* * *
На спраглім серці – позолота –
очей твоїх зваблива цнота,
кокетна усмішка яріє,
й трояндно розпустились мрії…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А обриси гнучкого стану –
прикриті шо́вковим туманом.
Жагуче припаду до нього –
й туман той зсунеться під ноги.
Кіпрідо, ореол твій сяйний
запалить наш Олімп двоспальний.
Прошиють плечі дужі крила –
дарована Парнасом сила.
Пливтимуть дні… Віднині ж ліки
для мене ти – уже навіки.
І душать сльози хмару синю,
що смертний вкрав її богиню.
* * *
Орфейні співи пори нічної
і зоретанці…
А вранці очі нам полоскочуть
протуберанці.
Не стихнуть нині, не стихнуть завтра
дзвінкі рулади.
До уст причалю. В твоїм Версалі
немає вади.
Ти кажеш – «друзі», а серце в тузі
збиває ритми.
Манери модні, твій погляд гордий
гостріший бритви.
Де половіють жаги моєї
безкраї вруна, –
там хвилі долі – одвічним болем –
життя бурунять.
Літопис щастя – нам написати б,
літопис щастя.
Лиш як в коханні – щемнім стражданні, –
тобі зізнаться?..
МОЯ МАДЕРО!
День припадає пилом за вікном.
Враз розбрелися табуни туманів.
Моя Мадеро! О, п’янке вино,
дай пригублю сповна тебе востаннє!
А завтра спомином солодким похмелюсь,
і жар незримий запульсує в грудях.
Без тебе, Ладо, жити я боюсь…
Тривожуся, що серце не забуде
вібрато наших пристрасних зітхань,
іконну золотінь твого волосся.
Світанки зустрічей і сутінки прощань.
Все, що було і те, що не збулося.
І виплеканий райдугами час,
де головне лишилось несказанним.
Життя вітрами здійметься – без нас…
Моя Мадеро! П’ю тебе востаннє…
НЕ СИВІЙТЕ, МАМО!
Не сивійте, мамо! Не сивійте, рідна, благаю…
Ще рано снігам заплітати чорняву косу.
А хочете, Вам про квітучі поля заспіваю?
А хочете, зорі достиглі в руках принесу?
Не сивійте, мамо…Ви завжди нас вчили радіти
і вірити в себе, безстрашно іти по вогні.
А коси спадають, за вітром летять, наче діти…
Роз’ятрюють душу думки до безмежжя сумні.
Живіть, мамо, вічно! Хай радість Вас ніжить весною!
Хай усмішка мила торкнеться святого лиця!
Хай вкриє життя Вас хмариною щастя ясною!
Хай діти турботою грітимуть Вас до кінця!
За нами мандрують блакиттю небес рідні очі.
Трояндами шепчуть, голублять найкращі уста.
Обіймуть, як Ви, нас чужі обеззорені ночі.
А Ваші молитви нам ангели шепчуть у снах…
Ви лиш не ридайте…Ми скоро вже будемо вдома.
Прийдемо здалеку до рідних рипучих воріт.
Зіниці всміхнуться, покинуть нудьга Вас і втома –
ми Вам привеземо з собою іще сотні літ!
Не буде розлук більш, і смутку не буде між нами.
Зігрієм на грудях посріблену злегка косу.
І щезнуть з обличчя років закарбовані шрами.
І старість ніколи не зійде на Вашу одвічну красу!
* * *
А можна – вітром я розтану
в твоїх зіницях-небесах?
Примчусь з ранкового туману,
як спраглий і стокрилий птах…
Лишень на мить торкнуся квіту,
що оповив твої уста.
І буду солодко тремтіти,
цілуючи разів до ста…
Спиваючи цей запах тіла
і лона ніжного нектар,
щоб ти звивалась, шаленіла,
як уст моїх торкнеться жар!
Де сяйво місяця на стелі –
сповзають тінями тіла.
У нашій гавані-постелі
кохання квітка розцвіла.
Цілунком-дотиком до шкіри
то в спеку кидає, то в лід.
В обіймах стиснувся без міри
наш пристрастю налитий світ!
Світанок прийде…Крізь тумани
несміло промінь зазирне.
Я повернусь, як ніч настане.
Ти лиш кохай, чекай мене…
* * *
Весняний чад, солодкий сон, проміння –
так ніжно прокидаюся сьогодні.
Сніданок, душ. Все поспіхом. Терпіння…
І почуття – до відчаю голодні!
Мої думки десь там за горизонтом.
Я кличу їх, але, мабуть, даремно.
За косметичним зовнішнім ремонтом
всередині так порожньо і темно.
Є поруч очі, пристрастю налиті.
Із неба руки кличуть до галактик!
А я тривожу спомини віджиті,
де світом був твого кохання клаптик.
Хіба життя це – вічно бути п’яним
в реальності та нездійсненних мріях?
Лиш тільки серця клапани всі рвані
у дзвони б’ють по приспаних надіях!
До тебе крок – це відстань до Нептуна, –
загублена у Всесвіті планета.
Пливе Ясон без Золотого Руна,
із думами самотнього поета…
ОСІНЬ
Осіннє листя. Руки заплелись…
Сонети. Айстри. Неба синь. Дивись –
птахи ключем полинули увись,
скрізь жовто-сірі барви розлились.
Запроменися осінню й злітай!
Ставкам самотнім оду заспівай.
На соннім листі розтають сліди…
Насуне смуток? Байдуже, іди!
Торкнись краси осяяних алей.
Від сну ночей не відвести очей.
Пірни у скромний вересневий рай.
Кохає осінь? З осінню кохай!
* * *
Чи ти блукав у зоряних світах?
Чи відчував небесних скрипок згуки?
В епоху інтернету та науки
літав у мріях, високо, як птах?
Цей електронний двадцять перший вік
натиснув міцно кожному на плечі.
Чи ти ще чуєш пустощі малечі?
Чи у природи позичаєш лік?
Не бійся вийти з панциря у світ!
Не бійся в серці ніжити кохання!
Твою усмішку, віру і бажання, –
не викраде фотонний часоліт!
* * *
Сади цвітуть, а серце плодоносить…
Весняні мальви, мрії на ставку.
Моя душа твою зігріти просить,
дарує вечір музику легку.
Мережать хмари небо посіріле,
і наші в унісон дзвенять серця.
Найперших зір невидимі приціли
твого шукають ніжного лиця.
Ти щось говориш жваво, без упину,
а я не можу й слова процідить…
Штовхає вітер уже вкотре в спину,
щоби цілунком озорив цю мить!
Розлігся молодик в своїм гаремі.
Я у твої вслухаюся слова…
Мовчить ставок у листяному кремі.
Душа тобою тішиться й співа!
Кохана! Не забудь цей дивний вечір!
Роки пливуть, їх не спинити нам.
Та тихі очі, мармурові плечі,
і всю тебе – нікому не віддам!
* * *
А пам’ятаєш місячну стежину
в нічному морі? Чайки і прибій…
Мою червону підгорілу спину
й пісок, що липнув до вологих вій?
Той кримський рай закоханих історій
не раз розчулить душу до сльози.
Ми наші мрії залишили морю –
хай там живуть повік серед краси.
Хай їх колише легкокрилий вітер,
і хвилі пестять трепетно щораз.
І пляж, де ми дражнилися, мов діти,
загорне в згадку нам щасливий час…
А пам’ятаєш горді кипариси,
біля яких дзвенів наш щирий сміх?
Світанок сизий, що горнувсь до мису,
де я хотів освідчиться – й не зміг…
Сьогодні все це, може, й не згадаєш.
Воно немов за обрієм було.
Лиш тихо в сни зрадливі завітаєш,
де мрії бавить ялтинське тепло…
* * *
Де молодик золо́тить неба ґанок,
де хвиль фата вплітає ясні зорі –
дозволь, як вперше, хоч і наостанок
торкнутись дна в очей безкраїм морі…
Дозволь, як вперше, смакувати ночі,
в піщаній ковдрі ніжити проміння.
І вслід за вітром прокричати: «Хочу
жаги нектар спивати до сп’яніння!».
Дозволь же сяйну осідлати мрію
і мчати з нетрів грішної безодні.
Не йди! Зостаньсь! Без сонця я змарнію…
Почнімо все спочатку від сьогодні!
О море, море! Опівнічний смутку,
чом я один тут пещу серце бризом?
Лиш в споминах – цілунки-незабудки.
І хвиль фату туман волочить сизий…
ТИ КОХАЙ ЇЇ…
Ти кохай її, наче востаннє –
хай душа, мов бегонія, квітне.
І тоді ніч у мріях розтане,
а життя поведе у незнане,
усміхнувшися сонцезенітно!
Слів неси їй плоди соковиті
та цілуй під пташині хорали.
Той кили́к, що нектаром налитий,
пригубив ти із рук Афродити,
пригубив – і кохання заграло!
Цвіт плекай її ніжнотрояндний,
він – єдиний на цілій планеті.
І хай зорі з небес в ніч відрадну
заздрять вашій палкій сарабанді
та серцям у нестримному леті.
Розділи з нею смуток, тривоги,
дні ясні – і залиті чорнилом.
І хоч дух заячить від знемоги, –
не розіб’ють ваш човен пороги,
що пливе під безсмертним вітрилом.