Подолання висоти

Володимир ПАЛАЖЧЕНКО

Книжка Миколи Слюсаревського “Не втративши лиця” – поки що єдина у творчій біографії автора, проте навряд чи доцільно вважати її першою. Адже оту, що тепер можна назвати найпершою, кілька десятиліть тому було відхилено видавництвом “Молодь”, бо вона, мовляв, не відповідала “ні ідеологічним, ні естетичним критеріям радянської літератури”. Слава Богу, сучасні твори поета також не відповідають вищезгаданим вимогам, оскільки вже чверть століття живемо не в колонії, підвладній хижій Москві, з якою понад рік воюємо, а в країні, де “не розучились творити добро і навіть писати красиві сонети…, де знають усі Симоненка – Петруху, а не Василя!..”.
Парадоксально, але хто заперечить правду цих рядків, якщо вона очі коле. Майже півстоліття тому ми, юні студенти журналістики, однокурсники автора, не просто знали Василя Симоненка. Ми жили його іменем. Його слово допомогло нашому поколінню зберегтися українцями у глухі літа брежнєвського  омосковщення. Його слово – молитва за Україну – виявилось пророчим, особливо нині: “Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права”. Відкіля ж тоді беруться зловісні “Петрухи” – перевертні, байстрюки Єкатерини й Брежнєва, які протягом двох десятиліть української державності узурпують суспільство, нав’язавши йому диктатуру криміналу?
Рік у рік ми долаємо висоту за висотою, щоб утриматись на рівні власної гідності, проте очікуваного кінця ще не  видно: війна за Україну, за її права триває. Жорстока і кривава.  У цій війні Микола Слюсаревський довів своєю творчістю, що в душі українського поета більше України, ніж у душі російського генія – Росії. Хай ідеться навіть про Пушкіна, цитатами з якого автор розпочинає мало не кожний вірш циклів “Північна сусідка” та “Полтавський синдром”. Останнім часом ми так зосередились на пушкінському рядку “Смирись, Кавказ! Идет Ермолов!”, що слід би вже витлумачити його по-сучасному: Смирись, Украйна! Лезет Путин! Уважне прочитання класика, зокрема й Миколою Слюсаревським, переконує в головному: при всій своїй геніальності Пушкін був і залишається монархістом, імперіалістом, колоніалістом, який називав Росією всі окуповані території сусідніх народів. Ось епіграф: “Там русский дух… там Русью пахнет”. Український поет реагує на нього відповідно: “О, костромський аеропорте! Твої розбиті унітази не додають мені комфорту, але нагадують щоразу”: … “Витає тут російський дух, він дотепер не перевівся”. Автору замало самого лише сарказму для повноти вражень від північної сусідки: “Все у ній загадкове і від крові липке. Хмурять брежнєвські брови казнокрад і лакей”. Глибше осмислення імперського монстра розкриває трагічну перспективу для всього, що з ним пов’язане:
 
Розрослась на півсвіту
і все далі повзе
проти скель, проти вітру.
І гризе, і гризе
 
більш, ніж може ковтнути, –
апетит нароста! –
аж сама себе люто
пожирає з хвоста.
 
Вірш “У стані переможців” із циклу “Полтавський синдром”, де “Пирует Петр” разом з Алєксандром Пушкіним, схиляє читача до думки: хоч як наповнюй кубки, але минулі перемоги не оберігають від поразок у майбутньому. Натомість синдром поразки під Полтавою вже третє століття поспіль спонукає українців не забувати уроків історії: “Ви, що пішли проти Мазепи тупо, не стали вище від своїх образ і для царя услали землю трупом, ласкаву землю, що цвіла для вас”. Це – докори предкам від сучасників. І тут таки – елегія до Мазепи: “Пане Іване, як нам погано ваших поразок нащадками буть!”. Шкода, але поетові не дано знати, чим теперішнє покоління могло б урятувати Мазепу від поразки, бо ця тайна – аж у Бога. А нам бодай чогось навчитися у попередніх поколінь.
 
Полтавський рів, полтавський вал!
Російські й шведські тут могили.
А наші де? Зія провал!
А ми ж тут билися щосили.
 
Ми тут сікли себе самі!
Хоча пора б уже збагнути,
що всіх тоді нас переміг
один єдиний ворог лютий.
 
Нагадування про кривавого ворога тепер, як ніколи раніше, на часі. Він прийшов на нашу землю не в пушкінських шоломах і латах, і не з мечами, а з танками й гарматами, ракетами й мінометами. Яка ж вона, Пушкіне, “Тиха украинская ночь”  – особливо коли “Ніч западе, давитиме на груди, немов броньовані чужинські кораблі”.
Творчість Миколи Слюсаревського тематично розмаїта. Для неї характерний органічний сплав громадянського з особистим, філософського з ліричним, комічного з трагічним. Звернімо увагу на такі рядки: “… Недавно ще цвіла до забуття, А нині переживши літні драми, застигла між буття і небуття калічка-яблуня з достиглими плодами”. Спершу здається, що це – вірш про яблуню. Потім відчувається трепетна й беззахисна людська душа. І нарешті за образом яблуні проглядається страдницька доля всього сущого на землі.
У пейзажній ліриці автор щоразу вдається до олюднення природи. Відтак вона набуває образу Бога – такого, яким ми його уявляємо: “А дощ іде собі поволі, іде безтямно, без мети, іде ловити вітра в полі, як часом я, як часом ти”.
У збірці, куди увійшли поезії, написані переважно протягом останнього десятиліття, Микола Слюсаревський постав перед читачем як досвідчений майстер образного слова. Найбуденніша, звичайнісінька подія, пропущена крізь душу й серце поета, мимоволі перетворюється у мрію, тобто в іншу реальність. Часом навіть одне слово набирає метафоричної сили. Воно несе в собі тайну, що принаджує, хвилює і тривожить: “Зрідка падають груші. То кроки. Обережно скрадається серпень”.
Насамкінець наводимо рядки Миколи Слюсаревського, звернені до себе самого і до всіх нас:
 
Не мають жодних переваг
ті, що здолали перевал.
Одначе ті, кому долати,
про те не хочуть навіть знати
і вперто йдуть до перевалу.
Отож, не все іще пропало.