«Если продуемся, в карты играя, поедем на Волынь для обрусения края, или выпросим комиссию на Подоле и останемся там как можно доле. Начнем с того «обрусение», что каждый себе выберет имение. Действуя твердо и предвзято, можно добраться до майората (права на пожиттєве успадкування власності – авт.).
Прикрий для української національної свідомості жарт від Козьми Пруткова. Таким псевдонімом у 50-60 роках ХІХ ст. прикривалися кілька уїдливих літераторів. Їхні серця не зачіпала гірка доля багатостраждального народу України. Жартували собі на здоров’я. Висміювали потворні явища дійсності.
У даному разі гріш ціна в базарний день тому, як саме «продувся» потомствений священик Афанасій (який з нього в біса Опанас?- авт.) Булгаков, що народився в селі Байтичі Брянського повіту Орловської губернії – теперішній Жирятинський район Брянської області. Головне, що націлився не на Москву, а на «обрусение». «Добрався» через Новочеркаськ не лише до Києва, а й до «майората» у вічному місті на дніпрових кручах.
У православних немає целібату – від латинського caelebs. Нежонатий. Холостяк. Католицьким священникам заборонено вступати в шлюб. Афанасій, про якого мова, обвінчався, щоб далеко не ходити, з дочкою священнослужителя. Сподобився прижити з нею семеро дітей. Первістка назвав Михайлом. Богослов, що пильнував, як цензор, за дотриманням канонів християнської релігії, «выбрал имение» на Андріївському узвозі. Проживав там із сім’єю з 1906 до 1919 р. В тому будинку під №13 відкрито 1989 р. Літературно-меморіальний музей М. Булгакова як філію Музею історії Києва. Музей історії Києва позбувся приміщення. А до вотчини Булгакових як раніше, так і тепер відчинені двері для «приверженцев русского мира». На тій же вулиці знемагав перед тим, як розпрощатися з білим світом, Іван Семенович Нечуй-Левицький. Але нікому з так званої еліти в Україні не спало на розум увічнити пам’ять видатного українського письменника.
Іван Семенович прожив у Києві, що його любив душею і серцем, 33 роки. Оселявся в маленькій квартиці в будинку, що знаходився на вулиці… Пушкінській (донедавна). ТеперішнійТерещенківській. Вона від яких тільки перейменувань не потерпала. Правду кажучи, є в Солом’янському районі вулиця Нечуя-Левицького. В місцевості Олександрівська слобідка. Пролягає від вулиці Божків Яр до вулиць Медвинської та Дежнєва. Прилучаються до попередніх Над’ярна, Гайова, Шпильова, Траншейна… Усе те – поблизу Київського крематорію.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після проголошення незалежності Української держави були звергнуті з п’єдесталів пам’ятники Леніну, такому ж душителю української національної свідомості, як і царат, як і нинішні кремлівські верховоди. Обезголовлене бовваніє перед Хрещатиком навпроти Бесарабського ринку. Активісти патріотичних переконань домагаються від влади врешті-решт достойно вшанувати Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Поставити на безіменний нині монумент постать класика української літератури на повний зріст. Або увічнити рівного йому за відданістю рідній Україні Івана Франка. Чи збудеться диво? Покаже майбутнє…
В оселі батька М. Булгаков написав роман «Белая гвардия». Украй суб’єктивна, шкурницька розповідь про те, що відбувалося в Києві зловісного 1918 року. Московська критика не схвалила твір через те, що виставлялася на показ «доблесть» «класових ворогів» — білогвардійських офіцерів. Коли ж з «ворогами радянської влади» Сталін розправився, переважило те, що більшої ненависті до будь-чого українського, ніж у «Белой гвардии», навіть у російській літературі важко знайти. Загалом творча спадщина М. Булгакова просякнута тією ж самою «денаціоналізацією», з якою теперішні рашистські варвари-мародери замахуються на геноцид українського народу.
До того ж автор-українофоб переробив прозове чтиво на п’єсу «Дни Турбиных». Зовсім не випадково, а з усе тим же колонізаторським наміром появилося кілька екранізацій п’єси. Атож. Як же не пропагувати в кіно й театральних залах позавчорашнього СРСР, що головний герой «Турбин» «вступает в бой с петлюровцами»? І що ж у підсумку? Або, точніше, в осаді. До музею Булгакова усе ще відкриті двері. Міністерство освіти України рекомендує ввести в шкільні програми «Собачье серце» М. Булгакова. Було в історії людства, що католицькі церковники торгували наліво й направо так званими індульгенціями. Кому завгодно «відпускали гріхи», аби тільки за плату. Хоч і минулося несосвітенне, та чи не за тим же взірцем учиняють чиновники в Міністерстві освіти України? Та ще й придумали підставу. Затягують у шкільні програми «народжених в Україні». За цим «критерієм» можна одурманювати підростаючі покоління будь-чим зловорожим.
Граф Л. Толстой (1828 –1910), почесний академік Петербурзької А. Н., повчає: «Сила влади тримається на неосвіченості народу, й вона знає про це і тому завжди буде боротися проти освіченості. Пора нам зрозуміти це». Теперішні глашатаї ідеології – спеціалісти з 95-го телевізійного кварталу. Ніколи раніше не були помічені не те що у відданості, а хоча б у прихильності до української національної свідомості. Озвучене ними компрометується інтелектуальним убозтвом. Десь у VІ ст. н. е. предковічна українська мова запозичила з німецької примовку: «не варто виплескувати з водою і саму дитину». Олексій Толстой (1882/83 – 1945) – із роду Толстих. Догодив Сталіну романом «Петр І». На дзвінок із кремля старорежимний слуга графа не боявся відповісти: «Барин изволили почивать-с». Хіба ж не проситься до якнайширшого оприлюднення прозірливе з-під пера автора трилогії «Хождение по мукам»:
«Є дві Русі. Перша – Київська має свої корені у світовій культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів її весь західний світ.
Є друга Русь – Московська. Це Русь тайги, дика, звірина. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику лютість.
Ця Московська Русь звіддавна була, є та буде повним запереченням усього європейського і заклятим ворогом Європи».