Спочатку цитата.
«Росіяни – це народ не Пушкіна і Лермонтова, Рубльова і Репіна, Чайковського і Римського-Корсакова, а Леніна, Сталіна, Єжова, Берії та… Путіна. Народ злочинців, брехунів, шахраїв і невиліковних злодіїв. Народ, якого улюбленою «мистецькою творчістю» є різанина, ґвалтування, розбій і тортури, в яких беруть участь на рівних як російські військові, так і їхні дружини та кохані матінки. Вистачило кілька десятків років «холодного миру», і всі позабували про Катинь, український Голодомор, Гулаг, розстріли Будапешту і Праги.
У зовсім недавню, минулу епоху, хор Александрова присипляв нашу пильність, обманював наші почуття…»
Ці слова, сповнені гніву і розчарування, були опубліковані в журналі «Газета польська» (6-12 липня 2022), яка підтримує уряд і правлячу партію PiS.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Автор – Ян Сталони-Добжанський, особистість видатна і яскрава: поет, архітектор, філософ, сценограф, мистецтвознавець, реставратор пам’яток культури, добрий друг України, що уславився своєю участю у відновленні срібних царських воріт іконостасу Софійського собору в Києві, за що був нагороджений українським орденом «За заслуги».
Стаття ця – «Вищість української культури над російською» (хоч я і не підтримую поняття ВИЩОСТІ однієї культури над іншою, але…) – надто важлива й концептуальна, аби її не помітити чи проігнорувати, бо належить людині, яка не тільки перекладала вірші Павла Тичини і захоплювалася бароковою архітектурою давніх українських святинь, але й була тривалий час сповнена пієтету до культури російської.
Масована кривава атака Росії на Україну, нищення житлових будинків, лікарень, шкіл і церков викликало шок, знищило міф про велику російську культуру і, як пише Ян Сталони-Добжанський, «не дозволяє голосно виступати за її, російської культури, повернення до світових салонів».
Автор занепокоєний тим, що в певних колах на Заході відчувається туга за російськими митцями і їхнім мистецтвом.
Та що там Захід!
Бачимо як в Україні московська агентура та корисні ідіоти-малороси намагаються розганяти тугу за «російською культурою» – переважно дешевою попсою. Немовби можна заглушити передсмертні зойки жінок і дітей Маріуполя, Краматорська і Харкова продажними голосами Кіркорова, Повалій та Баскова…
Намагання створити в Києві своєрідну столицю «хороших русскіх», перетворити українські медіа на російськомовні телевізійні та інтернет-канали (наче їх слухає глибинний чорносотенний путінський народ!) викликають огиду. Бо кожна втрачена українська духовна позиція – слово, пісня, картина, проповідь – відкриває шлях до розповзання ракових клітин «руского міра». Здається, правлячі кола, наскрізь просякнуті ідеологією національного пофігізму («какая разніца») не розуміють, що йде війна не лише за території, а, насамперед, за душі людей.
Але повернімось до статті польського автора.
Він висуває три тези, до яких варто дослухатися:
- Українська культура з успіхом може заповнити порожнє місце, що залишилося від культури російської, й надовго закріпитися в сучасному світовому просторі;
- Завдяки українським культурним подіям можна підтримувати зацікавлення і бажання надати допомогу Україні в різних сферах; якщо в глобальному суспільному сприйнятті сформується образ України як великої культурної потуги, конкурентної із Росією, то, напевно, посилиться тимчасовий порив надати допомогу нашій державі;
- Вихід української культури на світову сцену сприятиме відродженню гордості й сили самого українського народу, який після багатьох років вирощування «совєтского чєловєка» частково забув про свою багатющу культурну спадщину.
Ян Сталони-Добжанський, онук знаменитого православно-польського митця, автора унікальних вітражів і фресок Адама Сталони-Добжанського (1904-1985), народженого в Чернігівській області, є великим знавцем як древньої, так і модерної української культури, від Софії Київської – до творчості Казимира Малевича, від стародавніх ікон – до картин Марії Примаченко.
Після нашої зустрічі з цим дивовижним, сповненим неугавної енергії чоловіком, він прислав мені свій масштабний проект просування української культури на Захід, починаючи від музичного фестивалю, в якому були б широко представлені не дешева попса, а стародавні козацькі й релігійні співи та інші фольклорні багатства України.
Також він пропонує організувати амбітні виставки ікон, народного мистецтва та ремесел, фотографії численних пам’яток архітектури, які відрізнятимуться особливим розмахом і суспільним розголосом. Ян Сталони-Добжанський вважає, що цей культурний похід України повинен розпочатися з Польщі, а згодом продовжитись у столицях і великих метрополіях Європи, США, Канади, Японії, Південній Кореї, Австралії.
Фактично, цей сміливий візіонерський, амбіційний проект передбачає вихід давньої і сучасної української цивілізації, що її Москва зневажала, принижувала й замовчувала, на широку світову арену.
Звичайно, така ініціатива потребує підтримки не тільки окремих меценатів, але й Української Держави, попри всі злигодні війни, перенапруження фінансово-економічних ресурсів країни.
Згадаймо здивовані слова В.Черчилля у відповідь на скаргу про нестачу коштів на культуру під час війни:
- Якщо немає культури, тоді навіщо ми воюємо?
У найтяжчі миттєвості війни, які переживає сьогодні Україна, нам треба думати про безсмертну українську цивілізацію – духовне єство нашого народу, запоруку його виживання, джерело майбутнього воскресіння і процвітання.
Тому необхідно підтримувати таких ідеалістів і мрійників як Ян Сталони-Добжанський.