала, що сьогодні, перед його від’їздом, вони розмовлятимуть тільки про важливе. Це будуть, напевне, поодинокі слова, ніжні і дорогі для неї та несподівані для нього. Вона не могла думати інакше. Звикла до його серйозності, любила дивитися, як він сидить біля комп’ютера і на екрані на чистому листочку паперу видніє написане ним: «Я тебе кохаю». Але в четвер він написав єдине слово: «Від’їзд». І вона ридала та не могла заснути. Звичайно, нічого не говорила йому, зокрема, що боїться залишатися сама. Тоді в четвер вона лежала нерухомо і не допускала до себе це страшне слово про від’їзд і прощання. Він тоді витер мишкою написане і знову на екрані засвітилися таємні слова: «Я тебе кохаю». І вона заспокоїлася.
– Кохана, – прошепотів він, – сьогодні я хочу тобі щось сказати на вушко.
– Скажи…
– Я прагну подарувати тобі сина.
Він на хвилину завагався, але згодом додав.
– Так! Власне сина, бо коли загину, він буде захищати нашу землю…
Його слова сполохали її наче птаху. Вона не знала, що сказати. Ця хвилина вагання здалася вічністю. Проте він знав, що вона йому не відмовить, що обійме його і ніжно шепотітиме: «Я тебе кохаю, ти мій голий воїне».
За вікном чути було тривожні сирени та далекі вибухи. Затемнене місто мовчало і хвилина, коли він чекав на її відповідь продовжувалася. Він почав навіть думати, що зайве це сказав.
– Коханий, – прошепотіла вона – чому питаєш? Адже ти добре знаєш, що я чекала на твоє запитання цілу вічність, і ти це зробив саме нині, якраз напередодні твого від’їзду. Як сам знаєш, немає запізнілих запитань і на твоє прохання, я погоджуюся.
Він обняв її і поцілував. Через голову пролетіли мрії, що коли повернеться, вона візьме його за руку і поведе в кімнату, де вони зараз лежать і відгорне подушку, щоб показати йому сина. Він буде радіти і піднесе її до гори та оберне навколо себе три рази. Потім візьме делікатно в свої руки їхнього сина і притулить до грудей.
Вона лежала горілиць зі заплющеними очима і він почав лизати її щоки, а потім чоло і ніс. Вона про ніщо не думала, все відпливло і забулося.
– Я тебе кохаю, – прошепотів.
– І я тебе…
Вона відчинила очі і сказала:
– Я тебе не відпущу, викину через вікно твої військові штани! Я не хочу, щоб ти загинув на фронті. Я прагну, щоб ти залишився зі мною. Жадаю, щоб ти бачив як росте під моїм серцем наш син.
На її слова він відповів поцілунками. Цілував її очі, вуста, груди, лизав її живіт.
– Я повернуся, я не загину.
– Ти не маєш права загинути, – сказала тихо.
Це прохання він зрозумів надто добре, адже перед хвилиною подарував їй сина. Він встав, вона спостерігала в темряві за його оголеним тілом. Її захоплювали його повністю зарослий чорним волоссям живіт, груди і стегна. Так близько його не бачила оголеним. Коли вони кохалися заплющувала очі і міцно його обіймала. Відчувала близькість, але його не бачила. Коли відчиняла очі, над нею світилися чорні зіниці та ніс і вона кусала його зубами. Але він захищався, міцно цілуючи її губи і їй здавалося, що він перемагає, тому здавалася.
– Поставлю чай, – сказав.
Підійшов до чайника і увімкнув його. Червона лампочка розсвітлила темряву і вона побачила його руки. Так любила його руки, бо вони її збуджували. Чайник поволі почав шуміти і згодом вода булькотіла і короткий звук виключив його. Він засвітив телефон і налив кип’ятку до порцелянового заварника. Це був її улюблений чайник від нього, подарований на день її народження. Він переніс чайник поближче до ліжка і поставив на столику. Відчинив шафку і дістав дві філіжанки.
– А де цукор? – запитав.
– Цукру немає. Не треба цукру, – відповіла вона, – сьогодні хоча прощальна для нас ніч, проте вона солодка.
– Звісно!
Вона встала і прикрила груди прозорою жовтою хустою.
– Я хочу щось тобі подарувати, – сказала тихо.
Підійшла до письмового стола, висунула шухляду і серед різних паперів відшукала свою світлину.
– Посвіти, – сказала.
Він увімкнув телефон і побачив світлину, яку вона тримала в руках. Добре пригадував цю світлину, адже він її робив, коли вони були на морі.
– Це ми, з тобою на пляжі, – сказав.
– Так! – відповіла.
Жадібно почав розглядати світлину в темряві. Вона сиділа на ній наго, обнявши коліна руками. На першому плані видно було перстеник, який він її тоді подарував.
– Мій перстеник з бірузкою, наче небо і головне, від тебе, – вимовила тихо і поцілувала його в щоку, – я тобі за нього так насправді ще не подякувала.
Обняла його за шию і почала знову цілувати.
– Дякую, дякую, – шепотіла.
Перехилилася на ліжко і він накрив її своїм тілом. Вона щось пробувала сказати, але він цілував її в уста.
– Я хочу, щоб ти носив цю світлину з військовими документами, а я до твого повернення носитиму під серцем нашу дитину.
– Сина… – сказав він.
– Так! Сина, – прошепотіла вона.
– Ця світлина, – сказав він, – буде тримати мене при житті, дякуючи їй я не загину.
– Вона буде тобі нагадувати, що я вже не сама чекатиму на тебе.
Він налив чай. Вона відчула цю мить як свято. Коли не було ще війни він вмів готувати добрий чай, але сьогодні цей чай без цукру видався їй надто прощальний.
– Знаєш, – сказала, – цей чай нагадує мені перон на вокзалі, де ти чекав на мене і купив собі чай, щоб скоротити очікування, бо потяг запізнився. Ним везли пораненого бійця з фронту і ми довго стояли на пероні.
– Я не міг тебе знайти серед натовпу.
– Але знайшов.
– Так! І я тоді вперше сказав при привітанні, що тебе кохаю!
Вона добре пам’ятала цю незвичну мить. Він сказав не просто так, а прошепотів їй це на вушко, причому лизнув її губи язиком зі смаком солодкого чаю. Тільки згодом він обняв її та притулив міцно до себе. Вона відчула душею, що повинна щось сказати на прощання.
– Які ніжні подарки від тебе сьогодні. Дякую…
– Ранком потелефонують мені, – сказав він, – приїдуть по мене, ми так домовилися.
– Може нарізати тобі на дорогу сирку і намастити хліб маслом? – запитала вона.
– Ні! Нас там годуватимуть.
– Але це від мене, – прошепотіла вона.
– Тоді давай зараз, поїмо перед моїм від’їздом.
Вона підійшла до холодильника і витягнула сир, нарізала в темноті нерівними шматками і поклала на тарілку. Він присвічував їй телефоном. Її тіло прозорилося під жовтою хустою, яку вона накинула на себе. Він не міг стриматися, щоб її не обійняти. Притулювався до її волосся, цілував її шию та спину. Вона поставила тарілку з сиром на столик і взяла шматок в уста. Підійшла до нього і подала сир устами. Він ніжно відкрив губи і подякував.
– На фронті буде мені бракувати такої годувальниці, – сказав.
Вона розсміялася.
– З тобою буде моя світлина, а крім того я буду постійно думати про тебе…
Вони прилягли і накрилися ковдрою. Мовчали, але не спали. Втратили почуття плину часу. Він міцно обняв її і притулив до себе. В темряві задзвонив дзвінок його мобільного телефону. Він встав і напомацки почав надягати шкарпетки, боксерки, майку, штани та зелену блузу. Закинув на спину військовий наплічник. Ніжно взяв до рук її світлину і сховав між документами. Вона доторкнулася устами прізвища на блузі, якби хотіла забрати ці літери вимережені тільки для неї. Він поцілував її на прощання і вийшов в темряву. Лежала хвилину горілиць рахуючи відгуки по сходинках, якими він пішов до під’їзду. Машина внизу, що чекала на нього, загула. Стукнули двері і військова автівка поволі від’їхала. Встала і підійшла до вікна. Відсунула фіранку і побачила порожню вулицю. Навпроти зруйнованих ракетами житлових будинків зеленіли кущі молодого ще золотарника. «Рано, щоб золотарник зацвів», подумала вона.
2022
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)