Щось таке, мабуть, уявлялося мені і раніше, ще після розмов із довоюрідним братом Ярославом, коли його проривало на відвертість і з його слів моя уява малювала голі стрімкі схили чужих гір, де, здавалося, саме каміння стріляє по ненависних «шураві»… Але вперше та спалена ворожа колона, що розтягнулася саме так, рваною дугою в обхід оброслого лісом горба, де справа була неглибока кам’яниста річка, а за нею інший горб, так само оброслий кущами та деревами, почала з’являтися у моїх вечірніх медитаціях десь ще під час другої чеченської, вже коли та перейшла в партизанську фазу. І десь тоді ж я нарешті сів за «Останнього героя», бо ж все у цьому світі пов’язано.
У ті роки у нас ще на всю транслювали російські телеканали, і пригадую, як їх це притлумило, якого трагічного тембру враз набули голоси кацапських коментаторів, коли одного разу чеченські партизани саме так знищили російську колону: підбили перший і останній транспорт, а тоді методично підпалили всі інші. Саме так і треба, подумав я і потім часто уявляв собі це, малюючи в уяві картинку з того моменту, коли колона окупантів, перейшовши вже наш український кордон, починає виповзати із-за обривистого схилу.20
Спершу я пускав танка, хоча, мабуть, мала би бути розвідка. Але я вирішив, що їхні розвідники вже проїхали, їх пропустили і не зачіпали, і вони на кількох авто вже були попереду десь на кілометр, коли нарешті з’являвся цей танк, а за ним уже все інше, не мало значення, що саме – БТРи, БМПе, БРДМи або просто якісь криті вантажівки й інші транспорти, а потім ще танки, і ще бойові броньовані машини, які перевозили і боєприпаси, і пальне, і всю цю новітню орду. А в кінці колони знову танк чи два – це так я собі уявляв, хоча кінця колони майже ніколи не бачив… Тобто я знав, що він десь там є, мусить бути за обрізаним обривистим схилом і, може, ті обвиті димами танки у хвості навіть встигали переїхати міст ще до того, як його підірвуть. Та до хвоста я рідко коли доходив, бо чомусь для мене більше значення мала голова колони. Попереду неї також був невеликий міст. Той, що його проскочила їхня розвідка, але обидва мости, і той, що попереду, і той, що позаду, підривали одночасно.
Звичайно, за задумом перший міст злітав у повітря в той момент, коли на нього виїздив перший танк. Але це вдавалося не завжди, бо деколи щось там не спрацьовувало, чи просто запізніла реакція підривника, і міст вибухав уже з наступним БТРом, а танк залишався неушкодженим за мостом, і на той випадок його просто добивали з ПТУРів, гранатометів, чи що там ще наші хлопці мали?.. Хоча наших було небагато і вони замаскувалися у заростях за річкою. Дуже часто далі цього моменту я не доходив, а засинав. Тобто все це я уявляв собі перед сном, коли не спалося, і з часом це вже стало своєрідною вправою для засинання, замість рахування до тисячі чи уявної мандрівки вулицями улюблених міст.
Заплющував очі і – бац… І відколи явилася мені ота ворожа колона, то я помітив, що починала палати вона надто часто. Це можна назвати і забавкою, і просто грою уяви. Та часом, коли довго не спалося, я загравався настільки, що навіть почав уявляти себе самого рядовим стрільцем там за рікою.21
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я продумував усе до найменших деталей, від засмальцованих колін камуфляжу росіян до порваного вибухом брезенту військових вантажівок, що звисав ганчір’ям із кузова у хаосі з вибухів і криків, стрілкотні, димів і полум’я, що палахкоче над баштою… Тільки заплющував очі – і знову та колона починала виповзати із-за схилу… Розплющував, заплющував – те саме, але все це лише в моїй уяві.
Спочатку рвалася закладена вздовж горба вибухівка, але не всю техніку вдавалося так знищити і потім вцілілу доводилося добивали з відстані. З часом з’являлися нові деталі і ставало все важче й важче порішити ту колону. Бо й вороги, які залишалися живими, також відкривали вогонь у відповідь. Декому з них вдавалося добігти до річки, перебрести її й пробувати дістати нас уже із цього берега. Я навіть відкривав по нас вогонь з їхніх танків, із тих, що вціліли… Деколи це навіть знаходило продовження у снах, тривожних і жахливих, наскільки може бути жахливим сон, де тебе вбивають. З цього можна посміятися, а чи навпаки – поспівчувати, але так тривало навіть важко сказати скільки? Багато років поспіль, а деколи ще й досі закрию очі і – бац… знову те саме.
Чи позначилося це якось на моїх тогочасних текстах? Мабуть, що так. Коли писав «Останнього героя», а писалося якось на одному подиху, – три місяці осені і один зими 2003 року, і повість була готова – то моя уже тренована щовечірнім побоїщем уява допомогла легко перенестися у волинський ліс 1954-го… Та й «Feroux gens», що був написаний ще у дев’яностих, десь одразу ж по війні у Придністров’ї і під враженням від неї, але десь тоді й загублений у майстерні художника Бурди на Новому Світі, та, на щастя, його там надибав Володя Ханас і повернув мені, пізніше також правився на хвилі тих моїх снів-марень. Врешті-решт той уривок про війну за міською околицею ввійшов окремим розділом, «романом у романі», у «Дерева на дахах».
Бо те, що Росія піде на нас війною, висіло ще з 1991-го. І ми з братом говорили про це ще тоді, коли він повернувся з-під 22
Тирасполя, де його підрозділ ставив прикордонні стовпи, що це триватиме доти, поки вони не перестануть сприймати Україну як власну територію.
Пригадую, ще раніше, на початку грудня 1991-го, я їздив до нього в Ізяслав на присягу, де десантно-штурмовий батальйон, яким він тоді командував, майже увесь присягнув на вірність Україні. Але було кілька офіцерів, які відмовилися. А один із них, з яким брат пройшов Афганістан, збираючись на родіну в Росію, так і сказав братові, мовляв, не думав, що колись доведеться воювати з тобою. Відтак і Ярослав, коли вже служив у Києві і командував загоном спецпризначення ГУР МОУ, то першим запитанням, з яким звертався до новобранців, було: «Чи готовий ти воювати з Росією?..» Либонь, за це і поплатився. Ярослава не стало 8 червня 1994 року, загинув за до кінця так і не з’ясованих обставин у Києві.
Тепер за брата воюють обидва його сини – Павло та Іван, вони пішли на війну ще з Майдану і міцно тримають у руках зброю й досі… А ще в 2014-му, пізнього осіннього вечора, майже вночі, я отримав раптовий дзвінок від іншого двоюрідного брата Віті, бо ж у мами було три сестри. Він якось надсадно хрипів у слухавку і чомусь просив пробачення невідь за що, і так само раптово зв’язок обірвався… І коли вже через пару днів я сам дотелефонувався до нього, то він ніяково пояснив, що того вечора по них били російські танки прямою наводкою, і він зі свого сховку просто набирав, кого знав, і подумки вже прощався із життям…
А коли взимку 2016-го у свої п’ятдесят три вже сам рядовим добровольчого підрозділу опинився «на дачах» під Авдіївкою, спершу на позиції в лісі, а потім уже на тих напівзруйнованих закинутих дачах, куди нас із другом Хитрим і другом Крейзі завіз сам Да Вінчі, і коли під вечір того ж дня я вперше почув приліт міни сто двадцятки, то навіть і не здивувався. І страху чомусь не було. Пригадую, лише промайнуло в голові щось на кшталт: «Нарешті!» – начеб щось подібне вже мало бути зі 23
мною давно, і ось я таки дочекався. Звісно, ще була надія на Бога, бо те, чи він є, на війні навіть не обговорюється… Хоча рефлексивно все ж вхопив каску і броніка.
Вирішив, якщо буде ще один приліт і наша хатинка знову захитається, то таки вибігати надвір і залягати в ту видовбану на випадок обстрілу й обкладену мішками з піском «щілину» за стежкою, що її запримітив ще, як сюди пробиралися. От тільки вагався будити чи ні бійця, який відпочивав після нічного чергувався на опорнику і не прокинувся навіть, коли на нього впала поличка зі сніни?.. Бо на війні я і сам засинав без «снодійного», а якщо й були спроби, заплющивши очі, помандрувати улюбленими містами, то тривали вони надто недовго. Та й ворожої колони, здається, я там жодного разу не палив… Це знову почалося, а чи продовжилося вже вдома… Після повернення з війни, не одразу, але я знову почав палити ту колону…
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)