ЖОВТА КВІТКА
Жовта квітка і літера У незбагненна для світу.
Стріли гніву пречистого довго летять до мети.
Чорне око вороже у душу стріляє відкриту
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і підступно регочуть загарбники – русскі чорти!
Зубоскалять і пнуться у серце моєї країни
Захлинаються кров’ю заморених ними людей.
Проклятущі ординці лякають химерні хмарини
і скидають на землю тягар руйнувань і смертей.
Довгі тіні рабів – історична ганьба! Дика раша!
Підпалила Калину і попіл збирає щодня.
Поглинає мерців загребуща роззявлена паща,
бенкетує без продиху зло – людожерна свиня!
Де ж кінець того темного світу, останнього Вію,
що отруйною слиною радісно кропить навкруг?!
Українці озброєні мужністю творять подію:
злітну смугу собі прокладають з розірваних смуг.
І співають, і плачуть безжальному вітру на втіху.
Проводжають у царство небесне своїх і чужих
хоч лютує обпечене власними втратами лихо,
наче хтось нападає на нього з розбомблених стріх.
Наче водить нечиста довкола, здіймає на вила
зграю нелюдів ката кремлівського, хай йому грець!
Чорнобаївка манить кацапів в глибоку могилу,
наші гострі граблі зустрічають кошлатих овець
заплямованих, хворих, посічених жахом нетихим!
І сурмить безупину натужна сирена-сурма.
Непривітний Чорнобиль уперше заходиться сміхом,
що було в його лісі вороже життя і нема!
Бо чужинці, невігласи повз заборону залізну
притягнули в чорнобильський ліс свої власні кістки
і стривожили тишу руду і загрозливо-грізну,
і настирливо рили для себе окопи місткі
щоб потому вмирати живцем – проминева хвороба
не мине, не помилує потолоч руських кровей!
Здохне кожен москаль-окупант – недолугий нероба!
І про смерть ворогів заспіває живий соловей.
НАЦІЯ ВІЛЬНИХ
Дарма бездушні каламутять нас,
бо ми незламні, одностайні, вільні!
Бо нам терпіння золотий запас
лишили в спадок пращури всесильні.
Щоб не згубили й клаптика землі!
Щоб радість на журбу не обміняли!
Щоб в страдні дні могутні кобзарі
злих духів з цих терен повиганяли!
Даремно роздирають наш народ
скажені нечупари, бузувіри.
Бо український Рід – прадавній код,
який з любові створений і віри.
Якому знову вистачить снаги
не впасти, не зламатись об коліно!
Тому, лихі і сильні вороги.
Тому, розквітне наша Україна.
ВИКРИТТЯ
На шлях, на сніг лягли чиїсь сліди.
Чиї вони? Боюсь собі зізнатись.
Боюсь, що ця нестерпність назавжди.
Боюсь і вже втомилася боятись.
Полин питань випалює зима.
Просмолена мовчанням клята драма!
Ворожа гідра від страху німа.
Сумних подій життя кардіограма
палає, нищить крок, спиняє час!
Гидкі потвори мить щасливу вкрали.
Скорботним скарбом наділили нас
в холодну прірву спокій заховали.
Питаю в неба поглядом сумним:
чия це тінь пульсує між світами?
Хто незлюбив всім серцем кам’яним
і гріє наші душі батогами?
Важка пітьма всміхається з глибин
і скроплює сніжинками повіки.
Повзе повз нас, мов чорний тихоплин.
У в неї власні задуми великі.
Вона готова вийти за межу!
Замкнути в коло всі прямі дороги!
Я знаю, хто ти… – цій пітьмі скажу.
Це буде перший крок до перемоги.
І радість, раптом, вирветься з тенет,
а тінь журби пекельна, безпросвітна
розкришиться на дзвін дрібних монет,
пощезне з цього світу непомітно.
Проб’ється щастя з попелу, як птах,
крізь паморозь розбурханих секретів,
крізь морок снів і понадмірний страх.
А сум завмре під товщею заметів.
RE: ОСТАННІЙ ЛИСТ Klerambo
Зашморгніть в собі згадку про мене, про нас, про любов
Кожен дотик в повітрі розтанув і погляд розпусний.
Траекторії зрад підпирають теорії змов
Ви – отрута, яка витікає із серця і гусне…
Я колись не боялась проклять, довіряла словам,
безневинно дивилась в обличчя, шукала спасіння
і жахтіла шаленим бажанням віддатися Вам
Інспіруючи пристрасть воліла гріха і падіння.
Я була не своя! Я знаходила гострі кути
і припадкові наші обійми вважала коханням.
Я зайшла так далеко… заледве вдалося втекти…
Ви мені не пробачили втечі за власним бажанням.
Ви сховали розбурхане сяйво під купол скляний
задивляючись в нього немовби тамучи голод
Демонічний свій голод, драконівський, вогняний!
Але ж серце не гріє прозора байдужість і холод.
Все скінчилось тоді і тепер. Вас у мене нема.
У гіркому намулі прощання осіло минуле.
Ви тримали мене так зловісно і так жартома,
але купол розбився і довгі роки проминули.
Прощавайте, твердинє. Я викреслю Ваше ім’я.
Хоч залишиться шрам… я на згадку собі не залишу.
Візерунком солодкого болю швидка течія
заповняє між мною і Вами розгублену тишу.