…А може й не хочуть чи не здатні робити

 
Більш-менш регулярно намагаюсь читати газети, придбані у вахтера в Будинку письменників. Там зустрічається чимало цікавого, повчального, аналітичного матеріалу, він дозволяє повніше оцінити місце і роль творчої інтелігенції, її окремих представників в суспільному житті країни. Професійніше, на мій погляд, це вдається «Слову «Просвіти», можливо, через стабільність її редакційного колективу, через рівень автури, вибраної тематики, відсутності сфер творчого життя, обов’язкових для висвітлення, як це необхідно у суто літературних виданнях.
На жаль, не раз трапляються публікації, де за зовні значущою темою проглядається погано замасковане «еґо» автора, який користується нагодою заявити про себе, в чомусь виправдатись перед тими, хто його знав і знає. Якщо для самоочищення чи для самозвеличення аргументів не вистачає, тоді автор попутно обмазує уявного опонента, послуговуючись при тому заяложеними штампами, вигаданими такими ж, як і він сам, споглядальниками політичних процесів.
Такий довгий вступ роблю для репліки щодо спогадів Віталія Дончика «Будьте ще здоровішими»*. Добре, що нариси про талановитих і послідовних людей не дозволяють їх забувати, але герой оповіді – Анатолій Шевченко – служить лише тлом для постаті автора. (Чув інколи коментарі щодо останнього, але оскільки не був обізнаним достеменно щодо його дій, переконань, впливу на будь-що, не стану повторювати чужі оцінки. Це непристойно). Ясна річ, людина свого часу героїчно демонструвала свій патріотизм за чаркою в «Енеї» чи десь на кухні, – про це він сам згадує. Повіримо йому, бо таких «героїв» було і є стільки, як і кухонь в Україні. Напевне, сумніваючись в достатності аргументів щодо власного патріотизму, він притягує в оповідь те, що спекулятивно поширювалось деким із моїх опонентів, а потім використовувалося іншими як ніби-то відомим фактом. Пригадую, в цій же газеті подібно висловлювався Валерій Шевчук, сортуючи політиків на «історичні постаті» (В.Ющенко, «історизм» його багатьма поцінований) і на «дрібноту», куди віднесено і мене. Нехай, це справа того, хто пише. Але в чому причина такої зневаги? Та в тому, що нібито мені належала ідея надати російській мові статус державної. Хто і де подібне чув, не знаю, але на моєму боці партійні документи (писані мною) з 1991 року, там згадки про таку нісенітницю немає, як і у стенографованих (!) виступах з трибуни парламенту. І хоч саме я, за словами В.Дончика, «настирний зазіхач на крісло спікера» (обраний головою парламенту з першої пропозиції) добився 17-кратним голосуванням ухвалення 10-ї статті Конституції, забезпечив прийняття закону про визнання голодомору геноцидом (поцікавтесь у В.Ющенка, він дякував, говорив, що це його певним чином зобов’язує), і хоч «помаранчевий» Майдан розпочався з ініційованої соціалістами акції «Україна без Кучми», брехливі стереотипи повторюються тими, кому, очевидно від себе (чи про себе) сказати нічого.
Людина завжди повинна залишатись сама собою. Не я це придумав, але намагаюся дотримуватись такого принципу. Критику лінії ЦК я робив не на кухні, а, будучи партійним функціонером, писав генсеку (це було опубліковано), що головна причина кризи партії і держави в тому, що в керівництві ЦК немає жодної людини, котра знає низову партійну роботу. Я сперечався з другим (і не тільки) президентом не тому, що хотів зайняти його місце, а тому, що він, зокрема, намагався юридично закріпити диктатуру, перетворити землю в товар. Були й інші речі, але пояснювати їх В.Дончику не вважаю потрібним. Він не зрозуміє. Ні, не «однією з перших моя партія хотіла протягти «другу державну» (цитую його ж), а справді першою і єдиною в Україні виступила за побудову справді народної держави, за європейську модель управління, за вищу роль місцевого самоврядування. І поки різні мої опоненти прикладали руки до серця під час фальшивого звучання гімну у сесійній залі з приводу децентралізації, я звернувся до інтернетівського читача з роз’ясненнями про те, що в голосованому проекті йдеться не про децентралізацію, а про дОцентралізацію. Було б зовсім не зайвим, щоб до цього висновку пристали інтелігенти, творча еліта, котра би не лише балачками, як дехто, боролася за корінні інтереси України, бо в ній життя повністю залежне від системи влади і змінювати її треба обов’язково. На це потрачено багато і моїх зусиль. Не завжди вони були успішними, але успіху було б значно більше, якби не доводилося одночасно відбиватись і від «штатних патріотів», котрі, гадаю, уявляють, якою мала би бути Україна, та не знають, яким чином цього досягти на практиці, і нічого в тому сенсі не роблять. А може й не хочуть чи не здатні робити.
Олександр Мороз