Анатолій Ткаченко. “Наші інки”

“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022

Інна Данилюк родом з Житомирщини. Ще в 10-му класі написала роман «Стрибожа дочка», який дуже хвалив Василь Фольварочний, а я надрукував у альманасі «Сві-й-танок». Випускниця літтворчості 2009 року, лавреатка Міжнародної українсько-німецької премії ім. О.Гончара 2008 року за добірку новел. Підготувала ту добірку окремою книжкою, яку мав видати Михайло Малюк, але не видав. Я написав туди на його прохання передмовку (прикріплюю), а другу передмовку (прикріплюю) написала її однокурсниця, Інна Немирована, яка згодом, років три тому, теж здобула відзнаку Львівського жіночого клубу за любовний роман. І ті передмовки, і новели досі не друковані.

Після закінчення університету Інна Данилюк 9 років працювала редакторкою, журналісткою, сценаристкою, літредакторкою на телебаченні та в журналах «Між­на­род­ний туризм» і «Welcome to Ukraine». 2015-го року разом із друзями заснувала кіношколу Ukrainian Cinema Village. Співпрацювала з найвідомішими «фільморобами» України. Із 2020-го вивчає літературу для дітей. Працює у творчій групі дитячої письменниці Оксани Лущевської, «СТОРІ+Я»: знайомиться з найкращими світовими зразками творів для дітей, пише свої тексти (оповідання, казки, книжки-картинки, повісті).

З кінця лютого волонтерить літредакторкою для сайту «Я пишу з війни».

Є у Станіслава Тельнюка «Надзвичайно весела пісенька веселого гурона». Свого часу її похвалив Василь Симоненко і навіть навів у своєму щоденнику рядки приспіву: «Ай-ай-ай, весело, всі ми під пресом: / Так воно треба задля прогреса». Текст довгий, переповідати не варто, хто докладніше зацікавиться – див. спогади автора та мої спогади про ті спогади (Слово і час. – 1991. №1. – С.38-41). Але починається так: «Зорі згасали в південному небі… / Гинули інки – так було треба. / Гинули інки в ім’я прогреса. / Гинув народ під мечем Кортеса!» Мову інків вивчили папуги, продиктували її вченим. Закінчується довга пісенька, де інків трохи сплутано з ацтеками, цивілізацію яких знищив Кортес, теж надзвичайно весело: «Вже не мечами прогрес нас лупить – / Ходять по світу безмовні трупи. / Слава прогресу, хвала безкрая, / Слава, бо в нас і папуг немає!» І той-таки приспів: «Ай-ай-ай! Весело!..».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Це навіть не езопова, а досить пряма саркастична мова шістдесятих. А в Івана Драча є вірш «Останній читач – на тему Пабло Неруди», і там таке: «Розплодилось поетів із плодючими поетесами, / А читач вигибає – так було колись з ірокезами». Отакі ми ацтеки, гурони й ірокези, але диво з див: назло всім кортесам не хочемо вигибати, передавати мову папугам. І ось уже Інна Немирована рецензує твори своєї подружки Інни Данилюк, яку ніжно, ледь не в дусі Тичини (тільки буква інша), називає Інкою. Ідея постала під час запису радіопередачі про них на каналі «Культура». Нехай, кажу, читач відчує, як одна молода письменниця сприймає твори (чи хай буде – тексти) своєї подруги. Так, напевне, цікавіше, аніж довгі передмови метрів чи дециметрів, яких здебільшого не читають, або, в ліпшому разі, перебігають очима. А тут – щось інше. Інкіше.

Дівчата щойно одержали дипломи бакалаврів, попереду магістратура. Спеціалізація – літературна творчість. І там такий талановитий увесь курс. Позаду – й певні синці в опануванні фаху (тут міг би навести зі сторінку й своїх зауважень, переважно до фонічних та лексичних недоглядів у чудовій, написаній ще в 9-му класі повісті-фантазії «Стрибожа дочка», але їх уже опубліковано в 3-му випуску студентського літературного альманаху «Сві-й-танок», та й виправлено – проїхали). А згодом уже інше прекрасне співчутливе оповідання «Так звір за звіром тужить» Стефаниківського тембру чи Григоро-Тютюнниківського вболівання за персонажів великою мірою прислужилося тому, що Інна Данилюк удостоєна премії імені Олеся Гончара (2008). Були, певна річ, і тут деякі мовні недотяжки, але їх стало значно менше, ніж раніше: закоченілою – ліпше задубілою; шустренько – жвавенько; чуть – ледь; на кінці села – край; убралась в дошки – убралася в; ось так – отак тощо. І це теж виправлено, вже позаду.

Справді, не вдаватимуся в докладний аналіз талановитих текстів, бо, казав Сєченов, аналіз убиває насолоду. Найцінніше, що є в Інни Данилюк, – відчувати біль і радість Іншого, психологічно перейматися світом, долею персонажів. Нині це вже – велика рідкість, особливо у молодих літераторів, що переважно порпаються у власному єстві чи їстві. Сумнувато чи й трагічно пише, але навряд чи варто радити тут вдаватися до пігулок фірми «Гомеричні реготи», тим паче, що реготунів у нас чимало, і це теж добре. Сміємось і сумуємо – отже існуємо. І є надія, що будемо не лише існувати, а й жити. Слово – нашим Інкам.

 

Анатолій Ткаченко,

доктор філології, професор

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/