"Коли Чорногузу боляче – Гоголь ще раз перевертається в домовині…"

 
Володимир РАБЕНЧУК
 
Коли Микола Гоголь працював над першим томом «Мертвих душ», у ньому палахкотіла свіча надії і віри в те, що суспільство, роздивившись на себе «у дзеркалі потвор», яким вважав свій твір, схаменеться, знайде шлях самоочищення і побудує духовну імперію на засадах правди, чесності і честі. Та як тільки Микола Васильович завершив другий том роману, на який уже з нетерпінням чекали читачі, то взявся за голову: «Господи, що ж я наробив! Замість оголошення смертного вироку корупції – я її увіковічнив!»
І дійсно, на одній із вцілілих сторінок рукопису другого тому «Мертвих душ», якого автор спалив 4 березня 1852 року, виведена класична формула корупції: «Звичка – брати хабарі – стала необхідністю і потребою навіть тих людей, які не народжені жити негідниками. То ж настав час рятувати нашу землю, бо гине земля наша вже не від нашестя двадцяти чужорідних мов, а від нас самих. Бо замість законного управління державою ми створили інше правління – набагато дієвіше від всякого законного. Встановили такі правила, що ВСЕ має СВОЮ ціну…»
Відомо, що Гоголь відходив у засвіти так, як відходять монахи: нічого не їв, а тільки пив по ковтку червоне вино, наполовину розведене з водою, та день і ніч молився. Він просив прощення гріхів усім грішникам і злочинцям корумпованої імперії і благав Господа дати сили і мужності тому його наступнику, хто продовжить Словом лікувати і зцілювати народ духовно, а не ублажати корупціонерів «потішним чтивом»… Молитви, як правило, завершував словами: «Спасибі, Господи, й за всі помилки, які зробив за життя! Усе – на зміцнення душі моєї!»
То ж не дивно, що матеріалізація Гоголевої молитви для наступника, того, хто продовжить його сатиричну справу, відбулася наступного століття на батьківщині генія. Тобто, в Україні, коли 15 квітня 1936 року в селі Іваново Калинівського району на Вінниччині у сім’ї ветеринара Федора Даниловича Чорногуза раптом з’явився хлопчик…
Федір Данилович лікував не тільки свійську і громадську худобу та бродячих собак, а й протезував якось лелеку, який потрапив лапою у капкан, поставлений для ховраха. Очевидно, що лелека, ставши на поламану лапу, з вдячності й підкинув в обійстя хлопчика, якого назвали Олегом, древньоруське ім’я якого означає «святий» і «обдарований». Проте Чорногузові батько й мати, Федір Данилович та Оксана Андріївна, були шоковані «святістю» й «обдарованістю» свого Олега вже під час його навчання навіть у першому класі: нетерпимість до брехні, лукавства і безчестя світилася в очицях цього хлопчика таким загрозливим блиском, що доводилося міняти не тільки класи й вчителів, а й навіть школи, і закінчувати десятирічку аж на Західній Україні…
У шістдесятих роках двадцятого століття молодий журналіст Олег Чорногуз, працюючи в обласній партійній газеті «Вінницька правда», раптом почав докопуватися до істинного смислу тосту, часто вживаного на банкетах партійного керівництва: «Шоб ти жіл на одну зарплату!» Дивно: Олег жив на одну зарплату, його дружина Ліда, майбутній кандидат медичних наук і відомий в Україні фахівець-кардіолог, навчаючись у Вінницькому медичному інституті – на одну мізерну стипендію, ледве зводячи кінці з кінцями… А ці масні пики, нагадуючи жирних котів, чимось чванились один перед одним, натякали на якість статки і презирливо дивились на натовп за вікнами ресторану, що штовхався у магазині навпроти за ковбасою…
Ось у Вінниці і бере початок сатирична дорога Гоголевого спадкоємця: майже всі розділи першого українського сатиричного роману «Аристократ із Вапнярки» написані тут, у квартирі на вулиці Пирогова… Вже коли Олег працював у журналі «Перець» у Києві, була оприлюднена журнальна версія «Аристократа…», яка в буквальному розумінні справила враження вибуху на весь Радянський Союз: Корупція?! Та невже? І тут Чорногуз вперше (і не востаннє!) зрозуміє, як важко продовжувати Гоголеву справу ще й в умовах корумпованої критики… Окремою книгою «Аристократ…» вийшов аж у 1979 році, майже через 10 літ. А рукопис міг і повторити долю другого тому «Мертвих душ»…
Вінницька обласна бібліотека ім. Тімірязєва багато років плідно співпрацює з популярним земляком. У «Календарі пам’ятних дат 2016 року», виданому книгозбірнею, науковці вмістили розлогу статтю, присвячену 80-річчю класика української сатири і гумору. Окремі міські й районні бібліотеки, передуючи ювілейним заходам, розгорнули виставки книг письменника. Експозиції нагадують читачам, що Олег Чорногуз – автор шістнадцяти сатиричних романів, десятків повістей та оповідань, понад півтисячі фейлетонів й публіцистичних статей, належить до раритетної двадцятки лідерів українського письменства. У 2012 році йому присвоєно звання «Золотий письменник України», – за стотисячні наклади книг, добре знаних і вдома, і на інших континентах планети, де він, досі підтримуючи тісні зв’язки з перекладачами, публікується двадцятьма двома мовами. Його бестселери «Аристократ із Вапнярки» (1979), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавилон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Ремезове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Діти колонії» (2011), «Самогубець за покликанням» (2012), книга комедій «Притулок для блазнів» (2013) – це найповніша після-гоголівська сатирична енциклопедія корупції в радянській і сучасній Україні…
Одна з доповідей, що прозвучала нещодавно на семінарі шкільних бібліотекарів Вінницького району у Некрасівській ЗОШ 2-3 ступенів, має назву «Олег Чорногуз, якому болить Україна». Так, болить уже понад 50 літ творчого життя. Учасники семінару говорили про використання творів Чорногуза у патріотичному вихованні учнівської молоді, про присутність його книг публіцистики в зоні АТО. Публіцистики, непримиренної з братовбивчим імперським «рускім міром», суть якого Олег Чорногуз у своїх творах розкрив ще 15 років тому. Він одним з перших у новітній українській літературі вдарив у дзвін перестороги: імперський дух поглинає нашу духовність! Імперська істерика східного сусіда переросте у загарбницьку війну і геноцид українського народу… Ті, хто публічно сприймав його біль за країну і народ як «перебільшення», тепер просто мовчать…
Тотальна корупція в усіх сферах життя і діяльності, як дослідив письменник, теж нав’язана Україні східним сусідом, який на жоден день не випускав її зі своїх кримінальних «братерських» обіймів, вважаючи нашу незалежність фікцією. І цю позицію письменника окремі літературознавці теж називали «застарілим перебільшенням»… Отак і живемо в «перебільшеннях» небезпеки корупції, з якою вже й ніхто не знає з якого боку треба починати боротись: всі кінці зав’язані саме так, як зручно і вигідно корупціонерам, яким простому народу вже небезпечно й страшно протистояти…
«Сьогодні продається все: земля, посади, краса, тіло і душі… І не тільки мертві…» – повторює Олег Чорногуз формулу Гоголя в одному з епіграфів до «Притулку для блазнів», вводячи читача в добу правління одного із президентів незалежної України, позначеної особливо ретельною й «послідовною» боротьбою з найбільшим злом планети – корупцією, що являє собою бальзам безсмертя найрізноманітнішого штибу лиходіїв, хабарників, лихварів і крадіїв з благочестивими масками на обличчях. З корупцією, яка до цього вже опустила на дно безпам’ятної історії значно більше націй величних і могутніх держав, аніж здатна вмістити людська уява. І досягла цього лише владою грошей, що перебрала на себе не тільки владу президентів і владу найсправедливіших законів та судових систем, а й навіть Бога…
…Служитель церкви Московського патріархату ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь в лютому 1852 року вступив у гостру дискусію про вплив літератури на державний устрій та очищення урядів і урядників від павутини корупції, відверто лютував. «Уряди і урядники – від Бога! – розмахував він хрестом. – І тяжкий смертний гріх бере на душу той літератор, хто втручається в компетенції Творця! Тому ти не маєш права оце показувати людям! – викидав він з рукопису другого тому «Мертвих душ» сторінку за сторінкою на підлогу. – Пушкін бачиш, який хитренький: підбив тебе на ці «Мертві душі», а сам перед імператором, імперією і Богом залишився чистим! Так що рятуй свою власну душу, Микола Васильович: зречися Пушкіна! І зречися всього, що написав! Бо якщо написане тобою неугодне земним урядникам, то воно й неугодне Богу!»
Ох, і майстри ж ці московські попи – підміною понять задурювати голови навіть таким мудрецям як Микола Васильович Гоголь!
Гоголь не зрікся Пушкіна! Як і не зрікся своїх нечисленних спадкоємців, в переліку імен яких подільський сатирик утвердився ще у вісімдесятих роках минулого століття.
Олег Чорногуз уже прожив майже два гоголівських життя, в яких не раз московські святоші провокували: зречися, мовляв, написаного – і тебе полюблять всі власть імущі… любов’ю Бога…
А він їм всією своєю творчістю і на восьмому десятку літ відповідає: не вчіть яблуньку родити спасівки, а краще відженіть від неї московських свиней чи хоча б закільцюйте їхні рила колючим дротом…
Гостро, яскраво й актуально ця образна відповідь озвучена і в новій книзі публіцистики письменника «Рабів на бал не запрошують», що вийшла друком у Києві 2015 року. Памфлети, фейлетони, полемічні статті останніх років вишикувались на сотнях сторінок книги, ніби різні роди військ української армії, обличчям до ворога. У памфлетах Чорногуза в цій книзі яскраво зображені й персонажі Московської церкви та їхні діяння на українській землі. Чорногузу боляче, коли святоші на печерських пагорбах освячують елітні автомобілі кримінальних авторитетів, придбані за вкрадені з українського бюджету гроші та ще й благословляють злочинних ватажків на розв’язання війни і винищення «бандер»… Чорногузу боляче, коли бородатий донецький єпископ розмахує здоровенним кропилом, освячуючи два зенітно-ракетних комплекси «Сатана» і благословляючи їх на пролиття християнської крові на Донбасі… Кров українських патріотів ллється щодня. То ж московські попи, впившись нею досхочу, йдуть хресною ходою через Майдан Незалежності у Києві, відвертаючи очі від портретів Небесної Сотні, від квітів і палаючих свічок на бруківці, наче сліпці. Як же вони зневажають героїв Революції Гідності! Щоки палахкотять праведним гнівом, кадила чадять неприхованою ненавистю… Вони квапляться! Поспішають першими відзначити перед телекамерами 1025-річчя від Дня хрещення Русі Київської та тисячоліття успіння Хрестителя – Київського князя Володимира, незважаючи на те, що до жодної з цих подій церква Московського патріархату не має ніякого відношення. Адже сьогодні Москві ледь виповнилось 868 років від дня заснування. То 1025-річчя чийого хрещення святкують ті, хто ще понад 200 літ були нехристями навіть після смерті святого князя Володимира?! Власть імущі столиці у цьому кадильному диму чомусь у позі страусів: не помічаємо зневаги ні до Небесної Сотні, ні злодійського привласнення української історії не Божими, а імперськими служками в рясах… І Чорногузу боляче, бо отакі ми безборонні й безпорадні перед очевидним…
І кожного разу, коли Чорногузу боляче за Україну й українців, Микола Гоголь ще раз перевертається в домовині. Осяваючи при цьому Царство Небесне начищеними до блиску халявами своїх земних хромових чобіт, не забруднених навіть пилом корупційного марнослав’я та нелюбові до рідної землі.

м. Вінниця