“Українська літературна газета”, ч. 19 (337), 30 вересня 2022
Спогади – не дуже надійний друг. Особливо якщо мова йде про ті, яким не менше двадцяти років. Вони з легкістю зрадять тебе, навіть не маючи цього на меті. Тому з цим «другом» – старим та добрим – завжди потрібно буди насторожі. Не кажучи вже про те, що кілька десятків років – час, за який людина та її погляди можуть помітно змінитися.
Незважаючи на всі ці застереження, а також на той факт, що роман Кена Кізі «Над зозулиним гніздом» я востаннє читав на початку 2000-х, моя думка про те, що книга значно сильніша за славнозвісний фільм – незмінна.
У чому я вбачаю категоричну різницю? У тоні оповідання щонайменше. Навіть якщо забути про те, що в романі оповідання ведеться від особи Вождя, а у фільмі – ні (чи не найбільша претензія самого Кізі, через яку, за його ж словами, він не дивився картину Мілоша Формана), залишається дуже серйозна проблема – книга є метафоричнішою та похмурішою. До того ж (і це вже я безпосередньо звертаюсь до свого ненадійного «друга»), у книзі є такі собі «американські гірки», які — для мене — у фільмі майже не відчутні. Йдеться про два відчуття, які постійно змінюють одне одне – надія та безвихідь. Фільм, які і інші голлівудські екранізації нетривіальних творів, на мій погляд, все дещо спрощує. Тому у Формана, скоріше, можна побачити конфлікт конкретної людини з персоналом і адміністрацією психіатричної клініки, а в романі мова йде про протистояння особистості з суспільством. Про спробу суспільства, або держави, нівелювати самість людини. Про те, що бути індивідуальністю в суспільстві – небезпечно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Фільм апелює до об’єктивної реальності, тоді як роман, вустами головного героя з певними психічними розладами (як тут не згадати Бенджі Компсона з роману «Шум і лють» Вільяма Фолкнера), апелює до суб’єктивної реальності. Втім, центральна ідея у роману та фільму збігаються – бути собою, а не частиною юрби. Так, за це потрібно буде сплатити більше. Можливо навіть своїм життям. Яке – «казка божевільного, в якій повно бурі та хаосу, а проте мало змісту» (Шекспір, звісно).
Якщо продовжувати метафори, то можна бути цілком здоровою людиною, але стати пацієнтом психіатричної клініки (країни). Можна прийняти усі правила, а можна спробувати їх відкинути. Бути як всі, чи не бути як всі. Ці нехитрі істини. До чого призводить неспротив владі або Системі, як би пафосно це не звучало, ми можемо бачити на прикладі Росії. Десятки, сотні росіян на відео, знятих російськими журналістами, повторюють як один тези кремлівської пропаганди: «нас змусили», «не було вибору», «ми проти війни, але…», «там нацисти» і таке інше. Цілій нації зробили лоботомію, перетворивши людей на м’ясних ляльок, які в змозі лише повторювати те, що почули по телевізору. Ці люди позбавлені волі якщо не за власним бажанням, то точно за власним небажанням захистити її. Ці люди не зробили нічого, аби жаліти їх або співчувати їм. Коли мати бажання, будь-яку «сову» можна натягнути на будь-який «глобус». Звісно, Кен Кізі писав не про СРСР, тим більше – не про Росію. У нього вистачало проблем з урядом США, щоб думати про інше. Втім так вийшло, що сьогодні його текст, або трактування цього тексту у фільмі Формана – це не фантазія і не якесь там розвінчання капіталістичного устрою. Це метафора, актуальна для будь-якої країни, в якій людина стає об’єктом, – предметом, з яким можна робити будь-що.
Але навіть за таких умов людина має вибір. Так вийшло, що в країні, де Кізі жив та написав свій роман, ця проблема не набула таких загрозливих форм, як могла. А в «духовній» Росії – набула.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/