Дух, що тіло рве до бою

 
 
Петро Сорока
Володимир Шовкошитний. Боривітри. – К.: Український пріоритет, 2014. – 400с.
 
Володимир Шовкошитний – людина дії, людина чину. Виняткова працездатність, творча мобільність і невтомність пошуків – його найхарактерніші риси. Кажу про це для того, щоб наголосити: він має в літературі добре ім’я, і це не наслідок якоїсь майстерно продуманої, хитромудрої «розкрути», а цілком заслужений результат гармонійного злиття праці й таланту. За спиною Шовкошитного незникомими тінями стоять Стус, Литвин і Тихий, прах яких він перевіз із тоді ще підрадянської Росії на батьківщину, він один з перших звернувся до чорнобильської теми і висвітлив її правдиво та глибоко, в його доробку десятки прозових, поетичних і публіцистичних книг і бренд видавництва «Український пріоритет», яке сьогодні успішно утверджується на непростому українському книжковому ринку. В.Шовкошитний вражає, подивовує і… подражнює. Його скрізь і всюди багато: в літературі й політиці, в гущі суспільних зрушень і громадського життя, в житті письменницької спілки і численних впливових організацій та рухів. Щоб зрозуміти його новий роман «Боривітри», про це треба знати і пам’ятати, бо в цьому творі дуже яскраво відбилася складна, багатогранна і кипуча натура автора.
У письменника має бути стрижневий твір, для якого він народився і жив. В Р.Андріяшика це „Люди зі страху”, у В.Міняйла „Вічний Іван”, у В.Захарченка „Білі вечори”, у І.Чендея  „Луна блакитного овиду”, у Б.Харчука „Кревняки”, у М.Медуниці – „Брати і побратими”… Через них ми приходимо у художній світ великих майстрів, вони дарують нам спромогу відчути неповторну красу їхнього слова. Без такого твору їхній світ здебільшого залишався б замкнутим, або малоприступним. Зрозуміло, що для кожного читальника такі твори-ключі можуть бути іншими. У кожного свій. Але вони неодмінно мають бути.
Роман «Боривітри» – саме такий твір-ключ, твір-паспарту, що прочиняє двері у світ творчості Володимира Шовкошитного. Це заключна третя частина великого епічного полотна, в якому показана доля українського народу упродовж усього ХХ століття й аж до завершення революції Гідності. Перша частина – це родова сага, друга – пригодницька історична епопея, де події охоплюють значний відрізок часу від початку століття до 1943 року, третя частина – роман-андрогін, в якому події від Другої світової війни до наших днів подані в одному часовому вимірі. А ще цей твір можна назвати романом-амальгамою, що має дуже специфічну композиційну побудову, де виняткову роль відіграють не тільки майстерні розлогі описи, події, діалоги, а також вкраплення історичних документів, передусім досі невідомих чи раніше сфальшованих.
Серед сонму героїв виділяються історичні постаті, з-поміж яких варто виділити  Миколу Лебедя, «Клима Савура», Василя Кука, а також їхніх антиподів Еріха Коха, Ніколая Кузнєцова, Микиту Хрущова, Петра Шелеста та інших.
Автор пропонує нове трактування відомих історичних подій та історичних персонажів. Скажімо, абсолютно по-новому висвітлено злочинну діяльність Еріха Коха, як глибоко законспірованого агента Сталіна, а також роль і справжній зміст діяльності чи не найбільшого провокатора тієї війни Кузнєцова-«Зіберта». Все це викликає зрозумілий читацький інтерес і тримає читача в постійній напрузі.
Вражає неймовірна для сучасної української прози кількість персонажів. Одних лише командирів і бійців УПА показано біля 70. Причому, абсолютна більшість характерів подані в русі, в динаміці, а висновки часто розлогі, з філософськими узагальненнями і глибшими акцентами та підтекстами. І серед цієї кількості персонажів не знайти жодного «загубленого» на безмежних просторах епопеї – всі вони під пером письменника «проживають» своє повнокровне літературне життя.
Вміння створювати людські образи і різьбити характери – теж належить до позитивів прозаїка. Його герої з тих, що одразу ж западають в душу, зримо постають перед внутрішнім зором, не проходять легкою тінню, а надовго залишаються жити в серці.
Надзвичайно широка географія роману, яка охоплює чи не весь світ, а події світової історії майстерно показані через долі або через сприйняття героїв роману.
Окремої розмови заслуговує мова роману – образна, жива, щедро збагачена художніми виражальними засобами, з-поміж яких виділяються метафори і метонімії. Письменник також уміло послуговується рідкісними, маловживаними і діалектними словами, уміє вкрапити їх у тканину оповіді так тонко і невимушено, що вони виграють, що називається, всіма барвами, а не випирають і ріжуть слух, як це трапляється у тих митців, що зловживають діалектизмами.
Авторський стиль динамічний, летючий і, сказати б, неймовірно простий. Відчувається, що письменник не любить надмірних ошатностей, широких розгалужень, що не слово є для нього предметом посиленої уваги, а фраза – точна, стисла, телеграфічно-містка, як-от:
«Перш ніж залишити столицю республіки, сотенний вирішив зайти до Революційного Суду. Він давно вже помітив, що Колки викликають у нього двояке враження: з одного боку, кожен його виклик чи добровільний візит до столиці був пов’язаний або з новими завданнями, або зі службою безпеки, що настрою не додавало, та, з іншого боку, тут відчувався справжній пульс життя, люди ніби поспішали встигнути зробити щось важливе, щось невідкладне, зробити якнайшвидше, адже в самому повітрі бриніла напруга очікування нової, тепер уже восьмої каральної експедиції окупаційної влади».
Разом з тим, оповідь В.Шовкошитного неквапна, спокійно-розмірена, епічна. Його сходження на вершину кульмінації незмінно затягується, часто іде натужно, довго, свідомо сповільнено. Так само важко триває спуск.
А ще це письмо має ту  добру якість, що воно сповідальне, межово щире і довірче, автору віриш майже беззастережно, що в сучасній літературі сьогодні неабияка рідкість. Щирість оповідної манери Шовкошитного –  природна, справжня, нутряна. Цю якість неможливо зімітувати, вона або є, або її немає.
Як і чим вона вловлюється?
Безперечно, душею. За якимись незбагненними законами читач тонко реагує на слово, перевіряючи його на справжність і природність.
У книзі з документальною точністю відтворено дух того часу, і водночас гостро відчувається, що в її основі лежать особисті авторські переживання.
Роман «Боривітри» цінний не лише тим, що автор повертає до життя досі незнаних чи малознаних героїв визвольної війни, а й тим, що відмиває від бруду і фальсифікації справжню історію. Зробити це не так легко, як може видатися на перший погляд. Річ в тому, що за півстоліття радянської влади, які минули після Другої світової війни, комуністичні історики і пропагандисти так попрацювали в спотворенні правдивих фактів, що одурманили мільйони людей не тільки на теренах колишнього СРСР, а й світу. Вони й досі продовжують це робити. Росія одвіку трималася і тримається на брехні, добре продуманій фальсифікації і перекрученні правди. Ідеологічна війна сьогодні вийшла на новий виток своєї небезпечної спіралі, і з цього погляду трилогія В.Шовкошитного надзвичайно вчасне і потрібне видання.
А ще відчувається, що автор – поет. До того ж поет нутряний. Справжній. Поезія живе в його душі, як віра, любов та надія, і вірші для нього – не гра, а опора. Це віднімає у нього право писати легко, грайливо, мимохідь. На папері залишається те, за що заплачено душевними стражданнями та сумнівами. Іншими словами кажучи, це глибоко виношені та виболені речі. Тож зовсім не випадково у цій книзі багато ліричних строф, що сприяють особливій тональності звучання твору, світлій і тривожній настроєвості, суголосній духу відтворюваній епосі. Але строф не тільки авторських, а й відомих поетів хрестоматійного ряду.
Роман «Боривітри» – винятково поліфонічний, і охопити всі його аспекти в невеликій за обсягом рецензії неможливо. Для мене, скажімо, надзвичайно важливим виявився духовний аспект твору, філософські роздуми над сутністю земного життя, необхідністю віри і стійкості. Простежуючи людські долі – драматичні і трагічні – ніби саме собою у мене зринало запитання: чому Творець проводить людину через такі страшні випробування, до того ж, проводить саме тих, хто найбільше відданий йому? Чому любов Вседержителя така важка? Готових відповідей в автора я не знайшов, та їх і не може бути, він тільки спонукує читача до власних думок і висновків, наголошуючи, що людина приречена мозолитися над пошуками істини чи не все життя.
Звичайно, Володимир Шовкошитний не написав би цього роману, якби не усвідомлював себе боривітром, як його головний герой Тарас – духовний похресник сотенного Кречета, якби не відчував у собі особливої сили, хисту і кипучої енергії. Закінчу тим, з чого почав. Письменник не тільки зумів написати добру книжку, він намагається донести її до читачів у всіх регіонах України, тому майже щодня в дорозі, на зустрічах з читачами різних вікових категорій – від школярів до сивочолих пенсіонерів. У цьому він вбачає свою особливу життєву місію і покликання – запалювати людські серця словом – як усним, так і друкованим.

м.Тернопіль