- Приходить…
Ознаки часу, як ознаки сну: ніколи не полишають напризволяще… …І не даються до рук; скільки б не прицінювався. Читаю-перечитую насампочаткову поезію у новій книжці Мирослава Лазарука „Тилинка й литаври”, Чернівці, „Друк Арт”, 2021р., 215 с.
Ти чуєш, Він іде,
Не йти, відай, не зможе,
Примариться, неначе відворожиш.
Він поруч десь, або ж таки ніде,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та тільки губи знов зволожить,
Мов тінь переведе.
Це ж – Час,
Тонкий недоторкáнний…
Поет ніби налаштовує себе, ліричного героя, читальника на певну „нуту” (Франкове) сприйняття всієї книги, на деякі засадничості ліричного сюжету творів назагал, у всій поетичній збірці. Напевне, це провадить нас до безумовної довіри та одвертого співпереживання.
…І далі, за першою – друга; ці дві поезії тримаються за руки.
Що ще потрібно? Тут – сповідь і тиша,
В чаші німує Господнє вино,
Мов до Причастя – розбуджена вишня
Губить пречисте зерно.
Ліричний суб’єкт М. Лазарука ніскілечки не зволікає: прагне поезовиговоритись, ділячись сокровенним, що воно звучить навіть посеред тиші.
- Тилинка
Щодо назви книжки „Тилинка й литаври”: „литаври” – тут зрозуміло… А „тилинка”, пошлюся на Данила Ільницького, автора передмови: гірський дутий інструмент, що викликає стан близький до медитації. Одне слово, – не на щодень. Отож, висновковує передмовник: „Природа поетичного письма М. Лазарука, бачиться, дуже схожою до гірської гри на цьому дутому інструменті”. Додам лише, що все оце слід сприймати з добрячою часткою умовності. А ще, медитативна настроєвість, одразу зауважу, пронизує усю цю доволі обсяжну книжку поезій на три розділи: „Тилинка” – І-й, „Листи з падолиста до Ейлін” – ІІ-й, „Литаври” – ІІІ-й. Хоча загальна авторська поетична тематика не є аж так зобов’язуюча, аби тримати твори в замкнутості широких тем. Різнотем’я, як різнотрав’я, проростає то тут, то там.
- „Падав дощ із коня…”
…Упадає в око як, делікатно й без штучних загравань, Лазарук вдається до нібито народно-пісенної, а насправді стилізованої авторської, поетичної риторики. Тут – не запозичення, радше, розвиток; шлях співзвуччя, інтерпретації, впізнавання себе у великому контексті українськості.
Падав дощ із коня
І прим’яв жовту квітку.
Золоте каченя
Стало зляканим свідком.
Дощ утік навпростець,
А за ним – батожища.
Згіркла квітка жовтець
В лугових румовищах.
Каченя одліта
На стави перед світом.
Застує́ сліпота
Луг, Лутаву і літо.
Поет творить свою очевидну та неповторну естетику, вдаючись до ритмомелодики народного мелосу, переймаючись найкращими класичними зразками. Зворушливо. І – точно за метафорикою. – Міркую собі.
- „Ваші губи…”
Другий розділ книги одразу ж приголомшує напружною експресією інтимного:
Гориш і зараз, болісно печеш,
Пожежонько моя неспопелима,
Тебе ж так много, по сріблясту креш,
І тепле, мов гончарська глина.
Тут більше, ніж у інших розділах, бачиться авторське особисте, його не витруїти ні роками, ні цинізмом оточення, ні зворушливими медами.
Образна система легка та невимушена. Тремтлива по стосунку до ліричного суб’єкта. З вивіреними, хоч, водночас, і несподіваними метафоричними сузір’ями.
Летить бджола з медовим трунком,
За нею в’ється херувим…
Понапуваю пташку вранці
Сльозою, що стікає стиха в дзбан.
Ваші губи – в п’янім шоколаді –
Знову ваблять і бентежать теж.
…І оте блоківське „ви”, у зверненні до дами серця, зворушує чимось ностальгійним і тим, що не повториться більше ніколи й ніде. Таки правдиво.
- „Чую голос…”
М. Лазарук повертається до тилинки, музичного інструмента, що сформував заголовок книжки, навіть у третьому розділі цієї збірки, гуртуючи довкола відповідної ідеї свою громадянську поезію.
Небо потягнулося навшпиньки,
Сонячне проміння – хто-куди,
Чую голос жалібний тилинки,
Витікає з серця і грудей.
…Лиш у хвилях блимають, мов тіні,
Привиди студенні поосінні
І зникають вранці у метро.
А тилинка плаче все одно.
Цей духовий інструмент у руках поета стає ще духовним. Для діалогу душ; для розради; для пам’яти незабутньої…
…Музичний акцент Лазарук виповнює, на додаток, своєю семантикою, аби бути ближче до людей, аби впізнавали, аби не цуралися.
Назагал, лірика Лазарука, що занурена в суспільне, є незумисною, не загнуздана у публіцистичну актуальність, позбавлена декларацій та надуманих закликів. Це навпрошки стосується віршів-присвят (Марії Миколайчук, Іванові Старчуку, Юрієві Якимчуку, Галині та Василеві Герасим’юкам, Ростиславові Котіву, Мірчі Лютику, Галині Івасюк-Крисі, Анатолієві Томківу та багатьом іншим).
- …І про таке
Поет уміє так прохопитися неочікувано без будь-яких „підводок”, тягнучи якусь філософську нить у ткані шати метафори. Промовляючи до тебе без докорів, але зваживши всі „за” і „насупроти”, ти ідеш, терпляче очікуючи і, врешті, знаходиш. І слухаєш одкровення.
Бо ще вино в корчагах дограває
І добирає міцності й тепла,
Та хтось чужий вино се допиває,
А я зірок торкався наче скла.
Якось воно так склалося: ліричний герой Мирослава Лазарука – це справжній мандрівець закапелками душі. Нехай йому вандрується й надалі…
- Візуальне
Не можу прошмигнути повз оформительський дизайн книжки „Тилинка й литаври”. У його основі – репродукції творів живопису відомого художника Прокопа Колісника (1957-2021р.р.). Так, картини використані доволі рясно. Але вони все ж не пересікають ту коректну межу, що за нею книга самочинно стає художнім альбомом. Радше, живопис Колісник резонує з поезією Лазарука. Так само є колористично невичерпним, небоязко відкритим для сприймання, заглибленим у давнє українське малярство. Можу сказати однозначно: цей вибір підсилив видання, роблячи його візуально привабливим і концептуально очевидним. На рівні й поезії, й живопису.