“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022
Продовження. Почтаок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-druk-i-knyha-v-leshchatakh-dyktatury/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЩО ЗДОБУЛА І ЧИМ ПОПЛАТИЛАСЯ ВИДАВНИЧА СПРАВА
В ЧАСИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ
ПРОЦЕС ІЗ ПЕРЕПОНАМИ ТА САБОТАЖЕМ
Радянсько-партійні органи, будуючи в Україні нову видавничу систему, планували використати її можливості для порятунку і підтримки своєї влади. Енциклопедично поняття українізації визначається як «тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в 1920 – на початку 30-их рр. ЦККП(б)У й урядом УССР з метою зміцнення радянської влади на Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також адміністрації – як державної мови республіки». Цей процес розпочався наприкінці літа 1923 року, з появою урядових декретів «Про заходи в справі українізації шкільно – виховних і культурно-освітніх установ» та «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Зміст документів давав підстави сподіватися на можливий поворот у справі русифікації української нації, що тривала століттями.
Однак здійсненню записаного в декретах постійно чинився прямий і прихований спротив, їхні положення часто «наражалися на опір у самій КП(б)У, яка на тоді складалася переважно з росіян та інших чужонаціональних елементів, байдужих, а то й ворожих українській культурі (Аркадій Жуковський). Особливо старалися секретарі ЦК більшовицької партії Емануїл Квірінг та Дмитро Лебедь, з ініціативи та за підтримки яких йшли дискусії, організовувались виступи проти будь-яких поступок українській культурі, в тому числі друкованому слову. Починаючи з 1923 року, Лебедь виступав з теорією «боротьби двох культур», безапеляційно заявляючи, що російська культура неодмінно переможе українську. З ним дуже змістовно й переконливо полемізували письменник і публіцист Микола Хвильовий та нарком освіти Микола Скрипник, гостро виступаючи у газетах і журналах, брошурах та літературних творах.
Українізація видавничої справи не могла стати ефективною і якісною без належного оновлення редакційних колективів, добору професійних національних кадрів, вироблення таких тематичних планів випуску книжкової продукції, яка б повною мірою враховувала потреби корінного народу. В першу чергу це стосувалося культурно-освітньої сфери, газетно-журнального виробництва, художньої літератури. З’явився значний попит на україномовну довідкову, словникову, енциклопедичну літературу, навчальні видання для численного адміністративного апарату, який, хоча й не мав прихильності до української мови, все ж зобов’язаний був вивчити її і навіть пройти відповідну атестацію.
Процес українізації за умов радянської влади наштовхнувся не лише на суттєвий опір шовіністів, а й на політичні труднощі. Легалізація української культури вимагала серйозних кроків у її розвитку та вдосконаленні. А українська мова, фактично набуваючи статусу державної, зустрілася з проблемою невиробленості єдиного й остаточного правопису. Це помітно впливало на рівень шкільної освіти, випуск книжкової продукції, можливості тогочасної преси, розвиток наукової діяльності. Саме гостра нестача українських підручників і навчальних посібників, відсутність чіткої і добре виробленої термінології спонукали до створення у 1925 році при Наркомосі спеціальної державної комісії для розробки правил правопису української мови, яка за основу своєї діяльності брала положення попередніх документів, і зокрема, документ, схвалений Всеукраїнською Академією наук у травні 1919 року і надрукований у 1921 році під назвою «Найголовніші правила українського правопису». Лише через три роки (у травні 1928 року) більшовицький уряд спромігся затвердити новий український правопис (так званий скрипниківський), яким почала користуватися видавнича справа, преса, шкільна освіта.
У період українізації політичного піднесення набирає літературний процес з одного боку, надзвичайно строкатий, з іншого – позначений кількісним зростанням книжкової продукції. Прихід в українську літературу нових письменників, пожвавлення видавничої діяльності, поява періодичних видань різного тематичного спрямування були характерними ознаками того часу. Створюючи літературно-художні групи, організації, об’єднання, письменники сподівалися на нові можливості в осмисленні життєвої дійсності, на впровадження європейських принципів застосування різноманітних форм її відображення.
Негативний вплив на розвиток української культури мали лівацькі масові організації, що об’єднувалися в так званому «Пролеткульті», керівники якого, випускаючи в Харкові місячник «Зори грядущего», постійно чинили жорсткий опір українізації, орієнтувалися на так звані масові. Заклики до масовості в літературно-мистецькому процесі були притаманні і деяким іншим літературним організаціям. Саме масовізм, неуцтво та нігілістичний примітивізм пролеткультівців заперечували українські неокласики, очолювані Миколою Зеровим, а також ваплітяни (ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарських літераторів), від імені яких з полемічно гострими публікаціями виступив Микола Хвильовий.
Кожна з письменницьких організацій та літературно-мистецьких угруповань («Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «Авангард», «Ланка», «Нова генерація», неокласики, «Молодняк», «Політфронт», ВУСПП) створювала власні друковані органи, які видавалися, хоча й не дуже великими накладами, все ж мали вплив на тогочасний літературний процес. Так, художній і критичний місячник «Плужанин», продовжуючи історію журналу «Плуг», що виходив у Харкові за редакцією Сергія Пилипенка, виконував функцію головної мистецької трибуни однойменної творчої організації. Об’єднуючи навколо себе переважно молодих літераторів – вихідців із сільського середовища, журнал мав відповідне тематичне спрямування, а основне завдання бачив у проведенні виховної та навчальної роботи з авторами.
Подібні друковані органи (альманахи, журнали, бюлетні) випускали й інші літературно – мистецькі об’єднання. Народження нових журналів припало на другу половину 20-х років, коли з’явилися «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація», «Вапліте», «Політфронт», «Авангард», повністю повторюючи найменування літературних угруповань, а ще «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал», «Червоний шлях». Літературна періодика випускалася не лише в Харкові та Києві, а й в інших містах: у Дніпропетровську виходив журнал «Зоря», в Кам’янці-Подільському – «Буяння», в Одесі – «Металеві дні», в Артемівську – «Літературний Донбас».
Журнальні публікації художніх творів служили добрим орієнтиром для видавництв і видавничих організацій: адже легше було мати справу з відредагованим та апробованим текстом, враховувати зауваження критики, читацького попиту. У подібний спосіб київське видавництво «Слово» випустило в 1922 році поетичні книги неокласиків Максима Рильського «Синя далечінь» і Павла Филиповича «Земля і вітер», а в 1926 році «Проростень» Михайла Драй-Хмари. Навколо цього видавництва, як раніше навколо журналу «Книгар», гуртувалася група поетів і літературознавців, об’єднаних спільними естетично-мистецькими принципами. Зокрема, книга літературно-критичних статей Миколи Зерова «До джерел» (1926 р.) розкрила зміст основних принципів та вимог неокласиків. Серед них найважливішими були ґрунтовне й послідовне вивчення українськими письменниками усіх досягнень національної літератури, свідоме й повне засвоєння надбань світового художнього слова, а також неодмінне підвищення рівня творчої майстерності кожного автора.
Українізація у видавничій сфері в 20-30-х роках зустрічалася також з низкою об’єктивних труднощів, що стосувалися не лише змін та удосконалення правописних норм, а й елементарної грамотності тих, хто приходив у літературу «від плуга» і «від верстата». Адже так званий масовізм, заохочуваний партійно-радянськими органами, набравши широкого розмаху, змушував редакційні колективи видавництв зосереджувати увагу на літературній допомозі учасникам цього процесу. Якщо за визначенням коректор вважався технічним працівником друкарні й видавництва, який виправляв у друкарських відбитках лише помилки, допущені при складанні, то за умов українських реалій 20-30-х років ці функції мали дещо інший вигляд. За свідченням учасників тодішнього видавничого процесу, «видавничий (та й газетний) коректор в ті часи вважав своїм обов’язком допомагати творенню української літературної мови і робив це з усім притаманним йому запалом – правив письменників та перекладачів у гранках так, як йому здавалось найсправедливішим» (Степан Ковганюк).
Значно вищий рівень займав у видавництві літературний редактор, функції якого тоді виконував переважно письменник з певним досвідом та творчим авторитетом. Літературними редакторами у книжкових видавництвах та періодичних виданнях працювали Валер’ян Підмогильний, Остап Вишня, Василь Вражливий, Михайль Семенко. Серед письменників, котрі в цей час очолювали газети й журнали чи трудилися у видавництвах, були Іван Кулик, Сергій Пилипенко, Микола Зеров, Василь Чумак, Валер’ян Поліщук, кожен з яких робив помітний внесок в українізацію видавничої сфери. Особливу роль при цьому виконував Микола Хвильовий, виступивши в авангарді українського літературного відродження. Починаючи з 1924 року і, насамперед, з повісті «Санаторійна зона», у творчості Хвильового помітно поглиблюється психологічно-трагедійне зображення життєвої дійсності. Його книги (в тому числі тритомне видання творів) виходять у різних видавництвах, де особливо вражають картини й характери тупого міщанства, переродження колишніх революціонерів-більшовиків на бюрократів та паразитів, поява «харі непереможного хама». А роман «Вальдшнепи» (другу частину якого знищено цензурою в друкарні) став, по суті, твором, що в художній формі «висловлював програму суверенного відродження України».
В умовах українізації Хвильовий своїми полемічними памфлетами циклів «Камо грядеши» та «Думки проти течії», випущеними видавництвами «Книгоспілка» та «ДВУ» у 1925 і 1926 роках, а також «Апологети писаризму», що публікувалися на початку 1926 року в щотижневому додатку до газети «Вісті ВУЦВК», поставив себе в центрі гострої літературної дискусії того періоду. Загрозу українізації, розвитку і вдосконаленню української літератури він бачив у московській експансії. Тому вважав, що вихід з провінційної відсталості подолання перепон і саботажу можна було знайти тільки на шляху беззастережного здійснення лаконічно й чітко сформульованих ним гасел: «Геть від Москви!»., – «Дайош Європу!» (Іван Кошелівець).
ДРУКУВАТИ УКРАЇНСЬКЕ – ПРЕСТИЖНО І ВИГІДНО
Видавнича мережа радянського типу, в основному сформувавшись ще в 1920 році, дуже старанно «сортувала» видавництва за приналежністю до засновників, де провідне місце відводилося державним, партійним, військовим структурам. На певний час нова економічна політика дала змогу втрутитися в цю ієрархію деяким іншим видавничо-поліграфічним підприємствам. З початком 1923 року було дозволено діяльність майже півсотні видавництв, що випускали книжкову продукцію, періодичну пресу, інші види друкованого слова, мистецтва й музики. Найбільшими видавничими центрами на цей час залишалися Київ і Харків, в яких нараховувалось відповідно 19 і 17 видавництв.
Значно менша кількість видавничих організацій зосереджувалася в інших містах і, зокрема, в губернських центрах. Однак традиційно високою була їх наявність в Одесі та Катеринославі: по шість. Видавничі осередки діяли в Полтаві, Вінниці, Чернігові, Луганську, перебуваючи під жорстким контролем владних органів. І все-таки, порівнюючи п’ятирічний період (з 1918 по 1923 рр.), доводиться констатувати, що загальна кількість зареєстрованих в Україні видавництв зменшилася вдвічі: із 104 до 50, помітно впали й загальні обсяги різних видів друкованої продукції.
У роки українізації розгорнуло активну діяльність одне з найбільших видавничих підприємств, що виступало під назвою Державне видавництво України (ДВУ). Засноване радянськими органами ще 1919 року, воно мало забезпечувати основні потреби в книжковій продукції. Важливу роль у випуску великої кількості видань українською мовою в 20-30-х роках відіграла високопрофесійна редакторська робота письменників Миколи Хвильового, Аркадія Любченка, Сергія Пилипенка, Михайла Ялового (Юліана Шполи), Юрія Войцехівського. Їхня діяльність спрямовувалася переважно на випуск творів українських класиків і сучасних літераторів, видання підручників для шкільної та вузівської освіти, багатотомних серій, як української, так і західноєвропейської літератур. Заслугою Держвидаву в цей період було широке залучення до співробітництва висококваліфікованих авторів, редакторів, рецензентів та перекладачів з усієї України.
Окремим, значним за обсягом, видом діяльності ДВУ був випуск періодичних видань. Фірмений знак цього видавництва стояв на титульних сторінках журналів «Літературний ярмарок», «Гарт», «Критика», «Нова генерація», «Життя й Революція», «Червоний шлях», «Плуг». Кожен з цих періодичних органів має власну історію і конкретне місце у справі українського відродження, зокрема в утвердженні й поширенні української літературної мови, участі в тогочасних літературно-мистецьких дискусіях.
Під час українізації влада продовжувала орієнтуватися на об’єднання та централізацію видавничих структур, оскільки це давало змогу тотально контролювати всі процеси – від формування тематичних планів до появи сигнальних примірників. Тому в 1924 році проведено об’єднання порівняно невеликих за обсягами випуску книжкової продукції видавництв. Так, «Гарт», «Знання», «Космос», «Шлях освіти» дали життя новому партійно-радянському видавництву «Червоний шлях». Ще раніше (з 1923 р.) під цією назвою в Харкові почав виходити громадсько-політичний, літературно-мистецький та науковий журнал. Знущаючись над збільшовизованим найменуванням цього періодичного видання, Володимир Винниченко в еміграційній газеті «Нова Україна» тоді ж висловлював саркастичний здогад: мабуть тому «так названо, що той шлях, який пройшла українська нація, щоб здобутися на це придбання, густо вкритий кров’ю». У червоний колір тодішньої пори одягалося безліч підприємств, артілей, організацій, товариств, а особливо – видань. Були тут «Червона газета» і «Червона армія», «Червона преса» і «Червоне право», «Червоне село» і «Червоний боєць», «Червоний перець» і «Червоний юнак», «Червоні квіти» і «Червоноармієць».
Авторитетним і плідним видавництвом у ті роки була «Книгоспілка». Засноване в Києві в 1918 році як Український кооперативний видавничий союз, воно підпало під закриття одразу після приходу більшовиків. Відновившись через три роки в Харкові, «Книгоспілка» організувала філії в Одесі та Києві. В період українізації відзначилася випуском кількох популярних книжкових серій: «Літературна бібліотека» публікувала вибрані твори українських класиків, «Світова література» перекладні твори зарубіжних авторів, «Музична бібліотека» виходила повністю за редакцією визначного композитора Левка Ревуцького.
У «Книгоспілці» видавалися багатотомні твори Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Щоправда, замість обіцяних у передмові «Від видавництва» десяти томів творів Коцюбинського у 1928-1930-х роках вийшло лише п’ять. Значним недоліком текстологічної роботи в цей час стало волюнтаристське поводження редактора з авторським текстом: відновлювання вилучених самим автором речень й окремих абзаців; а контамінації, тобто змішування, стали текстологічним лжевинаходом партійно-радянського редактора, який безапеляційно дозволяв собі «реконструйовувати» тексти, переставляти й поновлювати сцени, викреслені за життя письменником.
Як видавництво, «Книгоспілка» проіснувала до 1930 року, випустивши загалом 3096 назв художньої, навчальної, масово-політичної, кооперативної літератури тиражем понад сорок мільйонів примірників.
Серіальні випуски книжкової продукції здійснювало також харківське кооперативне видавництво «Рух», яке друкувало багатотомні зібрання творів українських класиків – Івана Франка (30 томів), Бориса Грінченка (10 томів), Ольги Кобилянської (9 томів), Гната Хоткевича (8 томів). Книжкові серії здебільшого адресувалися конкретному читачеві («Бібліотека української літератури для селянських і робітничих книгозбірень», «Ілюстрована бібліотека для дітей», «Театральна бібліотека», яка вмістила понад сто п’єс).
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/