Олег СОЛОВЕЙ
Барбара Редінґ. Безумці: З історії кохання Михайла Коцюбинського
та Олександри Аплаксіної: Роман. – К.: ВЦ «Академія», 2012. – 184 с.
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
В цій тиші – тільки ти і я. І Бог.
Й немає ради, як немає зради,
Є тільки небо, сказане на двох.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бо воля і неволя говорити
Є правом і неправом бути вщерть.
Ми – речені на вічність, як санскрити.
Між нами – вибір смерті, а не смерть.
Маріанна Кіяновська
Напевно, віднайдеться хтось, хто неодмінно закине авторці, мовляв, у її тексті, що становить собою белетризований фраґмент із життя Михайла Коцюбинського, майже немає літератури, бракує мук творчости та іншого звичного письменницького мазохізму. Зрештою, так приблизно і є. Але роман Барбари Редінґ «Безумці» – зовсім не текст про письменника та його шлях від наслідувача млявих народницьких оповідок до вирізьбленого мистця-модерніста (власне, експресіоніста, якщо по-дорослому дивитись на зрілий період творчости), що став клясиком національної літератури. Це роман, як видно з назви, – про двох, як мінімум, людей. Уже на початку твору читач розуміє, що авторці ходить передовсім про глибоко нещасливого у своєму приватному житті Коцюбинського та його ще більш нещасливу подругу, Олександру Аплаксіну: «Мені доводиться змушувати себе не бачити у тобі порожнечі. Утім, я її бачу – темну, аж діймає. При цьому зичу тобі щастя поза мною. Ти хочеш обійняти, мовляв, ніякого щастя поза тобою. Але обійми наразі не доступні, відтак – апатія і тупий біль, що посилюється, коли думаєш про мене. Твоє існування – суцільна рана, і ти цього не приховуєш: не говориш, не пишеш, не живеш. Принаймні, саме це повідомляєш чи не щоденно. Мене діймають твої хвилювання, твоя невигойна спрага у мені: якщо я тобі необхідна – я буду, і я не висловлюватиму жодних жалів». Насамперед, роман про цих двох. Усі інші, – дружина й діти Коцюбинського, батьки та інші родичі, так само як і рідня Аплаксіної, – на текстових марґінесах. Утім, усі ці інші ґрунтовно завадили людському щастю цих двох: «Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина говорила з моїми матір’ю і сестрою (моєю хворою матір’ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони були переконані, що вплинуть так само. Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь. Ти почуваєшся винним увесь час і нестерпно (втомлений, хворий, розбитий). Я почуваюсь не ліпше й мовчу (втомлена, хвора, розбита). У тебе – конфлікт між обов’язком і почуттями. У мене – …а хіба в мене є якісь конфлікти? Я молодша за тебе на шістнадцять років і не заміжня. Я доглядаю за шістьма молодшими дітьми й вимученою злиденним життям матір’ю. Я, врешті-решт, жінка, яку ненавидить уся твоя рідня…».
І що є вагомішим, – творчість великого майстра, що стала набутком нації, чи його індивідуальна несвобода, незахищеність і неспроможність зазнати простого людського щастя? Питання це позначене прикрою амбівалентністю; втім, надмірний максималізм у його трактуванні виглядав би ще страшнішим. Цей шлях задовго до Коцюбинського перейшли чимало чоловіків. І не всі з них були письменниками. Цим шляхом деякі чоловіки йтимуть завше. І це зовсім не значить, що йдеться про усвідомлений вибір. Можливо, це просто дивний атрактор любови, – несподівана прірва, яка поглинає. Й немає, можливо, про що говорити; погода не зміниться, якось інакше уже не буде. Підозрюю, зрештою, що якось інакше їм і не треба. Про більшість цих непомітних драм ми ніколи уже не дізнаємось. Можна лише уявити, як їм усім велося, як почувалися їхні дружини (чи їм було все одно?); як тяжко ними відхворіли інші жінки. У такому простому понятті, як інші, завше присутня трансґресивна етика. Якби я працював у пожежній команді й запрагнув розповісти цю історію колеґам, то я сказав би, що це щось на кшталт трансґресивної естетики Оскара Вайльда. (І вони б усе зрозуміли без зайвих пояснень). Це щось на кшталт останнього погляду суїцидника, якого, на щастя, немає кому фіксувати. Кажу, на щастя, бо не треба насправді його фіксувати; достатньо й того, що все це присутнить у нашому світі, – світі безмежних людських ілюзій, несподіваних осяянь-пристрастей і неймовірно болючих оскаржень. Світ – нескінченний театр, і грають у ньому саме такі от безумці. Всі інші, здорові й моральні люди, зловтішно спостерігають: усе це направду цікаво, але як же добре, що все це сталося не з нами.
Опція, яку обрала письменниця, виразно засвідчує, що йдеться про втрачений погляд. Про якісно інший погляд на речі, з яким сучасна людина ґрунтовно розминулась. Мені наразі ходить, як мінімум, про декілька речей одночасно. В романі я побачив варіянт кохання, яке сьогодні практично уже не існує, принаймні зустрічається зрідка. Йдеться про кохання, яке апріорі приречене на поразку; мова про направду безумні стосунки двох людей, яким ніколи не бути разом по-справжньому, – ані в ліжку, ані в нудотно-солодкому побуті. Тим часом, підозрюю, вони б залюбки побули в такомуприкрому побуті хоча б із десяток щасливих років. Але не судилося. Точніше, це той випадок, коли ще на початку стосунків уже зрозуміло: треба ставити крапку, нічого реально не розпочавши. Але ірраціональність людських почуттів не відає про примарність моралі, закону тощо. Кохати, розуміючи примарність таємних стосунків, спроможні лише одиниці: «Ми удвох. Ти зрідка, як нині, у моєму ліжку. Хоча це аж занадто зрідка: у нас майже немає можливості на інтимну самоту. Єдине – нетривалі сходини, приміром, на Болдиній горі або на цвинтарі у Березках. Чекаю я, часом – ти чекаєш. І так роками». Але втрачений погляд, до якого я апелюю, говорить передовсім про драму жінки. Це передовсім жіночий погляд: «Ці кілька годин, що у мене нині, намагаюся (щоразу) подовжити у нескінченність. Але я знаю, що нескінченність – це смерть. А тобі я бажаю життя. Життя ти і сам собі бажаєш. Тому подовжую нескінченність лише безперестанними пестощами, які ти, не приховуючи, від мене чекаєш. За ці чекання, відтак, отримуєш по вінця – мого оксамитового болю, який ти сприймаєш за тепло».
Тож дуже добре, що цей роман написаний жінкою та від імені жінки. Власне, тут оповідь від другої особи, але ми чуємо виключно голос жінки. Цей текст направду не варто було би писати чоловікові. Бо що він зміг би запропонувати? Які страждання він був би спроможний переповісти, нічого про них не знаючи? Або майже нічого. Так, безумців у цьому випадку двоє. Але безумною беззастережно є тільки одна із двох і, поза сумнівом, це – Олександра. Бо в нього була родина, діти й улюблене гобі, – література, яка ще за життя підіймала його в повітря. І це навіть попри слабке здоров’я та неможливість бути поруч із коханою жінкою. Доля компенсувала йому невибране до кінця кохання художньою творчістю. Тож у нього із наповненням власної екзистенції все склалося більш-менш прийнятно. Попри те, що мистцеві завше хочеться більшого. Коцюбинський таки не встиг реалізувати себе уповні (на заваді стали хвороби й смерть), залишивши нам лише кілька віртуозних новель і дві, вражаючі своїм актуальним мистецьким чуттям та етичним потенціялом, повісті. Він міг би, напевно, зробити більше. Якби не життєві обставини та зарання смерть. Коли Василь Стус писав про те, що нам усім судилась смерть зарання, то мав на увазі не стільки дисидентів і себе серед них, а завше опозиційних мистців, – і себе, безперечно, у їх огромі.
Інший аспект утраченого погляду, про який я намагаюся говорити, полягає в наступному: коли немає можливости бачити, – залишається тільки чути, – чути себе, чути того, кого ти не можеш бачити поряд кожної миті свого скорботного існування. Але це ще не все, не поспішайте зітхати з полегшенням. Коли немає можливости говорити, – залишається хіба що кричати, – безгучно і страшно; лякаючи самого Диявола, який усе це успішно спроєктував-передбачив, підсунувши нам у наше життя. Кричати від самого ранку, вдень і вночі: «Неодноразово повторюєш, що живеш мною, а не собою. Життя внутрішнє, аскета. Неможливість писати не менше аргументована неможливістю часто бачити мене. Лишаються на ранок щоденні листи, а під вечір – попіл від них (палиш – такі твої засоби безпеки). Коли сум такий, що готовий лізти на стінку, ідеш до мого будинку, аби побачити лише на мить м’яке світло лампи з-під блакитного абажура у моїй кімнаті, і переконатися, як у мене мирно, тепло і затишно. Ти хотів би опинитися у моїх обіймах, головою на моїх колінах, але тобі не можна туди, не можна до мене. Це одна з причин твоєї затяжної хвороби. Незмога часто бачити мене, невільна розлука, незадоволеність від такого роздвоєного життя, яким нині живеш, – все страшно вимучує. Ти заздриш моєму спокою і вмінню чекати. Ти чекати не можеш. (Аякже, моє вміння бути спокійною і чекати, недарма – північна квітка). Душевне нездоров’я переростає у фізичне. Лежиш у ліжку: інфлюенца. У робочій кімнаті твоє місце порожнє. Постійно тягне туди. Серце не витримує. Усі думки десь побіля мене. Чи відчуваю я твою відсутність? Я відчуваю твою відсутність. Лежу у ліжку: інфлюенца. Про те, що ми хворіли одночасно, ти дізнаєшся від сестри Зіни, коли спотворишся хвилюваннями. Хотітимеш бути у мого ліжка. Заспокоювати, цілувати».
Чи можливо в контексті сучасної української прози говорити про кохання? Чи можлива така розмова в художній прозі без таких уже звичних артефактів як еротична білизна й ключі від помешкання друзів? Виявляється, можна й сьогодні відтворити найглибшу безодню драми двох безумно та безперспективно закоханих, уникаючи широко розповсюджених брязкалець-штампів. Адже авторці ходить не про наглий курортний секс, а про кохання-пристрасть, кохання-хворобу й, нарешті, кохання-обов’язок. Барбара Редінґ робить це вельми успішно. Можливо, вона особисто знайома з предметом розмови; можливо, їй щось про таке відомо. Швидше за все, так і є. Надто глибоко вона пірнає в ці безкінечно-безумні хвилі жіночого болю («Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі. Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є»). Надто вона переконлива, хоча чіпко та принципово тримається реальних обставин життя персонажів, користуючись виключно документами, нічого натомість не вигадавши: «І в цей момент я остаточно розумію, що з моїм можливим (майбутнім) заміжжям ніколи не складеться, бо ж несамовито чекаю на тебе, навіть якщо без можливого (майбутнього) заміжжя». Можливо, історіям кохання всього-на-всього притаманна прикра властивість повторюватись, кидаючи свою остаточно згубну тінь на безкінечну кількість людських життів? Підозрюю, десь так і є, адже типів людського болю в природі не так і багато: «Тобі здається, що я народилася, аби наші душі зустрілися на нашому земному шляху і могли злитися у великому почутті, найпрекраснішому і найсвітлішому – в коханні, сильніше за яке нічого немає у світі. Тобі здається, що ми не можемо сумніватися одне в одному – аж так міцно зв’язані наші серця, аж настільки ми є близькими». Як на мене, Коцюбинський аж надто легко відбувся, вислизнувши із власної юдолі страждань, відійшовши з нашого світу попереду своєї жінки. Як їй велося на самоті зі своєю хворобою? Про це ми ніколи насправді уже не дізнаємось. Зрештою, це справедливо. Право на мінімальну інтимність приватного пекла нам гарантує сама природа, – бодай у чомусь нам пощастило. Письменнику ж вільно про все це говорити вголос, використовуючи власні бездонні ресурси болю: «Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратив зір, – колись від тебе мені. Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратила зір, – наразі від мене тобі».
Відчувається, що у цьому романі розкошує дискурс невимовного. Із такого субстрату зростають тужливі народні пісні, які зачіпають мільйони. У даному разі так відчуває жінка в романі Б.Редінґ. Як відчувала насправді Аплаксіна, – не може знати навіть авторка цього, все ще таємного, але уже белетризованого кохання. Цікаво також, але це уже для майбутніх дослідників літератури, – де закінчуються почування Аплаксіної і починаються емоції самої письменниці. Знаючи, що перша книга авторки («Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот», 2008) містила чимало автобіографічних маркерів, можна припустити, що і теперішній роман не позбавлений деякого автобіографізму. Справді, це дуже добре, коли про драму жінки береться писати жінка, – є у цьому якась особливо пронизлива екзистенційна правда й ґендерна адекватність. Тому і потуплено, тому й невимовно. Про найголовніше завше доводиться говорити поміж рядків, не маючи жодної впевнености щодо читацької адекватности: «Наді мною побілена стеля – цей обмежений (скінченний) простір. Я малюю на стелі твій силует, хоча який із мене художник. Намальований мною ти дихаєш до нестями прозоро, так, як маєш. Намальований мною ти цілуєш мене до безпам’ятства. Намальований мною ти безумно кохаєш дитинку. Я потуплена в білу стелю. І в очах у мене – потуплено». Зрештою, у романі є все, що повинно у ньому бути. Редакторський волюнтаризм у випадку з цим романом був поміркований, заміняючи словосполуку «сексуальна самота» більш цнотливим «інтимна самота». Втрати для тексту, відтак, незначні, з ними можна миритись. І тільки літературно-критичний вакуум, що вдруге поспіль виникає довкола авторки, підштовхує до невтішних, соціологічно беручи, думок. Приміром, таких: а чи направду українцям потрібна своя художня література? Чи нам ще потрібні притомні автори? Чесно кажучи, на такі прості питання я не маю сьогодні відповідей, занадто вони очевидні, – до непристойности.
20 червня 2015 р., м. Вінниця