Убити Ґалаґана

 
Арсен ЗІНЧЕНКО,
доктор історичних наук, професор, заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства
Велично й дзвінко підноситься над Прилуками п’ятиверха Спаська церква. Справжня козацька церква: могутня, висока, красива. Споруджено її коштом козацького полковника Гната Ґалаґана. Подбав він і про майстрів, і щоб майстат вирізьбили й позолотили кращі сніцарі, кажуть, із самого Чернігова, і щоб ікони до нього змалювали лаврські маляри. Що там казати – душа радіє, бачачи той храм. І молитися в ньому легко й утішно. Коли ж задзвенять над містом його дзвони – радість лине в небеса! І полковник радів на посвяті церкви. Його суворе, підозріливе лице просвітліло, а звично насторожений, лихий погляд трохи вияснів, Ґалаґан розчулився. Того дня бачили небувале: на його закам’янілі щоки навіть сльоза впала. Правду кажучи, було чого розчулитися: ось воно його творіння – дивовижно гарна церква! Божисто співав хор, сердечно промовляли панотці, дякуючи йому за щедрість до Церкви, горливість у вірі й прикрашанні храму. Тоді ж було освячено пам’ятну мідну дошку, в якій згадувався фундатор храму, його благочестя, милосердя й инші чесноти. Уже ж тепер ніхто не зітре його імени з пам’яті Прилук. Ось воно, ім’я Гната Ґалаґана, – у цій церкві, у влитій навіки в її стіну мідній дошці. Може, хто собі й подумає чи навіть бевкне чогось лихого супроти нього, але яку вагу матиме те бевкання, коли – ось він – полковий храм, величіє над Прилуками!
 
На посвяті церкви було чи не всеньке місто та й приїжджих гостей чимало. І братську учту з тієї нагоди полковник урядив багату. Дивувалися присутні на сотворену людськими руками красу дому Божого й спогадували щедрого зиждителя храму. Правда, в деякі незичливі голови, дивись, та й ускакувала якась угризлива думка чи, мо’, згадувалася образа, чи щось таке-собі, що воно й не пасувало до такого урочистого дня. Мовляв, людоньки добрі, а те ж усе на нашій крові й поті зібране та з нашого багатотерпіння видушене! Але то тільки на якусь мить, а врешті, усі, певно що, радіють такій події.
Ще знаменнішим це був день і для самого Гната Ґалаґана. Давно задумав здійснити ще й цю справу, бо в місті є не одна церква, а от щоб була таки полкова церква, церква Прилуцького козацького полку – такої не було. Поклав собі давно залишити в місті церкву по своєму полковникуванні. Життя ж уже за половину, вважайте, перейшло, й треба його чимось прикметним позначити. Слухаючи на учті похвальні слова, полковник мимохіть згадував своє дітвацтво й молоді роки: як давно те було, коли вони бідували в Омельнику біля зраненого, понівеченого на війні батька. В убогій хатині козака Йвана й виростали двоє його хлопців – Гнат та Семен.
Обоє вибуяли кремезні, високі, верховодили серед сільського парубоцтва. Батько, як був на службі, не раз брав їх, ще хлопчаків, із собою на полкові виправи. Там училися всього, що мають уміти козаки: споряджати коня, набивати пістоля й навіть стріляти з мушкета, стояти на варті, пильнувати в степовому дозорі, варити саламаху. Згодом на місце батька до Миргородського полку вписали молодшого, Семена. Старший відбився з рук, виявляв щораз більше свавільства, не захотів підлягти сотенному порядку, мовляв, я сам собі пан – і подався на Запоріжжя шукати дороги серед кошового товариства. Там, мовляв, вільніше.
Гнатові не страшні були січові випробування: дали норовистого коня – вкоськав і осідлав, списа метнув найкраще з усіх прибульців, мортиру переніс найдалі. Спритність – то добре, але й там треба визнавати старших перед себе. Инакше – погибель собі й товаришам поруч. Спочатку було так, що курінний йому слово, а Гнат упоперек, мовляв, і я не в тім’я битий. Якось, коли був у кінному дозорі, чатові завважили татарський розвідницький загін. Старший звелів спішитися й завмерти в плавнях, а Гнат – ось то я! – гикнув на коня і – на татарву! Якби не товариство – бути б йому в татарському аркані! Прогнали тоді татар, не дали хлопцеві пропасти, зате в Січі при всій сотні відбатожили спритника як слід. “Не ґалаґан ти, – сказав хтось тоді, а справжній ґалґан, – шибеник. На якийсь час  по тому тримався в берегах. Але норов брав своє: то там, то там якогось вибрика втне. Та навіть, коли змагалися в курені чи в полку на спритність чи ділили хліб козацький після походу, треба було за ним пильнувати, бо неодмінно щось та на свій бік скрутить! Ґалґан – не тільки шибеник, а й пройдисвіт.
Гнат Ґалаґан спочатку таки був шибайголовою й вітрогоном, та за рік-другий той хміль у ньому перекипів і відбродив.Молода сила ще й далі вирувала в ньому, але тепер він умів її застосувати й показати. В козацькій службі освоївся добре: влучно стріляв з пістоля, знав, як готувати курінь до походу, скільки треба пороху для гаківниць і пістолів, як викопати шанці й зачаїтись у плавнях. Словом, у Запорізькому коші він як риба у воді. У всьому був на видноті. А ще вмів бачити кожного, як на долоні: знав усе достеменно не лише про свій курінь, а й про сотню. Його очі були видющими, погляд пильним і прискіпливим, здається, прозирав усякого наскрізь. У будь-якій виправі діяв відважно і вміло. Тож і обрали його невдовзі курінним отаманом, а за якийсь час призначили наказним сотенним, а по тому вже й обрали сотенним отаманом.
Тепер він став уже межи старшиною й полковниками й поглядав згори на курінь, де ще недавно вчився козацької служби. Із стрункого, задирливого юнака став кремезним козаком, обізнаним у військовій справі і в справах усього Коша.
…1706 рік став початком його полковникування в Січі. Йшла тоді війна зі шведами. Цареве око зирило скрізь, де б узяти сил для війни. Надійшла була на Кіш царська грамота до запорозьких козаків, у якій сповіщалося, що цар Пьотр перебуває у місті Києві для вчинення відсічі неприятелеві, шведському королеві. Тому й наказує Його Царської Величности Військові Запорізькому прислати добрих козаків для з’єднання з велико- і малоросійськими військами. За це ж обіцяно всьому низовому товариству Його Царську милість.
На Січі тоді, як велося, відразу скликано раду всього Коша Запорозького, де й оголошено царського наказа. Відразу ж загаласували бажаючі йти на війну, бо багато хто жадав хліба козацького, тобто здобичі, яка на всякій війні буває.
Брали, щоправда, голос і розсудливіші. “Хочете спробувати, чи гострі ваші шаблі?, – питали вони. – Не забувайте, що й швед теж шаблі гострить. Забули, скільки разів уже кликано нашого брата на ту царську службу, а що там заробили?Дочекалися обіцяної плати? Хто зна, де тепер кістки лежать тих охотників!”.
Та дарма: “Воліємо йти на війну за царським указом!” – гарячкували наймолодші. – А хто не хоче – нехай у зимівниках сидить. Ми підемо цареві служити. На службу царську, проти шведа! Чого тут на Січі сидіти? Старостів чекати?”.
Полковником над охочими воювати призначено Гната Ґалаґана. Споряджаючи у похід загін, Велика рада козацька ухвалила подати цареві від усього Війська Запорізького велику чоломбитну і вручили її полковникові, щоб передав її “під пречесні ступні царські”. У ній, наче вибачаючись, але й нагадуючи, щоб бува того знову не трапилося, написали: “Коли за вашої царської величності указом наше Військо було на послугах воєнних під Москвою, то всіх їх у кількості тисячі затягом забравши, відпровадили (про що, гадаємо, не знає ваша царська пресвітла величність) на государські ваші водохідні каторги, а інших  – потай у різні неволі повіддавали, від якої неволі деякі визволилися й нам, Військові, подали про те відомість…”
Ця чоломбитна вже не застала царя в Києві, і прохання запорожців не мало ніяких наслідків. Ґалаган подав її до канцелярії гетьмана. Влилися тоді запорозькі козаки у військо під орудою гетьмана.
Мазепа відає збором сил на війну з усієї Малоросії. До гетьмана надійшла вимога спорядити на війну ще й загони охочекомонників, щоб шарпали зусібіч шведське військо й обози – один з таких полків доручено очолити Ґалаґанові. Ці охочекомонники – люд збірний, навести лад з ними – справа непроста. Та він упорався, хоча не раз у хід канчука пускати довелося.
…Гетьман доповідав цареві про успішні дії охочекомонників, і Пьотр на знак особливої милости надіслав їхньому командирові золотого годинника з особистим вензелем. Ґалаґан міг тепер пишатися собою: як-не-як – сподобився царської відзнаки. З нею легше й далі ступати. Так і сталося: Мазепа запропонував, щоб Ґалаган очолив Чигиринський компанійський полк. “Отже ж, полковникуємо тепер у столиці самого Хмельницького!”
Та, крім гетьмана, був ще й царський воєвода в Києві Дмітрій Ґоліцин. Для нього чигиринський полковник – це передовсім доглядач за Запоріжжям. Він доручив Гнатові Ґалаґану пильно стежити, що діється в Січі й доповідати особисто йому.
Доведеться служити. У першу мить наче щось і дошкулило: сам вийшов із Січі, а тепер має начебто шпигувати за нею, чи як. Та тут-таки відсік ці сумніви: це ж не з власної волі. “А що йому, власне, тепер Січ? Почав там своє козакування. І що з того? Тепер він на службі. Довірена особа в губернатора і самого царя! Не всякому таке випадає! Хіба міг колись подумати, що йому, синові простого козака, випаде стати полковником, та ще й здобутися на царську нагороду?!”
Ґоліцин став особливо пильно придивлятися до Запоріжжя, коли шведський король рушив на Польщу. Щораз допитувався, що там на Запоріжжі діється? Довелося Ґалаґанові кількох своїх людей послати козакувати на Січ, щоб мати там свої вуха і очі. Це була йому ще одна наука: мати при потребі надійні вуха й очі.
Та раптом стрімка лінія його служби скрутилася в непередбачувану петлю.
Ґалаґан був зі своїми компанійцями при гетьмані саме тоді, коли Мазепа оголосив, що переходить на бік шведського короля. Пам’ятав, що саме з руки гетьмана здобувся на полковницьку булаву. Один з небагатьох, Ґалаґан був саме на тій таємній нараді при гетьманові, де йшлося про вибір, як бути далі. Спочатку говорив гетьман, сказавши вголос те, що передавалося козацькою старшиною з уст в уста ще від часів Хмельницького: “Народ наш руський визволився з неволі польської власною силою своєю і мужністю, а злучився з Москвою з доброї волі своєї передовсім через єдиновірство. Москва обіцянку давала зберегти при нас права наші навічне й не нарушимо, та попри присягу тому всьому измінила.
Нині тиранія стала нестерпною, майбутнє Малоросії під загрозою. Війна Москви зі Швецією – це саме той слушний час, який не маємо права втратити». Настала важка павза. Гетьман чекав відповіді присутніх.
Кошовий Костянтин Гордієнко нагадав, що і в стольному городі Києві царські кріпості й воєводу з гарнізоном поставлено, і Війську Запорізькому низовому Москва на його ґрунтах військових фортеці й городи скрізь понаставляла, й тим вільні їхні рибні лови, мисливські угіддя, борті, степові й лісові промисли повідбирано.
“А чи ж раз так було, – нагадали курінні отамани, – як товариство наше з обіцянками про плату запроваджено, начебто на малий час до Петербурга, і там їх канчуками бито, тавровано і в каторжну работу заневолено». Дмитро Горленко, полковник Прилуцький, випом’янув про грабунки, разорення й ґвалти, чинені військом московським, нечувані раніше немилостиві, неісповідимі й важкі побори зі старшини, козаків і посполитих людей, запроваджено повинності, неможливі до виконання, городам і селам.
Кожен тоді сказав своє, хто про більше й значніше, а хто й про менше, але так само тяжко пережите. «Які нам утиски у Січі Запорозькій чинено, так само і городовим козакам, скрізь посилано – по Інфлянтах, по Казанях, по Польщі й по Литві – і те все з одним умислом для зменшення народу нашого, одних Москва запропастила, других до посліднього знищення припровадила”, – казали старшини запорізькі.
І Ґалаґан тоді й свого додав: “Як робленням фортець, а в походах – підводами, почтами и різними тяжкими послугами, військовим людям незвичними, обезсилювано й розорено, як від козаків для драґунів і під вози коней відбирано, а самих їх – пішо в чужі землі на згубу виправлено».
Ухвалили рушити на з’єднання з військом Його Величности королем шведським Карлом ХІІ задля порятунку Отечества нашого Малоросійського і визволення його з-під тяжкої московської неволі. Невелике було їхнє коло, бо двоїлося тоді полковій старшині, як і в часи Хмельницького і Виговського двоїлося…
Та за кілька день, побачивши нечисленне військо короля і загони, що були під рукою гетьмана, Гнат Ґалаґан завважив, що при гетьмані зібралося не так уже й багато війська і навряд чи йому випаде така монарша милість від короля шведського, як від царя московського…
Ґалаґан запропонував Мазепі, що здійснить розвідувальний рейд з невеликим загоном і помацає, як він сказав, царські обози. Мазепа доручив при тому відвідати Прилуки й приспішити тамтешній полк прилучитися до їхніх сил. Ґалаґан сказав: “Неодмінно!”, але всміхнувся собі у вус: “А чого ж то сам прилуцький полковник Горленко, який так розпадався про Отечество наше Малоросійське, та сам не зібрав до тебе усього свого полку, а привів якусь жменю своїх прихвоснів?”
Вийшовши з гетьманського намету, Ґалаґан метикував про те, як скаже про переміну своїй старшині. Звелів своєму хорунжому Михайлові Клямці, виходцеві з Миргорода, дібрати загін з надійних, відданих людей. Той, здається, відразу збагнув, що йдеться про щось важливе. Вже коли від’їхали від гетьманської диспозиції, хорунжий показав пужалном на шістьох шведських драбантів, що рухалися  долиною назустріч. Між ними рябів ще який вершник, що якось чудно гойдався в сідлі. Ішли ще приховуючись, часом зникали між кущами, але все ж трималися стежки при долині.
– Що робимо? – запитав Клямка.
– Брати! – звелів Ґалаґан.
Зблизька з’ясувалося, що драбанти вели язика у московському мундирі. Не сподіваючись підступу від “своїх”, шведи й не спам’яталися, як їх зв’язано й тепер уже вони гойдалися в сідлах, як щойно перед тим теліпався в мотуззі  московський язик.
– Вот, братушки, спасибо вам. Вызволили, можно сказать. Я уже и не чаял, что доведется по свету белому ходить. До смерти благодарен буду! – лопотав розчулений москвин, припадаючи до ніг Ґалаґанові й Клямці.
– Сваи, сваи, – запевняв він вартових при в’їзді до московського табору, неначе пишаючись тим, що їде в строкатому почеті компанійців і пов’язаних шведів…
– Ну что, полковник, решил служить царю и Отечеству, – питав Пьотр, пильно придивляючись до Ґалаґана й Клямки, яких було представлено цареві для покаяння.
– Если позволите, Ваше Величество, – низько схиляючи голову, відповів полковник. Ще нижче схилився Клямка.
– А не выкинешь со мной такую же штуку, как Мазепе?
– Никак нет! – на московський лад відказував Ґалаґан. – Делом покажу свою преданность Вашему Величеству.
– Готов присягнуть на верность нашему престолу?
– Готов, Ваше Величество.
Подали Євангелію, й полковник та хорунжий проказали текст присяги, поклавши руку на книжку.
– Ну хорошо, если так. Меньшиков, выдай полковнику триста рублей да его хорунжему, или кто там он у тебя, сто. И по тридцать рублей всем, кто с ним пришел к нам.
– Ты, полковник, вот что сделаешь. Времени у нас теперь нет, нужно собирать силы. Каждый  солдат теперь дорог. С Мазепой, я слыхал, и прилукский полковник Горленко. А полковых людей много с ним?
– Нет, немного, Ваше Величество, примерно, две сотни.
– Но все-таки есть изменники. Поедешь с хорунжим в Прилуки и посмотришь, что там делается. Нужно окончательно предотвратить и искоренить измену.  Три дня тебе даю.
…Прилуки зустріли Ґалагана в тривозі. Їхній полковник був при Мазепі.Казали, що полковників син Андрій Горленко схиляв шведського генерала Крейца, щоб порубав усіх прилучан, бо, крім їхнього, Горленкового дому, більше немає в місті приятелів шведам.Попи в усіх церквах запекло проклинали ізмєнніка Мазепу й нагадували на кожній службі, що всяк, хто стане на боці відступника, буде проклятий разом з ним. Попи, а особливо благочестиві ченці серцем лютилися, коли говорили про богохульників і єретиків шведів, які не моляться до ікон, не постять і їдять м’ясо в п’ятницю.
– Хай береже вас Бог, православні, від єретиків та відступників від віри і царя православного. Бо спасеніє здобудемо тільки в православ’ї. Молімося за побіду воїнства православного над супостатом та відступниками. Молімося за віру православну і царя-батюшку Петра-освободителя! Молімося Цариці небесній, щоб захистила наш город від спалення і вражого війська. Молімося, щоб були за одно у вірі православній. Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь!
Ґалаґан прочитав з паперті соборної церкви царську грамоту, якою він виявляв ласку до Прилуцького полку й дякував за вірність православній вірі й Отєчеству, закликав кріпко стояти проти супостата й ізмєнніка Мазепи й видавати всіх його явних і таємних прихильників. З вірою в побіду й відданістю царському престолу та Божою поміччю вони невдовзі переможуть ворога й проженуть його за море.
– Амінь! – Припечатав по тому прилуцький протопоп. – Хай буде воля Твоя, Господи.
І благословив усіх напрестольним храмовим хрестом.
– Амінь, – прогула прилуцька громада, щиро знаменуючи себе хресними знаменнями.
– Може, серед вас ще зачаїлися ізмєнніки? – допитувався Ґалаґан. – Випалити цю заразу треба дощенту!
– Коваль Вакула! Коваль Вакула! Дзвонар Микитка! Сотник Парубій! Сотник Парубій! Сотник Капуста! – стали лунати голоси з натовпу. – Коваль Вакула! Сотник Капуста! Сотник Парубій! Дзвонар Микитка! – ще більше розпалився натовп.
– Що вони кричать? – перепитав Ґалаґан протопопа. – Хто сі люди?
– Стали з ізмєнніком. Сотники пішли до Мазепи й повели з собою свої сотні. Коваль кував підкови коням та вигострював шаблі тим, хто пішов на ізмєну. А дзвонар, він у нас трохи той, пришелепкуватий трохи, як рушили ті сотні, став дзвонити в дзвони як оглашенний.
– І що, той Вакула й досі тут? – перепитав у протопопа.
– А тут-таки, де ж йому бути!
– Нет пощады ізменнікам! – прорік Ґалаґан.
Натовп схвально загув, і за якусь мить темні ватаги кинулися до Вакулиного обійстя й притягли розхристаного коваля на царину. Слідом бігла, лементуючи, Мотря Ковалиха, а поряд з нею двоє хлопчиків і дівчинка:
– Змилуйтеся, людоньки. Куди ж це ви його тягнете? В чому його вина?
– Ізмінив царю православному! Помагав супостату!
Товпа гула дужче й дужче.
– Дорогу, дорогу, розступіться, – кричали благочестиві цареві прихильники. – Відступник, виходить, ізмєннік.
За якусь мить притягли  й переляканого дзвонаря. Він смикався вусібіч, сахаючись від людського крику й навіть не отираючись від людських плювків.
–  Кари ізмєннікам! Смерті христопродавцям! Скарати! Тоді цар нас помилує і простить!
Почувши ці вигуки й побачивши, що Вакулу повели до помосту на вигоні, ще дужче залементувала Мотря, та якось зненацька осіла. Коло неї кричали очманілі від жаху діти.
– Матусенько! Таточку! – надривалися з горя й розпуки.
Мимо них тупотіли сотні ніг, миготіли розлючені й цікаві обличчя.
Біля помосту враз десь узявся й міський кат. Крик натовпу був таким гучним, що ніколи було щось там розпитувати приречених. Розправа їм неминуча, без суду. «Може, за це цар простить Прилуки і помилує».
Покотилася на поміст Вакулина голова.
– Кривава дорога! Кривава дорога! – лементів дзвонар, углевши, як цебеніла кров від ковалевого тіла. – Дві криваві дороги! – гукнув, коли і його потягли до закривавленого окоренка.
Дух крови опанував натовпом. Винуватців покарано. Та не сповна. І не всіх. Тут таки знайшлися ті, що побігли до дворів сотників Капусти й Парубія й розмели ущент їхні хати та садиби. Угледівши, як над однією, а потім і над иншою сотницькою садибою вибухнули чорні клубки диму, натовп стрепенувся й зітхнув зі страху перед ще одним невмолимим ворогом – вогнем.
Тепер усі кинулися з царини по домівках: чи ж не сапне полум’я до моєї садиби? – така тривожна думка соталася в їхніх головах.
Погромлено й садиби тих козаків, що пішли за сотниками. Найревніші в службі цареві невдовзі привели до Ґалаґана з понищених садиб добрий десяток коней.
– Оце вам, пане полковнику, від Прилук царському війську для побіди над супостатом. Сподіваємося ж царської милости й ласки! – І так дивилися в очі запобігливо, наче таки сам цар перед ними.
Упевнившись, що Прилуки цілком віддані цареві перед вирішальною сутичкою зі шведами та Мазепою, полковник Ґалаґан дав день на збір Прилуцького полку й привів більшу його частину до царської диспозиції.
– Ну что ж, ты, полковник, молодцом! Справился, как следует. На тебя можно положиться. Мы тебя не оставим без нашей царской милости. Сейчас езжай в Чигирин и действуй на правом берегу Днепра, не допуская к Киеву шведов, а кроме того, не спускай глаз с Запорожья.
Ґалаґан добре знає, що Кіш Запорізький бунтує через царські фортеці, збудовані на козацьких землях над Самарою і в урочищі Кам’яний Затон. Саме тому на чолі з Костянтином Гордієнком козацтво запорізьке й стало на боці шведського короля.
– Як це, ми – військо Його царської Величности, а проти нас стоїть залога в шість тисяч царського-таки війська в Кам’яному Затоні?
Та хіба тільки це причиною? Запорожці добре знають ціну царській ласці!
Після відходу більшости козаків з Гордієнком до Мазепи у Чортомлицькій Січі залишилося близько тисячі козаків. Замало проти залоги Кам’яного Затону. Січ в обороні. У ній – сум’яття.Межи січовиками снують послані з Миргорода полковником Данилом Апостолом колишні запорозькі старшини. Підмовляють стати на бік царя.  “Вирішальний зудар зі шведами неминучий, цареві потрібна наша підмога, – наполягають миргородські посланці. – Треба йти разом на супостата. З царем православним!”
Військова рада ухвалює, що запорожці разом з новим кошовим Петром Сорочинським одностайно будуть за шведського короля, тобто проти монарха московського…
Петрові придворні знають, що царська лють вибухає з кожного найменшого приводу, однак тепер вона гахнула стократ сильніше, ніж звично. Двір принишк: царський рик заглушував, здається, весь світ:
– Стереть с земли! Уничтожить эту блядскую Сечь! Меньшиков, что стоишь. Немедленно пиши в Киев со срочным курьером. Полковнику Яковлеву взять три полка и разорить проклятое гнездо, все его отребье передавить! С ним пусть идет этот, как его, из Чигирина.
– Ґалаґан, что ли? – перепитав Меншиков.
– Да-да, именно Ґалаґан. Пусть себя покажет. И казаков донских возьми. Непременно возьми!
Полки Яковлєва посаджено на судна в Києві, й вони рушили вниз Дніпром. Минули Кременчук. Біля Келеберди висідають з суден на берег. Яковлєв шикує військо й підходить до частоколу.
– Открыть ворота, – лунає команда ззовні.
Мовчанка.
Полковник кричить знову:
– Немедленно открыть ворота для прочтения указа Его Величества.
– Читайте указа. Царські укази послухаємо. А ви йдіть собі далі.
– Открыть ворота немедленно! – репетує розлючений полковник.
Мовчанка.
– Сотенному командиру вывести сотню для дальнейшего следования с полками Его Величества.
– Куди ж слідувати?
– Для искорения изменников в Сечи.
– Як же це ми зі своїми воюватимемо? Цар не може дати такого наказу.
– Молчать!!!
Таки замовкли.
– Сотню разоружить. Город срыть,
Яковлев велить розташувати полки довкруж і розпочати штурм. Ядра і бомби руйнують частокіл, і москалі вдираються в містечко.
Молодші й проворніші утікають, кому вдається, до Дніпра й біжать до плавнів.Старші – хто по хатах, хто до церкви. Сотняни відстрілюються, але їх обмаль.Москалі рискають по містечку, виганяють з хатів і з церкви на майдан, женуть обивателів і поранених козаків до яру.
…Хто зна, скільки там полягло. Казали, що тоді до Дніпра потекла кривава річка і, добігши його води, текла донизу й кипіла.
Коли в Переволочній побачили чорний дим над Келебердою, запідозрили лихе. Причвалав на змиленому коні скривавлений козак і сказав, що сталося. Переволочанська залога не повірила, що таке вчинено їхніми одновірцями, православними. Прибулець з останніх сил спитав:
– Скільки ще наших душ вони мають вигубити, щоб ви повірили?
Й у ту ж мить упав з коня мертвий.
Прибігли рибалки з Дніпра й сказали, що з Келеберди пливе річкою червона кривава кипінь. Аж тоді повірили й стали готуватися до оборони.
Переволочна обнесена ровом і валом, а всередині збудовано дерев’яний замок. На видноколі – дими над Келебердою. У Дніпрі червона кривава кипінь. У місті – тисяча запорозької залоги. Полковник Зінець ставить козаків і дужчих чоловіків при обороні. Дві тисячі навколишніх мешканців ховаються за валом як при татарському набігу.
Курява над дорогою, що в’ється над Дніпром – знак для оборонців Переволочної. То сунуть московські полки. Невблаганні, як царський указ. Відкрити ворота? Здатися? Ворогові? Оборонятися? Чи стане сил? Готуються до оборони.
Підступивши до містечка, Яковлєв волає про добровільну здачу. Каже, їх буде помилувано. Обложені знають, що не буде їм милости й пощади. Відповіли пострілами.
Московські ядра падають густо. Місто горить. Зойки й стогони. Знавіснілі  від жаху коні мчать між палаючими хатами й топчуть убитих і зранених. Москалі й донці вдираються в містечко і нікому немає пощади. Ті, хто в місті, – ізмєннікі. Сотні людей згоряють у хатах і стодолах. Нападники такі люті, що вони ріжуть і колють усе, що ворушиться на вулиці. Жінки й діти – це все ізмєннікі. Горить містечко й млини довкола, усі судна й найменші суди на переправі.
Палають переволочанські церкви – Спаса й Преображення Господнього. Горять дари, вівтар і напрестольні Євангелії.
Аж сюди долетів скажений голос: “Сжечь все! Истребить все гнезда измены!”
Кров спливає вуличками Переволочної до Дніпра й кипить у його водах.
Нижче за Дніпром – обидва Кодаки: Старий і Новий. В них залоги невеликі. На опір не наважуються. Мешканці здаються на вимогу Яковлева. Їх відправляють до Богородицької кріпости. Вони – ізмєннікі.
І ці гнізда ізмєни спалено й знищено дотла, щоб не дати притулку злодеям.
Головна ж мета – ще попереду…
Проминувши пороги, полки Яковлєва вступають у Великий Луг. Ідуть дорогами під деревами, що сягають небес, човгають чобітьми молодими травами. Усе довкруг обійняло весняне буяння. Травневий світ довкола співає й радіє, квітне і йде в ріст. Полкам те все байдуже. Йдуть сповнити царську волю, випалити ізмєну з Січі.
Чутка про похід царських полків на Січ лине попереду Яковлєва. У Чортомлику вже знають про долю Келеберди, Переволочної, Старого й Нового Кодаків. У Січі вже не сперечаються, чи ставати їм на бік Мазепи, чи царя. Рада козацька висилає кошового Петра Сорочинського до Криму по допомогу від татар. Січ готується до оборони. З трьох боків її захищає Дніпро. Того року стоїть високий паводок. З четвертого боку – копають широкого рова. Головне – дочекатися кошового з Криму.
Яковлєв стає зі своїми полками під Кам’яним Затоном навпроти Чортомлицької Січі. У кріпості залога велика, та її краще обійти – там якась моровиця ходить. Доводиться стати табором поодаль від кріпости. Ні людей звідти не візьмеш, ані припасів.
Уся справа в тому, як до Січі дістатися, довкруг неї вода розлилася: на початку травня водопілля сягає найвище й підходить до табору щораз ближче. Спочатку послали в Січ запорозького козака Сметану з листом від князя Меншикова. Листа в Січі читати прилюдно не стали, а Сметану з каменем за плечима вкинули в Дніпро на очах у московських полків. Тоді Яковлєв написав листа від себе з вимогою припинити бунт і пристати до війська Його царської Величности.
– А ми – ніякі не бунтівники, а військо Його царської Величности й визнаємо його владу над собою, але ніяких посланців до себе не допустимо, – так було написано у відповідь. – Ми готові й далі служити Його Величності.
Їм головне тепер – дочекатися Сорочинського з татарами. Написати ж можна будь-що, для того і є папір та атрамент.
Яковлєв чекає, як і обіцяв, ще три дні. А тим часом посилає у розвідку й для  пошуку броду переодягнутих козаками офіцерів. Тепер можна братися й за це гніздо коромоли й ізмєни.
Зі стін Січі пильно вдивляються, чи не з’явиться над берегом рятівна допомога з кошовим.
Упійманий козак із січової варти виказав, що козаки всі як один вирішили стати проти царського війська.
– Замерзело воровство во всех! – лютує Яковлєв. Наказує спорудити шанці й почати обстріл укріплень з гармат. Та через значну відстань ядра не долітають до стін Січі.
Наказано штурмувати її з човнів. Запорожці підпустили човни якнайближче і вдарили разом з усіх гармат і рушниць. Більшість човнів з нападниками пішли під воду, частина солдатів безпорадно бовталися у воді. Тільки дехто кинувся вплав назад. Виловлено кількох язиків, серед яких виявився й полковник Урн. Його розпитали й почепили голим за ногу на колоді, що перевисала з частоколу. Полковник якийсь час голосно кричав, що ці злодеи ответят, потім благав про допомогу, а згодом і стих.
Яковлєв розгубився й засів у своєму наметі. Під вечір у таборі з’явився полк під командою Гната Ґалаґана. Тепер їхньої сили прибуло. Головне ж – Ґалаґан достеменно знає, де брід.
Над широким розливом Дніпра й над луками клубочиться вранішній туман. Треба пильнувати, щоб з нього не виринув ворог. Але в тумані чутно кожен пташиний щебет, так само, як і кожен плеск весла. З січових укріплень пильно дивляться, чи не видно підмоги з Криму. Отаман розпоряджається йти у вилазку, щоб зненацька з’явитися аж на тому березі. Січовики навчені веслувати так, щоб і крапля не впала. Дзвінка вранішня тиша. Допливли середини річки. Ще трохи – і табір супротивника. Раптом лунає крик вартового при воротях Січі: “Наші!” Себто, Сорочинський з Криму йде під козацькими корогвами. Стрепенулися обложені. Зраділи!
В тумані перші вершники ледь видніють. Зринає й зникає голова коня. Між сивуватих пасмами туману часом видається, що в коня й полковника по дві голови, а замість одного – два чи навіть три вершники.
Раптом крик: “Це не кошовий! Це ж Ґалаґан!!”
– Зачиняй ворота!
– А як же ж наші? Ті, що на воді?!!
– Зачиняй, кажу!
З туману щораз виразніше видно загін Ґалаґана.
– Вперьод! К воротам! Не останавливаться! – чутно збоку від нього.
– Зачиня-а-а-а-й!
Збоку від Ґалаґана вириваються царські драгуни й мчать до воріт. Лунають постріли. Кілька драгунів падають, але їхній натиск уже не спинити. Вдираються в ще розхилені ворота й січуть оборонців. До них напереріз кидаються запорожці. Б’ють москалів упритул, але ззаду крізь ворота їх вдирається щомиті більше. Ось вони вже розсуваються попід стіни. Їх пристрілюють і стинають шаблями оборонці, але крізь ворота пре страшна сила, вривається як вогненна лава на січовий плац. Козацькі кулі поклали при воротях уже чимало царських драгунів, і ті відстрілюються з-за своїх убитих.
Зненацька з воріт на майдан вривається знайомий січовикам окрик:
– Кидайте зброю! Здавайтеся, всім буде помилування! Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!
Запорожці спершу не вірять й тримають москалів у прицілі.
– Матір’ю Божою присягаюся, що будете помилувані!
Вони не вірять, але думка про те, що свій-таки січовик провів ворога через брід їм на погибель, підтинає на якусь мить думку й волю й частина кидає зброю.
Та ззаду вдирається ще гучніше голос полковника Яковлєва:
– Взять их изменников. Бить без пощады!
Слідом за драгунами й ґалаґановими компанійцями крізь розчахнуту браму вдираються піхотинці Яковлєва. Деякі з них видираються на стіни й закидають січовиків ручними бомбами. Січовики відстрілюються. Загоряється другий курінь, а за ним – ще один. Майдан застилає дим.
На паперть січової Покровської церкви виходить отець Гарвасій з піднятим хрестом і просить пощади для переможених.
До нього підбігає піхотинець, видирає хреста, ногою турляє священика до церкви.
– А твои разбойники что стоят? – кричить Яковлєв до Ґалаґана і тут-таки дає команду компанійцям:
– Избы окружить! Все разорить до тла.
До церкви вдирається гурт москалів. Виносять Євангелію в окладі, чаші, дароносиці, хрести.
– Это все полковые трофеи. – командує Яковлєв. – Все в обоз!
Ще лунає стрілянина. Палають ще кілька козацьких куренів. То там то там драгуни й піхотинці пристрілюють поранених і полонених козаків. На січовий майдан штовхають козаків, жінок, дітей, кількох ченців. Вони стоять зі зв’язаними руками й похиленими головами як турецький ясир. Тим часом за Січ вивозять козацькі вози з трофеями. На них –  кошові, полкові й сотенні клейноди, мідні й чавунні гармати, порох і ядра, церковні дзвони.
– Сжечь и срыть это гнездо измены! Все сжечь. – ще й ще раз волає Яковлєв.
Піхотинці кидаються підпалювати решту куренів, кошову канцелярію,  кидають фітильні гранати всередину церкви. Все довкола спалахує.
У дверях січової церкви з’являється зчорніла постать отця Гарвасія.
– Хай паде на тебе, Ґалаґане, кара Господня, і рід твій хай буде проклятий. І цар твій проклятий! Повік віків. Амінь!
Яковлєв ошаленіло кричить: “Ізмєннікі! И попы ваши ізменнікі!” Куля влучає в отця Гарвасія. Він падає всередину церкви, яку зсередини вже хапають жовтогарячі пасамуги полум’я.
В димах миготять московські піхотинці, драгуни, а межи ними й компанійці. З ними й Ґалаґан.
Серед тих, кого тримають зв’язаними на січовому майдані, хлопчик і поранений козак. «Проклятий зрадник! Падлючий Ґалаґан», – стогнучи вимовляє козак. Клубочиться дим. Між його пасмами зринає й знову зникає постать Ґалаґана. Гойдається й двоїться в димах, начебто має кілька голів. «Хоча ти й спізнався з дияволом, я вцілю у всі твої голови!» Козак витягає схованого пістоля й цілиться в полковника. Та постріл драгуна притискає його до землі. Хлопчик скрикує. Зранений козак, зрадник Ґалаґан, що спізнався з дияволом і мав дві чи три голови, буде з ним усе його життя, як і страшний постріл москаля, що добив пораненого.
На майдан ведуть ще кілька найзавзятіших оборонців.
– Этих повесить – и на плоты, пусть изменники знают, что их ждет…
Почувши про розгром Січі, Пьотр розщедрився на винагороду своїм командирам. Полковник Яковлєв одержав ґенеральський чин і маєтки. Ґалаґан за ревну службу одержав чотири села на Чигиринщині. Та після Полтавської баталії черед два роки російському цареві довелося посидіти в турецькому оточенні на Пруті. За Прутською угодою ж, правий берег Дніпра переходив до Польщі. Ґалаґанове полковникування в Чигирині скінчилося. Запорожці ж спорядили кілька загонів, щоб уполювати й убити зрадника. Казали, поки не вбити Ґалаґана, не буде Запоріжжя нашим…
Однак і цар не забув про Ґалаґана. 1714 року призначив полковником у Прилуки. Замість утрачених маєтків на Чигиринщині гетьман Скоропадський надав йому містечко Вереміївку, а через рік і Сокиринці. Потім хитрощами й підступом він захопив ще кілька сіл і став у Гетьманщині чи не наймаєтнішим із козацьких полковників. Прилучани, почувши про призначення його в Прилуки, тепер стривожилися,  бо слава про його жорстоку й підступну вдачу пішла скрізь. Кобзарі на ярмарках співали гірку думу про знищення царем Січі й про зрадництво Ґалаґана. Проте на Прилуччині співати ту думу не наважувалися, бо казали, що полковничі нишпірки виказували таких кобзарів і їм розбивали бандури, а самих кобзарів шмагали батогами.
Ґалаґан вичавлював зі свого полковництва все, що можна було.  Лише срібнянський сотник Троцина наважився скаржитися гетьманові Скоропадському на Ґалаґанове свавілля. Троцина вийшов у сотники з царських півчих, і це додавало йому відваги. Однак усі універсали, якими гетьман наказував Ґалаґанові поважати чужу власність, той клав під сукно.
Врешті за кількома нагадуваннями прилуцький полковник прибув на вимогу Скоропадського до Глухова. Присутній при розмові генеральний хорунжий казав потім, що  стороння людина  відразу й не здогадалася б, хто з них гетьман, а хто прилуцький полковник. Гетьман почав було говорити про десятки перевірених скарг, які він мав на Ґалагана, однак полковник не став до кінця й слухати:
– Я за Його Імператорську Величність кров проливав, витинав до пня ізмєну, а Ви, Ясновельможний пане гетьмане, кажете, що я щось там проти закону.
– Ніхто вам, пане полковнику, не відбирає заслуг. Але ось переді мною скарги козаків, ваших сусідів, яких ви робите своїми підданими. А ось старшина з різних полків – осавули, судді, хорунжі і навіть полковники скаржаться, що ви за гроші обертаєте на козаків їхніх підданих. Ось скарга на те, що вашими указами у вашому ж полку збільшено ралець, який стягується для полковника з кожної сотні. І таких скарг десятки. З вашого ж полку старшина скаржиться, що з нею ви зовсім не рахуєтеся!
– Тобто, Пане Гетьмане, мені, який воював разом з Його Величністю Імператором, Ви докоряєте, що я ставлю на місце явних і прихованих мазепинських прихвоснів?! А мене хочете зовсім відсунути в тінь! Ні, так не вийде! Втім, можемо звернутися за розсудом до світлішого князя Меншикова, який доповість про все це й допоможе розібратися, чи немає тут якої ізмєни!
Гетьман знав, що немає в його діях нічого, спрямованого проти Трону, але сама підозра в ізмєні була йому нестерпною. Боявся її як вогню. Й тому, виказавши все полковникові й вимагаючи дотримання закону, справи далі не рушав, і Ґалаґан і далі князював у Прилуках.
… Але й до нього прийшла старість. Тепер він думав, як би влаштувати справу так, щоб полковницький пернач у Прилуках дістався його синові Григорієві. Отут і знадобилося все те, що він настарався зі свого полковникування. Улаштувати справу йому допоміг тодішній правитель Малоросії Рум’янцев, а точніше сказати, керівник його канцелярії Андрій Безбородько, який уміло торгував військовими й цивільними посадами, користуючись безмежним довір’ям свого патрона. Незвично молодий Григорій Ґалаґан, який не відзначився в полку ніякими заслугами, заступив батька на Прилуцькому полковництві…
…Біля церковної огорожі при Спаській церкві у Прилуках, бува, сидить кобзар і співає жалібних псалмів. Співає й пісень про Христа Спасителя, про Правду і кривду, а то заспіває й про Січ Запорозьку, зруйновану москалями через страшну зраду. Та згадувати про Ґалаґана не всяк наважується. Хто зна, ще проженуть або й киями годуватимуть. Та й церкву сю він таки збудував. Спокутував, значить, гріхи свої.