82-річну француженку нагородили “за мужність та клінічну гостроту, з якими вона розкриває коріння, відчуженість та колективні обмеження особистої пам’яті”.
Характерна деталь – коли минулого року нобелівською премією з літератури нагородили британця (за фактом) танзанійського походження Абдулразака Гурну, статті про нього з’явилися лише наступного дня після новини про вибір Шведської академії. Причина була простою – як зізналися автори статей, навіть у Британії книги нового лауреата мало хто читав.
З 82-річної Анні Ерно ситуація інша – минулого року вона стояла у списку букмекерів на п’ятому місці, тож докладні статті про неї з’явилися буквально відразу після новини про те, що нобеліаткою-2022 стала саме вона. Швидше за все тому, що вони (статті) були написані, як це робиться у виданнях з великим штатом авторів, заздалегідь. До того ж зробити це авторам статей було неважко, оскільки Ерно часто видавалася (зокрема, й у доступних в Україні перекладах).
Зауважимо ще одне – як ми писали, критерії, якими керується Шведська академія, працюють лише на довгих часових відрізках. Вибір як лауреатки Ерно – тому приклад. Письменники з Франції нагороджувалися за останні 20 років “нобелівкою” тричі, а з усієї багатомільярдної Азії загалом – один раз (або два, якщо вважати Туреччину азійською країною). При цьому двічі – Модіано та Леклезіо – цей “французький вибір” був абсолютно несподіваним, оскільки письменники називалися хоч і відомі (на відміну від Гурни), але не “нобелівського” масштабу.
Анні Ерно – інша справа. Її давно вже вважають живим класиком. Причому пише вона, якщо зараз дозволено таке “маскулінне формулювання”, чисто по-чоловічому. Адже ми звикли, що жіноча проза, як правило, емоційна – а в Ерно емоції відсутні в її текстах начисто, при тому, що вона описує події з особистого життя і користується займенником “я”. (На питання, наскільки героїня тут збігається з автором, може відповісти лише вона сама).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ось приклад з її роману “Місце в житті”, який починається зі смерті батька героїні. “Ми почали обговорювати, коли і як ховати батька, де відслужити месу, кого повідомити про його смерть, що надіти на похорон. Мені здавалося, що всі ці приготування не мають до батька жодного стосунку. Просто якась церемонія, на якій він буде відсутній з невідомої причини. Мати була дуже збуджена і розповіла мені, що напередодні вночі він потягнувся поцілувати її, хоча говорити вже більше не міг. Вона додала: “Знаєш, у молодості він був гарним хлопцем”. У понеділок з’явився запах. Я не уявляла собі раніше, який він буває.Спочатку легкий душок, а потім жахливий запах квітів, що розкладаються, забутих у вазі з застояною водою.Мати припинила торгівлю тільки в день похорону. Інакше втратила б покупців, а дозволити собі це вона не могла. Небіжчик батько лежав нагорі, вона ж унизу подавала відвідувачам анісову горілку та червоне вино”. Ну і т.д.
Знаменитий літературознавець Ролан Барт називав такий стиль “нульовим ступенем письма” – так він охарактеризував роман Альбера Камю (теж нобелівського лауреата) “Сторонній”, який вийшов у 1942 році. Ось як він починається: “Сьогодні померла мама. А може, вчора – не знаю. Я одержав з богадільні телеграму: “Мати померла. Похорон завтра. Щиро співчуваємо”. Це нічого не каже – можливо, вчора померла. Вирушу двогодинним автобусом, буду там наприкінці дня. Значить, зможу провести ніч біля тіла, а завтра надвечір повернутися. Я попросив у патрона відпустку на два дні, і він не міг мені відмовити, якщо така поважна причина».
До речі, інший французький письменник, Мішель Уельбек, якому букмекери пророкували цього року Нобелівську премію, пише приблизно в такому ж стилі. Тож його нагородження відкладається як мінімум на кілька років. Хоча хто їх, шведських академіків, розбере…
Фото: Twitter
Сергій Семенов