Чи не дивно було, що на «історичні» опуси двох «онучат Митрофанушки», які (опуси) стосувалися історії України, в самій Україні ніхто не відреагував? А відреагувати потрібно було хоч би тому, що брехня в тих двох опусах була епілогом 20-літньої підготовки військової агресії РФ проти України. В умовах, коли інформаційна сфера сусідньої країни повністю перекрита, оцінка тих опусів державною особою України могла б стати проривною. Така відповідь мала б опиратися на два визначальних документи XX сторіччя – договір про створення СРСР і договір про розпуск СРСР. Все, що було до вказаних подій, має тільки історично-пізнавальне значення, не більше, адже, з науки і практики давно відомо, що старе завжди відмирає, замість віджилого народжується щось нове, більш придатне для існування. А тому й всі «здобутки» царів у минулому нині повинні розглядатися як віджилі, не здатні на розвиток.
Правда, у 1918 році під час підготовки Версальської мирної угоди німецька сторона підняла питання належності Судетської області, однак Чехія заперечила позицію німців, довівши до відома учасників переговорів, що Судети з давнини належали чехам і саме чеські королі у X сторіччі дозволили німцям селитись на судетських землях. За висновками угоди Судети були визнані чеськими землями.
Ще один приклад з минулого. В середині XI сторіччя Великий Київський князь Ярослав Мудрий (1052 рік) відділив від України всі нехрещені землі і племена, залишивши хрещену Україну в її споконвічних кордонах, як їх описав «батько історії» Геродот у V сторіччі до нової доби (до Різдва Христового) – від Сяну на Заході до Дону на Сході. З тієї пори, як зазначив автор «Слова о полку Ігоревім», розпочалися напади сусідів-мародерів на землі християнської Русі-України. Після т. з. Переяславської ради, процес «відгризання» українських земель набув нових форм. До українських земель і населення приєднували дещицю землі московитів чи дончаків, а згодом з них утворювалась окрема губернія, яку переводили у пряме підпорядкування Москві, як це сталося з українською Курщиною у 1708 і у 1780 роках, коли Курщина входила до «Київської землі», а після ліквідації Запорізької Січі, була переведена під Москву.
ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. КОРДОНИ УКРАЇНИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зародження державності України батько історії Геродот відносить до пори «не більше як тисячу років» до тих років, коли він писав «Історію» і особисто бував в Чигирині, де з стріл, принесених від кожного «скіфа-сколота», був вилитий великий «чигир» – чан, який Геродот бачив на власні очі («Історія», книга IV, § 81). Часова мітка Геродота «не більше тисячу років» відносить ту подію до років Троянської війни, отже, до 1240 – 1220 років до нової доби.
«Історія» Геродота складається з дев’яти книг, четверта з яких – “Мельпомена” – присвячена Україні (грецька назва – Скіфія). Державність розпочинається з організованого народного життя. Про вибір першого правителя України-Скіфії написано в §§ 5 – 7 Четвертої книги. «О тій порі, – так пише історик про перших державотворців, – впало на скіфську землю золоте знаряддя – бердиш-оскордь (сокира), плуг-рало (соха), ярмо-вітрило та чара-коряк». Оволодіти цим знаряддям зміг лише наймолодший з трьох братів, що й визначило його вибір на правління у всій Скіфії-Україні. Брати перейшли на інші землі країни, один – в Галич на Дністрі, другий – в Переяслав на Трубежі, а можливо в старий Більськ, бо основа назви “bill” має значення «оскордь» (сокира). Молодший з трьох залишився у рідному краї. Назву метропольної землі Геродот засвідчив у § 52 Четвертої книги «Мельпомена» – «Ексампаіс» – «Родова земля», головна частина країни». Столичне місто не назване, але, очевидно, що назва краю і столичного міста були одинакові – «Родень» (Київ). Присутнє у назві столичного Києва і землі з назвою «Ексампаіс» значення «родити» засвідчує прадавню індоєвропейську традицію називати столичні центри значеннями «родити», «жити», як ось: Женева (Genf – Родень), Париж (Pario – Родень), Відень (іспанське “vida” – життя, отже – Родень), Юлин, біля Берліну (“jul” – різдво, народження), Стокхольм (староанглійське “stock” – рід), тощо. На японських островах таким місцем зародження було Кіото, а в Південній Америці – Кіто.
Важливо, що імена трьох братів-скіфів, претендентів на правління в країні, наведені як в перекладі Геродота (Ліпоксай, Арпоксай, Колаксай), так і в грецькому їх розумінні (Агафірс, Гелон, Скіф). Імена трьох братів і їхній титул «-ксай» (персько-мідійського походження) не повинні бентежити читача. Аналогічні імена названі в «Повісті временних літ» – Щек-Корибут (пастир), Хорів-Стадник (воєвода) і Кий – «Базилевс» (персько-мідійське “ksai” відповідає грецькому значенню «βασїλευς», або Великий Князь, правитель своєї родової землі і всієї країни).
Що до кордонів України-Скіфії. Погляньте, як переконливо наші пращури закріпили кордони України в її географії! Так, бердиш (сокира, меч, як атрибут воїнства; латинь “harpago”, “harpe” – гак для захвату, і короткий скіфський меч-шабля) і чаша (чара, як релігійний атрибут і символ відродження) знайшли своє вшанування на Сході України у назві ріки «Оскол» (оскське “osk” – сокира, меч) – ріка Оскольда – Арпоксая та на Заході України у назві ріки Сян (San, а латинь “sannio” – докори, як релігійний ритуал в імені «Щек-Корибут-Юр» – лаяти, французьке “jurer” – «журити» в імені «Юр»; sanatio – відродження, відновлення). Тут же біля ріки Сян знаходяться топонім «Чашин» і топонім «Каньчуга», утворений від німецької назви чаші – «Kanne». Два інші золоті предмети збережені у назвах ріки Саксагань (“saka sag” – кривиій ріг – плуг, соха) та у назві міста «Кривий Ріг» – соха, яку виготовляли з дерева з суком, а назва ярма-вітрила (паруса) збережена у назві ріки Збруч та топонімів «Авратин» (латинь і грецьке “avra” – вітер), «Іване Пусте» (основа – старонімецьке «ewa Puste» – вічне дихання вітру «Богодухів»). Саме тому й Дністер на «Певтінгеровій мапі», виготовленій на основі свідчень перших століть нової ери, названий “Agalingus” – «Парус-Ярмо» на честь бога вітрів, морів і океану Посейдона-Стрибога.
Очевидно також, що територіальними центрами землі «Геррос» (Полкова Гетьманщина) могли бути міста з назвами «Старий Оскол» (оскол – меч) та «Старобільськ» (старонімецьке «bill, billi» – бердиш, бойове било), а на Дністрі – це міста з назвами «Галич» (англійською “gull” – морська чайка, атрибут Діви Марії (санскрит “gali” – докоряти, або ругати), та назви «Тирасполь» – «Пересічень», »Березань» (шведською “beresa” – плавати морем), «Ольвія» (у перекладі «Святі дороги» – Holy via, Ariana Veja). Центром авхатів-лемків можна вважати місто з назвою «Лемберг» – «Гора Молитви» (грецьке λημα, λημ – воля, волинь, бажання, рішучість) – синонім до грецького λιπ, λιπα в імені старшого з братів – «Ліпоксай», або на латині – «Орій» (латинь “ora” – молитва), він же «Хрис», або «Аріант», «Антенор» в «Енеїді» Вергілія (про Енея Троянського).
Особливу сакральну святиню наші пращури залишили нащадкам в топонімічній архітектурі: Храм всієї України. Так, Храм України має Верхні (Вишні) врата – Угроїди – тут сонце «угору їде»), Нижні (Західні, або Красні врата Храму) – топоніми «Нижні ворота» і «Нижні Верецьки» на Закарпатті, за якими сонце сідає. Тут Тухольщина, бо тут «світло дня тухне», день смеркає. Північні ворота – Янев (санскрит “yana” – ворота) між Прип’ятю і Дніпром називалися «Жертвені врата»і; тут знаходяться відповідні «вогнені» назви – ріка Жерев, міста Димер, Чорнобиль (вогонь залишає чорний слід) та їхні синоніми. На півдні Храму ворота називалися «Дияконівськими» (топонім «Дякове») і «Дароносними». Біля цих воріт у Храмі дяк приймав пожертви на Храм, що й здійснювали запорізькі козаки після всіх своїх морських походів, очищаючись від гріхів біля ріки Каяли (нині – ріка Нагольна).
В середині Храму знаходиться «квадра», або «ковчег», місце, де віруючі збираються на молитву. Кожна стіна «квадри» присвячена євангелісту: західна – євангелісту Марку, атрибутом якого виступає лев у назві «Львів»; північна стіна квадри присвячена євангелісту Луці у назві міста «Луцьк» (атрибут – бик у назві ріки «Стир», німецьке “Stier” – бик. stier – настирний погляд); східна сторона квадри присвячена євангелісту Матвію і його атрибуту голубу у назві «Фастів» (грецьке «φασσα» – дикий голуб; південна сторона квадри присвячена євангелісту Іоанну (Йоханну, Joch – ярмо, а козацька назва «ярма» – парус у назві ріки Збруч), атрибутом якого вважається сокіл (назви «Соколвка» знаходяться навпроти гирла ріки Збруч. В середині квадри знаходився чотирьохликий Збруцький кумир (нині – в Краківському музеї). Якщо би поєднати прямими лініями з Заходу на Схід назви «Перемишль – Переяслав» та «Пересопниця – Пересічень» з Півночі на Південь, то утвориться «Андріївський хрест», який нагадує корабельну мачту з поперечиною для кріплення паруса – ярма. В Україні Святому Андрію присвячені майже десять топонімів і Андріївська Церква у Києві (ім’я святкується 14 грудня). Ім’я «Андрій» – «Мужній», а також «Невтомний», «Гнівний» присвячене Посейдону-Стрибогу, богу вітрів, морів і океану, а ще Посейдон – Бог Місяця – Мислич, Часослов і стрий Артеміди.
Оберегам України присвячені всі назви рік в Україні. Так, «Сіверський Донець» («Сіргіс» у Геродота) – Східний бог, або «Урим» – «Народжуючий день»; Південний Буг – бог Дня, або Гіпаніс – «Хлібний» у Геродота; ріка Західний Буг – бог Вечора і Ночі – бог Місяця, невтомний Посейдон-Стрибог. Назва ріки Прип’ять присвячена Артеміді, наглядаючій за дотриманням моралі людьми і в природі («Аргімпаса» у Геродота – «Суворо наглядаюча» – Вижва, Рача, Смотрич, Гуйва; латинь “hui” – настирно дивитися). Назва ріки «Дністер» присвячена Посейдону, назва «Десна» присвячена Провідній зорі, богині грому і блискавки. Назва «Дніпро» присвячена Даждь Богу. Імена богів, шанованих в Україні-Скіфії, названі в Четвертій книзі «Історії» Геродота (§ 59). Геродот наголосив, що Посейдона шанували тільки «царські скіфи», себто, метропольніі. Посейдон вважався покровителем землеробства (наганяв дощі, визначав календар року за місяцями).
Історії України і окремо географії України належить легенда про Артеміду та Іфігенію (Іфіанасу), знану і в грецькій міфології. Коли Агамемнон вів військо на Трою, Артеміда, звана також «Морською» – Марія, здійняла на морі бурю. Щоб задобрити небесних богів, Агамемнон вирішив принести в жертву богам свою доньку Іфігенію. Однак, в останню мить Артеміда врятувала Іфігенію, залишивши на її місці лань (сарну), стада яких пасеться біля міста Сарни, що побіля ріки Артеміди Прип’яті («п’ятити» – дивитись настирно, рачити). Закутавши Іфігенію у хмару, Артеміда віднесла дівчинку на «скалистий» півострів Тавриду, де Іфігенія тривалий час була жрицею Храму Артеміди, допоки її не забрав звідти брат Орест. Легенда про Іфігенію згадана Геродотом у Четвертій книзі «Історії» (§ 103). «Царські скіфи», а згодом запорізькі козаки приносили своїй Покрові пожертви на острові Тузла – палили ладан (латинь “tus” – у назві «Тузла» – Ладанка). Про таїну запорожців нагадав М. Ю. Лермонтов у главі «Тамань» роману «Герой нашого часу». Ім’я «Іфігенія» означає «Зачаттєвська», цей топонім збережено на Запоріжжі і побіля Донецька – «Гродівська» – від шведського “grodd” – зародок, зачаття та у назві «Погребище» (від німецького “Grebe” – зародок).
Як знаємо, грецькі письменники, історики і імператор Візантії називали Україну іменем «Хриса», яке належало богині молитви і моралі Артеміді. У народі тотемами богів були птахи. Так і обриси України творять Велику Птаху, Артеміду, а обриси Корсунського півострова (Криму) творять обрис Малої Птахи – Іфігенії («Іфіанаса» у Гомера і у назві козацької паланки «Домаха», що нині названа «Маріуполь» – Місто Марії). Назва паланки «Домаха» утворена від латині “Domina” – володарка, владичиця. По суті, захисники міста Маріуполя і Азовсталі ввійдуть в історію України, як троянці XXI сторіччя.
РОЗСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ РОДІВ В ДОБУ ГЕРОДОТА
В «Історії» Геродота рід старшого з трьох братів названий «авхати». Назва має грецьку основу «αυχεω» – говорити, надіятися, обіцяти, а «χατεω» – бажати, просити, жадати. Таке ж саме значення має сучасна назва «лемки» від грецької основи «λημ», «λημα» – бажання, воля, її синонім «λαω» вжитий у назві села «Анталовці», що поблизу Ужгорода (αντη + λαω, як «молитва надії»), Питомо українська назва «лемків» – «волиняни». Отже, як бачимо, рід старшого брата вже задовго до Геродота населяє землю Закарпаття та Лемківщину і Волинь – Посяння. Пліній Старший назвав ці землі «Енінгія» – «Славія», а населення – «венеди» (слави). Такою назвою називав свої володіння – волинські землі від Любліна до Збруча- також Роман Данилович у XIII сторіччі.
Рід молодшого брата «паралати» (від латині “parai latus” – рідний край) населяє серединну землю України – «Ексампаіс» – між Гіпанісом (Південним Бугом) і Бористеном (Дніпром). За свідченням Прокопія Кесарійського, назва метропольних «роденців» («спори») належала й «склавинам і антам». Так само й назва «анти» ширилась до Чорного моря. Все залежало від того, в якій країни жив і писав автор, або, представник якого роду був на правлінні в Україні-Скіфії, а відповідно, його титул визначав соціальний характер назви всього населення. Так трапляється і нині. У Плінія Старшого кияни названі «скіри» від грецького слова «κυρος» (κυρεω, σκυρος) – у значенні «верховенство прийняття рішень» – «поляни» (πολευω, πολιας – головна частина країни, рідна країна, – «Гардаріха» того ж значення).
Роди середнього брата, воїна, мали назви «катіари» – «воїни» і «траспії» – «козаки на переправах» (бродники). Лівобережні полкові землі в пору Геродота називалися «Геррос» (Полки Гетьманщини), а Правобережні козацькі землі (теж «Герри») називалися «Калліпода», або «Подолія» (арійською “dola” – стезя, шлях, траса, тому й назва вжита «траспії»). За описом Геродота землі Геррос простиралися від Дніпра на 14 переходів на схід, до Дону. Разом з тим, й назви ріки «Оскол», міста «Старий Оскол» та «Білгород», і «Старобільськ» вказують на приналежність цих земель до України. У Клавдія Птолемея воїнство Сіверщини назване «аорси» від грецького слова «αορ» – меч, сокира, оскордь, било. Таке ж саме значення має назва «сармати», або «савромати» (старонімецькі назви sar, saro, sarwa – бойова кам’яна сокира, бердиш, било). Так самр свідчить історик Йордан: лівобережне козацтво він називає «альтціагіри» на основі латині “altus” – “пере-, περε-” та “agieren” – “оголошувати ясу” (скликати). Для топоніміки Світловщини (Сходу України) характерні назви присвячені Світанку (Ранку), воздвиження Сонця над Україною. Тут «солов’ї веселим співом ранок зустрічають» (так в «Слові о полку Ігоревім»).
Пращури давніх українців вчинили дуже розумно, надавши рікам в Україні назви золотих предметів, відповідно з розселенням родів. Оскорді (сокира-меч) присвячена назва ріки «Оскол», міста «Старий Оскол», «Білгород», «Старбільськ» (“billi” – бойова кам’яна сокира); символіка «сокири» збережена у назвах «Сокиринці», які існують на Подолії і в Карпатах, «Балта» (сокира) в Одеській області, тощо. У Прокопія Кесарійського «катіари» названі «сагінами» (грецьке «σαγη» – бердиш, сокира, як і сармати названі від старонімецького “sar”, “saro”, «sarwa” – бойова кам’яна сокира, по суті, «обух» у топонімі «Обухів», «рубанка» – у топонімах «Рубанка», «Шайтанка» – від німецького “scheiten” – рубати, бити). Тут варто зауважити на тому, що присутність грецьких, латинських, готських основ в топоніміці зовсім не озачає, що тут чи там проживали, греки, римляни чи готи. Топоніміка творилася місіонерами, але й українські служителі культу та князі зналися на класичних мовах.
ЗМІНИ НАЗВ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ПРАЦЯХ ІНОЗЕМНИХ АВТОРІВ
Для ясності нагадаймо свідчення історика Йордана про прихід готів на землі України наприкінці III сторіччя нового літочислення. Готи висадилися з човнів на березі сучасної Східної Пруссії і з роками, збільшившись числено, «відтіснили звідти ульмеругів (Ulmerugorum), які жили там, … прийшли в землі Скіфії, які називаються на їхній мові Ойум (Oium)”. Отже, шлях готів з Східної Пруссії в Скіфію пролягав рікою Німан, через ріку Шару у ріку Прип’ять. Щоб переконатись у вірності такого шляху, пояснимо значення назви землі “Ойум”. Ця назва утворена від епічного грецького слова “οїω” (oyo) яке має значення “мати думку”, “міркувати”, “гадати”, “вважати”, “думати”, “мати судження”, «мислення», що в латинській мові можна передати словами “credo” “opinor”. Отже, автохтонне значення назви можна передати назвою міста “Перемишль”, а жителів можна назвати “перемишляни”, або радимичі. Звідси напрошується висновок, що землі Волині на час приходу готів належали до міста Перемишля, яке на той час було урядним містом. Аналогічно можемо прочитати тлумачення прадавньої назви “паралати” у Геродота, яка перекладається зворотно на назву “родимичі”, «проживаючі у рідній країні» – українці. На воєводній Переяславщині територія адміністративно ділилась на полки, а козаки могли називатися за назвою Переяслава – «переяславці», або «сармати» – за назвою зброї, «військового спорядження». Інший підхід – вживання назв населення залежно від місць проживання: Буковина – буковинці, Галич – галичани, Волинь – волиняни. Історик Йордан зауважив, що у скіфів існує чимало назв за місцем проживання, але назвав три основних назви: «склавини» – буковинці, «анти» – молитвені віряни та «альтціагіри» – у буквальному перекладі «переяславці» (“agieren” – агітувати, оголошувати ясу на збір, трубити збір у похід). У кожного історика (переписувача книг) вживаються свої назви, хоча йдеться про одне й те ж саме населення. Так, «авхати» Геродота (просичі) у наступних сторіччях різними авторами називалися «венеди», «венети», «гунни» (старосередньонімецькою “unnan” – “gunnen” – просити без заздрості), «анти», «черіяни», «слави», «лемки», «волиняни». Його ж, Геродота, «паралати» у свою чергу, були названі «ставанами», «сіттичами», «полянами». Так само воїнські (козацькі) полки названі Геродотом «катіари» називалися «сармати», «савромати», «аорси», «альтціагіри», «січовики», при загальній назві – «козаки». Тому дослідникам старожитностей при використанні іноземних праць, як джерел з історії України, важливо розуміти вжиті в них назви з огляду на те, що у греків діяла догма, згідно з якою всі назви сусідніх народів записувалися на грецькій лексичній основі, при наданні таким назвам закінчень, притаманним мовам сусідніх народів.
Інший приклад – незнання соціальної термінології часу створення літописів. Так, автор “Слова о полку Ігоревім” у словах “Були віці Трояні, минула Літа Ярославля, були полці Ольгові” мав на увазі лад, або адміністративний устрій на землях України, як вони згадані ще у Геродота про роди трьох перших братів-скіфів: старший брат – оборонець віри, середній брат – воїн, а наймолодший – правитель всієї країни. Тому «Літа Ярослава» – богиня молитви Літа (Хриса, Оранта), а не «літа-роки Ярослава». «Віці Трояні» – «судські общини (громади), які могли називатися «повіти» (в народі – «мир», «на миру»), себто, «сусідська громада» – «здружене село», а не римський імператор «Троян». Як і «полці Ольгові» – адміністративно організовані полки на Гетьманщині.
Якщо зміна етнонімів, топонімів, гідронімів, імен воєвод, вождів в Україні в працях іноземних авторів – явище звичне, то з прийняттям християнства як державної релігії в Україні (як і в інших країнах Європи) відбувалася також зміна топонімів, які несли у собі явні ознаки старих дохристиянських вірувань і світогляду. Прикметно, що майже в усіх назвах при перейменуваннях були збережені їхні значення. Деякі з них існують й нині. Важливі історичні образи світогляду далеких пращурів несуть у собі назви ріки Гіппакіріс (нині – Міус) та її приток «Кринка» і «Нагольна», нагадуючи воїнам про гріхи і спокуту гріхів. Назва ріки Мертвовід нагадує про життя земне і життя вічне. Назва рки Синюхи присвячена герольдиці України, назва ріки Горинь (як і назва ріки Сучава, що на Буковині) присвячена господині дому – печі та пічній утварі, тощо. Всі старовині назви рік і старовині топоніми в Україні несуть у собі великий потенціал знань і виховання, а головне – маркують питомі землі України і кордони Української Держави.
Оксентій ОНОПЕНКО
Відень, Австрія