“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Wołodymyr Jaworski-Woldmur:
Półsenne kartki z Diamentowego Cesarstwa i Królestwa Ziemi Północnej. Epopeja. Przełożył i wstępem opatrzył Bohdan Zadura. Towarzystwo Galeria Literacka w Częstochowie.
Częstochowa 2021, ss. 702 + 1 nlb.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи можна з дня на день (починаючи з 80-х 20 ст.) писати один фантастичний роман, який залишався б цілісним наративом? Чи можна присвятити всю свою творчість романові, який фактично не змінюється? Чи такий роман узагалі можливий, якщо маємо на увазі не саґи з продовженнями (такі сьогодні популярні у трансмедійних фантастичних всесвітах), а відносно стабільний та обмежений дієґезою (diegezа) сюжетний світ, послідовний та однорідний як на першій, так і на останній сторінці монументального твору? Виявляється, все це можливе, якщо знатимемо карколомні умови та принципи такого великосяжного проєкту.
Сама ідея прочитати сімсот сторінок книги, яка розповідає одне і те ж, викликала в мене читацький бунт, навіть паніку. Здавалося, що я ні за що не прийму «сторісвіт», який базується на безустанному повторювані снів. Та що робити, коли це «залізний» принцип оповіди? Повторення в епопеї базується на припущенні, що світ, створений на початку, підпорядковується жорстким детермінаціям раніше утвердженого міту, і його не можна довільно змінювати ні в просторовому, ні в часовому пляні. Треба бути якомога ближче до мітичного архітексту, який Яворському-Волдмурові «наснився» ще в 80-х роках. Пізніше оповідь стає послідовним мітичним кругообігом і майже повністю складається з повернень до вже описаних подій, які додатково інкрустовані незліченними деталями, уточненнями вже розказаного у готових рамкових історіях і діях вузлових персонажів. Власне так і працює кожна мітологізація – ревізувати і деконструювати те, що вже було нам раніше по-шульцівському задане, але без змоги жодним чином відступити від самих казкових, фундаментальних основ розповіди. Тож ми наснажуємося, смакуючи всілякі версії міту, які виражені в поетиці мінливости кутів зору, при чому та мінливість залежить не стільки від того, хто дивиться, скільки від плину часу, який переживає описувач. Кут зору визначається дозріванням оповіди, старінням автора і, здогадно, змінами реального світу навколо нього.
Спостереження за цими авторськими корективами то по-своєму вельми цікавий і охвітний досвід. Та я не маю на увазі, що прозаїк стежить за власною непослідовністю. Він настільки чутливий, що незважаючи на закладену мітичність, допускає делікатну інверсійність доль одних і тих же героїв, яких описує знову і знову. Зміна помітна в моральному (або навіть соціяльному) тоні твору. Спочатку все назагал є «ввічливо», не буквально. В описі любовних стосунків й еротичних переживань багато недомовок. З роками та наступними сторінками (в ориґіналі листами, втім листи це також і сторінки, картки) щораз сильніше акцентується тілесність і пряма сексуальність наративів цієї майже по-фройдистськи повної пристрастей казки. Але ми не розглядаємо цю зміну як переміни в казковому всесвіті – ми бачимо її радше як еволюцію в майстерні автора та моралі світу, який оточує письменника. Це дуже виразний сиґнал, який свідчить про міцний зв’язок між казкою та позалітературною дійсністю.
Мені здавалося, що така послідовна «кругова» перепона читання, яка в принципі не може бути лінійна, мене хутко втомить і знеохотить. Однак на практиці виявилося, що «напівсонні листи» заворожують саме своєю мрійливою коловертю та концентричністю. Як читача почала мене цікавити згадана зміна погляду на ті самі події та персонажі. Я вмах зрозумів, що цю книгу не можна читати великими шматками. Це буде марна праця, на якій неодмінно засинаєш. Але аж ніяк не гріх і не поразка щодо твору заснути при тих нараціях снів. Навпаки – досить прочитати один-два «напівсонні листи», а тоді повернутися до наступних за чергою при новій нагоді. Я поволі звикав до повторів, і втямив, що, читаючи таку лектуру, не можна поспішати. Доволі довго читав цілість – тому і ця спроба рецензії творилася не одним заходом. І саме такі малі гомеопатичні дози породили в мені дивну залежність від героїв епопеї. Водночас зростало переконання, що це, мабуть, вдала реалізація надзвичайно ориґінального, межового ріжновиду фантастичної літератури.
Про сюжет нічого не скажу більше, крім того, що в ньому все безупину крутиться навколо життя монарших дворів двох країн, які ведуть безнадійну і безрезультативну війну одна з одною. Чарівність цього твору не в сюжеті. Радше у підході до фантастичного наративу як своєрідної алегорії того, що не обов’язково у своїх джерелах виявляється фантастичним. Перше інтуїтивне відчуття до представленої реальности – це думка, що твір з огляду на наявні в ньому ретрореквізити та сонну казковість, можна віднести до якогось ріжновиду літератури фентезі. Про це свідчить і ставлення до історії описаного світу. Нема тут навіть спроби історіософії. Немає ніякого історичного процесу – ані хай якогось проґресу, ані виразної деґенерації (хоча, власне, занепад є одним із гальм цього – значною мірою – абсурдного світу). Ця реальність успішно застигла в меланхолійному аісторизмі. Популярність фентезі у знуджену епоху постмодерну багато в чому пояснюється втомою маси читачів історією, їхнім страхом перед історичною приреченістю та тугою людської спільноти за стабільними світами, навіть якщо вони були лише культурними уроєннями. В епопеї Яворського-Волдмура ці уроєння ваблять тому, що маємо справу з «реальністю», яка постійно вибивається за межі геґелівського світу. Українська література, безумовно, потребує таких ескапістських всесвітів, у яких війни ведуться, нічого засадничо не змінюючи, не руйнуючи почуття культурної та екзистенційної стабільности. Ми занурюємось у спокусливий сонний простір, радіючи, що сюди історія в своїй аґресивній формі не досягає. Навіть вояк на фронті, раз за разом ранений і контужений, це магічно ідеальне біополітичне тіло, яке дивом витримує чергові жорстокі кампанії – мітична й водночас іронічна репрезентація своєї ґротескної вояцькости. Монархів теж не скидають, і вони існують у своїх абсурдних, феодальних позах. В алегоричному світі приватного міту Яворського-Волдмура належить насолоджуватися тим, що ті самі незмінні герої спокушають увиявнюваними – знову і знову – дрібними секретними аспектами їхніх засадничо нудних життів.
Я також зауважив, що в епопеї ми споглядаємо не світ, а героїв, які його населяють. У цій схематично-казковій реальності нема історичности з простої причини: це оповідь про людські слабкості, які переростають у архетипні риси, що становлять каркас людських характерів. Королі, астрологи, поети, філософи, вояки… всіх їх допитливий автор розглядає у дедалі більш «тіньових» і непристойних проявах їхньої спільної долі. У цьому сенсі це не світоцентричний твір. Його нарація виразно персонажоцентрична і одержима в розповіді (на прикладі соціяльно вимірної репрезентації), як поводяться герої, що походять з двох зображуваних держав-монархій. Звідси також його епізодичність підтверджувана черговими описами портретів. Кожен новий «напівсонний лист» незмінно стосується конкретної фіґури, вийнятої із запропонованої письменником ґалереї характерів казкової спільноти. І завжди маємо певність, що повернемося до вже описаної фіґури в одному з наступних «листів». У цьому сенсі Богдан Задура – омріяний транслятор епопеї на нашу мову. Поет завжди ближчий до суб’єктивної перспективи, а створений Яворським-Волдмуром паноптикум дивоглядь дає перекладачеві масу можливостей втілення в окремих протагоністів твору. Особливо його захопило (про що з гумором розповідає у вступі), що довелося також працювати над перекладом поетичних проб героїв книги.
Цікаво, що казковість, яка є важливою складовою літератури фентезі, трактується українським письменником іронічно й небуквально. Швидко приходимо до розуміння, що світ епопеї збудовано згідно з принципами, далекими від літературного реалізму, але водночас він залишається дивовижно близький до плетива реальних явищ, відомих нам із нашого життя. У тій реальності є королі та придворні у замках, але вже на початку оповіді ми з подивом виявляємо, що тут також ходять поїзди, дзвонять телефони, люди слухають радіо тощо. Мішанка реалій сучасности з онімічною системою казки є важливою вказівкою автора. Фантастичність в епопеї має внутрішній характер, що дозволяє підкреслити алегоричний, універсалізуючий вимір твору, але також указує на видимий симптом реального світу. Така реально-фантастична здвоєність трохи схожа на те, що ми знаємо з модного нині фентезі стімпанку, де меланхолійне зображення вікторіянської епохи є ріжновидом вбрання, використання якого дозволяє говорити натяками про проблеми, дуже близькі до нашого досвіду. Поїзди й телефони — це бутафорія, яка, з одного боку, нагадує нам про зв’язок між фантасмагоричним сном літератури та реальністю, а з иншого — вказує на певний ступінь «достовірности» оповіди – це моменти, які орієнтують нас на те, що описані мітичні дії дворів і королів є насправді транспозиції наших людських міжособистісних стосунків. Виходить, що літературна фантазія у такій перспективі стає спекулятивною альтернативою наших реальних доль. І це, мабуть, найбільше притягує у творі Яворського-Волдмура. Ми перебуваємо на межі, водночас сприймаючи як контрфактичність, так і квазіреалізм тих великою мірою моральних спостережень. Те, що є фантастичним, показує нам наші людські мрії про можливості змінити світ, а те, що є реалістичним, показує обмеження нашої людської природи.
Такі альтернативні світи, які не хочуть бути ні повністю фантастичними, ні надмірно реальними, Умберто Еко колись назвав алотопіями – і, безумовно, цей чудовий роман-епопея, у якому змішані прозові елементи фантазії і морали, це просто казкова алотопія. В алотопіях дуже часто сюжет виявляється претекстуальним щодо світотворення та персонажооцентризму. У цій конкретній реалізації художнього тексту технології, сексуальність, поезія, теософські та філософські проєкти, з одержимістю творені, плекані та культивовані у фантастичному наративі, постійно нагадують: ми маємо справу з літературним сном, який покликаний дати ймення всьому тому, що є найреальнішим у нашому житті і чого нема у словниках та дискурсах нашої дійсности.
Akcent, rok XLIII, nr 3 (169) 2022,
literatura i sztuka, kwartalnik
Переклав з польської
і зробив примітки
В. Яворський-Волдмур
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/