Преамбулу до інтерв’ю з письменницею Галиною
Пагутяк я вирішив не писати. Ну, може, лише сказати, що ця рудоволоса жінка з
Дрогобиччини дуже схожа на кішку, яка гуляє лише там, де їй заманеться. Вона
справді містично-загадкова і напрочуд непокірливо-незалежна. При тому в її
незалежності нема й «нитки» хамства-брутальності, а в її колючу інтелігентність
вплетене тонке почуття гумору й сарказму.
Інформаційним приводом для зустрічі стало ніби те,
що Галина Пагутяк стала лавреатом
Шевченківської премії за роман «Слуга з Добромиля», а насправді на спілкування
надихнула колоритна неординарність і талант беззахисної, але напрочуд міцної
жінки, яка створила Королівство і Притулок, щоб дати людям якусь надію, що і
для них є гідне місце на цьому світі.
Пані Галино, Ваша біографія є, здається, повітрям
Ваших творів. Отож з цього і розпочнемо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я вважаю, що
кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати
комусь на догоду. Автор – найвища інстанція, й після неї апеляції не приймають.
Хочу сказати, що
майже все написане про мене – неправда. Окрім фактів, які підтверджені
документально. Хоча жодної користі з них немає. Адже факти нічого не варті,
коли йдеться про людське життя.Отже, пропоную свою неофіційну версію.
Починати
доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко
можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з
історії й географії і бажання знати, чому ти такий, а не інший.
Виявляється, риси
обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках.
Тому ця частина автобіографії дуже важлива.
Моє прізвище – це
самоназва фракійських біженців, які ще в V столітті Р.Х. прийшли з Албанії в
Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче
покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата
Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в
Сторонній чи неподалік. Моя бабця Настя прожила 95 років і була правдивою
бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче
прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років 13. На похороні
зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє і
відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права
взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.
Про предків з
маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був
Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя
друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть
в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать
українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича
і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає
себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та
Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили
митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних
Шептицьких.
Отак.
А щодо іншого
прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села
Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія
правила Молдовою ще з Х століття, і славнозвісний Дракула насправді писався
Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але коли я писала «Слугу з
Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались
або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них
боролися.
Зрештою, це ще не
пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і
мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри
розумні, а третя …не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда,
чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали
неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була
приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть,
що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою
пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею
і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.
А потім ми
переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим
стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся.
Натомість наш близький родич, лікар Квятківський, наклав на себе руки після
поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й
одну золоту сережку.
Я пам’ятаю наш
переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які
запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не
втратив волі до життя.
Мої батьки були
вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти
в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба
було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно
проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію
Урожа я пізнала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а
потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до
демонології дуже серйозно.
Мене ніхто
особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились як до істот підлеглих,
а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не
варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос.
Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності,
права на таємницю. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. До того
ж, дорослі книжки. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер
органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас для дому купували і
виписували повно газет і журналів. А то я б не стала писати. Те, що я спершу
пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало.
Я почала писати
після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали
до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась
під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити
щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу
повість, як спогади про 10-й клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені
хотілося висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала
повість до Києва, в Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську
нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і
Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї
викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».
А потім я
повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в
мене вже вселився демон, і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи. У 18 років,
узимку, я втекла з дому. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі
вперше побачила потяг у 17 років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де
за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких, як я – втікачів, розгублених дітей. За півроку я
пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки
пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвеєрі, на
Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість
«Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не
деградувати, бо славне місто Борислав – це жах із романів Стівена Кінга,
найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.
Через рік я
вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в
андеґраунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще,
що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки,
інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.
Навчання у
Львівському, а далі в Київському університетах дало мені соціальний статус і
певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре
здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю
балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і
страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі
від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний
рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне
дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли.
Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це
відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала.
Мене страшенно
дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки
відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі
мною. Своєрідна форма захисту.
Добре, йдемо
далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля (ще
перед тим, як трапилась аварія) у Богом забутій маленькій школі вимираючого
села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може тому, що я
ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу,
писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».
Але я не знала,
що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не
виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я
писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я
залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.
Я працювала в
музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали
іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не
страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе
«Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок – «Рукави вологі від
роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них
принцип «освіченого серця» (Бруно Бетельгайм). І свій власний принцип: «Так є,
але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були
сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не
можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати
ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний
інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може
жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала,
щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на
цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у
кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої
книжки просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.
Правду кажучи,
мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи
хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе.
Я видала
чотирнадцять книжок, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою
у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу
в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування
тимчасове: його треба вчасно залишити. І де я зараз перебуваю, не можу сказати.
У якомусь просвітку між світами.
Ви досить критично висловлювались у пресі щодо
«атмосфери» навколо Шевченківської премії. І ось Ви є її лавреатом.
Сформулюйте, будь ласка, Ваше ставлення до найвищої премії в Україні, зокрема
щодо її значення і тих негативів, які її оточують?
Так,
висловлювалась, і не лише я. Два роки тому, коли головою Шевченківського
комітету був Роман Лубківський, і двоє членів комітету використали своє
службове становище. Це був ляпас в обличчя всім платникам податків, не лише
номінантам. На такому рівні це більше впадає в очі, ніж коли голова журі
провінційної премії отримує її сам або віддає своїй дружині. А цього року таке
вже трапилось, і буде ще не раз траплятись, доки в статутах премій не будуть
прописані певні обмеження, що унеможливлять подібні ситуації. Тоді я писала, що
не дозволю висувати себе на Шевченківську премію, доки там щось не зміниться. І
воно змінилось. Не думаю, що нам, Михайлу Андрусяку, Дмитру Іванову й мені дали
б цю премію, якби свого часу не виник рішучий спротив. Останніми роками влада
дійсно не втручалася в присудження Шевченківської премії, але впливали інші, не
менш огидні чинники: гроші, бізнес, шантаж. Громадськість не обдуриш, і
принаймні цього разу невдоволених різко поменшало.
Що є для Вас визначальним при виборі сюжету?
Персонажі,
звичайно. На їхні плечі лягає створення сюжету, а я йду слідом. Ніколи не знаю,
чим усе закінчиться, хоча в останньому романі знала останнє слово: «Софія». А
тема йде від моїх особистих зацікавлень. Наприклад, історією чи якоюсь ідеєю. Я
пізнаю світ і пишу про свої враження від нього. Враження і уява – основні
двигуни сюжету.
На голому місці бажання писати саме так, а не
інакше, не виникає. Хто на Вас вплинув?
Ніхто не впливав.
Я дуже багато читала завжди, і не думала стати письменницею. Мені хотілось
створювати щось. А створюєш, коли вмієш щось і маєш досвід. Коли в мене
з’явився життєвий досвід і певні світоглядні принципи, я змогла писати
по-справжньому: не на життя, а на смерть. Писати – це дуже серйозно. Навіть
маленьку статтю я пишу так, ніби це висока література. Ненавиджу халтуру.
Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка
на Вашу творчість?
Коли ще не було
комп’ютера й Інтернету, я надсилала свої рукописи друзям. Як правило, люди
реагують тільки на опублікований твір. У них немає власної думки. Це колись
мене страшенно засмучувало. Тепер я обираю перших читачів так само прискіпливо,
як обирають друзів. І за допомогою інтуїції. Часом боїшся першої реакції. Мій
останній роман – дуже складний, і я вже готую для себе самооборону. Утім, краще
залишатись при своїй думці, аніж перейматись чужими. У житті часто відчуваєш,
що саме ти маєш рацію, а не хтось інший. Минає час, і ти переконуєшся в цьому.
Аби тільки не було запізно.
Стосунки між письменником і видавцем бувають
різні. Певно, що видавець роману «Слуга з Добромиля», крім усього, ще й
шанувальник Вашої творчості. Відчувається його містична присутність у творі, а
не тільки в дбайливих примітках, які проясняють для читача інших регіонів мову,
щоб не порушити її плин. Відкриєте цю таємницю?
Стосунки з
видавцем «Слуги з Добромиля» у нас просто прекрасні. Марина Гримич – людина,
яка одразу оцінила можливості роману. Вона сказала: «Тебе будуть найбільше
читати в Україні». Я скептично тоді скривилась, бо у наші часи лише безсоромний
піар найчастіше призводить до успіху. Але жодного піару «Слуга» не потребував.
Книжки ще не було в продажу, а люди вже робили собі ксерокопії роману. Потім
книжку купували цілими пакунками, передавали заробітчанам до Італії. Не тому,
що вона про Добромиль, а тому, що вона про безмежну відданість і про
безкорисливість. Я вже не раз говорила, що ідею написати роман про Добромиль
мені подав Мирон Іваник, справжній, а не липовий патріот Бескидів. Ну, а
примітки писала мій редактор Олександра Чаус, яка народилась на Самбірщині й
чудово знає наш діалект.
«Не треба перебирати, а спробувати жити між різних
людей так, як велить мені серце», – сказано на стор. 145. Такого висновку
дійшов слуга. Як Вам вдається жити між різних людей сьогодні? Чи бувало таке,
що через нерозуміння сварилися з друзями, а всепрощенням обертали собі на
друзів колишніх ворогів?
О, я завжди можу
піти від того, хто повівся зі мною негідно. Намагаюсь не зв’язувати себе з
людьми корисливими стосунками. Якщо хтось вчинив тобі добре, ти не повинен
відкупатися від нього подарунками, а бути готовим стати йому колись у пригоді.
У стосунках з людьми я керуюся серцем, тому в мене небагато ворогів явних, але
приховані існують. Вони – якраз найгірші.
Таїна творчості у кожного справжнього письменника
виявляється по-різному. Скажімо, перед Булгаковим ніби відкривався маленький
театр, а тоді вже починали діяти персонажі. Чи архітектуру Добромиля Ви могли б
назвати опосередкованим співавтором роману?
Пейзаж формує
історію. Французькі історики школи «Аннали» вважають, що історію можна
реконструювати за допомогою лише краєвиду. Історія України пов’язана з її
географією. Тому, маючи загалом небагато знань про історію цих місць, я ходила
по Добромилі, Спасі, Лаврові сама, нікого нічого не питала, сама все відкривала
для себе, аж доки не побачила сцену для дійства. А сценою були краєвиди. Духи
Добромиля спершу жартували зі мною, а потім почали допомагати. Окрім
реконструкції історії ще треба мати й історичне чуття. Тарас Шевченко мав
дивовижне відчуття історії, яке ми досі не здатні повністю осягнути. Він так
само відновлював історію з пейзажу.
«На Великдень сирота – двічі сирота», – сказано на
149-й стор. Роман щедро пересипаний афоризмами. Їх підказує Вам на вухо
ангел-охоронець чи щедра насиченість Вашої прози – то результат письменницької
праці? Чимало підказують нам словники. Але чи є у Вас власний
словник-записничок? Де Ви добираєте перли мудрості, крім, як видно, Святого
письма?
Які це перли Ви
маєте на увазі? Я не цитую нікого без особливої потреби. Це просто мій стиль,
що виробився з часом. Причому я не люблю використовувати слова, що органічно
мною не освоєні. Наприклад, досі сахаюся від деяких слів, якими оперують
сучасні інтелектуали. А вислів «постмодерний дискурс» викликає в мене чомусь
панічний жах. Хочеться заплющити очі й сказати магічне «Мене нема». Я не знаю,
що воно таке і не хочу знати. Колись над цим висловом добряче посміявся Віктор
Пелєвін. А от важкі словесні конструкції Канта
мені близькі й майже зрозумілі. Бо це його органічна мова.
Записи я роблю,
але ніколи в них не заглядаю. Покладаюся на той природній відбір, що робить за
нас пам’ять.
Примарні часові перетинки, які зникають у романі
«Слуга з Добромиля», навряд чи є літературним прийомом. Чи можете Ви згадати,
коли насправді й уперше перемістилися в часі? Де це було? У тому краї, який
описуєте? Чи в Добромилі вони просто тонші й непомітні?
Це спершу був
прийом, не більше, а потім мене понесло кудись вітром історії, і я відчула, як
це чудово. Насправді, в мені стала прокидатись генетична пам’ять, бо
Добромильщина пов’язана з моїм родом. І Добромиль, коли я їхала туди вперше,
мене не міг розчарувати. Я вбирала очима кожну травинку й листочок, кожну
цеглинку звідти. І мені допомогло в цьому негативне ставлення до костюмованих
історичних романів чи ідеологічних історичних романів. Я мусила знайти свою
стежку, і я її знайшла досить легко, залучивши до написання пані Фантазію, що
була просто шаленою.
Як Ви гадаєте, чи не почнеться туристичне
паломництво у ті описувані Вами краї? І чи звичайна незаможна людина може собі
дозволити мандрівку в Добромиль? Чи є де зупинитися там і прожити заново
справді кінематографічний роман «Слуга з Добромиля»? А може, секрет успіху в
соляних копальнях, які дають силу мудрості обраним?
У місті Добромилі
немає ні музею, й лише зародок книгарні. Щоб придбати мою книжку, спершу люди
посилали гінців до Львова, доки місцеві підприємці не зрозуміли, що книжка може
заробити для них гроші. І добре, що так. Чомусь на Дрогобиччині досі ніхто не
надумав розповсюдити «Захід сонця в Урожі» чи «Урізьку готику», навіть книгарні
в Дрогобичі воліють продавати книги Ірени Карпи і Любка Дереша, позаяк Галина
Пагутяк не належить до цих визнаних майстрів слова. Та й видавці мені казали,
що остерігаються везти туди книжки, бо не отримують потім ні грошей, ані
книжок. Рука мафії, одне слово.
Приїхати до
Добромиля легко і просто. Із залізничного вокзалу їде повно маршруток. Можна
обернутися за один день. І є два готелики в місті, недорогі, до речі. Я сама
хотіла би провести колись ніч у Добромилі. Там так гарно. Гори, замок
Гербуртів. Галина Вдовиченко надихнулась і написала про ці місця роман, справді
гарний роман.
Що можна від Вас очікувати в найближчій
перспективі?
Гадаю,
неприємностей від мене не дочекаєтесь. Будуть нові книжки. Вірний лицар нашої
літератури Василь Габор видає книжку моєї малої прози. Роман «Зачаровані
музиканти» знайшов свого видавця. Останній мій роман влітку опублікує
«Сучасність». А там далі буде видно. Можливо, більше не писатиму романів й зміню
своє життя.
Пані Галино, чому сучасний письменник втратив роль
володаря дум на відміну від попередніх століть?
Світ змінився,
став динамічнішим. Цивілізація добігає свого кінця. Шоу-бізнес знищив
літературу, але бажання писати ніколи не згасне, хіба що з кінцем світу. Я
переконана, що той, хто володіє мовою, володіє всім. І все залежить від того,
як він користується цим знаряддям і з якою метою. Здається, людство вірить, що
його реабілітує перед Всевишнім «Дон Кіхот», а тому можна особливо не перейматись
станом сучасної літератури. Але Бог, як сказав Ейнштейн, «не грає в кості». За
все це доведеться дорого заплатити наступним поколінням.
Чи може в сучасному світі, де все диктує комерція,
література бути ідеологічною?
А навіщо їй бути
ідеологічною? Нехай вона буде мистецтвом слова, що змінює світ, і цього досить.
І не пхається до політики чи бізнесу, чи до релігії, бо на цьому погоріло повно
письменників. Хтось завершив своє творче життя, ставши нобелівським лавреатом, чи директором фонду,
чи отримавши ордена. Бідолахи. Безславний і ганебний кінець. А могли б ще бути
повноцінними письменниками.
Часто можна почути, що через несформованість
української культурної традиції ми мляво формуємося як культурна нація. Чи є ще
якісь інші причини?
Може, я помиляюсь,
але, обірвавши культурну традицію, яка була у нас, незважаючи на всі страхіття
історії, піпл (я зумисне так називаю) здичавів ще більше. Усе висміяли,
перевернули, вирубали сад і побігли за грантами від чужих держав, бо своя не
хотіла давати так щедро, як раніше: пільги, дачі, посади. Витерти ноги об
Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка – це робили всі, хто хотів. Як
примітивно, так і вчено. Здається, тепер уже всі зрозуміли, що наробили, але
тим, хто це робив, ніхто не повірить. Я особисто завжди трималася від кожної
влади чи ідеології якнайдалі, як від чуми. Мені потрібна моя власна душа, і
нікому я її не віддам. Можливо, з цього варто було починати творення
посттоталітарної культури.
Як ставитеся до «спілчанства» в літературі?
Нам не треба ні
НСПУ, ні АУП, а незалежної профспілки письменників, яка буде відстоювати їхні
інтереси. Решта все прийде згодом.
Як Ви оцінюєте сучасну молоду літературу? Кого вам
цікаво читати? Можливо, Ви писали рецензії на якісь твори?
Ви маєте на увазі
те, що називають укрсучлітом? Чи тих талановитих авторів, які не мають змоги
видатись, доки не стануть сателітами когось із розкручених письменників? Важко
зберегти незворушність серед вакханалії напівграмотних скороспілок, але як
збережеш, то маєш змогу років через 30 стати тим, кого читають і будуть читати.
Я знаю кількох серйозних молодих авторів і намагатимусь допомогти їм, чим
зможу, але за певних умов. Вони повинні думати про те, як їм писати все краще й
краще. І залишатись самими собою.
Хто сьогодні
заслуговує на увагу? Я не буду наліплювати на когось етикетки. Гадаю, наші з
Вами смаки збігаються. Доброго автора за кілометр помітиш. За ціле життя я
написала дві рецензії. Обидві – російськомовним авторам. Ви спитаєте, чому
російськомовним? А що їм робити, коли вони пишуть російською? Піти й
повіситись, чи як? Нехай пишуть тією мовою, якою дихають і якою думають. Тоді
це буде добра література.