“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
НОВЕ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ ДОНЕЧЧИНИ
Книга освітянина і члена НСПУ Петра Гайворонського «Письменники Покровщини» (Вінниця: Нілан – ЛТД, 2021. 212с.) вийшла за сприяння Донецької ОДА – подяка, що зберегли цю програму підтримки книговидання бюджетним коштом. Книгу презентували в Краматорській ОДА, а за кілька годин до початку російського вторгнення автор встиг представити її в рідному місті. В тій напруженій обстановці тривожного очікування на прифронтових територіях, а Покровськ за 65 кілометрів від Донецька, розповісти про книгу встигли лише інформаційно. Вона ж вартує окремої статті. І не тільки тому, що підбила риску під етапом життя, до якого не має вороття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У передмові автор пише, що книга про письменників, чиє життя пов’язане з Покровськом і Покровським районом, – колись Гришинським, Красноармійським. «Вони різні: одні на ній народилися, інші тут певний час жили, письменники й поети, літературознавці, публіцисти й оборонці української мови й російськомовні, відомі, й навіть видатні, маловідомі й забуті. Були серед них віддані сучасній їм державі, й вимушені шукати кращої долі на чужині, були й такі, які безкомпромісно боролися з існуючим на той час режимом. Об’єднує їх одне – шанування художнього слова й досконале ним володіння», – зазначає Петро Гайворонський.
Погоджуюся з ним і додаю: більшість героїв книги єднає активна причетність до найбільших випробувань свого народу – одні воювали у Другій світовій, в інших дитинство обпалила війна, а траплялися люди з дивовижними долями! Наприклад, Сава Божко був репресований, але й повоював проти фашистів, а Данило Шумук боровся проти всіх окупантів рідної землі, і за свої переконання і за волю України пробув у неволі 42 роки! Саме про цього видатного політв’язня детальніше, бо автор з ним знався особисто.
–Восени 2002-го у віці 87 років Данило Лаврентійович Шумук переїхав з Канади у Красноармійськ (Покровськ) до своєї доньки Віри Данилівни Калач, де ми згодом і познайомилися. Колишній політв’язень зустрів мене насторожено, але згодом між нами встановилися довірливі стосунки… Феноменальний чоловік, пройшов в’язниці польські, німецькі і радянські! Україна для нього була справді понад усе – здав канадський паспорт і отримав українське громадянство. Вже зі слабким здоров’ям і зором ходив до огорожі військкомату торкатися металевого тризубця… Помер навесні 2004, похований на центральному цвинтарі Покровська. Чи був письменником? Є автором книг «За східним обрієм», «З ГУЛАГу у вільний світ» і «Пережите і передумане», уривок з якої увійшов до цієї книги.
Данило Шумук, зокрема, згадує про те, як на початку радянсько-німецької війни у складі штрафбату, як брат «ворога народу», брав участь у боях з вермахтом, і будучи беззбройним потрапив у полон. Але зумів утекти з концтабору в місті Хорол на Полтавщині і організував партизанський загін на Волині – у 1943 році він влився в Українську Повстанську Армію. Після приходу Радянської Армії Шумук влітку 1944 року командував похідною групою УПА на Житомирщині, але з огляду на безвихідь розпустив її. У 1945 році радянська влада засудила українського воїна до розстрілу, який був замінений 20 роками таборів. Потім влада додавала ще покарань… Сповнене пригод життя Данила Шумука певно ж заслуговує не тільки змістовного розділу в книзі Петра Гайворонського…
Таким же як у Шумука драматичним, але дуже коротким виявилося життя в письменника Сави Божка. Уродженець Дніпропетровщини, репресований сталінським режимом і навіть після подвигів на фронті не реабілітований, Божко був змушений працювати на шахті в містечку Димитрове, нині Мирноград. Нелюдські умови праці і цькування з боку адміністрації шахти наблизили фатальну розв’язку – знесилений від голоду письменник кинув заробітки і за кілька кілометрів до рідного села Крутоярівка помер. Це сталося в 1947 році, а повернення імені Сави Божка в українську літературу відбулося тільки через 40 років. Видання його роману «В степах» у 1989 році стало знаковим, але вже в незалежній Україні так нічого з творчого спадку Божка і не перевидали. Відтак невеличкий фрагмент з роману «В степах» у збірнику Гайворонського відкриває Божка ще й як тонкого лірика, для якого український простір рідна стихія. Ось уривочок:
«Степ поза людьми – ніщо. Ні до чого його сумні звуки, шелест осінніх легенд, ані пахощі весняних рун зелених.
Нема степової краси, коли через безмежну широчінь не стелиться гадюкою Чумацький шлях з вагонами – возами та волами-паротягами українського середньовіччя.
Степ – не степ, коли буйна трава не хилиться під копитами скіфських, гунських та татарських коней, коли пахощі степові не наповнюють людських грудей…»
Зовсім інакше склалася доля ще одного обпаленого війною письменника – Федора Моргуна, уродженця Новоолександрівки Красноармійського району. Тричі поранений на фронті, юнак після сільгоспінституту зробив блискучу кар’єру в тодішньому союзі дослужившись до керівника Полтавського обкому та очільника комітету із захисту природи. Проте, вже в незалежній Україні досвід і знання Моргуна для розбудови держави не знадобилися. Відтак він продовжив засівати свою письменницьку ниву. До раніше написаних книжок «Думи про цілину», «Хліб і люди», «Поле без плуга» додалися «Безсмертна душа України», «Прокляття війни», «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки», «Куди йдеш, Україно?». В останній є розділ «Національна ідея, рідна мова і Україна», уривок з якого відтворюється в «Письменниках Покровщини».
Мені ж хотілося б підтвердити, що у своїх роздумах Федір Трохимович був справді щирим. Пригадалося, як восени 2006-го Моргун відвідав на Донеччині свою рідну школу в Гродівці. Виступаючи перед земляками, він закликав шанувати Україну і мову нашу рідну, бо не почув її ні в Гродівці, ні в навколишніх містах. Та й не тільки на Донбасі.
А в долі мовознавця і журналіста Дмитра Кислиці склалося так, що свої знання в царині рідного слова застосував аж за океаном. Уродженець Сонцівки, колись Бахмутського повіту, нині Покровського району, він до війни закінчив Київський педінститут, у 1944 році виїхав до Німеччини, а в 1947 емігрував до Канади. Здобув докторський ступінь в Оттавському університеті і був професором словістики в ньому, а також Торонтському і Оклендському (США) університетах. Редагував ряд газет. Написав підручник «Граматика Української мови» у двох частинах, що витримав лише в Торонто більше десяти видань і донині його використовують в українознавчих школах США, Канади, Австралії та інших країн світу.
Донеччина мала б пишатися цим видатним фахівцем, але в період сучасної русифікації, що відбувалася в краї на межі тисячоліть, владі це було невигідно. Згадка про Дмитра Кислицю і публікація дещиці з його мемуарів «Світе ясний» є певною спокутою.
З плеяди літераторів, які воювали у Другій світовій, представлені в книзі – Микола Щепенко, Євген Ємець, Михайло Олійников, Степан Таманов, Олесь Зоц.
Серед них у радянські часи тільки Миколу Щепенка прийняли до Спілки письменників і то завдяки клопотанням Олеся Гончара й Миколи Руденка. Прозаїк, чиє життя було пов’язано з Донбасом, видав твори, де героїв минула війна так чи інакше не відпускала. На цю тему і оповідання «Блакитні очі», з яким можна ознайомитися в книзі.
Журналісту і редактору газети «Маяк» Євгену Ємцю, крім публіцистики, найбільше вдавалися гумористичні жанри. Свою першу і єдину поетичну збірку він назвав «І сміх, і гріх», де висловив те, чого радянська цензура до друку не дозволяла. Кілька віршів поета надруковано в книзі.
Автором єдиної збірочки поезій «Я гордий предками моїми» (1997) є Олексій (Олесь) Зоц, мій батько. Він чимало років учителював на Покровщині, а свої найкращі вірші написав перед війною і вже в радянській армії – з 1941по 1945. Є в його доробку і оповідання «Шотландська застольна», яке вийшло в головному на той час українському письменницькому журналі «Вітчизна» (1946).Тема – війна і долі людські. А в книзі представлені кілька поезій О.Зоца.
Колишнім фронтовикам Степану Таманову і Михайлу Олійникову також ближче до душі були твори про їх бойову молодість. Перший писав вірші, другий – публіцистику. А ще журналіст Олійников став ініціатором встановлення на історичній висоті Савур-Могилі величного пам’ятника воїнам–визволителям від німецьких фашистів. Саме його публікація в газеті «Радянська Донеччина» стала поштовхом для збору коштів на пам’ятник. Згодом акцію перебрала на себе влада, не пошкодувавши грошей на це, і понад 40 років поспіль усі масштабні врочистості в Донецькій області, пов’язані з подіями Другої світової, проводилися на Савур-Могилі.
Але якщо журналіст Олійников писав про минуле публіцистику, то донеччанин Іван Костиря – думи. І в одній з них – «Думі про козачі вольності» він теж згадує легендарну висоту і опоетизовує її:
«Героїчна битва запорожців на донецькій землі оспівується в багатьох українських народних піснях. Одна з них – про козака Морозенка, який загинув на Савур-Могилі, а перед тим зарубав не одну сотню бусурманів. І в думі про трьох братів, які втікали Диким Полем з Азову, знесилені неволею, і завертали до тієї ж Савур-Могили, щоб сховатися в її хащах і перепочити, набратися сил для подальшого шляху в Самар-місто. Розповідається про це також і в багатьох легендах, які виникли, скоріше за все, з переказів і бувальщин, тому що в них зазначене певне географічне місце в нашому краї».
Коли Іван Костиря оспівував Донбас як невіддільну, органічну частку України – він і гадки не мав, яка трагедія чекає всіх нас і ті природні й історичні пам’ятки на Сході. А він же написав не тільки про Савур-Могилу, що в 2014 році знов стала місцем боїв українців за свою волю, а й про жорстоко розстріляну рашистами Святогірську лавру, випалені ліси Лиманщини і заповідні степи Приазов’я, зруйнований вщент Маріуполь – місто на перетині цивілізацій…
Є в творчості Костирі і літературознавча сторінка – він дослідив біографії багатьох земляків, доля яких дотична до нашого краю, і написав про це. І ось через роки Петро Гайворонський немов підхопив письменницьку естафету і відшукав у життєписі Костирі рядок, що єднає з Покровщиною – його батько якийсь час працював у районі в селі Лисівка, а малий Іван ходив у початкову школу. Так що невипадково і це ім’я є в книжці.
Покровськ є місцем народження чинного члена НСПУ поета і прозаїка Валерія Гужви. Щоправда, коли він народився, місто називалося Постишеве, там працював батько Валерія, але згодом вони звідти виїхали і дитинство майбутнього письменника минуло за межами Донбасу. Спогадів, звісно, ніяких, але свідченням того, що в Покровську пишаються відомим земляком, є присвячений йому розділ. А Петро Гайворонський, як він сам зізнається, зазнайомився з Гужвою ще на межі століть. «Валерій Федорович не забуває свого коріння, і коли автор цих рядків звернувся до нього, письменник не лише не забарився з відповіддю, а й надіслав у дарунок землякам і міському історичному музею збірку віршів «Метроном» і щойно надрукований роман «Рай», – пригадує Гайворонський. Мені ж згадалося, що дія цього твору розгортається в одному містечку на Донбасі, а це міг бути і Покровськ.
У збірнику автор понад десяти повістей і романів В. Гужва представлений філософською лірикою і статтею незабутнього критика і письменника Михайла Слабошпицького, який присвятив побратиму ось ці проникливі рядки: «Він – поет, який нагадує подорожнього, що не має жодного бажання пристати до гурту інших подорожан. І то випереджаючи їх, то відстаючи від них, верстає шлях одинцем, несучи в душі рівний настрій стоїка й іронічну мудрість про сутність усього людського племені… Не випадково ж якось композитор Олександр Білаш, намагаючись покласти котрийсь вірш Гужви на музику (вірш той дуже подобався Білашеві), розгублено сказав: «У мене нічого не виходить, твій вірш занадто розумний».
Валерій Романько, член НСПУ, педагог і краєзнавець, міцно пов’язаний з Покровським районом: народився, закінчив школу і сюди ж повернувся вчителювати після Донецького університету. Кілька років був директором Новотроїцької середньої школи, а потім переїхав з родиною у Слов’янськ, де й переживає з містом усі тяжкі випробування війни починаючи з 2014-го року.
У доробку кандидата педагогічних наук В.Романька чимало книг. В одній з них, «Слов’янськ літературний», автор зокрема зазначає: «Активно розвивається літературний рух у Слов’янську сьогодні. Серед його учасників три члени НСПУ: Олександр Яровий, Валерій Романько, Микола Сіробаба, чимало досвідчених майстрів пера».
Автор називає працю В.Романька добрим помічником для вчителів української мови та літератури, істориків, культурологів, краєзнавців, студентів, школярів і всіх, хто цікавиться літературою і її історією. Враховуючи цю обставину, вчена рада Слов’янського державного педагогічного університету затвердила цю книгу як навчальний посібник для студентів філологів.
Згадує упорядник і ще одну вагому книгу – «Незабутній Володимир Сосюра» (Слов’янськ, 2011. – 255 с.), де автор дослідив життєві і творчі зв’язки поета з Донеччиною. Особливо цікавий розділ «Листування з молодшим сином поета Володимиром Володимировичем». Додається також список публікацій В.Романька про життя і творчість улюбленого ним поета – а їх налічується 70 найменувань.
Згадуються в книзі П. Гайворонського й інші учасники літературного процесу в регіоні, який ще називають Західним Донбасом: Андрій Ковтун, Микола Переяслов, Петро Мамець, Юрій Балашов, Владлен Анчишкін, Володимир Зеленський, Влас Білявець і автор цих рядків – народився і працював у Покровському районі, редагував обласну газету «Донеччина» і написав книгу «Донбасія» ( Зоц І. Нариси. – К. 2021. Ярославів Вал. 248 с.)
Увійшли до праці «Письменники Покровщини» біографія і уривок з публіцистики самого упорядника, а також стаття академіка Івана Дзюби «З Донецького калейдоскопа», написана після знайомства з книгою Гайворонського «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопа» Есе. Новели. Нотатки педагога. Нариси.- Житомир, 2017.Видавець О.О. Євенок). Розлогий відгук знаного літературознавця є певним чином найвищою оцінкою творчого шляху історика за фахом, педагога і письменника Петра Гайворонського, якого Іван Дзюба називає «одним із активних учасників недавнього українського і культурного життя на Донеччині, так жорстоко поруйнованого агресією мілітарного «руского міра».
З притаманною Петрові Євгеновичу шляхетністю він відвів для себе лишень дві сторіночки для мініатюр з книги і обидві з промовистими назвами: «Без української мови незалежність зайва» та «Перевертні і герої». Ось рядки, написані ще 2014-го: «Без єдиної державної, без домінуючої української мови не потрібна й Незалежність. Без рідної мови, без національної культури, історії ми перетворюємося з народу, «якого правди сила ніким звойована ще не була», в елементарний натовп «южнорусских сепаратистов». Українська мова й Незалежність, немов два полюси, не можуть існувати одна без одної».
Своєю книгою Петро Гайворонський розвинув далі тему літературознавства Донеччини і долучився до когорти своїх попередників на цьому шляху – Івана Дзюби та Івана Костирі і сучасників – Вадима Оліфіренка та Валерія Романька, з чим його і привітаймо в ці буремні дні боротьби за Україну.
Чільне фото: Петро Гайворонський презентував свою книгу 23 лютого – за кілька годин до війни.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/