Мій Позаяк. Рвана пам’ять: київська богема

 
Олександр Сопронюк
Якось у мистецькій галереї «АВС-арт», що на київському Подолі, Воздвиженська  10,б (нині дівчата вже перебралися  на Андріївський узвіз,2),  переходила вистава львівського маляра Юрка Коха. Феодосій Гуменюк, Василь  Копайгоренко – художники, кандидат мистецтвознавства Оксана Ременяка, вчений Сергій Білокінь, режисер Василь Вовкун, телевізійний оглядач з 5-го каналу Роман Чайка, поет і видавець Іван Малкович… Добірне товариство зібралося. Подання-представлення, публічні мистецькі рецензії, захоплені відгуки…
За мистецькими вітаннями-розмовами Іван зокрема здарував галерейній директрисі, головному редакторові журналу «Артанія»Аллі Маричевській (свого часу Алла з Іваном вчилися на одному курсі й навіть в одній групі на філологічному факультеті Шевченкового університету) сім поетичних, різнокольорового штибу, форматових книжок (подаю так, як їх означено): Андрухович «Листи в Україну», Назар Гончар «Автопортрети», Мельничук «Князь роси», Малкович «Подорожник», Аттила «Київські контури» , Ліна «Триста поезій» і Юрко Позаяк «Шедеври»…
Про всіх – заднє чи переднє, – але слово хтось у книжках «замовив». Де Сергій Жадан. Де Віктор Неборак. За кого Ігор Калинець, або ж той сам Іван Малкович або ж Мирослав Симчич, Кость Москалець чи Ігор Маленький… Лише Юрко Позаяк, зі своїми вибраними «Шедеврами», до того ж, виданими «поза всіма серіями», зосібна «Українська поетична антологія» в-ва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – лишився, як на мене, «сиротою». Щоправда, Славко Липовець подав при кінці книжки (не без цього) «Короткий словник ключових слів мови Юрка Позаяка».
Позаяк (од цього вже принагідно – словесно і стилістикою – нікуди не подітися) про Позаяка маю і знаю що сказати, – мене повело. Повело сторінками книжки. Перший розділ: «Екзистенційний відділ». Розгортаю сторінки: 6 і 7. Відповідно – «Корисні поради» і «Попередження».
 
…Якщо тебе ненароком
Гепнуло шлакоблоком,
Вважай, що тобі повезло –
Останнє в житті западло.
 
Всім, хто тоне й не знає,
За що вхопитись,
Хто вже з останніх
Вибився сил:
Попереджаю – я не колода,
Попереджаю – я крокодил.
 
Датовано 1986 роком.
Вмент пам’ять одкинула назад, на 29 років, у сесійну зиму того ж таки 86-го, на факультет журналістики четвертого курсу столичного університету. Тоді Юрій Васильович Лисенко (так прізвище, в миру, ім’я та по-батькові Юрка Позаяка) приймав у нас іспит з іноземної, сербо-хорватської,  мови). Склали. Успішно. Одразу ж, осібно, перейшли на «ти», позаяк віком нас ділило якихось два-три роки – він був старший. До того ж, уже сусідили, в письменницькому будинку на Чкалова, 52 (нині вул. Ол. Гончара) – я на 13-му поверсі, в 37-ій квартирі, Юрко – поверхом вище, на 14-му, 42-е помешкання.
Він запросив до себе. На гостину.
Саша, забери ще когось, із групи, аби веселіше було, з дівчат, – сказав потішно. Пішли Тамара Пузир – сьогодні, вже заміжня, вона Метерчук (недавні «Сільські обрії» з УТ-1) та Алла Мазур, зірково знана нині на всі усюди, з телевізійних «Yuden+Yuden».
У піднебесній кімнаті горнятами – чорна кава. Густе щедре червоне вино. Під цю затишну теплу зустріч Юрко поклав нам перед очі завважені вище машинописно-друковані тексти, і ще до них.
А саме:
 
Якщо ти летиш в літаку
І падає твій літак,
Усратись в хвилину таку
Не соромно аж ніяк!
 
Чи:
 
«ІЛЮСТРАТИВНИЙ ДОДАТОК
ДО «КОЛЕКЦІЇ ПОЕТІВ»
№1
 
[…]
 
…Бринно-тужна, невидима,
Нап’ялася знов струна,
Кожноріч, як зосеніє,
Все подибанка одна:
 
Крізь терняччя хижих ґарпій
України стигла брость
Перевеслом кигирливим
Леготить у високость.
 
1985
 
І – нарешті:
 
№2
Нечуйно вичовпилась ніч,
Бурштини зір вплела у крила,
Тривожно в серці гикнув сич,
Та вирватись уже несила.
 
(…)
 
Байрак, діброва й переліг –
Все мовить темними словами,
В свічаді плеса злоторіг
Повісивсь догори ногами!
 
І заслабка моя рука
Писать урочого сонета –
Ся ніч очима павука
Всю душу виссала з поета.
1984
 
Це було «ДА!». І «ШОСЬ!».
Тоді саме на ввесь Savetski Svaz орденоносно буяла горбачовська «пєрєстройка». Суспільство «оновлювалося». «Правдиво» виходило на «правдиву» «правду». В нового ідеологічного партійного злету cтали з’являтися  ґерої – «прораби» «пєрєстройкі». Шпальтово-тематично гули газети. В потужному надриві жило радіо. Сподобилася на прорив свіжа телевізія. Компартійна верхівка затято розпочала боротьбу з пияцтвом-алкоголізмом. До крамниць, по горілку, – «од двух до сємі» – шикувалася вікопопомна «пєтля Ґорбачова». Паралельно міліція «шманала-викривала» самогонщиків. У Криму й на Миколаївщині, зокрема в Очакові, в пень повирубували виноградну лозу. Як вислід – директори виноградних радгоспів «по-взрослому» зайшли в зашморг. «Очищалася» комуністична партія. В її лавах стали з’являтися «вільні» місця.
Пам’ятається, однокурсник наш, радійний Олександр Хоменко, нині «в авторитетах» на Черкаському облдержтелерадіо, зійшов з небес і привселюдно спитався: мовляв, а що це в нашій партії за такі «вільні» місця з’явилися? де і звідки вони взялися?
Хоменко, – Ви думаєте що ви говорите? – по-материнськи приструнила зав. нашої кафедри стилістики, д-р філології, професор Алла Петрівна Коваль. В 32-ій авдиторії нас, курсом, – по зав’язку («кільчимось», «здіймаємось», уже вкотре, так само курсом, але «новим», ленінським) – кандидати наук Олександр Данилович Пономарів, Людмила Юріївна Шевченко, і…Юр. Вас. Лисенко (він же Юрко Позаяк), при всьому цьому дотепному дійстві присутній.
Я про все це вже дуже давно думаю, – не розгубився Олександр.
Одне слово, партійна окриленість прибирала поважної серйозної ваги – прибирала аж до такої міри, що ВЖЕ НАВІТЬ САМІСНОГО 1989-го року, коли ми вже валили «совок», друкували в Литві незалежні бюлетені-ґазети, живого українського класика Миколу Вінґрановського – ні з того, ні з сього, з якогось дива – вступили в комуністичну партію…
І тут, –1986-го, – читаємо:
 
 
Якщо ж тебе розстріляли,
Дарма! Хай кати лютують!
Пройде років із тридцять –
Тебе реабілітують!
 
…Ага! Знайшли дурня!
Мене жодна сила
Вже більше на світі
Не проведе!
У мене у гени
Вштампована «емка»,
А в «емці» три хлопці
Із НКВД.
 
1986
 
Відкрився чоловік  новими гранями: у дівчат, по-доброму, очі на лоба, позаяк Юрій Васильович Лисенко, поважний викладач: семінарські пари – стилістика, чесна сербо-хорватська. І тут, на тобі: «в прісєст», тонко, і аж по саме нікуди.
Ще, чого доброго, «здадуть», самі про те не відаючи (це тоді ще було поширене), подумалося  мені тоді наразі.
Нещодавно, огранюючи словом щойно видану  книжку «Між двох світів»  поетеси Тетяни Шпичук (Тетяна сама з Рівненщини, Здолбунів, Перша Гільча), завважив: її діда Василя зокрема 37-го «спинили», забрали – тільки початком 60-х ХХ століття прийшла «офіційна» посмертна реабілітація.
У мене тут так само були і зостались свої інтереси.
…Початком двадцятих минулого століття прадід мій, Данило (чоловік ґрунтовної освіти, вчителював у школі на кілька сіл), зібрав хлопців (тих, що вціліли) і відкрито виступив проти комунарів: посідлали коней (у нашій господі на тридцять десятин землі їх було шестеро), обрізали мисливські – на звіра – рушниці й подалися в ліси. «Гуляли» десь близько року. Потому прадіда мого, як часто-густо буває, «здали». В хату нашу, що стояла в самій лісовій гущавині, кинули «бомбу». На місці тому нині сажалка. Данилова. Так її звуть у народі.
Линки. Карасі. «Зелені» кумкають.
…Прадід вирятувався. Лісами ходив до кінця. Розстріляли його тридцять сьомого року біля стін Бердичівської тюрми. Вісімдесят дев’ятого, певно, аби ще раз допекти нас печеним, із Житомирського КҐБ на радомишльські землі надіслали нам «бумагу», яка значила: «Атаман Данила Забродский, который в свое время выступил против трудового народа, тепер реабилитирован»…
Одначе: всі кати лишилися живі…  ніхто покараний не був.
Справді ж бо, за Ліною Костенко:
«Непокаране зло реґенерує зло».
Це так, до слова, відступив «лірикою».  А тепер – до лірики справжньої: вже збігло 30-ть, без одного, літ од Юркової науки, а в мене й досі, світлом, у голові, сербо-хорватські (мова, тоді ще Югославії) пісні.
 
Moj drugar Milutin, drugak lupa do vrata,
Ima klinca odčetiri i po i učiga da peca,
ponekadgasretnem, mahnekrozprozor kola.
 
Це – Đorđe Balašević і його Nekinoviklinci.Задля чуда зайшов в Internet.
І коли почув:
 
«Moj dedavec dugoore nebeske njive» і «Nа dаn, kаd sаmrо djеntu je pоsаdjen оrаh» –    душа стала в щем, засудомило сльозою серце: наче вчора то все було! Я брав пісню акордами на гітару, і всією групою ми співали: Лара Нетеса, Наталка Вербило, Валя Мастєрова, ті ж таки Алла Мазур і Тамара Пузир…
Або ж Devojko mala Джордже Мар’яновича:
 
Devojko mala
Pesmomoga grada
Štosi mi dala
Srcepunosna
 
І розкішної  глибини документальна картина: ISPIT: Rakija i Kraj, що її ми всі спільно зробили по закінченні курсу сербо-хорватської.
І досі все на пам’яті, словами-мелодією! Ох і пекельно ж райові часи ходили!!
Мама Юркова, Елеонора Іванівна, вже ТАМ вона.
Найвишуканішої інтеліґентности, пані, «німкеня», викладала німецьку в нашому, Шевченковому, університеті, подала нам тоді добрі борщі.
…Липнем 91-го я вернув од двоюрідного, по мамі, брата, Сашки, з морського Скадовська: на кремлівський «вєрьховний вєрьх» уже виходив ҐКЧП (московським ґебістам не йнялося) і займалася – вже рукою той вогонь можна було взяти – наша незалежність. Україна.
Я робив тоді «Слово». Часопис міцно стояв на Музейному провулку, 8. Вийшовши з університетського метро, попрямував  вулицею хірурга Пирогова. В перепендикулярах, на Богдана Хмельницького (тоді ще  Грошопф-Зендер-Ульянов-Лєнін-Бланк називав своєю пірамідальною – в геометричну прогресію – фамілією, цю вулицю), – так само міцно, – стояв багатий чи то рундук, чи герметичний павільйончик «Трембіта». Там і забачилися-перетнулися з Юрою. Недовго роздумуючи, він запропонував червоного вина. Там воно було. На розлив.
Запрошую тебе (одразу ж після іспитів з іноземної, сербо-хорватської, були вже на «ти») до ресторану, – сказав він. – Фешенебельний. «Колода» зветься.
Я законфузився, затушувався до решти, взагалі не знав куди подіти …ноги: стояв – капці, шорти і «берегова», ще на вітрах, просолена майка.
Саме це там і зійде, – пробув він романтикою очима до неба і повів мене за винарну повітку, в бік велотрека (відслужив людям майже сторіччя; шість років тому його зруйнували, поставили там багатоповерхову хату і паркінг, торік відновили і він знову тішить людей!).
Ми вже прийшли, – глянув на мене Позаяк, пробуючи холодне молдавське: перед нами здіймалася-виблискувала, органно, вистругана-відшліфована, довжелезна традиційна дубова колода.
Оце відома на ввесь світ ресторація. Достеменне прикметне місце. Визначна історична пам’ятка, – припросив Юрко.
Долі височів глибочезний (майже за Іваном Біликом) ЯР.
Ми присіли. Зайшлося про люстрацію. Історію. Котрийсь із Юркових дідів був у поважних чинах  петлюрівського війська. Зачепили Паустовського з Булґаковим. Вони, гімназистами, бавилися в зимі в цьому ж таки яру: початком ХХ-го століття вчилися в 1-ій Київський гімназії – це жовтий корпус нашого університету, там, уже за наших часів, училися ми, факультет журналістики містився на 1-му поверсі.
Помалу-помалу згадали  хлопців: літератор Покальчук Юрко, Володя Корнійчук, іспаніст-перекладач, придибенції з ними (Покальчука вже немає, Володя ще дефілює Ярославим Валом). Колись вони (цілковитим випадком!) перетнулися у якійсь із «кнайп» – чи то в Нікаруґа, чи на Кубі, Володя, пам’ятається, сповідався мені про це десь цілу годину. Це ж треба: за морями-океанами – просто! – зустрітися в кав’ярні.
І тут Юрка порвало-понесло-прорвало – на українську поезію, свою, сороміцьку:
 
Володимирові Корнійчукові
 
Я зник на Сирці
І виник на Подолі
Випив пива
І кинувсь під трамвай
Ніякого дива
Іронія долі –
На три п’ятнадцять
Мені у рай
собез
Побачить галю
Й сказать що без
Неї – усе, гаплик.
…Гоп-стоп! Їдальня!
Портвейн й шашлик
З вас руб тридцять – гик!
Я вийшов – Київ,
Сквер, вода,
Тролейбус-коник
Розскрипнув двері.
Ну, прощавайте! Мені туда –
Де Корнійчук
І Бладі Мері!
 
1984
 
Оце тебе зустрів, – почав він здалеку. – А скількох, чи не на щодень, ідучи з праці, –  бачу… Вже перед самою хатою!  І пішло-поїхало… З козою… А вона ж сама не ходить! Її водити треба!!
 
***
Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу
І ні з ким випить…
 
***
В «Морозиво» зайшов.
Сидить там Корнійчук.
Ну, значить, знов нап’юсь.
 
Я дерево обняв.
Ах, хто мене сьогодні
Додому доведе…*
_________________________________
*У співавторстві з Володимиром Корнійчуком
 
То були кусники з вікопомного Позаякового АЛКОХОКУ, 84-89 років.
Десь близько другої ночі дісталися нашого дому. Він запросив до себе. Підвечеряли, точніше,  підночували…
Він дістав грамоти, універсали, ще з тих, петлюрівських, часів…
Я зателефонував поверхом  нижче, дружині. Ірина була сама делікатність, лишень зробила дитяче зауваження: телефоную, мовляв, надто рано (вже було під четверту ранку)… Юрко тільки кивнув головою: «ульот», хоча це, власне, сказав, ціла наука…
Дружина направду була  янгольська, просто дивовижа. Одначе: я був у приймах (кота на «Ви» називай, віника на покуть став), тому рано чи пізно довелося розлучатися. З тещею. І я розлучився. Ірина вибрала вже усталений паркет, звичні штори і цю «грьобану» – в саме «кальоноє желєзо», аж до поліцейщини! – накатану прописну реєстрацію. Я забрав з собою наше небо і пішов у світи. Зрештою, у кожного тут своя правда.
(Саша, ти вибач, сказав Юра кількома роками пізніше, – певно, я чогось не знаю, хоча ХТО тут і ЩО розбере-зрозуміє…
Та це було вже потім і потім, згодом).
А тоді ми вийшли на балкон його 14-го поверху. Вже було далеко по п’ятій. Ми бачили сонце, яке вбиралося в СОНЦЕ.  Долиною вже бігли кудись вранішні автівки, і ще йшли-доходили  кудись нічні перехожі. Ми голосно гомоніли. Нас помічали.
Тоді Позаяк прочитав своє лєґендарне:
 
***
Як смішно всі внизу
Голівки задирають –
З балкона я стругнув.
 
Пробили «куранти». Забалакало ще їхнє радіо: проснулись бл…ді, повів би своєї Лесь Подерв’янський.
Ми розійшлися. Точніше: пішов я.
…92-го року, на 24 серпня,– вже незалежне, наше, українське – ми «горіли» в Могилянці: учіліще, воєнно-морскоє політічєскоє, потроху, проте невідворотно, відходило в небуття…
Асфальтова святкова радість горіла направду: пекло несусвітенно, не по-божому. І раптом – хвала-злива. Несподівано. Як із відра.
На сцені Могилянської ще молодий Тарас Чубай і його «Плач Єремії»: «Лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна…»
В академічних мантіях – В’ячеслав Брюховецький, Ліна Костенко, Микола Жулинський…
Захопленя-вітання, щастя-світло: річниця Самостійної Української Держави.
І посеред усього цього дійства Юрко Позаяк, оточений чималим гуртом, лежить – навзнаки! – у теплій літній дощовій воді, гріє її, білою сорочкою-краватою, і читає:
 
***
Лежачи на асфальті
Невже мене пізнав
Отой сержант вухатий –
Я ж рідний брат йому!
 
1989
 
Вcтавай, – жартома просив я. – Ти мені живий треба. За тобою ще два матеріали для «Слова».
З Юрком ми вже «плотно» і густо – текстами – співпрацювали. У ч. 4(49) «Слова»  за 92 р. він, як Юрій Лисенко, майже на цілу шпальту поклав глибокої висоти правописно-мовознавчу статтю «Чи дождемося Ваши[і]нгтона?»
Ну, а в 10-му (55) числі «Слова» пролунав його контрольний постріл у голову: Юрко Позаяк. «Як убивати нації».
 
Якщо чоловікові зрубати голову,
то це гарантований
Труп. Зрубав, і можеш іти спокійно –
воно саме
собі посіпається й затихне.
Із націями зовсім інша
річ. Голову рубонув – воно впало,
смикається…
Здається, все в порядку.
Але це не так. Тут тільки
Відвернувся, а з неї нова голова виперла,
і починай
все з початку.
Тут треба вже як голову відхайдекав,
то сиди і не відходь,
а як тільки нова почала зав’язуватись,
одразу й гати. Проте й тут не все просто.
Буває, відрубають голову і сидять біля шиї, ждуть.
Та голова в нації така штука,
що може звідки хоч
Вирости, навіть із дупи.
І тоді пиши пропало,
все знову починати треба.
 
 
Він повів своєї. І своє зробив. На шпальті з Юрком засусідили Ігор Бондар (нині Бондар-Терещенко) зі своїми «Ми паралітики?» і д-р Роман Шпорлюк (США, Масачусетс, Кембрідж), саме тоді п.Шпорлюк наголошував причини, що можуть призвести до біди, котра відбувається нині на Донбасі…
 
Недавно я бачив таку націю.
Вона йшла вулицею,
уся смикаючись і тіпаючись,
незграбно переставляючи тим,
що, здається, колись було руками,
а тепер ставало ногами,
хапаючись за стіни тим,
що раніш було ногами,
а тепер ставало руками.
Голова в неї була ще зовсім свіжа,
майже без волосся,
на іще затверділому тім’ї наївно
билася жила.
Обличчя її було невимовно щасливе
і все світилося радістю перших самостійних кроків.
1990
 
Що я тільки начитав-повичитував у листовних дописах – головно від нашої діяспори! – по тому, як Юркова «школа молодого комуніста» щодо того,  «Як убивати нації»,  вийшла друковано в «Слові»!
Що мені пишуть? – делікатно-тактовно-бережно-ніжно перепитував Юра.
На – читай, – посміхаючись, відмовчувався я.
Це зневага!  Знущання! Цинічна похабщина! Як так можна думати?! Ще й так писати?! Та ще й таке друкувати?! Як узагалі піднялася рука?!
І все в такому-от дусі…
??? – кинув він долішню губу за лоба, аж до самої маківки.
Я й собі, інтеліґентно, як головний редактор, не стримався: я їм що? – повинен одписувати-пояснювати, що ти тямиш  по-англійському? Умієш по-французькому? Просто й невимушено сербо-хорватською послуговуєшся і можеш легко розібратися словесно з самими японцями? Чи розказувати, що ти викладав у мене в університеті сербо-хорватську і проводив семінари з української стилістики під лекційною орудою самої Алли Петрівни Коваль?
Отож-то…
…Стилістику складали на третьому курсі. Приймала завідувач нашої, однойменної, кафедри, професор Алла Петрівна Коваль – традиційно вимоглива, ще та, поважних щедрот, шляхта, людина-планета – у науковому і педагогічному житті.
Одне з трьох питань мого екзаменаційного білета було складне, аж надто.
Спокійніше тут, –  зупинила мене Алла Петрівна, коли я – одразу і зопалу – кинувся був розставляти все горішніми й долішніми полицями, – сокиру тримаєте під лавою.
Я, дякувати Господові, з усім розібрався: причепитися – по-доброму чи пуристично по-злому – не було до чого. Алла Петрівна глянула на Юрка, що сидів поруч: мовляв, як?
Сопронюк – патріот стилістики, – був незворушний той.
І говорив Юрко сущу правду.
Алла Петрівна твердо вивела в моїй заліковці «відмінно»,  хоча більшість моїх «однокашників» у професора Алли Коваль  «літала» – і то добре! – і була не знати на якому небі: свій курс Алла Петрівна екзаменувала не спускаючи нікому і нічого, жорстко, за давніми часами і ще тими звичаями.
…Чи то на десяту, чи на п’ятнадцяту річницю, вже не пам’ятаю достеменно на яку, побачившись з усіма, по закінченні офіційної церемонії, ми знову, випадком, зійшлися з ним на Лук’янівці, коло якогось «сузір’я».  Богемна кава, вдоваж – легкий коньяк. Зайшлося-згадалося про Alma Mater.
Ти повинен Аллі Петрівні руки-ноги цілувати, – чи то до мене, чи до самого Господа-Бога проказав Юрко.
…1986-го, вже на четвертому курсі, від моїх однокурсників, на мене, там, було – не мало не багато – 33 заяви (на курсі «рисачили» 12 стукачів, у кожній, з чотирьох груп, «старцювало» їх по троє). Аллу Петрівну викликали туди.

На вашому курсі є Олександр Сопронюк: дуже багато й не туди говорить: отож, або… або…
Професор, доктор філологічних наук, учитель, вихователь Алла Петрівна Коваль – не відступила, «не здала» (не тулиться до Алли Петрівни це слово, проте семантично воно тут до місця і до часу),  зберегла.
Тоді беріть «на поруки»,– сказали там.
Легко сказати: беріть, ще й 15 чоловік треба знайти, аби плечі поставили.
Далі було за текстом. Кафедра. Засідання. Позиція.
Сопронюка не віддам, – сказав Анатолій Погрібний. Василь Васильович, Яременко так само став за тебе (ці мої вчителі були з сусідньої кафедри історії літератури – О.С.) , – на цілу годину завівся був Юрко. – Троє «підписантів» уже знайшлося. Потім Погрібний узяв «паяльника» і «підняв» іще 12. Це сьогодні всі дуже розумні стали. А тоді… Це, щоб ти просто знав – що як і до чого було…
Це був справжній богемний Позаяк. Десь там були і стояли за ним: і викладач, і перекладач, і доцент, і радник МЗС, і державний службовець, і керівник Служби підготовки виступів Президента України Секретаріату Президента України (2008–2010)… Одначе то було десь, далеко: раніше чи потім.
А тут був мій Позаяк.
Потому пішли на Білоруську, до його давньої поважної подруги, Оксани – на каву, вже домашню…
Через певний час, наче з-під землі, нагодився  Ярослав Коваль. Перекладач-учений, викладач. Почасти Ярослав з’являвся й у нас на семінарах з сербо-хорватської, заміняючи Юрка.
 
***
Горобчик стриб та стриб,
Горобчик ближче й ближче,
Ах, чим би закусить!*
___________________________________
У співавторстві з Ярославом Ковалем
 
Несподівано, коли вже глупо затемніло й пішло по 12-й, упав тінню на кімнату Олександр Григор’єв,чоловік з такими ж номінаціями як у Ярослава Коваля. В повсякденному житті Шура, Григор’єв – завше чемно-гречний, світлий, безвідмовний. Постійно, зустрічаючись: Саша, подивись, – може, я їм щось не те викладаю?
 
Шурі Григор’єву
Молодий патріот на Хрещатику
Викладав українську граматику.
Наркомани і бляді,
Й всі хрещатицькі дяді
Нині люблять вкраїнську граматику.
 
Одне слово, забогемили.
Десь о четвертій Юрко очутився. Потелефонував дружині. Мовчки стояв. Мовчки слухав. І хоч би скільки і як ми вмовляли-переконували, – мовляв, до відкритого о шостій метро рукою подати, – мовчки зібрався.
І мовчки пішов «у ніч».
…Ближчими до нинішніх роками бачились припадково: чи в сквері Тараса Шевченка, чи на алеї в Ботанічному, чи на самій вулиці Льва Толстого, куди Юрко вже переїхав мешкати. Був він бюргер. З дружиною.
Востаннє разом зустрів нас пізнього дощового листопадового вечора той сам Шевченків сквер. Тоді Позаяк був один. Тогочасної осені, довго й траґічно, в одній із київських лікарень відходила його мама, Елеонора Іванівна.  Юра носив-виносив туди все. Вони брали. Хоча світло вже навіть не жевріло-не бриніло.
У нас так було з Іваном, Царинним, – підважив я. – Іван зупинив. Сам.
Тут уже ніхто зупинити не міг: енергетика умирала-рвалася.
Десь годинна розмова мимоволі сходила, мов чужий туман, мов криси з Юркового вже даленілого капелюха…
Вже поночі потелефонував йому від Миколи-бандуриста – до нього тоді поїхав на гостину.
Я не дуже? – перепитав обережно.
Ні-ні, – все по душі. – Навпаки.
…Він їхав до Хорватії. До Загреба.
До «Константина  Богобоязного» Симо Мраовича, що його він переложив українською  як Позаяк (в-во «Факт», 2005). До літературної антології української прози «Українські літературні хулігани»  («Ukrajinski književni huligani»), що її 2002-го року зорганізував той-таки сам Симо Мраович.
 
9
Ти ж знаєш мене, який я.
Не можу довго бути в депресії.
Ти сказала: проклятий час.
Лікує всі болі.
Але для мене.
Нема більше часу.
Я застудився коханням.
Шморгаю носом цілими днями.
І мрію.
Ти ж знаєш мене, який я.
Не можу довго бути в депресії.
 
Це Позаяків переклад з хорватської, Симо Мраовича, зі збірки «Ґмюнд» («Gmünd»).
Отже: до богемного життя Загреба.
Одначе… протокольним державним  послом-дипломатом.
Уже без нього, далекого-близького, хорватського, зустрівся з Позаяком в отсих-от його «Шедеврах», що їх художньо заілюстрував Юрко Кох.
…Днями в «Мистецькому Арсеналі» відкрилася масштабна ретроспектива робіт видатної мисткині ХХ сторіччя Катерини Білокур «Катерина Білокур. Хочу бути художником!»: 100 картин Катерини Білокур.
Картина «Кущ красолі». Проте тут вона: Кущ кВасолі. Хтось літеру В делікатно-тактовно переправив на Р. На картині направду – кущ кРасолі. Проте! Це ж треба бачити! Відчувать! Нарешті – розрізнити, що на картині художниці – натурально! – таки кущ красолі (або ж настурції, так іще казали мої бабуся). Принагідно згадався Освальд Шпенґлер і його широко знане:
«Замість багатого формами народу, який зрісся з землею, – новий кочівник, паразит, житель великого міста, позбавлений традицій, розчинений у безпредметній масі, людина фактів, безбожна, інтеліґентна, безплідна, тому пересичена глибокою відразою до селянства».
Але я не про те, як мовив би Ігор Римарук, і не до того.
Років півтора тому в авторитетному культурологічному журналі «Артанія» (кн.30-31,  №1-2;  кн.32-33 №3-4) вийшли друком фраґменти-дослідження поета, публіциста й перекладача Джура Відмаровича  – «Християнська символіка у творчості Катерини Білокур. Погляд із Хорватії». Автор, свого часу, з лютого 1995 року до грудня 1998-го, працював в Україні на посаді Надзвичайного та повноважного посла Республіки Хорватії. Уповні книга «Катерина Білокур як християнський митець» пішла від нього до людей 2014 року. Джуро Відмарович пропонує особливий християнський погляд на творчий шлях відомої української художниці, а також намагається знайти коріння творчих мотивацій її картин, сповнених, як зазначив він сам, «чудодійного ефекту трансцендентности Божої іскри».
Перетлумачив для «Артанії» Джура Відмаровича з хорватської Андрій На­дєждін, відомий в Україні художник, мистецтвознавець, на довершення – його давній друг. Він – один із перших читачів і рецензентів твору. Окрім цього, на шпальти часопису лягли його ж листи-роздуми, листи-поради до Д.Відмаровича. Вони за межами епістолярного жанру. Їх можна розглядати  як окреме своєрідне дослідження такого феномена як Катерина Білокур.
Я зумисне так ретельно і скрупульозно перебираю ВСЕ ЦЕ в пам’яті: мені випало за щастя і неабияку насолоду покласти до всіх текстів мовну стилістику й загальну літературну редакцію.
І тут знову на кін вийшов Юра. Те, що Андрій Надєждін виклав українською як красний кут, не завело мене в «тупіковий кут зору»  (хоча, погодьтеся, і ця сполука милує слух). Направду українською це віддається як покуть. До мовно-стилістичних рельєфів долучилися ще й мистецькі обшири. І все то, скажу без перебільшення, як пошана Юрковій науці, його давнім урокам. Ті, здавалось би, минулі, колишні, десь хай і стьобові розваги
 
Opušaksepuši,
Rakija me guši,
Ljubemene cure –
NemogubezJure.
1985
 
дали добрий вислід.
 
Саме завдячуючи Jure, КАТЕРИНА ВІДЧИНИЛА…
Глибоко й глибинно.
Доводячи до акуратної тями огром світла хорвата Джура Відмаровича про Катерину Білокур та епістолярні, на дискусію, розвідини українського мистецтвознавця Андрія Надєждіна, я не сходив із дива: до якої міри свіжий, не заанґажований на кон’юнктуру, несподіваний і достоту живий погляд на геніальність української художниці. Все, що читано до цього, – автори всуціль знані й поважні, – падає й лежить ниць: містечкова даль, загумінкова сутність. Бо все – в систему, все в «дозволене» русло: зачесано-прилаштоване… на золоту «потрібну» догоду – припасовано-прилаштовані – порухи… Хоч би як старалися й хотіли – «опорядити», «окультурити», «прояснити»…
Кільчитись… Вовтузитись… Кублитись…
«Доля випробовує тих, хто надумав дійти великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами… уперто, сміливо й гордо ідуть до наміченої мети – крок за кроком усе вперед і вперед. І таки досягають мети. І тоді доля нагороджує їх сторицею, і відкриває перед ними всі таємниці справді прекрасного і НІКИМ НЕ ПЕРЕВЕШЕНОГО МИСТЕЦТВА».
Це – Катерина Білокур.
Українська святиня.
І творчість геніальної майстрині береться напряму…
Безпосередньо. Без обережних, осідлано-правильних, коментарних тлумачень.
І Джуро Відмарович, як на мене, це зробив.
Знову ж таки: я свідомо так детально наголосив це відкрите світло, прояснене – тут і зараз! – часове осяяння:  давні дружні взаємини з Юрою лише посилили настійність у праці і до решти огранили позицію, що її виклав тут  вище.
 
Позавчорашнім вечором,  20.06.2015, у суботу, я був на гостині в мистецькій галереї «АВС-арт». Раптом двері до мистецької зали, на Андріївському узвозі, 2, прочинилися, зайшла пара.
О-о-о! – знялася до неба д-р галереї Алла Маричевська. – Джуро Відмарович!
З ним була столична художниця Галина Городнічева.
Зазнайомились. Джуро Відмарович, знудьгувавшись за Києвом,  узяв і просто прилетів до нас літаком. Европа.
Роль Джура Відмаровича, як хорватського посла, лишилася на високому позитиві і в добрих традиціях.  Його присутність в Україні – постійна, то найбільше відображається через його поетичну, літературну та перекладацьку діяльність.
Одразу ж: Катерина Білокур. За  кавою – захоплено, респектно, в тему.
Показую Позаякові «Шедеври».
У нас, у Загребі, він – дипломатом. Добрий дипломат, – каже Відмарович.
У повітрі Юркова, Позаякова, аура. Вона дає нам енергію. Енергію думки. В культурі. Нашій спільній. І літературі зокрема.
«Література – це найкраще, що винайдено для захисту від нещастя», – слушно зазначив якось Нобелівський лауреат Маріо Варґас Льоса.
Юрко Позаяк, у якого з основним батьківським інстинктом усе до ладу,  по-людськи користає з цього висхідного постулату, – аби дружина Алла, дочка Дарина і син Андрій були в добрі та здоров’ї.
 
***
Я випив літрів три,
Прокинувсь – йома-йо!
Невже я оженивсь?!
 
(З АЛКОХОКУ 1984-1989)
 
***
Й найостанніша шльондра мріє
Про вірну і ніжну любов,
Навколо моєї шиї
Аркан затягається знов.
Я знову чиясь надія,
Я знов чийсь останній шанс,
Я знову комусь щось винен,
Тим більш, що вже взяв аванс.
Мені демонструють очі,
Всі сповнені розпачу й сліз,
 
І крутять мені щоночі
Дешевий душевний стриптиз.
Сестричко! Даремна робота!
Ти слізоньки витри, прошу!
Знайди собі десь ідіота
І вішай йому цю лапшу.
В найкращих традиціях драми
Прокрутиш комедію знов.
Й, дасть Бог, золотими зубами
Тобі ще всміхнеться любов!
1993
 
Цей живий порух на світлу мистецьку провокацію, як на мене, куди чесніший за той формальний чин недолугих статечних застанов, німий оскал дешевих ілюзій і талмуд удаваного освічувального непотребу, що вийде нарешті й собі на таку бажану правничу бірку в державній установі реєстрації-запису актів цивільного стану.
Здається, наприкінці непогано вивів.
Юрі, напевне, сподобалось би.
 
БАЛАДА
[…]
Якщо ця повість
Повістиця
Для вас цікава
Цікавиця
То наберіться
Терпеління
Й одного дня
Жахне видіння
Побачите
Причому зблизька
В маршруті «С»
В автобусиську
Ви уздрите
На власні очі
Щось дивовижне
І уроче:
Вам явиться
Причому зблизька
І довгошиїй
Хлоп-хлописько
І капелюх
Капелюшисько
І ґудзик той
Отой ґудзисько
В автобусі
В автобусиську
В маршруті «С»
У маршрутиську.
 
(Із книжки « В п р а в и   з і  с т и л ю » Ремона Кено. 1947 рік. Українською мовою «Вправи зі стилю» 2006 року вийшли у львівському видавництві «Піраміда» в перекладі Ярослава Коваля та Юрка Позаяка.  Юрко зокрема переклав отсього-от кусника, що його подано вище).
 
На цьому власне – доброї ночі.
 
Писано в ніч на 22.06.2015. Уже відходять черешні. Одну, найбільшу, обірвав геть чисто, до краю, чередуючи природнє діло з письмом про Юрка. Здається, в Ґарвардському університеті зробили відкриття: коли чоловік фізично, на позитив, працює, в організмі виділяється  гормон. Назвали його гормон ЩАСТЯ. Можу потвердити уповні: він є, присутній.