Переглядаючи черговий випуск передплаченого пів року тому електронного варіанту «Української літературної газети» (№ 14 [332]), я й гадки не мав, що можу натрапити на матеріал, який спонукає рішуче взятися «за перо» (беру в лапки, бо вже практично не використовую цей, до певної міри архаїчний, «інструмент» для написання будь-чого, віддаючи перевагу роботі з електронними форматами літературних джерел, а відвідування бібліотек у пошуку необхідних матеріалів давно замінив більш зручним і менш затратним пошуком у інтернеті). Але – натрапив. Ним виявилася своєрідна рецензія одного відомого літератора на публікацію іншого відомого літератора – маю на увазі репліку Олега Чорногуза «НЕ “РУСЬКІЙ МІР“!? ЛИСТ ДО ЮРІЯ ЩЕРБАКА». Зачепила і назва (точніше тематика), і відомі прізвища, та й про можливість комбінації «!?» раніше не здогадувався. Також додало зацікавленості (ще не читав написаного, а лише ковзнув очима вниз, щоб зрозуміти, хто є автором) прохання (ба більше – благання) «Так більше не пиши, дорогий мій Юрію». Як же тут пройти мимо!
Як зʼясувалося, Олег Чорногуз у надрукованій на сторінках «УЛГ» № 11‑12 останній статті (додає: «під дивним заголовком») Юрія Щербака «Українська цивілізація, “РУСЬКІЙ МІР” і комплекс меншовартості» помітив певну неоднозначність у визначенні т. зв. «русского міра» терміном «руський», а тому вважав за необхідне поставити «всі крапки над “і”»: «“Руський мир“ – сьогодні загально прийнято – це означає – УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ. А от “русКай мір“, як і цю назву, яку ти вживаєш у своїй статті – це вже Московський світ!». Тоді назву статті «слід розуміти так: “Українська цивілізація, український світ і комплекс меншовартості“. Тобто – це все ми, українці, і наша держава, що нині воює (уточнимо. – О.Ч.), як на мене, не з “Руським міром“, тобто не сама з собою, а таки з “русКім міром“, тобто Московією».
І цитує як приклад фрагмент із названої статті: «З війною 2014 року руський мір своє потворне, імперсько-шовіністичне обличчя вбивствами, пожежами прокотився по Україні, підготував ідеологічнийгрунт для великої війни 2022 року». І запитує її автора: «так хто ж підготував “той грунт для великої війни 2022 року”? Самі українці?!» Адже названий тут «мір», наголошує Олег Чорногуз, «з “Ь“, м’яким знаком та без лапок».
А ще – про той, не наш, «мір»: «те, що вони (кацапи – москалі – рашисти. – М. Л. ) різуни і різники, як і природжені злодії, брехуни та гвалтівники, нині засвідчує їхня ментальність в дії – це безневинна кров і руїни Бучі, Ірпеня, Гостомеля та десятки-сотні інших наших міст і сіл. Це все називається, дорогий Юрію, саме «РуZZкім міром».
А ось як про сутність справжнього «руSSкого міра» (так я його позначав до того, як зʼявився теперішній варіант з «ZZ») повідомляє зокрема (Андрей Колесников. Империя должна озвереть. «Военная операция» как кейс практического применения имперской идеологии. – Доступ: https://novayagazeta.eu/articles/2022/07/26/imperiia-dolzhna-ozveret) створене журналістами закритої кремлем опозиційної «Новой газеты», котрі емігрували з Росії, онлайн-видання «Новая газета. Европа» (№ 9, 26.07.2022).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Вигаданий “Русский мир” – імперіалістична антиутопія, в яку Путін поселив російську націю. У цій ідеології є деякі фундаментальні сюжети, і специфічно пострадянські. Наприклад, фактична – і дуже давня – відмова керівництва Росії вважати суверенітет України чимось повноцінним. Але і ці специфічні особливості – наслідки не тільки і не стільки політичних зигзагів авторитарного режиму, скільки фундаментальних ідеологем і світоглядних підходів. А саме:
- по-перше, імперського мислення;
- по-друге, сприйняття пострадянських територій (та й світу загалом) як сфер впливу та інтересів.
Певною мірою це особиста ідеологія першої особи держави – як мінімум у тому, що стосується своєрідного трактування ним радянської історії, де Ленін із Хрущовим неправильно поділили кордони, а Путін їх поправив.
І власне, історична місія сьогоднішнього президента Росії – правильним чином перекреслити карту світу в межах того, що він і його ідеологи називають «історичною Росією». У термінах Путіна – «повернути та зміцнити» втрачені території імперії. Історична справедливість відновлюється силою російської зброї, яка заряджена ще й ідеологічною енергією.
Оскільки в ідеології російської держави більше немає марксизму-ленінізму, його місце займають так звані традиційні цінності (ще нещодавно їх називали «духовними скріпами») і славетна міфологізована або, як висловлюється Путін, «тисячолітня» історія Росії. Історична політика теж знаходить прикладний політичний зміст, стає інструментом управління країною.
Усередині цієї політики існують свої стандартні наративи, здавалося б, забуті, але тепер вилучені з ідеологічного арсеналу ще сталінського часу. Наприклад, наратив «звільнення», згідно з яким, як часто повторював до «спеціальної військової операції» прес-секретар президента, Росія ніколи ні на кого не нападала (таку ж відверту брехню, не кліпнувши оком, виголошував і очільник РПЦ Кіріл. – М. Л.) – вона здійснювала і здійснює винятково визвольні місії. Логіка дуже схожа на кілька широко відомих сталінських кейсів:
- звільнення «однокровних братів» західних українців та білорусів у 1940-му;
- звільнення фінського робітничого класу від поганого фінського уряду з організацією провокації для виправдання вторгнення до Фінляндії і з укладанням договору про дружбу зі штучно створеним «урядом» Отто Куусінена в 1939‑му.
Тоді СРСР всерйоз вважав, що радянське вторгнення буде з захопленням сприйнято робочим класом Фінляндії». Нічого не нагадує?
А для того – вертаємо до головної теми – щоб відрізнити таки нас від москальської орди, звертається до Юрія Щербака Олег Чорногуз, слід писати «саме “русКай мір“ чи “руZZкій мір“, але далеко не “Руський мір“, як це ти пишеш і виносиш у заголовок статті», бо «це неправильно і в історичному плані, і у філологічному».
Загалом тут серйозних заперечень немає. Але є й дещо інше у матеріалі Олега Чорногуза, з яким погодитися не можу. Ось він пише: «Як ти знаєш, дорогий Юрію, Московія споконвічно (принаймні з 1147 року від першого московського улусу), мріяла про нашу древню історію, за що й воює з нами всі майже 400 років і понині, мріяла прибрати під себе назву Русь і повністю знищити нас як націю, а нашу історію навіки приписати собі. Це вони вже чинять на тимчасово окупованих територіях України – видають московські підручники зі «своєю новоспеченою «історією», як дочасно випущені медалі «За взяття Києва», Львова, Одеси… Видають підручники без імені Київська, а просто – Русь. Ніби вона, та Русь, вже не Київська, а Московська і саме Московія (за їхніми нинішніми підручниками) у 988 році хрестила в Дніпрі …московітів».
Пропустити просто так це хибне (в історичному плані воно аж ніяк не відповідає дійсності) твердження не можна, щоб не сталося так, як пророкував пан Чорногуз щодо використання як «аргумент» неправильностей у зазначеній статті Юрія Щербака: «Свої статті про «руZZкій» чи «Руський мір» писатимуть наші молодші колеги і вперто називатимуть Московію «Руським міром» (за Щербаком!), а не українським, і весь негатив статті мимоволі упаде на нашу з тобою рідну Україну. При першому поясненні з боку редакції іншому авторові (не тобі), що «руССкай мір» слід писати без м’якого знаку, молодший віком автор на зауваження редактора неодмінно заявить: «А я написав як Юрій Щербак!», і посилатиметься на твою статтю і на твій незаперечний авторитет та твоє славне ім’я». Звісно, це, так би мовити, алегорія, але вона нагадала мені цілком реальні події зі схожим «аргументуванням».
Багато років я готую до друку матеріали доповідей, які студенти, аспіранти, викладачі надсилають на щорічні конференції «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології», що проводить наша кафедра (вже видано понад 20 збірників). Редагую (не тільки мовну сторону, але й фахову), веду переписку з авторами, верстаю, здаю у видаництво. На жаль, навіть «не-студентські» роботи нерідко мають дуже низький лінгвістичний рівень. Попри це, деякі автори іноді виявляють повне нерозуміння й невиправдану амбітність щодо висловлених їм зауважень. Наприклад, одна кандидатка технічних наук, якій я зауважив, що так, як вона написала, в українській мові бути не може, а натомість запропонував на вибір два можливі варіанти зміни тексту, обурено відповіла: «Что Вы мне рассказываете! Так написано во всех моих статьях и даже в диссертации, а значит – это правильно!» Тому посилання на авторитети – це серйозно.
Далі, власне, про те, що й спонукало до написання цієї репліки: розберемося, чи справді «просто Русь» – без «імені Київська» – неправильно. А не приходило вам у голову, що оце «уточнення» якраз і ллє воду на млин московитської брехливої пропаганди – і, до речі, здавна! Якось не доводилося бачити, хоча, відколи досліджую міфологізацію історії України, переглянув не одну тисячу різноманітних джерел, щоб хтось називав, скажімо, Францію Паризькою чи Іспанію Мадридською – та й для чого? Адже достатньо «просто» назви.
Так і з назвою Русь – вона є вичерпною та самодостатньою, бо інших просто не було (так само не було ніякої «древнерусской народности», з якої нібито вийшли три «братні» народи, та «древнерусского языка» – всі ці штучно створені брехливими істориками та мовознавцями й нав’язані для беззаперечного використання в Росії та СССР терміни мали «облагородити» й «удавнити» родовід «великоросів» – така ж, до речі, вигадана назва – та штучно прив’язати їхню історію до історії Русі). А «Київську» ввели ті ж російські імпер-історики, щоби потім стверджувати, ніби насправді «Русей» було багато, штучно запроваджуючи в ужиток вигадані – Володимирську, Суздальську, Московську та подібні «Русі», щоб серед них і справжня Русь зі столицею в Києві виглядала тільки як одна «з рівних». Насправді Русь жодного відношення до північно-східних територій не має. То ж приліплені Путіним у його останньому, за оцінкою редактора аналітичного центру Atlantic Council з питань України Пітера Дікінсона, «опусі» (http://kremlin.ru/events/president/news/66182) примарні назви «Давня Русь», «Північно-Східна Русь», «Московська (як же без неї! – М. Л.) Русь» – не що інше, як типове «приший кобилі хвіст…»
Навіть такий монархічний патріот Росії, як С. Соловйов чітко відділяв пів- нічну Московію від Русі – наприклад, у ([1], с. 107) читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (року 1157-го. – М. Л.) на Русь ». Так само в літописах написано і про Новгород (до речі, намагання московитів через нібито «русскій» Новгород причепитися до історії Русі відганяють відвертим цинізмом, бо саме московити на чолі з Іваном IV Грозний розгромили та розграбували Новгород, з неймовірною жорстокістю винищили величезну кількість новгородців у 1569–1570 рр.). Та й самі новгородці теж чітко відділяли себе від Русі. Наприклад, в Новгородському першому літописі читаємо ([2], с. 24–25): «Въ лѣто 6643 (1135). …на зиму, иде въ Русь архепископъ Нифонтъ съ лучьшими мужи и заста кыяны съ церниговьци стояце противу собе…»
Причину такого виділення пояснив сам Соловйов (там само, с. 104): «тому що Руссю у власному розумінні цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці ([3], с. 19) він називає її «Київською областю» і характеризує як «Русь у найтіснішому розумінні»]. А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом. Так у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише ([4], с. 10): «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя,.. і саме в слов’янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов’ян, що сплачують данину Русам».
А от ПІВНІЧНІ ЗЕМЛІ, зокрема Ростово-Суздальську, на яких пізніше, власне, й відбувалося «утворення… великоруського племені», В. Ключевський цілком резонно охарактеризував як край, «котрий лежав п о з а старою корінною Руссю у ХІІ ст.», і де «в ХІ – ХІІ ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» ([5], с. 358–359).
Це стосовно них (і інших угро-фінських племен) відома сучасна російська антропологиня Т. Алексєєва у фундаментальній монографії ([6], с. 241) використовує термін «фінно-угорський субстрат». І цілком підставово, позаяк ще «засновник марксистської історичної школи в СРСР» академік М. Покровський запевняв ([7], с. 14–28), «те, що фіни складали корінне… населення майбутньої Великоросії», не викликáло «розходжень уже у буржуазних істориків».
Як наголошував у виданій ще в радянські часи (цензура!) монографії «Древняя Русь» ([8], с. 35) медієвист, дослідник літописної історії Русі академік П. Толочко, «письмові джерела НІДЕ НЕ ВІДОБРАЗИЛИ назви «Русь» стосовно до північноруського населення». Тому не дивно, що дослідники літописів, підкреслює відомий історик Сергій Висоцький ([9], с. 56–57), зокрема Б. Рибаков і В. Сєдов північні міста – «Новгород, Смоленськ, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно-західні міста» вважають такими, що на ту пору були «не пов’язані з Руською Землею, Руссю».
Згадані північні землі В. Ключевський (там само) подає, як край, «котрий лежав п о з а старою корінною Руссю у ХІІ ст. і БУВ БІЛЬШ ЧУЖОРІДНИМ, АНІЖ РУСЬКИМ КРАЄМ».
Насправді ж той край був не просто чужорідним. Як визнає у виданій Академією наук СРСР 12-томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» академік РАН Б. Рибаков ([10], с. 587), від середини ХІІ ст. у Києва «були ДВА ПОСТІЙНІ НАПРЯМКИ БОРОТЬБИ, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше – це, зрозуміло, Половецький степ… ДРУГИМ НАПРЯМКОМ БОРОТЬБИ БУЛО ВОЛОДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (тобто останнє було ПОСТІЙНО ВОРОЖИМ Русі. – М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно-східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, СПРЯМОВУВАЛИ СВОЮ ВІЙСЬКОВУ ПОТУГУ НА ПІДКОРЕННЯ КИЄВА…» А розпочиналася ця агресія проти Русі, що триває досі, з сумнозвісного розграбування Києва А. Боголюбським…
І от цей, постійно ворожий Русі, «субстрат» Путін у згаданому антиісторичному опусі уперто намагається упхати у «дніпровську, київську купіль», яка нібито «одна» для українців і «субстрату», оскільки, як майже десятиліття тому пояснював Путін в інтервʼю Першому російському каналу й агентству «Ассошіейтед прес» (https://rg.ru/2013/09/04/intervue.html): «…ми один народ» (начисто нехтуючи висновками науковців про те, що «українці,.. являють собою інший антропологічний комплекс, аніж росіяни» ([6], с. 241). І «обґрунтовує»: «Тому що, у нас, безумовно (ось і вся «аргументація»! – М. Л.), спільні історичні корені й спільні долі (не приведи Господи! – М. Л.), у нас спільна релігія, спільна віра (як і з багатьма іншими народами. – М. Л.), у нас дуже схожа культура, мови, традиції та менталітет (зайве свідчення про дуже поверхнево-спрощене розуміння кремлівським «істориком» відмінностей етнічних ознак росіян і українців)».
Ба більше – «у нас одна дніпровська, київська купіль». Це про рік хрещення Русі, 988-й, коли майбутніх «великоросів» навіть завʼязі ще не було!
Відомий російський історик і лінгвіст академік О. Шахматов, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько-імперський патріотизм», наголошував ([11], с. 688): «…Ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предками сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х–ХІ ст. над Дніпром великорусів це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового». А тому, додамо, маємо «одкинути якнайрішучіше» БРЕХЛИВІ ВИГАДКІ новоявленого «історика» про те, ніби ми «один народ» і у нас «спільні історичні корені й спільні долі» – спаси та помилуй нас, Господи, від такої «спільності»!
Як стверджують сучасні російські історики, автори об’ємистої монографії «Русские» ([12], с. 16), якою започатковано серію праць Інституту етнології та антропології Російської академії наук, «початковий етап формування їх (великоросів. – М. Л.) етносу припав на XIV століття». Утім, ще задовго до них про це писали історики ХІХ ст. (зокрема В. Ключевський), і навіть радянська історична наука (зокрема, «БСЭ», т. 37, – С. 45 і «МСЭ», т. 8, – С. 55): «великоруська… народність складається впродовж XIV–XV століть», і завершилося це її «складання» лише у ХVІ ст. Але «хрещення», виявляється (за Путіним), було задовго до народження – у одній дніпровській, київській купелі.
Та хіба це межа для професійних фальсифікаторів – зародження російської державності вони, не кліпнувши оком, відносять ще далі! 3 березня 2011 р. тодішній Президент РФ Медведєв видав указ (https://rg.ru/2011/03/05/1150-site-dok.html), яким призначив святкування 1150-річчя зародження російської державності на 2012 рік, не давши собі труду пояснити, яка то держава йому примарилася у ІХ ст. на землях, де на ту пору розкошував у всій своїй незайманості т. зв. «фінно-угорський субстрат», а процес формування «великороського» етносу – власне, майбутнього будівельника тієї держави – мав ще тільки розпочатися через якихось там 4 століття?
А ось як наглядно проілюструвало аргументацію подібних історичних «концепцій» Путіна про «тисячолітню російську державу», яку він намагається ототожнити з Руссю («одна купель», «один народ» і под. безглузді вигадки) посольство США (https://twitter.com/USEmbassyKyiv/status/1496115593149358081). «Сличайте! Сличайте!!» – вчувається голос Р. Карцева у відомій інтермедії «У кассы» М. Жванецького.
Імперія, за своєю суттю, завжди хижачка. Тому метрополія – навіть «братня» – завжди забирає в колоніях все, чим можна скористатися для підтримки власного існування. При цьому вона поглинає не лише матеріальні та людські ресурси, використовує інтелектуальний потенціал, кращі досягнення науки, але й привласнює досягнення культури та, як ми вже мали можливість переконатися, навіть приладнує собі «престижні» шматки чужої історії. І в цьому, окрім чисто матеріальної вигоди, є й не менш важлива політична: зникнуть пам’ятки «старовини», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про неї (не вдовольняючись неквапністю еволюційного стирання, Катерина ІІ 1764 року повеліла «зробити все, щоб стерти їх час»), тобто про власну історію. А якщо немає власної історії – немає й народу, а є одні лише «піддані імперії»! Звичайно, якийсь мінімум вони залишають, але в цілому керуються принципом «справедливого» розподілу, відомого кіношахрая Попандопуло: і моє – мені, і твоє – мені ж, або все ваше – наше…
«Ми, росіяни, російська імперська сила, – написала російська дослідниця історії Е. Ільїна [13], – приєднали Україну, і ось уже четверте століття тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу [а матеріальні?! Згадаймо, як на цьому наголошував на цьому в «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні» нарком Л. Троцький ([14], c. 56–58): «Пам’ятайте також, що так чи так, а НАМ НЕОБХІДНО ВЕРНУТИ УКРАЇНУ РОСІЇ, БЕЗ УКРАЇНИ НЕМА РОСІЇ, без українськ ого вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря (зайве свідчення того, куди на той час ще простиралися етнічно-українські землі. – М. Л.) Росія існувати не може: вона задихнеться , а з нею і радянська влада, і ми з вами…» – М. Л.]; розграбували українську історію, витоптали, перетворили в пустелю… Протягом століть ми грабували українську культуру…»
Багатовікове бажання Москви довести спадкоємний зв’язок московської та київської держав (адже «адин нарот»!), що створювало ВИДИМІСТЬ «ЗАКОННОСТІ» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу. Росія «спадкоємиця» стародавнього Києва такою ж мірою, якою Франція – нащадок стародавнього Риму (румуни, нащадки древніх фракійців, настільки «романізувалися», що навіть назвою свого етносу і держави взяли похідну від Риму, однак їм якось і на думку не спало доточити до своєї історії тисячолітню історію Римської імперії), Сполучені Штати – наступник Лондона тощо.
Утім, попри всю абсурдність намагань поєднати непоєднуване – «Росія» та «тисячолітня історія» – вони продовжуються, бо, якщо перейти до справжньої хронології, одразу стає очевидною штучність привласнення Росією спадщини старого Києва, а тоді «монументальна» споруда «тысячелетней державы российской», яка кілька століть опирається на такі «солом’яні підмостки» (вислів В. Бєлінського з його «Взгляда на русскую литературу»), розсиплеться, як картковий будиночок від легкого подиху вітру.
А Русь – то наша історія! Невідʼємна складова історії України. Але якщо додаємо «Київська», то якраз і посилюємо – нехай і несамохіть, а через брак знань – цю, дуже необхідну для утвердження імперських фальсифікацій історії, московську вигадку (більше про це – див. http://chtyvo.org.ua/authors/Lukiniuk_Mykhailo/Oberezhno_mify/).
- Соловьев С. Чтения и рассказы по истории России. – М., 1989.
- Полное собрание русских летописей. Том 3. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.–Л.: Изд-во Академии наук, 1950.
- Соловьев С. История России с древнейших времен. Кн. 1, тт. I–V. – СПб., 1896.
- Известия византийских писателей о Северном Причерноморье. – М.–Л., 1934.
- Ключевский В. Курс русской истории. 2-е изд. Часть І. – М., 1904.
- Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данным антропологии. – М., 1973.
- Покровский М. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» // «Историк-марксист», 1943, кн. 18–19.
- Толочко П. Древняя Русь. – К., 1987.
- Висоцький С. Київська писемна школа Х–ХІІ ст. (До історії української писемності). – Львів – Київ – Нью-Йорк, 1998.
- История СССР с древнейших времен до наших дней: В двух сериях в 12-ти томах / Рыбаков Б. А., гл. ред. Том І. – М., 1966.
- Шахматов А. Краткий очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем. Т. 2. / Под ред. проф. Ф. К. Волкова, проф. М. С. Грушевскаго, проф. М. М. Ковалевскаго, акад. Ф. Е. Корша, проф. А. Е. Крымскаго, проф. М. И. Туганъ-Барановскаго и акад. А. А. Шахматова. – Санкт-Петербург: Тип. т-ва «Общественная Польза», 1916.
- Русские / Ред. В. А. Александров, И. В. Власова, Н. С. Полищук. – М.: Наука, 1999.
- Ільїна Е. Читаючи «Велесову книгу» // «Літературна Україна», 27.09.1990, Київ.
- Романчук О. Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою. – К., 1990.