“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Роздуми над чотирма книгами поета про талант любові по-українськи
Поезія – одна рятує націю
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І возвеличує її в Народ!
(М. Шевченко,
«Все відходить назавжди»)
У мистецькому світі більше сторіччя загадкою для всіх залишається містична картина Казимира Малевича «Чорний квадрат». Дослідники творчості художника-авангардиста її появу пов’язують із славнозвісним Конотопом, де кілька років жив Малевич і де було досить успішно продане його дебютне, перше полотно «Місячна ніч».
«Славнозвісним» провінційне містечко стало після бестселеру «Конотопська відьма» Квітки-Основ›яненка, де автор показав у всій красі характер і вдачу українського жіноцтва, що й нині потужною енергією духу допомагає долати рашистську нечисть. Жіноцтва, що викликає або закономірну любов і шану, або ненависть і страх – у жилах українок часто гуде кров пращурів-характерників…
Зловісні часи сталінського терору, в якому випало жити Малевичу, поступово стирали безпросвітними реаліями не лише сяєво зірок із його «Місячної ночі», а й світло із самої долі автора картини.Картини незвичайної, яка й донині, на мою думку, залишається мовчазною пересторогою плекання в соціумі й у собі невидимої «плюгавки», котра при потуранні неминуче переростає в метастази ницості, брехні, продажності, зради, агресії…
Чорне тло квадрата залишається провісником чогось незрозумілого, неминучого, фатального, лихого, того, що, як і нинішню «спецоперацію» РФ проти України, розум не сприймає.
Це, власне, тільки одне з моїх, можливо, хибних припущень. Але хіба після подій 24 лютого 2022 року й до сьогодні ми, українці, подумки вдень і вночі не запитуємо себе: «Чому це сталося? Чому ті, кого ми так наївно вважали «братами», переродилися в зомбованих нелюдів? І чи не «пороблено» було нам сприймати сторіччями сусідню матрьошкину країну (жіночого роду!) за так званого «брата»!? Що перевернулося в наших, вибачте, збочених мізках?! Де поділися власні пророки – ті ж сільські «відьми», кровні сестри характерників, які бачили, завдяки надприроднім вродженим здібностям, усе наперед і буквально «сканували» кожного, прогнозували, передбачали всілякі події?!
Комфортна стабільність і гонитва за матеріальним перетворила багатьох із нас… на роботів. Ми, виживаючи, занурюючись у фейкові наркотики, довгий час закривали очі на реалії життя. На вкрадений у нас Крим, на запеклі бої на сході України, на приниження й деградацію українців, на зради можновладців, на розкрадання загальнодержавного добра, на зречення від генетичних чеснот свого роду…
Ми не вірили й не могли повірити в існування поруч «п’ятих» колон. Не вірили, що сусід піде на нас війною. Не вірили, бо не хотіли вірити Правді. А більшість так і залишилася жити в брехливому минулому, де нищилася мова, кралася й спотворювалася історія, прищеплювалося зневажливе почуття меншовартості українців…
Пишу ці рядки під чергове завивання сирен тривоги. Як і більшість українців, вже звикла до них і майже не реагую. А от думки не дають спокою, рояться в голові вдень і вночі… Коли ж це все нарешті скінчиться? Що чекає на Україну, на нас, українців?
Як і, надважливе, чим порятувати світ, що нині так стрімко котиться до свого «чорного квадрату»? Як не парадоксально, відповіді людству на ці непрості запитання давали і дають поети. Відомо, що їхніми вустами промовляють Вищі Сили.
Колись далекоглядний і незабутній Борис Олійник напророчив творчому побратиму Михайлу Шевченку написати десятитомник поезії про любов. Любов українську. Любов досконалу, яка допоможе комусь пізнати її очищаючу силу, секрети вдосконалення й збереження: «Талант любові в тебе найпотужніший. Бери й пиши, навчай людину вмінню правдиво любити. Цього нас ніхто й ніколи не учив. Ще ніхто в світі не дослідив ДНК любові українців – тож прапор тобі в руки!».
Згодом благословив Михайла у передньому слові «З першої лінії наступу» до збірки ліричних одкровень «Прихиляю тобі небеса» таким напуттям: «…найрельєфніше небуденний Михайлів талант проявляється в ліриці, особливо – у заповідному гаю кохання. Зрозуміло, саме в тому раю найлегше заблукати і загубитися, оскільки всі без винятку поети прагнуть освідчуватися віршами. А проте Шевченко у цьому многоголоссі не загубився. Чим же він взяв і жіноцтво, і читача?
Українська любовна лірика звіддавен має схильність заздалегідь ставити парубка чи мужа в пасивну позицію. У всіх сердечних драмах – апріорі винен передусім він. І, як не парадоксально, наговорює на себе сама ж козацька стать. На тлі цього своєрідного чоловічого «назадництва» Михайлова любовна лірика виділяється здоровим, сказати б, кіплінгівським чоловічим началом, яке зрештою, і вабить, і хвилює жіноцтво».
Не без болю й гіркоти Борис Олійник пише, що було б дивно сподіватись на прихильність до творчості Михайла Шевченка від прикуплених олігархами мас-медіа. Справді, де ви бачили, щоб духовні чужинці підтримувалиживого українського Поета?! Та ще й «воїна першої лінії наступу за національну гідність!» – резюмує Олійник.
А що ж ми хотіли: для багатьох українських інтелігентів сучасна й дорога для їх статків книга залишається недоступною. Фейсбук перебуває в руках, далеких від творчості багатьох справжніх українських поетів. Самі ж вони, зазвичай, не вміють себе піарити та й часто не хочуть. Це ж добре, що є такі обдаровані читачки, приміром, як пані Ольга Банитюк, уродженка вже згадуваного тут Конотопу, котра зачарувала всю українську діаспору Канади, де проживає нині, своїм декламуванням творів Михайла Шевченка, у тому числі – на ютубі, і сприяла тому, що в тамтешній діаспорі його шанобливо називають народним поетом України.
До слова, таке високе звання, виявляється, вже є і в нас в Україні. До того ж – абсолютно чесне, правдиве, адже його заснували творці першої в історії країни Літературно-мистецької академії, красиве подружжя бездоганної репутації з Чернігова Сергій і Тетяна Дзюба. Завдяки їм українське красне слово нині відоме у 75 країнах континенту, про що раніше за часів тоталітаризму і не мріялося.
Звісно, творче подружжя з сьогоднішнього міста-героя Чернігова з рідним для багатьох літераторів прізвищем Дзюба – тема окремої розлогої розповіді. Час уже за життя називати імена і дякувати за реальне сприяння національного відродження щирих і невтомних у реанімації правди патріотів-українців, а не користуватися протекційними «героями», наближеними до владного корита. А згадала я подружжя чернігівців тому, що вони, як і Михайло та Світлана Шевченки, також гідно несуть у парі прапор всепереможної любові. Сергій і Тетяна чи не вперше в світі словом поетичним заговорили про необхідність кожної людини плекати в собі талант любові, як невід’ємної складової повноцінного й щасливого життя.
Тема – одна. Однак є і відмінність. Чи з висоти прожитих літ, чи через певні обставини, але весь поетичний простір Михайла Шевченка – то океан безмежжя і сили, яка пронизує все, чим живе, не раз помічене скальпелем, його чутливе серце. Від єдиних коханих очей – до підніжжя Чернечої гори, куди він щоразу приходить на сповідь до свого рідного по духу Батька й однофамільця – Тараса Шевченка. Почуття до коханої Жінки в поета неминуче переливається в любов до України. Єдиної і вічної Прекрасної Музи.
Я думаю, ДНК любові українців світу відкрив і Кобзар, і Леся Українка, і Франко, й автори зворушливо-глибоких пісень, що з часом стали народними… А продовжив їхню місію в наші непрості, перебудовчо-заплутані часи син потомственних гречкосіїв Михайло Шевченко.
У жодного із відомих українських поетів епохи міленіуму, окрім хіба що Василя Симоненка, немає такого монолітного злиття почуття любові – від першого погляду очей коханої жінки – до найменшої пекучої – останньої грудочки рідної землі. До народної пісні. Давніх звичаїв. До духмяної хлібини, спеченої на капустянім листку. Чебрецевої стежки, де лопотіли твої дитячі босі ноги; старої верби, під якою знаюча бабуся прикопала колись твою пуповину, до мулької річечки, до риски обрію у достиглих житах – до всього того, що зветься Батьківщиною: «Кожна стежка під серце мені біжить».Це – рядок з освідчення поета травневому полю. А ось про вірність рідній мові:
Зі словом на устах світає мова
У сонця молодого на руці.
Сподіваюся, що коли по війні в людей знову відродиться потяг до читання книжок, (а я вірю в це, бо інтернет воєнного часу вже переопромінив нас!), Європа і світ вивчатимуть мистецтво таланту любові по-українськи з ліричних одкровень вітчизняних поетів, серед яких по праву прапороносцем є нині й замовчуваний, неймовірно (аж до затятості!) працелюбний на ниві творчості і на землі, де виплекав родинний сад, поет Михайло Шевченко.
Уродженець географічно маленької Сумщини (народився в селі Обтовому Кролевецького району, неподалік від Конотопу), на відміну від Малевича, котрий уподобав ніч – Михайло Шевченко раз і назавжди обрав за основу творчої палітри день. Обрав колір білий. Якщо говорити метафорично – білий-білий, що ніби аж «рипить», переливається сніжним тлом святого материнського рушника. Тканого. Червоно-білого. Кролевецького, або, як його ще називають, королівського, бо ним у минувшину прикрашали свої палаци польські королі й шляхтичі. Поляки споконвіку зналися в любові. У цьому вони близькі до нас, українців (після подій 24 лютого ми в цьому не раз переконуємося). Як і ми, поляки зчитували на рушниках молитви-заклинання, обереги. Адже розкішна квітка – обов’язковий атрибут кролевецького рушника – це не що інше, як богиня Берегиня: роду, родини, почуттів любові суджених, самого життя і його продовження.
Відомо, що Тарас Шевченко свої весільні рушники також замовляв кролевецьким ткачам із золоторукої династії Риндів. Не судилося…
Через багато літ на кролевецький весільний рушник став однофамілець Пророка, такий же пристрасний і щирий правдо й життєлюб Михайло Шевченко та його обраниця – золотокоса полтавка Світлана. Красива, віддана й закохана, як і її благовірний, у магію рідного Слова, вчителька української мови, вірна хранителька роду, мати двох чудових синів – Олега й Григорія… Пишу про це ще й тому, що нерідко від своїх колег мені доводиться чути таку досить сміливу думку про Михайла Шевченка: «З роками поет – вусань із його зірким, пронизуючим поглядом, стає все більш схожим на Тараса Григоровича! Михайло ніби втілив його мрію про родинне щастя: поталанило йому з благовірною». А заздрісники єхидно кидають натомість гострі, іноді дуже болючі камінці в сторону поета. Сам він відкидає всі порівняння з великим однофамільцем. «Тарас Шевченко Пророк надто високий», – зауважує сам. Але серця обох б’ються в унісон, коли йдеться про Україну, її народ, многостраждальну історію, яку Михайло Шевченко знає не поверхово…
Ми – народ великий! Нас не жменька.
Воля виростає з наших крес.
По рядку – зростаймо до Шевченка.
По строфі – зростаймо до небес!
(З поеми М. Шевченка
«Перед горою Чернечою»)
Будемо відвертими: ми, українці, окрім двох-трьох імен, не зможемо назвати сучасних велетів рідного вітчизняного Парнасу. Причин безліч. Та існує, на жаль, генетична: заздрість. За недоліками вдачі (хто їх, скажіть, не має?!) не бачимо золота душі…
Як би там не було – про творчу людину найкраще розповідають не обмови-чутки й не оцінюючі епітети – результати праці. У тиші ігнору й різних випробовувань долі за останні п’ять років Михайло Шевченко попри все, що довелося пережити, розродився таким енергетично могутнім трикнижжям про Любов, що рівного ним написаним за це п’ятиріччя не було у всій історіїнашої української літератури.
Окремі перлини з цього тритомника вже сьогодні можна ставити в один рівень із шедеврами любовної лірики Данте, Петрарки, Шекспіра, Франка, Олеся… Писав, до речі, поет не завдяки – писав супроти. Супроти серцевим нападам-збоям, яких не перерахувати. Супроти мовчанню, розчаруванню, падінням, помилкам. Супроти тому, про що відає тільки він сам та ще Господь Бог, хоча в останнього поет вірить, як більшість із нас – колишніх, радянських… Писав – як дихав. Дихав – як писав.
Свого часу зросійщений Микола Гоголь залишив про однофамільця Михайла, нашого славетного Кобзаря, відверте зізнання:
«…Я заздрив Шевченкові за те, що він зумів узяти у своє серце дух і силу землі, на якій зріс, мелодію мови свого народу і не розгубив їх, не перелицював, лише огранив дорогими коштовностями, роздавав кожному, хто не лінився брати».
Не помилюсь, коли скажу, що такими ж дорогоцінними коштовностями сяє і мовна творча палітра поета-сучасника Михайла Шевченка.
Дехто навіть у зв’язку із цим жартома називає Михайла «реінкарнованим спадкоємцем» Тараса Шевченка, про якого Кобзар так мріяв… Щодо Михайла, то в українській літературі насправді він не лише «прапороносець» любові – «багатодітний батько». Олександр Вертіль, Антонія Цвід, Анатолій Гризун, Микола Гриценко, Валентина Мироненко, Людмила Ромен… – з легкої руки поета-наставника і друга молодих обдарувань, з його надихаючих благословень (переднє слово, відгуки, рецензії) на українському Парнасі нині сяють десятки, а може й сотні імен чудових поетів, філософів, піснярів.
Цілком закономірно, що й ліричні одкровення корифея української літератури покладені на музику, а земляки шанобливо називають Михайла співцем рушникового краю. Про це, зокрема, свідчить й однойменна тематична виставкова композиція, яку до 75-річчя улюбленого поета, незважаючи на війну, готують у ці дні працівники музею «Кролевецький рушник» на Сумщині. До слова, народився Михайло на Медового Спаса. Тож, мабуть, не випадково йому судилося на поетичній ниві бути… спасителем людства нездоланним ніким почуттям любові. А храм її – душа. І тут нам, переконаний поет, «Ще треба вчити душу працювать». «Найкращий стан душі – робочий». Любов для нього – це насамперед вчинки. Турбота. І – постійна, невтомна праця: над пошуком точногослова. Над посадженим деревцем у садку. Над зеленою грядкою, що порадує врожаєм дітей і онуків… Більшого за Михайла працелюба-трудягу в письменницьких колах мені зустрічати не доводилося…
Попри безмежну відданість пані Поезії, має Михайло Шевченко й неабиякий дар художника, ілюстрації-репродукції його полотен вперше прикрасили саме книгилірики про кохання.
Експерти кажуть, що вірші з трикнижжя про любов грішного, як і всі ми, поета Михайла Шевченка за інтонаційною тональністю можна, без перебільшення, прирівняти хіба що до послання апостола Павла до коринтян «Гімн любові. Любов – над усе». Ліричні зізнання-одкровення Михайла Шевченка також не потрібно досліджувати чи аналізувати. Просто читай і думай. І вчися тому, чому в суєті сірих, швидкоплинних буднів ти так і не навчився: любити серцем, а не розрахунком і логікою розуму. Учися таланту любові, даному кожному при народженні Творцем. Учися – не хитруй і не шукай при цьому вигоди. Не зраджуй і зневажай. Не продавайся! Душа без любові – мертва. Люди без любові й віри у її вічність перетворюються у НІЩО. Хіба не приклад цього здичавілі орди рашистів? А ватаги сатанинських зайд? Хіба він, як і Гітлер, своїм прикладом подав взірці любові до тих же ближніх? За ким ідете – такими й станете.
…Сигнал повітряної тривоги змушує знову «взяти паузу». Повертаюся з укриття. Читаю.
Ворожили дві ворожки, ворожили.
Одна одну проклинали до могил.
Потім стали, обнялись і затужили –
Засвітилася печаль… у срібен пил.
Кров немовби зупинилася у жилах,
Дні і ночі тяжко в тугу полились.
…І за що вони так люто ворожили?
І чому вони так рідно обнялись?
У цій мініатюрі, як на мене, передано… всю історію любові по-українськи, яку ми переживаємо нині. Знищують на війні цвіт чоловічого роду. Кращих із кращих. Уже мільйони українських жінок-красунь приречені на сирітство у любові, на самотність, на ось такі долі «ворожок». Передбачив це Михайло Шевченко задовго до нинішніх кривавих подій на нашій рідній землі.
Передбачив поет і війну, і море невинної крові. А в дні громові, що наповзли на нас, на рідну Україну, знавіснілими у своїй безкарності й очманінні сатанинськими слугами путлера, поет (знову ж таки супроти всьому – 24 лютого Михайлу мали робити чергову операцію на серці!), не вагаючись, вийшов на передову мистецького фронту й написав (переважно у лікарняній палаті) четверту тематичну книгу віршів про любов… Відтак до десятитомника, заповіданого Борисом Олійником, залишається не так уже й багато! Тож хай звершиться мудре побажання Бориса Ілліча, – таке щире побажання – і моє, і, знаю, багатьох шанувальників його таланту, земляків. Краян поет, як відомо, згуртував ще в перші роки незалежності в нині авторитетну на теренах державності громадську організацію «Сумське земляцтво у м. Києві». З легкої руки Михайла Шевченка ідею підтримали представники всіх регіонів країни, об’єднавшись в асоціацію. З роками, окрім усього, вона стала творчим центром єднання поетів України, чому сприяв ініційований Михайлом всеукраїнський конкурс імені Олександра Олеся.
Шевченко, Олесь, Калнишевський, Сковорода – великі навчителі українців. Одсвіт їхніх, глибинність дум і сподівань та пророцтв сяє і в життєвому просторі, у всій поетичній творчості Михайла Шевченка.
…Сяєвом віри, надії й любові, житейською філософією пронизані сторінки і нової, щойно народженої книги поета «Сонце сходить для нас». Здається, Вищі Сили надиктували мужньому автору (за кілька місяців до страшної й ницої навали рашистів) пророчі слова про те, що сили добра неодмінно переможуть зло. Світло любові неминуче здолає зловісну темряву ненависті. Небо, що стало для українців жахіттям і яке вже посивіло від ракетних ударів, знову стане чистим. Україна переможе, бо вона сама – Божа любов.
«Сонце світить для нас» – закодована дивовижем любові, оптимістична й промовиста назва нової книги, як і молитви-пророцтва Михайла Шевченка, додають снаги боротися і бажання жити. Бо для поета Михайла Шевченка:
Світ неосяжний в образі коханім.
***
Любов?
Любов – це завжди диво.
Бо любов!
***
Де живеш – освіти.
Що прожив – освяти…
***
Чужинські меди не солодкі на смак.
***
Не жди добра на вкраденій межі.
***
Ніщо не виживе і не воскресне,
Допоки пануватимуть чужі.
***
Не полюбивши землю цю і хату,
Не дай бо на землі цій доживати.
***
Чим більше любиш ти життя,
Тим більший борг перед тими, хто в землю ліг.
***
Не одцурайся, мій сину, Мови
У тебе іншої нема.
***
Час вперше в історії вибере нас
І нашу священну Державу.
***
Українцем бути – це не почесті.
Українцем – це стоять насмерть.
***
А таки безсмертна наша нація – Бог її живою поливав.
Холод, голод, тюрми, окупації – Все на неї, а вона жива.
***
Ти переможець – доки ти –
з народом!
***
А ми навчились любить Вітчизну,
В народ єднаючи її людей.
Насамкінець. Післяслово до книги віршів про любов Михайла Шевченка у формі зібраних афоризмів із його творчої скарбниці, рецензій і публікацій з мас-медіа, відгуків, учителів, учнів і друзів цікаво й шанобливо подано в новій книзі «Сонце світить для нас» берегинею, музою і вірним другом поета Світланою Григорівною Шевченко. Удвох із нею і виплекано на землі України диво – небесний Дар Любові… Нам же залишається тільки вчитися!
* Рядки поезій процитовані з книги «Будь, як Земля. Не зійди із осі!» Автор – заслужена вчителька України Світлана Григорівна Шевченко.
Лідія РИЖКОВА,
керівник громадського
прес-центру ГО «Сумське земляцтво у м. Києві», заслужена журналістка України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/