І все частіше запитую, як і всяк: «Для чого я жив? Що я зробив? Чи потрібне все те, що я думав-передумав бодай комусь?»
Г. А. Нудьга
Ти безсмертний, коли безсмертний твій народ.
Г. А. Нудьга
Треба, щоб завтра і завжди твоєю мовою говорила твоя кров, совість, думка, твоя істота. Убиваючи мову – убивають не тільки народ – природній інстинкт існування його, бо мова – це сила інстинкту існування нації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Г. А. Нудьга
Григорій Антонович Нудьга (народився 21 січня 1913 у с. Артюхівка Роменського р-ну, пішов у засвіти 14 березня 1994 у Львові). Знаний в Україні як письменник, фольклорист, етнограф, літературознавець, історик української літератури, член Національної Спілки письменників України, Почесний член НТШ. Рідний край митця славний на імена: Петро Калнишевський, Олександр Потебня, Євген Адамцевич…В давньому Ромні бував Шевченко, Щепкін, Глінка… Тут склалися свої традиції, своєрідна культурна атмосфера.
Григорій Нудьга походив із козацького роду. Початкову освіту здобув у рідному селі. Свою автобіографію учений розпочав так: «Село Артюхівка Роменського району Сумської області, де 8 (21) січня 1913 року я народився, належало до Полтавської губернії Роменського повіту Глинської волості. Глинськ, де народилася мати Івана Грозного, в ті часи ще йменували «позаштатним містом», в ньому було до революції «городское училище», до якого я й пішов, провчившись у своєму селі три роки» (Нудьга Григорій: Матеріали до біографії// https://history.sumy.ua/research/books/357). У шкільні роки підтримував дружні стосунки з родиною кобзарів Сологубів, слухав розповіді про Остапа Вересая. Значний вплив на підлітка справив визначний український педагог Григорій Вашкевич – сусід родини Г. А. Нудьги. У такому середовищі формувався світогляд майбутнього філолога. 1931 року закінчив Гадяцький педагогічний технікум і почав працювати учителем в рідному селі Артюхівці. Про перебування в Гадячі згадував з душею і теплотою: «Минув рік, а Гадяч мене манив, там були завжди конкурсні вступні іспити. І все ж я у 1929 р. склав вступні іспити і опинився в місті, про яке читав і знав, що воно має славну історію. Тут була зовсім інша обстановка, тут ми працювали тільки іноді в саду, а то вчилися, викладачі були досить кваліфіковані, а найважливіше — була гарна бібліотека. Давня. <…>. Море книг. <…> У технікумі працював літгурток, тут були уже хлопці, які друкували свої вірші в журналах, а в гуртожитку йшли постійні суперечки про літературу. Тут я зустрівся з Сукачовим, потім з відомим критиком Л. Новиченком, П. Стендиком (тепер редактор райгазети), тут вперше побачив Остапа Вишню, а викладач Шафіро (згодом з ним я написав книжечку для учнів) дав мені прочитати свою повість, яка друкувалася, здається, в «Новом мире». Але найважливіше — у музеї я побачив рукописи Лесі Українки, Олени Пчілки, Драгоманова та інших письменників. Директор музею залучив мене до праці в музеї, і я вперше в житті відчув приємність від праці над рукописами. Тоді ж я й надрукував перші статті про рукописи цього музею, а також вірші, оповідання та нариси».(МАТЕРІАЛИ ДО БІОГРАФІЇ ГРИГОРІЯ НУДЬГИ. МАЛА АВТОБІОГРАФІЯ Нудьги Григорія Антоновича //https://history.sumy.ua/research/books/357) Та жити й працювати в рідному селі не випало довго: «У 1932 році в с. Артюхівці я потрапив у потік смерті, викликаної штучно створеним голодом. … Голод 1933 року справив на мене страшне враження, і я тоді дав обіцянку не писати нічого про «щасливе колгоспне життя», – писав Г. Нудьга у автобіографії.
Згодом вступив на філологічний факультет Харківського університету, потім перейшов до Київського, який закінчив у 1938 році. З 1936 працював молодшим науковим співробітником Ін-ту фольклору АН УРСР, брав участь у наукових експедиціях, однак 1937 за доносом був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі й звільнений із посади. Григорій Нудьга згадував у життєписі: «Київ був містом, у якому зародилися і прищепилися найкращі риси духовності. Але в ньому сталися й драматичні потрясіння. У 1936 році мене, ще студента, але уже маючого друковані праці, запросили на посаду лаборанта, а швидко провели молодшим науковим співробітником новоствореного Інститут фольклору. <…> Приємно тепер згадувати про спілкування з Д. Ревуцьким (учитель Рильського), М. Грінченком, В. Верховинцем (коротко) і особливо Верьовкою. Але і тут у ті роки була напруга підозрілості й шукання ворогів та націоналістів» (Нудьга Григорій: матеріали до біографії// https://history.sumy.ua ) Від 1938 р. викладав у Полтавському педінституті.
Країну охопило полум’я Другої Світової війни. 1941 р. пішов на фронт. Потрапив у полон, з якого втік. 1944 року знову призваний до лав Червоної армії. З армії відкликаний на наукову роботу у Львівське відділення Інституту літератури АН України.
10 травня 1945 року, напередодні захисту кандидатської дисертації, його заарештували. Г. Нудьга з болем писав: «<…> я поновив дисертацію, підготовану ще до війни в Полтаві, обговорили на відділі, Ф. Колесса написав першу рецензію, і я мав її (дисертацію) захищати в Києві. Поїхав у Інститут літератури, дав О. Білецькому, він дещо порадив, я поправив, передали на відділ для обговорення й рекомендації. Роботу «Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі» обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб.. <…> Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській. <…> У НКВД на Володимирській тримали недовго, потрібні були місця для новоприбулих.. <…> Тоді мені приписали універсальну, легку для прокурора й слідчого – 54, п. 10, «антисоветская агитация». Так з нею я й ходив усюди. Але вже тоді я зрозумів, що це була тактика залякати, щоб зробити з мене зрадника. У процесі допиту слідчий прямо сказав: «Вы живете во Львове, там у нас острая борьба з а советскую власть. Вы нам должны помочь выявлять врагов…» » (Нудьга Григорій: матеріали до біографії// https://history.sumy.ua ).
Г. А. Нудьгу було засуджено на 10 років позбавлення волі та на п’ять років обмеження громадянських прав з конфіскацією майна: його звинувачено в «антирадянській агітації». Частину терміну ув’язнення відбував на Колимі. Був звільнений наприкінці 1951 без права працювати за фахом і проживати у великих містах. Після смерті Сталіна домігся зняття судимості й обмеження в правах, 1955 року оселився у Львові, працював у редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»).
З 1956 р. – кандидат філологічних наук. 1956 – молодший науковий співробітник Ін-ту суспільних наук АН УРСР у Львові. Григорій Нудьга згадує: «Минуло 3 роки журналістської роботи, і ось у Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові звільнилося місце молодшого наукового працівника, і мене туди було зараховано, хоч мали б зарахувати на посаду старшого наукового співробітника, але обком, персонально Маланчук, не дозволив. Здається, був проти й Чернишов – відділ ідеології. Старих кадрів у Інституті уже не було, був тільки директор І. Крип’якевич.» (Нудьга Григорій: матеріали до біографії// https://history.sumy.ua)
Незважаючи на великий творчий доробок і поважний авторитет у науковому світі, Г. Нудьзі так і не вдалося піднятися з посади молодшого наукового співробітника. Про це учений написав так: «Помер Сталін. Мене звільнили, реабілітували, але за Брежнєва знову почали переслідувати уже як «реабілітованого». Або не друкували зовсім, або ж дозволяли «дрібнички». Видавництво «Музична Україна» знає, як тяжко пробивалася до друку моя робота «Українська пісня в світі». 20 років її не хотіли видавати. Не друкували й інших праць.» (Лист Григорія Нудьги до видавництва «Музична Україна» 20 липня 1991 року )
Український поет, громадський та державний діяч Ростислав Братунь містко висловився про долю Г. А. Нудьги в інституті: «Він працював за цілий інститут, а одержував менше за двірника». Наробок Г. А. Нудьги безщадно присвоювали інші. У щоденникових нотатках він з болем писав, як привласнювали досягнення, навіть не згадавши його: «Але чому ніхто не стане на мій захист? Так і судилося мені бути постійно пригнобленим. Коли був на Колимі, повернувся – душив КГБ і партія, у 1972 р. – партія і Брежнєв. А хто душить мене тепер? Загадка (Анатолій Бурдейний. Записи Григорія Нудьги// Парадигма: зб. наук. праць. – Львів: І-т українозн. Ім. І. Крип’якевича НАН України, 2013. – Вип.7. – 480 с. – С.341). В одному з листів Г. Нудьга писав про плагіат інтелектуальної власності: «Раніше надруковані мої праці безсоромно крали, трошки підправляли й видавали від новим прізвищем. А я як «політично ненадійний» не міг нічого зробити. Бо передо мною стояли монополісти з центральних установ, а за ними партапарат. Ось приклад.
Ще з 1936 року я розробляв проблему впливу літератури на фольклор, зокрема питання переходу літературних творів у пісенний репертуар народу. Написав велику роботу «Пісні літературного походження» (надрукована в 1939 р.), видав 4 томи пісень українських поетів, встановив десятки авторів популярних у народі пісень. Опублікував на цю тему десятки статей… М. Рильський писав, що «пріоритет в розробці даної проблеми належить у нашій літературі Г. Нудьзі». Та справа не в пріоритеті, як… Знову грабунок «серед білого дня»…
У 1978 році працівник Інституту фольклору АН УРСР тов [ ариш ] В. Бойко видав збірку «Пісні літературного походження». Змістом і навіть текстуально (на це звернув увагу навіть Погребенник) вона вся виходить з моїх публікацій, однак моє прізвище ніде не згадане жодного разу.
Я написав протест директору інституту, але ніхто мені нічого не відповів. Проминуло беззаконня брежнівщини, але залишилися методи подальшої дискримінації «бувших». І в «Музичній Україні». Ось доказ. Вийшла книжка Ф. Погребенника «Наша дума, наша пісня» («Музична Україна», 1991), і в ній автор, безперечно користуючись моїми роботами (для годиться згадав і моє прізвище), виставляє так усе, ніби він є першовідкривачем, а до нього все було «чистим полем». <…>Не писав би я про все це, коли б до замовчування своїх попередників у розробці проблемних питань не вдавалися й інші автори. А треба якщо не шанувати, то бодай згадувати своїх сучасників і попередників.» (Лист Григорія Нудьги до видавництва «Музична Україна» 20 липня 1991 року).
Доля не жалувала Г. Нудьгу. Випробування йому випали доволі складні. Учений залишив спогади і про голодомор, і про поневіряння в таборах. («Цар-голод» , «Кричали людські кістяки (З Колимських нотаток)»)
Поважне місце в працях ученого займають проблеми розвитку фольклорних та літературних жанрів, зв’язку літератури з фольклором, поширення української пісні й художнього слова у міжслов’янському та світовому просторі. Інтерес ученого викликають думи, балади, чумацькі пісні, пісні літературного походження, пародії тощо.
Українську літературу він розглядав у контексті світової культури. З таких позицій підходив до вивчення творчості С. Климовського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, Панаса Мирного, І. Франка… Наукові розвідки дослідника відзначаються вельми широким діапазоном пошуків у сфері усної словесності, літератури, історії культури, філософії, етномузикології та генології, скрупульозністю, точністю та об’єктивністю спостережень, глибинним вивченням діахронного й синхронного зрізів досліджуваних явищ, опрацьовуванням історичних фактів, всебічністю та самобутнім синкретизмом аналітичних умовиводів.
Багато уваги він присвятив пісні С. Климовського «Їхав козак за Дунай», різним варіаціям музики «Щедрика» М. Леонтовича тощо. Обраний напрям досліджень не знаходив підтримки влади, яка здійснювала політику русифікації. Це створювало труднощі для публікації праць ученого. Так, друк праці Нудьги «Українська пісня в світі» (1972) спочатку відхилили, проте після виступів на його підтримку у ЗМІ видали у 1989 в Києві у скороченому вигляді. У повному варіанті монографію «Українська дума і пісня в світі», яку він вважав справою свого життя, опубліковано у 2-х кн. 1997–98 у Львові. (М. М. Ільницький. Нудьга Григорій Антонович// Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [онлайн] / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021// https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73897). Ученим обґрунтовано, що українська культурологічна та суспільствознавча науки, на жаль, ще мало уваги приділяють проблемі впливу української народної пісня на фор-мування та розвій фольклорної спадщини народів Європи. Він вважав, що пісня й дума як найпоширеніший та найбагатший жанр українського фольклору є свідченням інтеграції українського пісенного мелосу до світової етномузикологічної культурної царини в процесі діалогу культур. Разом із зацікавленням українськими піснями у світі посилюється увага до побуту, звичаїв, історії українців. Г.А. Нудьга в численних дослідженнях про українську думу і пісню в світі наголошує, що українська пісня засвідчує величезну силу творчого генія українського народу, маніфестує багатство його душі та творчості.
Учений у несприятливий для національного розвитку час підготував і видав фундаментальні збірники “Пісні та романси українських поетів”, що вийшов у Києві трьома книжками (1956–1960); “Українська сатира і гумор”, “Думи” (1969), “Чумацькі пісні” (1969). Його перу належать монографії: “Пародія в українській літературі” (1961) і “Українська балада” (1970), збірка статей «Слово і пісня» (1985р.), книги «Українська пісня в світі» (1989р.), «Не бійся смерті» (1990р.), «Республіка козаків» (1991р.) та ін.
Григорій Антонович безкінечно вболівав за духовне осердя нації – мову і пісню. Йому надзвичайно дорогим, сакральним було все, що стосувалося цих святинь, величезним болем у душі відгукувалося бодай найменше нівечення рідного слова… З яким душевним надривом він писав про те, що спостерігав. Уже в перебудовний час відзначав, що безжально почали калічити ці скарби (запис 5 квітня 1992 р.): «Мова і пісня – найміцніші підвалини вічності народу – розмиваються, ламаються, замість них – входить дико чуже і, найстрашніше, як незбагненні сили оволодівають природою нації. Чи вистоїть народ? У пісні на сцені ми вже не ми, це дика не мистецька, не творча машкара. Мова пронизана метастазами вимирання, вона уже як прорвана шовкова пелена. Тепер почали руйнувати другу силу нашу – пісню, і таким же методом, як і мову. (Анатолій Бурдейний. Записи Григорія Нудьги// Парадигма: зб. наук. праць. – Львів: І-т українозн. Ім. І. Крип’якевича НАН України, 2013. – Вип.7. – 480 с. – С. 341).
Він з сумом констатує реалії доби комуністичного режиму: «Українська мова, як і релігія, приватна власність, звичаї, підприємництво…стала також злочином, за який саджали до тюрми, висилали в Сибір. Обороняти її можна було навіть при цареві, але при найвільнішій комуністичній системі – це було найнебезпечніше. І диво! – свої люди стали найнедолугішими ворогами своєї мови, матері, батька, звичаїв, усього минулого і сьогоднішнього» (Анатолій Бурдейний. Записи Григорія Нудьги// Парадигма: зб. наук. праць. – Львів: І-т українозн. Ім. І. Крип’якевича НАН України, 2013. – Вип.7. – 480 с. – С.344).
Григорій Антонович Нудьга над усе шанував народну творчість. Його розвідка – «Український поетичний епос (думи)» (К., Знання, 1971) – невелика праця, що є оригінальною, самобутньою, такою, що відкриває світові незвідані сторінки героїчного епосу, його своєрідність, неповторність… До нього вчені теж активно займалися збиранням та дослідженням дум (Михайло Максимович, Катерина Грушевська, Філарет Колесса, Пантелеймон Куліш, Леся Українка…). Студії Г. А. Нудьги над нашими славними думами воднораз і підсумовували результати попередніх пошуків, і засвідчували нові різноаспектні грані дослідів народного героїчного епосу. На той час це було величезним проривом, неабияким досягненням. Адже думи – самобутній український епос, візитівка, дух, душа, совість українського етносу… І сьогодні цей відгомін міцно відлунює в трагічних сторінках життєпису нації…
Сьогодні констатуємо факт, що Г. А. Нудьга зробив грандіозний внесок у розбудову думознавства, який нині ще не оцінений повною мірою. Думки, спостереження, висновки вченого заслуговують на окрему увагу, на їх популяризацію, вивчення.
Взагалі історичні пошуки Г. А. Нудьги – доволі стуттєві. Учений поєднував талант історика і філолога. Згадаймо його неоціненну працю «На літературних шляхах» (К., 1990), в якій, скажімо, розглянув зародження літературознавчої думки в письменстві Київської Русі та багато інших питань. Учений містко підсумував: «Не помилимось, коли скажемо на кінець, що в письменстві Київської Русі уже можна виділити зародкові форми історії літератури, критики, теорії літератури, книгознавства, бібліографії, історії письма, історії окремих жанрів – тобто усього того, що з часом, реалізувавшись, стало складовою частиною літературознавства» (Г. А. Нудьга. На літературних шляхах. – К., 1990. – С.46)
В’язень сталінських концтаборів ГУЛАГ – Г. А. Нудьга не зламався духом, не зрадив ідеї, не поступився переконанням. Дух національної гідності не полишив його, навпаки, зміцнів. Треба було мати в ті часи неабияку мужність, самозреченість, незмірну силу патріотизму, щоб наважитися протистояти режиму. «Доки живе народ – доти живеш ти. Ось у чому секрет існування тебе, як людини, ось у чому секрет усієї самовідданості, самопожертв, героїзму і творчості» , – розмірковував у зрілі роки Г. А. Нудьга (Анатолій Бурдейний. Записи Григорія Нудьги// Парадигма: зб. наук. праць. – Львів: І-т українозн. Ім. І. Крип’якевича НАН України, 2013. – Вип.7. – 480 с. – С.335).
Вклоняємося через роки його мужності, витримці, відвазі, само зреченості…
Тетяна Беценко, доктор філологічних наук, професор, професор кафедри української мови і літератури , Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка