“Українська літературна газета”, ч. 16 (334), 19 серпня 2022
***
закóхані на смерть – живуть на смерть
і дихають на смерть, на смерть – цілують;
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і сúплються дощі з небесних жмень
розтúснутих, мов із очéй минýле
ряснúми слíзьми на пустéлі щік
й простóрища долóнь; гілля́ччям пáльці
згинаються раз-пó-раз в кóрчах; лік
вустá утратили цілýнкам; плáчте,
квилíть, завóдьте, зрáджені: любвá
хай чує кров, хай знає кров на дóтик,
на смак; на смерть закóхані хіба
життя у змозі відчувати, дóки
земля з-під ніг, аж небо біля ніг?
як служба на Головосíк у хрáмах –
в душí кохання правиться: в ці дні
закохані на смерть не сплять до ранку –
як прáведні, без ґáнджів і без вад,
навкóлішках стоять, мов у полóні
обмáр; крім крúхт кохання – не їдять
нічого, власну кров п’ючú солону;
любов до смерті – кля́та; мертве все,
що без любóві; світ мульникувáтий
без прúстрасті й жагú: кохання сенс –
губами – губи, смертю – смерть здолáти…
* * *
як скéлі, кóні вклякли і соплú,
із грúвами, мов хмáри перед грóмом;
уже вляглися курява і пил,
яку вони здійняли на дорóзі;
стояли і дивúлись вдалечíнь:
згуртóвано, загрóзливо і мíцно,
неповорýшно, дóвго, мóвчки; чим
привáбило їх цé забуте місце?
стрункí, високі, степовí – згорú
дивились дóки не упала сýтінь;
на цвúнтар дúкі кні забрелú,
покúнутий, який минають люди;
зіркú повисипáлися з долонь
госпóдніх; місяць гостролéзий вийшов;
а потім зникло все, мов не було:
ні кóней, ні могил, ні кладовúща…
* * *
безглýздя вуст, самопожéртва вуст,
тьма-тьмéнна хмар, вівсюжить вітер вóду;
репíжать сльóзи – дýшу; мов мотýз,
м’язúстий пруг; жагó, кохання, гóді!
відтúнком тíні – хіть тремтúть, душá
боїться любощів, як прíрва – крúків
оглýшних; безберéжжя барв: на жаль,
любов – це біль; прекрасний біль, напрúчуд;
цілýнками обвýглена любвá,
розпýкою бушóвана: бо щó ще,
крім звáби, звáди, бóлещів? хібá
катíвня, буцегáрня, штóльня –
зрівнятися спромóжні з почуттям,
що пóдих перехóплює й плюндрýє
гризóтами подóбу людську? страм –
в закóханих псалмóм лунає; прýттям
стримлять з груднúни рéвнощі; любвá
оповилá весь світ колючим дрóтом,
розрáнюючи сóлодко; з надбáнь
вона – найостогúдливіша; трóшки
забáвившись – в тенéта попадеш
і калатáтиметься серце дзвóном
церковним у церковне свято; де
твої вуста? від вуст цих збожевóлів,
отетерíв; а рівчачкú облич
зволожені сльозáми болю; щастя,
можливо, полягає в тому, чи
була взаємність в прúстрасті, що згасла…
* * *
імшéддю пáхне, тúрсою, дощáми
грибними, вóгким листям, полинéм,
чорнóбилем гіркúм; в гарячці мáмре
кохання нероздíлене – страшнé:
крильмú б’є, крюкає, здіймає рéйвах,
старцюючи, навкóлішки стає –
квилúть, благає про взаємність врешті,
давáльникам цілує руки; те,
що є така любвá, аж лячно, лéле!
той біль щемкúй, мов святість самотú,
прозрíння одинóцтва, Отче, нéлюб
нетямлячись принúжується; з тим
коханням – жаль і скорб в душі комóрять;
ікóни плачуть в храмах; мжить; нема
чим дúхати – повітря брáкне; мóрок
всерéдині у світлий день, пітьмá;
слізьмú церýє сéрце рване – мáрно:
а порожнéча і самотинá
засмóктують колóворотом, мамо;
печаль відмови – вікопам’ятнá;
поводиться нечéмно знову й знову,
до гніву рветься пóхапцем ще більш,
ніколи не перестає, все знóсить –
кохання нерозділеного біль…
* * *
зажýра, мжа – прийшлú гуртóм;
розхмáрилося лéдве;
з дерев злітає листя, мов
поезію поети
читають пóшепки, навкрýг
навдивовúжу тихо;
бо осінь, як печаль, яку
не в змóзі відпустúти;
і так чомýсь шкодá себé,
що не знаходиш місця;
і прóтяг скавучить, мов пес
вночі на пóвний місяць ;
непоказнá вечеря – аж
півпляшки, півбухáнки;
порожня чарка, мов душа,
що втратила кохання;
на самотí пиячу так
безóглядно, злостúво;
як в рúнвах дощова вода –
в розширених судúнах
нуртýє трýнок; відтепéр
життя – нарóзхрист, óтже,
не має сéрце сéнсу без
любóві, бóлю, Боже…
* * *
óчі, óтче, – образú,
в хрáмі – стóвпище;
тíні вúдовжені й сни
стéжать пóночі;
цúтьте! шá! клевцю́, не схиб;
слíплять прóмені,
кров струмує з ран, цвяхú
в п’ястки встрóмлені;
між розбíйниками – син,
кáте, гóді вже!
мáмо, мáрять хрáмом; пси
сúна óдіво
рвáне, прóсте – розтяглú:
блýдних – тúсячі;
син знесúлений на тлі
листя, тúсняво!
сенс шукаю шпáрко та
марно – óмацьки;
сúну, óсене, катмá!
сльози кóтяться;
вшквар, дощúще! зшúтки хмар
мáцай пáльцями;
трясця! вíтре, бéзліч барв
листям бáвляться;
сил нівроку принесú,
дню сьогóднішній;
пóміж листям зжовклим – син
вúсить сóняшний…
* * *
строкáто вúхлюпнуті бáрви
на зеленáсті одежúни,
а дощ і прúстрасний і жвáвий,
як після третьої чарчúни
розмови за столóм святкóвим;
негода, сквúра, як безсýддя;
калюжі, мов тяжкі закóви,
лежать розкúдані повсюди;
душа печаль осінню жлýктить,
чорніють скóпані горóди;
немов батьки дітей за руку,
коли дорогу переходять,
гілкú тримають зжовкле листя,
щоб не злетіло передчасно;
вже сонце гріє боязлúво,
никáють хмáри безпричáльні;
і днúна свічечкою тáне,
і крик птахів стоїть молéбнем,
як вúдих після прочитáння
поезії, осіннє небо…
* * *
любов гойдається колоссям
і падає зів’ялим листям;
на рéбрах мýзика холоне,
дощами хмари попеклúся;
сади вдягли розкішні шáти,
дитячий плач лунає з вулиць,
могилам боляче лежати;
могили голосно сміються;
лягає тихо-тихо іній
на сплющені холодні очі;
словами – губи запітніли;
душа – на áркушах тріпóче;
до скла прилип листочок жовтий,
бо-ж осінь неймовíрно гáрна;
між пальцями, піском пройшовши,
під ноги сиплеться кохання…
* * *
сліз – прúгоршні: жмені сýму;
плюйсь, óсене, лúстям тúцяй; мжа,
жур, жаль, – осорýжні; зýжмом
стрій пíстрявий грякнувсь, рядна хмар;
в ряд: прóливень–скорб–людúна;
час – повз проминає; ще не все:
крик вúборсавсь із груднúни;
кпи, смійсь, обертáйсь: в кружíнні – сенс;
барв – дóста; тонáм – осáнна!
слів óбмаль: зацíпило чи щó?
мла мáйже: сховай, тумáне;
кров з ран цебенúть; гамселить дощ;
рінь в крáплях зернястих злúви,
брук, стрíхи, підмýрки, вéжі, хрест;
мре, слáбне любóви сила;
плоть, óсене, спраглу листям песть…
Блудний син
голоколíнок, безпритýльний,
як вітер; від нерóбства – аж змарнíв,
розтрúнькавши усе на гýльки
шалені, блýдний син на чужинí
голóдний, не знайшóвши щастя,
бубнíв, одягши лáтаний кожýх:
«у батракú, хоч свинопáсом,
у нáймити до батька попрошýсь»;
плугáнився додому ледве,
щоб дíланням спокýтати винý:
в груднúні серце, наче лебідь
в сильцí, тремтіло; пóстрах проминýв
за скоєне: від сліз теплíше;
сприйняв поквитувáнням – неталáн;
як після буревíю – тиша,
покíрливість єствó оповилá
й смирéнність; нíгде правди дíти:
розпáчливий, мов пес побитий брів;
зоглéдівши обличчя рідне,
що стúха наближалось до воріт,
родúтель вúскочив з подвір’я
і кинувся мерщíй до сина із
обіймами, мов дощ напíрний
на зсохлий ґрунт, не стримуючи сліз;
на честь повернення, святкові
столú накрúли, інший син, що жив
з отцéм, спитав: «чому ніколи
так, як його, не шанували Ви
менé?» «танцюй, винó пий, – óсь як
поводься, – батько щиро мовив, – бо
твій брат пропав був та знайшóвся,
був мéртвий і ожив; моя любов
завждú з тобою; відповідно,
усе моє – твоїм є, відпочинь,
розважся; бачиш, дýшу свíтом
обпíкши, повернýвся блудний син»…
* * *
небéсну твердь – світанок розповúв,
печé проміння, спéкою мордýє,
як свíчка, тáне óбрій восковúй;
початок дня, а вже така задýха;
провýлки розтинáє гуркотня́,
скелúнами здіймáються будóви;
автíвки сýнуть, втамувáвши на
бензоколóнках спрагу, – чередóю;
дротú зі стрýмом вздовж доріг – стовпú
тримають на плечáх бетóнних міцно;
міський годинник пóлудень пробив –
і сонце розляглося на брукíвці;
на небі ні хмарúночки на кшталт
дитúнячій душí, відвéртій, бóжій;
завáреною кáвою асфальт
парує під ногами перехóжих;
а городяни зморені й пітнí,
щоб спека спала якнайшвидше, хочуть;
мов на портреті чорна стрічка, тінь
від дерева перетинає площу…
* * *
камíння дúхає як люди
каміння сьóрбає як люди
каміння крúшиться як люди
камíння – люди
людúна дихає кохання
людина сьóрбає кохання
людина крúшиться коханням
в людей – кохання
кохання дихає як камінь
кохання сьóрбає як камінь
кохання крúшиться як камінь
кохання – камінь
* * *
вдовúцями уклякли вéрби,
дерéва у дощéвих бризках,
тілáми янголів помéрлих
у небі чорні хмари вúсять;
калúни снять червонощóкі,
а вітер дме іще сильнíше,
калюжні плями, наче щойно
закопані могили свíжі;
ослабле сонце гріє лéдве,
віддúхуються вáжко нúви,
осіннім листям над землéю
кружляють жовті домовúни…
* * *
надворі гарно достобíса,
хоч холодно й мерзлякувáто;
зима, зайшовши в передмíстя,
останнє листя обривáє;
спідлóба дивляться відлюдно
на світ – покúнуті дерева,
натхненно на шибкáх малює
цупкúй мороз автопортрéти;
валáндаючись, вітер блýдний
густі замети переносить;
цей сніг ряснúй іде, мов люди
на пóхороні за труною…
і лід виблискує іскрястий,
і сніговиця, як безýмність…
і сльози котяться від щастя,
і сльози котяться від суму…
* * *
втрачáють смерть – дерéва; сніг тяжкúй
лежить кожýхом, що жбурнýли жýжмом;
тонкóю павутúнкою блакить
здригáючись, бентéжить нíжну дýшу;
мов мідякú в кишéні, горобцí
дзеленькотять, на вíттю всíвшись, лéпсько;
заклякнули садкú, немов старцí;
сягáє, випарóвуючись, нéба –
водá з калюж, мов сúльний текст, коли
його із áркуша читають вгóлос;
а пáгорби, як прúпнуті волú;
оркéстрами – струмкú дзюрчать навкóло;
весна володарює, далебí!
під кригою, що тáне, тогозúмне
чорніє листя, мов забутий біль,
з дахів бурýльки гéпаються сúльно;
а вітерéць принишк, як той крадькó,
і сонце слíпить все сильнíш дедáлі;
немов жіночі грýди молоком –
брунькáми гілочкú поналивáлись…
* * *
цілую Бога в гýби! звíсно,
веснá: несамовúтію – течé
розтáлий лід з побляклих вíкон,
як сновидíння з ворушкúх очей;
пірнаю в небо, наче в книгу,
в якому карколóмний плин хмарúн;
відчýвши сонце, із-під снíгу
земля вилазить, мов звір’я – з норú;
бурульки із покрíвель прúтьма
зриваються, розбýрхуючи лють, –
немов під час кохання крúки, –
оскаженíло трóщаться об ґрунт…
весна: цілую Бога в губи…
до вогких щік притúсши гілочкú,
гамселить у весільні бýбни,
милýючись брунькáми, дощ шпаркúй…
* * *
цілуються могили; шéрхне кров
на зáступі лопáти, ліг на очі
лапáтий сніг; словами з молитóв –
садú стоять, хатú, садúби тóщо;
слова, як річ: як дощ, як хліб, як лід,
з чернеток в очі заглядáють нíмо:
могили повертаються до слів,
які не вимовлялися над ними;
свічкú чи крúки? те і те вуста
задмухали, як день повстáв сльотáвий;
земля коржáва – рвíйним небесáм
скупу сльозу несе подарувáти;
з дощів і хмар збудую дýжий дім
й роздмýхуватиму словá – щосúли;
ще стíльки сліз не бачив, як тоді,
коли з очей вихóдили могúли…
жовтáвим листям вúстелений в снах
додому шлях, справдéшній, безпомúльний;
могúли гопака танцюють на
губах; в садах – цілуються могили…
* * *
під ліхтарями – сиротлúві дні
вмостúлись дíтьми вúгнаними з хáти;
на зчóвганій стерні осіння тінь
сичúть, плазýючи злодійкувáто;
малярським полотнóм простéрся – ліс;
похúлі стéбла трав пополовíли;
вже під ногáми – íнші смúсли слів
листóчків шарудлúвих, ніж на вíтті;
коштóвним пéрснем óбрій – сонце зняв,
калюжі в небесá повитріщáлись;
в огýдинні, брунáтних бур’янáх
змарнілий світ – розчáвлений дощáми;
від листя – пáморочиться: хібá
є щось прекрáсніше за позолóту?
строкáтість, рясноцвíття, безум барв
жовтнéвий викликає сум солóдкий –
як збýдження і самозабуття
у глядачів – прем’єра театрáльна;
плодами й кожурúнами каштáн
усе навколо рясно захарáстив;
здіймає листя – прóтяг ворозькúй;
кружляють ув осінньому повíтрі
з поезій незаписані рядкú,
мов павутúнки бáбиного літа…
* * *
лягає сніг – цілує землю сніг,
лягає сніг на сніг: себе цілує,
цікáвих, сам себе, цілує всіх:
безхáтченків, сліпúх, отців – ці люди
на сніг чекали; сніг на самотí
всі дні, як люди; сáм на сáм, віч-нá-віч
з опíллям – білий сніг; усі ці дні
горíзнач, з небом наодúнці; нáвіть,
самóтність – біла, слíпить самотá;
замéти, кучугýри самотúни –
зусібіч, сніг; обáбоки сніг тá
самотинá поóбіч, сніг в будúнках
живе з людьмú, всерéдині людей;
самóтність наобíруч, сніг та й гóді
з усіх усюд; хурдéлиця метé:
ні снігу, ні людéй – лишé самóтність;
мовчáнка, завивáння самотú –
сплелúсь; рипить повітря морозóве;
цей сніг на віях, щоб врядú-годú,
розтáнувши, скотитися сльозóю…
* * *
ряснúста осінь, дúка; дикі дні
осíнні будь-якí: стрімкí; ця дúкість,
як пéрвісність; понíвечена ніч
безсóнням, як земля опáлим лúстям;
прекрáсне пóряд: позолóта, мідь –
летять з дерев, туман вмостúвсь вовнúстий;
розбýрхує раз-пóз-раз вíтер під
ногáми – рíчище сухóго лúстя;
пора яскрáвих, бáрвних перемóг,
і спóвнюється рáдістю природа,
відхóдить листя у дерéв, немов
під час перéймів у вагíтних – вóди;
важéзні хмари небо затяглú,
увосенú дощі калюжам лúчать;
жадáю óсені найбільш, коли
новí лягають зморшки на облúччя…
* * *
як сліз до бíса, як без книг – книгарня,
як вірш без плоті, як биття копúт,
як із собóю – сáм на сáм, кохання:
як шлях, як плуг, як пруг, як персть, як пил;
волóжать óчі – живоття: калюжі,
як небо вúтельбушене; як сніг –
моє кохання; як повітря дýшне,
як дощ, як щось липкé, як ніч, як ніж;
як тінь на ґáнку, як на тíлі плаття,
як в’язня сон, як світ без Бога, як
пелюстка пóлум’я, як звір у пáстці –
тремтить; у’їдливе, як печія;
крихкé, як скло, як слід на склі, як óсінь
на кíнчику пожóвклого листкá;
спалáхують в пітьмí, як сказ незнóсний,
маснúми смолоскúпами – вуста;
як сад, як скарб, як храм, як буцегáрня,
як Цáргород, як плач, як сенс, як біль,
як спів, як сніг – кохання видихáю
аби вдихнýти знóву глúбше й більш…
* * *
в пістрявих бáрвах світ, либóнь
поéзією – хляне слово;
ця осінь, мов дитячий сон,
казковий, що наснився знову;
хутчíше, де гінкé гілля
жовтáвим листям – жýхлі стéрні
лагíдно пéстить; звідціля –
мерщíй в садú золотовéрхі;
де на деревах свіжа кров,
листкú кружляють напівсóнні
і обертáються, немов
старі платівки в грамофóні;
чимшвúдше, гáйда! в пúшний ліс,
чимдáлі – в гай, углиб, наóсліп,
де небесá на падолúст
хворіють, як душá – на сльóзи;
а нахолóджена земля
не знає, звíдки лúстя всé це,
що кружеляє сýмно, як
найвúшуканіше мистéцтво;
щодýху, пíдтюпцем тудú,
де спúни в пáгорбів – пасмúсті,
і самогубцями летить,
від вíтей відірвáвшись, – листя…
* * *
крокýють рýки, впрáвні, скрізь,
довкрýж, розпáтлані, криклúві;
про прáцю – пáльці, шкарубкí,
завúграшки рвуть – грýбі лúнви;
вдихáю – пáльці; пáльці – п’ю,
аж захлинаюся рукáми;
долоня в’яже пáльці – в бунт;
здіймають п’яні пальці – гáмір;
без дíла – схожі на блудяг,
без тíла – хóлодно і тéмно;
рухлúві пáльці на рукáх
церквáми сяють божествéнно;
щосил замéрзлі пальці тру;
торкáюсь філіжáнки кáви;
змарнíлі пальці тúхих рук –
зі скронь здіймаються крукáми;
де кров – там пальці, де вода –
там пальці, що ніяк не можуть
знайти себе, збагнути та
угамувáтись, врешті; óтже,
на пальцях – смерть, на пальцях все,
що є й було, Бог вчúнки – бачить;
бо сенс життя, насправді, – це
купатись в пáльчиках дитячих…
* * *
кохання? ні! анí зговóрин, ні
чуттíв, щоб не утрáпити в знегíддя;
спостерігáючи, як мокрий сніг
летить – цей світ невáжко зрозумíти:
жадáє кóжен, як ласощохлúст,
солóдке смакувáти – скрізь і всюди;
бідá губам, бо губи обпеклись
об úнші гýби: обопíльна згýба:
зліпúлись дýші глúною, ніхто
не звáжив, що голýблення – отрýйні;
любов у серці, як у церкві хор,
який проймáє нáскрізь: «алілýя!»
цілуєш? то цілуй, але не лізь
губами в дýшу, бо вона теж грíшна;
любов так само, як алкоголізм, –
глибóка річ, з розплéтеним корíнням;
від пéщень – тіло в’ється, як лозá
обвíтрена, кипúть, як палінчáрня;
сильніших слів не може бути за
відлюдькувате, бóжеське мовчáння;
на чарці скибка хліба – ось мій герб;
кохання в тілі, як у тісті – дріжджі;
борýшкання, змагáння, свáра, герць,
борíння, пря – з людиною завсíгди;
про щастя мріє будь-який житéць;
аби збагнути сенс буття – достáтньо
кохати; непомíтно, дéнь крізь дéнь –
залюблення в любов переростає;
а місяць в небі, наче балабóн,
дзеленькотúть, коли чорніє вечір;
життя – це міт про Бога і Любов
аби нагодувáти порожнéчу;
виходить із груднúни дúвний звук,
глухúй, притúшений: «люблю безсýдно»;
як поцілунок без чуттєвих вуст:
без теплих сліз – кохання не існує…
* * *
поезія пишáється в садý;
і дóщик підбирає нóти;
листóчком закривáвленим впадý –
деревам зрéченим – у нóги;
калюжі, як розірване ряднó,
лежать розкидані довкóла;
зірвався вітер, стих, зірвався знов,
колóшкаючи гíлля квóле;
об чóрну вóду нагострúвши ніж,
зникає місяць в пóвній тиші;
хмарúночки налякані щільнíш
однá до óдної притúслись;
злаштóваний світ зá очі пітú
за падолúстом красотвóрним,
бо в нéбі стільки сýму й самотú,
як в пóгляді собаки з двóру;
цей трéпіт наполóхати боюсь
крихкúй, як пóдих немовляти;
бо хочеться заплáкати чомусь,
як жовте листя кружеляє…
* * *
авжéж, я збожевóлів: мряка, мжа,
цмокóвина, калюжі, твань, охáба,
слизькí дерева і грузькá межá,
ідуть дощі – а я тебе кохáю;
трясовинá, багнúстий шлях, стежкú
розквáшуються під ногáми, óтже
сльотá, проймає вітер дошкулькúй –
а я без тебе дúхати не можу;
не втомлюється небо: ллє і ллє,
землí побóжно миє чóрні нóги –
святúнею завждú стоїть твоє
усмíхнене лице переді мнóю;
ні úнею, ні снíгу, ні зимú:
лишé про те, що вже минýло – згáдки;
як на шибкú лягає дощ сумнúй –
силкýюся тебе поцілувáти…
впирáється галýззя в кругогляд,
намóклі стéрні – кволе сонце грíє;
нехай не буде ні зими, ні свят,
бо я тебе цілую тíльки в мрíях…
страждéнну дýшу – вúїсть печія;
мене за рýку, я прошý не чáсто,
коли вже помирáтиму – а я
колись помрý – потрúмайте будь ласка…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/