Олексій НЕЖИВИЙ
Петренко М.Є. Моє містечко над Сулою. – Львів: Вісім лапок, 2014. – 172 с.
Тримаю в руках нову, вже соту книжку видатного українського письменника Миколи Петренка і чомусь думаю, що якби наш славетний земляк-полтавець, який уже багато років мешкає в місті Львові, був автором тільки одного поетичного твору – «Намалюй мені ніч» (музика Мирослава Скорика), що давно став справді народною піснею, то він залишився б в українській літературі надовго.
Народився Микола Євгенович Петренко 6 листопада 1925 року в містечку Лохвиця на Полтавщині. Першокласником пережив страхітливий голодомор. Зранена свідомість назавжди закарбувала в пам’яті той зловісний 1933 рік. У 2008 році вийшла друком книжка Миколи Петренка «Сни про окраєць хліба» (Вид-во «Полтава»), де письменник на прикладі свого життя переконливо доводить, що голодомор 1933 року був геноцидом для українського народу, тобто знищенням національних ознак. А це, насамперед, гоніння за віру, бо на Лохвиччині насильно закривалися церкви, відбиралися книги й ікони, навіть на цвинтарях вирубували хрести, а священиків спроваджували на Соловки. Ще зникали прадавні ремесла, нищилися індивідуальні засоби виробництва: ткацькі, столярні, гончарні верстати, прядки, навіть ступи. Висока духовність і мораль знецінювалися, бо, щоб вижити, треба було красти й грабувати. Замість любові насаджувалася ненависть і ницість. Тому в книжці «Моє містечко над Сулою» (Львів: Вісім лапок, 2014) читаємо зболені поетичні рядки у вірші «Руйнували церкву нашу»:римаю в руках нову, вже соту книжку видатного українського письменника Миколи Петренка і чомусь думаю, що якби наш славетний земляк-полтавець, який уже багато років мешкає в місті Львові, був автором тільки одного поетичного твору – «Намалюй мені ніч» (музика Мирослава Скорика), що давно став справді народною піснею, то він залишився б в українській літературі надовго.
Що ж це , мамо: в осінь щедру,
Що й понині золота, –
Руйнували нашу церкву,
З бані скинули Христа.
Дзвоном об камінні грані
Розкололася жура:
Сам Іуда при нагані
Божий скарб перебира.
Справжнє художнє світовідчуття Миколи Петренка в кілька разів збільшує аксіологічний потенціал історіософії усіх літературних творів із цієї збірки. Здебільшого значна емоційна напруга досягається за допомогою контрасту: чистої духовності й ницої мерзенності, великодушності й підлості, довершеності природи й калічення душ людських, вірності й зради, самовідданості й згуби…
І все це сконцентрувалось у пам’яті ліричного героя, що суголосна із свідомістю автора, бо й відбувалося це у рідній Лохвиці упродовж двох третин двадцятого століття і перших чотирнадцяти років двадцять першого. Тому коротке дійство є основним засобом поетики в більшості віршованих творів нашого земляка, що тяжіють до філософської лірики. Не випадково вже в першій поезії, однойменній з назвою книжки, читач уперше зустрічається із образом мислителя Григорія Сковороди:
На землях, де на диво просто
Сула у далеч протіка, –
Там мудреця камінна постать,
Що все від світу утіка.
На землях тих, де осінь пізня
Збирала стоптані жнива,
Лишились – хто? Лишилась пісня,
Яку ніхто не доспіва…
Ще в дитинстві головний літературний герой зробив свій життєвий вибір патріота: пісня, правда, любов, добро, віра, доля. Через багато років прийшло відчуття щастя, яке невіддільне від рідної землі:
І от спинивсь біля калини,
Що над Сулою розцвіла, –
І в щасті плакав – мов дитина,
Що знову матір віднайшла!..
У роки війни Миколи Петренко зазнав жорстоких поневірянь. Після ворожої облави потрапляє до Янівського концтабору у Львові, пізніше стає в’язнем концтабору Штокбах. На фашистській каторзі він не людина, а номер 9264, працює підручним у майстра, лакуючи мідний дріт на військовому заводі. Весна 1945 року принесла визволення, однак воля була дуже короткою, бо тоталітарний режим уже приготував йому далеку дорогу, спочатку в сибірські простори, а потім на засніжену Камчатку, в трудові табори:
Нас недомучено, нас недобито,
Нас із-за дроту – на сонце. Проте
Нас ще процідять
крізь сталінське сито,
Також із дроту: колюче, густе.
Тільки в 1951 році Микола Петренко повернувся в Україну до своєї сестри, що жила в Бродах на Львівщині. Тут закінчував школу, працював у редакції районної газети, навчався на факультеті журналістики у Львівському університеті. Потім – редакція обласної газети, львівська телестудія. Врешті-решт у 1957 році вийшла перша поетична збірка „Дні юності”, а в 1963 році у видавництві „Дніпро” книжка поезій „Суворі береги”.
Тепер усіх книг аж сто: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року), кілька п’єс та лібретто музичних вистав, які ставилися переважно на сценах львівських театрів: „Чарівне кресало”, „Довбушів топорець”, „Дві Іванки”, „Шість імен” та інші. П’єсу для дітей „Чарівне кресало” за казкою Г.К. Андерсена поставив Львівський театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Ставилися його п’єси також у Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст України.
Микола Євгенович Петренко – член Національної спілки письменників України з 1960 р., лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана Лепкого, нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, Великим золотим знаком Товариства німецько-радянської дружби, срібною медаллю Товариства німецьких антифашистів.
У його новій книжці є вірші-присвяти видатним митцям полтавської землі: письменникам, Шевченківським лауреатам Феодосію Роговому «На дні рукотворного моря», драматургові Олексію Коломійцю «Ти, що йшла по воді. Рефлексії до вистави мого земляка лохвичанина Олексія Коломийця на роль головної героїні у виставі «Голубі олені» на сцені театру ім. Марії Заньковецької» та ідеологові гончарства Олесеві Пошивайлу «Опішнянський сувенір», народному артистові України Сергію Кустову із міста Гадяча «Грим для правди».
Роки за роками все частіше навертають Миколу Петренка до осмислення словесного надбання Григорія Сковороди, ще одного, можливо найближчого за духом земляка-полтавця. Й народжуються тоді глибокі за думкою і образом «Сковородинські медитації», де рідна Сула набуває художніх ознак Йордану й Едему:
Це – немов протиснутись крізь шпарку,
Вже і сам не знаєш, де й коли:
Я – в раю, в химернім закамарку.
Гарно, мов на березі Сули.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал