В українській радянській літературі 80-х років непересічним явищем став роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива» (тепер перекладений на російську мову і відзначений преміями). Ця книга присвячена одній із трагічних сторінок в житті народу і торкається важливих духовних проблем 60-80-х років.
Ф.К.Роговий прийшов у велику літературу із області художнього нарису. Довгий час він займався журналістикою, писав гумористичні вірші і навіть педагогічні етюди (за професією він сільський учитель з багаторічним стажем). У 1973 р. в Києві вийшла перша збірка його оповідань «Провідини», яку він сам назвав «посульськими оповідками». Сюжети, намічені в цій тоненькій книжечці, стали своєрідними заготовками для наступного роману, початого ще у 60-ті роки. А деякі із цих «оповіданнячок» повністю увійшли в тканину роману.
Віднесений автором до романного жанру, «Свято останнього млива» поділяється на окремі новели, які звʼязує загальність теми, хоча чіткої сюжетної лінії тут нема, і це тому, що на першому місці в романі – духовний світ людей, їх моральність.
В основі твору лежить історія села Мокловоди (письменник не приховує, що за цією назвою стоїть його рідна Пугачівка), стривоженого переселенням з берегів Сули на сухе, пустельне і тому незатишне місце. Незабаром тут має розлитися Кременчуцьке водосховище. В цей переломний для людей час розкриваються їх душі, оголюються справжні їхні якості. Так виникає ряд важливих проблем: відношення людини до рідної землі і природи, до памʼяті предків; проблеми обовʼязку перед майбутніми поколіннями, справжня любов до батьківщини.
Ідея роману може бути виражена коротким філософським виразом: в майбутнє із минулого треба брати не попіл, а вогонь. Цим вогнем і є все те краще, що передають люди із покоління в покоління, тобто духовні цінності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звʼязуючою ланкою в романі стає письменник Валерій Копил, тепер міський житель, а в минулому – уродженець Мокловодів, що затоплюються. Одного разу пролунав дзвінок із села: його дівчина пропонувала приїхати на «прощальний обід». В рідних місцях Валерій стає не тільки свідком, але і співучасником драматичних подій, що відбувалися.
Мокловодівські ґрунти не з багатих. Низинні, прирічкові землі не давали щедрого урожаю. Може бути, що не варто і жаліти про них? Можливо, коли б справа торкалася ґрунтів. Та люди були привʼязані до цих місць. Привʼязаність виправдовувалась розкішшю посульської природи, багатством диких трав, а найбільше – простором, до чого «доки жива, тягнеться душа людини». Природа і воля тутешніх місць визначила характер їх мислення і навіть звичаї. Так думає не тільки один Валерій.
Ось, наприклад, Сидір Охмала і його дружина Мокрина. Прості і добрі люди, вони жили скромно, чесно і ніколи не думали, щоб змінити свою долю на якусь іншу. В їх душах щось є від древніх людей. Сидір – умілець, людям без нього не обійтися; він до того ж ще й кобзар, тонко відчуває пісню.
Крім Охмали, в романі багато колоритних образів «дітей землі і природи», і серед них на першому місці – Прокіп Лядовський, бригадир і вожак, без якого мокловодівців і уявити важко.
Дивовижний цей чоловік! Немає в ньому і тіні зла ні на кого, тому що він вважає, що від кожної людини, якою вона не є, «можна чому-небудь повчитися». Прокіп нікому не виказує своєї любові до природи: в його розумінні, слова про любов «звучать як блюзнірство, – бо ти сам і є природа, невіддільна її часточка. Все життя він спостерігає і природу, і себе. «Досить йому посміхнутись до небес, як починає падати дощ на засохлу землю, на його посіви». Лядовський не «підкорював природу, а «підглядав» у неї те, що потрібно, учився мудрості. Тому для нього не було потреби «проникати в неї грубою силою, чужаком». Він «рульовий» на посівній і у всьому іншому, він – «чиста, як сльоза, совість».
Є у книзі і гідний уваги, хоча й умовний, епізод: зустріч Валерія з Мрією. Мрія дорікає йому в тому, що буцімто, він шукає в рідних Мокловодах «човен свого прадіда» і, не знаходячи, журиться. «Хіба тобі не болить? Не сумно, що твій край замовкає?» – питає Валерій Мрію. Ні, вона не жалкує, вона вся в чеканні майбутнього. Копил намагається розібратись в своїх думках і почуттях. Так, в Мокловодах жили небагато. Але люди уміли радіти своїй праці, а перш за все у свята, які проводили серед природи, на берегах любої Сули («радіти ми любили і вміли»). У ці останні дні всі вони відчули, яка дорога їм ця небагата земля, як боляче знищувати створену трудом красу і йти від рідної ріки, яка століттями поїла і лікувала їх («Від річкової води «лишали і болі і стиски в серці», виліковувались «всякі струпи, лишаї і язвочки» – «все тут співголосне з людиною, її натурою»).
«Свято останнього млива» – це книга роздумів про долю селян і землі, про минуле і теперішнє, про перервність звʼязку часів. Минуле залишає «біль в серці», воно проникає в теперішнє «із простору часу, як промінь передзахідного сонця».
Хата Никифора Піщаного опинилась на фарватері майбутнього моря, і йому велено начальством зніматись негайно. Письменник підкоряє нас складністю переживань простого селянина. Не знає Никифор, з чого почати страшну для нього справу руйнувача рідного кутка. Босий, він іде навколо хати і чує, «як під ногами ойкають давнішні їх з Домахою сліди, хапають за ноги, притримують так, що нема сили далі рухатися». Чує Никифір, як «теплота сирої земельки… пливе по жилах з кровʼю до серця, зупиняється в ньому на якусь мить і тремтить, поки не випливає із очей сльозою».
Він міг би продати свою «мазанку» комусь на дрова, та не продав: душа не веліла. Наставала ніч, і він залишився один в своїй хаті, де пройшло життя, де вони з покійною дружиною ростили дітей. Біля печі Никифір згадує, як там, «зігнувшись, півжиття простояла Домаха»: варила, пекла хліб. Ось діжа, в якій і мати готувала тісто. Вирішив забрати діжу в нову хату. Узяв серп, інші, дорогі тільки йому речі. Пригадалось чомусь, як ще в лікнепі учили його не прагнути до багатства: «Бідна та людина, у якої багато грошей. До добра вони його не приводять». Ось і настав час йти. «Прощай, хатино! Цілую твої пороги. Скучати буду за тобою, за рідною, до жалості до слізної – обіцяю урочисто».
Почав Никифір йти з двору, та чується йому, ніби слідом тихо-тихенько, потайки, йде стара його покинута хата. «Вертайся, прошу тебе, вертайся. Ми ж попрощались вже. Я… дотримаю обіцянки памʼятати твій дух… твої звуки… твої… І оглянувся: чи не йде насправді? І про нивку свою подумав так само, як про живу, сущу».
Ці та інші епізоди вражають, роблять оповідь натхненною, піднесеною, обвіяну духом чогось давнього, простого і прекрасного. Мокловодівці гордилися, що їх життя проходило «на привіллях чистоти і простору». Це були відкриті, щиросердні люди, не заздрісні до багатства і чужі йому, що цінували тільки правду і учили своїх дітей і внуків: «Совість – золото, їй покоряйся, але не багатству».
І які страшні люди бездуховні. Звичайно, були вони і в Мокловодах. Такі, як Павлушко, «санітар по переселенню». В нього не виникають спогади, не збуджує його душу памʼять про батька-матір, тому що наплювати йому на минуле. Таким не зрозуміти, чому стара мати-селянка просить поховати її тут. «Не один чорт, де тебе зариють: в Мокловодах, в Полтаві або в тундрі?». Душа таких людей порожня. Головне для них – «нагулювати нову кров». Не випадково душевні люди тривожаться: «Що буде, коли порветься жила з древньою кровʼю, загубиться нитка, зіткана колесом вічної прядки?» Це справді тривожить, і читач у повну міру відчуває в собі ниючу біль.
Та схвильовані люди не лише переселенням. Задумуються мокловодівці і над змістом того, що відбувається на їх очах. Дід Лукʼян Шалега, людина чиста і непорочна, по-дитячому люблячи рідні плавні, своє Посулля, яке і було для нього справжнім рідним домом, не хотів переселятися і не вірив, що це може здійснитися. «Цього, казав він, не може бути; щоб стільки землі потопили. А якщо вертіти їхні турбіни, то… путній господар їх вертів би… не водою, а молоком, – така сила його тут виростає». Та і Валерій задумується над тим же. Дізнавшись від журналістки Кабачківни, що буде затоплено більше як двісті тисяч гектарів, Валерій каже: «Чим же ми людей (і не тільки їх!) годувати будемо, якщо такий потоп зробили?» І дівчина, намагаючись наскоро виправдати цей збиток витратами прогресу, не знає, що відповісти. «А треба б знати…»
Валерій Копил, звичайно, не ретроград, що повсякчас занурюється «в трясовину минулого». Просто він не байдужий ні до минулого, ні до теперішнього. Він частка народного духу, і йому боляче за байдужість до минулого, і тривожно за майбутнє. Не випадково Валерію постійно вчувається подзвін дзвонів, які, як каже письменник, мають «страшну силу влади розтривожити» душу.
І не випадково також вводить романіст епізод з падінням у Сулу Дубрівської церкви. Це трапилося в ніч під Світлу неділю. Падаючи з підмитої водою кручі, церква «загриміла всіма дзвонами одразу». Їх потім намагалися знайти, та безрезультатно. А в народі пішла балачка про те, що «звалив церкву» Васило Димський. Раз він зняв колись хреста з цієї церкви, значить, і тепер це його справа. Даремно Васило намагається переконати людей. Навіть легенду склали в Мокловодах про те, як одного разу над Посуллям «витала біла тінь Христа», вистежуючи злочинців, і не знайшовши їх, буцімто Христос «кинув на посулян свою найтяжчу кару – вигнання із цього райського куточка землі, що і почалося переселенням». Тут все ясно: неможливо совісті бути в протиріччі з памʼяттю про минуле, із заповітами людей, які пішли на вічний покій, з тим, що було святе для предків. Все це, як і рідні місця, названо в книзі поняттям «першородне джерело».
Одна із яскравих тем роману – любов до рідного краю, до землі, до тієї маленької часточки батьківщини, без якої немає у людини свого обличчя, немає долі. Втратити все це – втратити і суть життя. Вражаюча в цьому плані новела про Лавріна Німальса (Німенко), сина фольксдойча, уродженця зображуваних місць. Батько, втікаючи на Захід, завіз і сина. Тяжкі роки довелося пережити юнакові серед чужих людей. Та й життя його продовжується лише на вірі, що він повернеться на батьківщину. Не скоро збулась його мрія! Тільки зустріч з рідним Придніпровʼям виявилась смертельною: серце не витримало напруги… Видно, надто дорогою ціною оплачується втрата Батьківщини!
Пуповиною привʼязані мокловодівці до землі своїх предків. Їх памʼять вросла в цю землю. Дитинство і юність на берегах Сули, робота в колгоспі, біди війни, холод і голод – в ті важкі часи і створювалася та моральна основа, яка тепер не дає їм права легко відмовитися від минулого, втратити свою історію. Адже народ без історії, як сказав письменник, натовп людей.
Тому мокловодівці не можуть просто так, буденно, погрузити на вози свій домашній скарб і переїхати в нові Журавлинці. Подібно до язичників, збираються вони на святому для всіх місці Калиновому кладовищі і здійснюють ритуал прощання з могилами предків. Зворушлива ця картина!
Після щоденних трудів, на початку останнього дня перебування в Мокловодах, люди прийшли до Сули, почали роздягатися і, з печаткою таємниці на лицях, входили в нетеплу вечірню воду, наче ті далекі предки в часи, коли здійснювали змивання гріхів». Давній звичай потребував «явитися на судний час до своїх прабатьків скупаними і в чистому, бо тебе вони обовʼязково будуть оглядати на духовну і тілесну чистоту, і буде тобі перед ними соромно, якщо від тебе не піде запах води і трав…»
Потому, одягнувшись у чисту білизну, люди йшли на кладовище, де повинні були відсвяткувати «ніким і ніколи ще не відмічене свято». Коли наблизилися до братської могили з червоною зіркою і плитою з іменами загиблих мокловодівців, Прокіп Лядовський став на коліна і тричі поцілував землю. Всі зробили те саме. Потім люди залишились стояти на колінах, а він, як древній месія, говорив їм настанови перед тим, як вийдуть вони всі «шукати нові життєві орієнтири. Прокіп закликав односельців «не губитись перед невідомістю», «триматися купи», «поважати землю, яку залишаємо і наші звичаї». «Ми не віддамо її непамʼяті», – казав Лядовський, і люди повторювали ці слова кожний про себе. Затим Сидір Охмала підпалив на Сулі млина, тому що він з цієї хвилини вже був не потрібний (саме в ньому для прощального «сидіння» було зроблене останнє мливо), і цим все закінчилося. А наступного дня, коли вже назавжди полишали рідні місця, знову «в саме серце» били дзвони.
Символічний образ цих дзвонів. Для Валерія вони і є знаком звʼязку часів. Дзвони – це сама памʼять, «яка невідступно і тривожно била в душу і від якої здригалось тіло». Юнак сам себе питав: адже не ходив у церкву, звідки ж тоді в мені «виникли і живуть дзвони»? Серед своїх людей, в стихії рідної мови, пісень, звичаїв і виникло в ньому священне відчуття батьківщини, повага до минулого. Потім, згадується Валерію, він відвідував «мертві» і «живі» церкви, щоб побачити ікони і фрески, «дивотворчість людської фантазії», щоб почути мелодію, створену людьми, ходив, щоб «роздивитись кожну пʼядь підлоги, котру тисяча років протирали колінами віруючі мої прабатьки». Із того сутінкового часу, як він каже, і «прорізалось моє лице». Та й інші герої книги дуже глибоко відчувають звʼязок часів і віддані памʼяті минулого, хоча живуть і для майбутнього.
Останню ніч в Мокловодах Валерій Копил провів на піщаній косі, під зірками. Це була відома в селі Спасівська площа, на якій в колишні часи люди плакали, коли відправлялися в Таврію на заробітки, а в сорок третьому році була переправа через Дніпро. Для нього це була «ніч випробування» духовного, перед очима памʼяті пройшло все життя села, людей, яких він знав і любив. Йому здалося, що він лежить на цій косі все життя, і йому не хотілось «обміняти її ні на яку іншу»: «бо на новому місці прийшлося би примірятися до нових обставин, кольорам і запахам, а це руйнує і дух, і тіло». Як і інші його земляки, він залишається вірним рідній землі.
«Свято останнього млива» – книга глибоко щира, яскрава правдою почуттів і характерів. Незабутня баба Руся, супутниця життя діда Лукʼяна. Образ фольклорний, пісенний. Вона – співачка («не знала числа своїм пісням») і «збирачка людських снів». Трагічна і прекрасна в своїй чистоті їхня любов, весілля вони зіграли, коли їм було під пʼятдесят і Лукʼян відбув «біломорканал». Після того вони вже нічим не обзавелись, намагалися жити один для одного. І Лукʼян таки зі своєю «дивиною»: складав казки, хоча і не показував їх нікому – соромився. Недовго прожила після смерті Лукʼяна баба Руся. Як написано у книзі, «вона і померла не для того, щоб звільнитися від самої себе, а ради нього, щоб не томився одинокістю. Це було останнє добро, яке вона могла ще віддати своєму Лукʼянові».
Читач знайде в книзі багато інших характерів, так само життєвих, які свято виконали свій людський обовʼязок. Це і Федір Баглай, який загинув у дні окупації, рятуючи суспільне добро, і Антип Лемішка, інвалід «другої світової», непідкупної совісті; і «дядько Тодось», який залишив місто і перебрався в село, тому що не міг жити без землі; і Гордій, колишній вʼязень Бухенвальда; і Протасій з Лукією, які виховали семеро дітей. Тут і жінки-трудівниці, правдиві і непідфарбовані: Марфа Личачка, Христя Плютиха, безроздільно кохаюча Федора Баглая; тут і молоде покоління – Марійка, Людка, Данилко, Васько, які залишилися вірними землі, нелегкому селянському труді. А якою полиневою гіркотою віє на нас доля обманутої, але гордої Станіслави, незаслужено зневаженої людьми.
Є, звичайно, і так звані, негативні характери. Це люди, відірвані від свого народу, що живуть врозріз з людською мораллю – для грошей, для самих себе. Вони, як правило, не дорожать ні минулим, ні теперішнім. Їм смішна давня сентенція про те, що «духовні блага дає тільки життя серед полів і лугів».
Надзвичайно високі художні достоїнства роману. Багата і яскрава його мова. Письменник повертає в користування немало забутих, та обʼємних, образних, які відповідають небуденним світлом народних слів. Пейзажні замальовки лаконічні, стислі і нерозривно повʼязані з почуттями людини. Кращі герої Ф.Рогового віддають перевагу матеріальним благам земні красоти як частину духовного. Для них, як і для їх предків, земля, трави, вода – все живе, одухотворене. Тому так багато тут романтичних кольорів. Прикрашають розповідь приказки, народні вислови, підслухані в тих же Мокловодах свіжі порівняння, метафори. Пісок – «чистий, зернистий, як затверділі сльози». А ось про нескошене жито: «Смачно запахло, ударило в ніс, як із печі, де випікається хліб».
Романтичну настроєність розповіді підсилюють пісні. Вони щедро вкраплені уривками, куплетами, рядками, окремими словами і в авторський текст, і в мові героїв, розсипані тут і там, і поблискують, як діаманти. Їх виконують, ними думають, узагальнюють думки, вони йдуть «від автора» для підтвердження чиїхось тверджень; визначення вчинків. Як нерозривні люди Посулля з природою, так нерозривні вони і з піснею. Автор ніби підтверджує цим відомий вислів М.В.Гоголя про те, що пісня для українця все: і поезія, і історія, і батьківська могила. Окремі місця настільки пісенні, що читаються як вірші в прозі, як поетичний епос.
В цілому роман Ф.Рогового «Свято останнього млива» сприймається як заповіт молодому поколінню любити землю своїх предків, берегти її красоту, захищати її від посягань бездуховних людей, не забувати звичаїв своїх батьків і дідів, жити, як вони, у злагоді, правді і впевненості, берегти їх пісні і рідну мову – все, що потім складе моральну основу їх душ і зробить щасливими майбутнє їх дітей.
Переклад з російської Юрія Рогового