Поцілунки-опіки-поцілунки-опіки

ЧЕРВОНОЗАКЛЯТА
Ховаєшся в нори земні, мов лисиця.
Хвостом замітаєш сліди і тікаєш.
Ось день добігає до сліз (не спинитись!)
Ось ніч притискає до темного краю.
Нічого – на потім. На зовсім – ніколи
Руда – ти руда
Ти Червонозаклята!
Твоїх лабіринтів на приступ не взяти –
І вкотре голубиш драконів крилатих.
Голубиш крилатих, ведеш проти шерсті
Рукою тендітною лисячих лапок,
Очима сміючись, щоб легше брехати
(собакою може), а може – змовчати?
Руда – ти руда
Ти Червонозаклята!
Лисиця голубить рушницю мисливця,
Висок її теплий, висок її близько
На відстані голки – і навіть не цілься,
Ти ж навіть рукою душити спромігся…
Та тільки злякався  (себе!) не лисиці –
Вона не тікала, вона – не кусалась,
А просто сміялась, сміялась, сміялась!
Чи плакала (може) тобі не здавалось?
Руда – ти руда
Ти Червонозаклята!
Приходиш не вперше на лисячих лапах
Заплутуєш слід і годуєш крилатих
З долоньки – пелюсток солодкої вати
Найперших квіток, що спокуса зірвати.
Найперших, найкращих, а може здмухнути
Ранкову росу – найсмачнішу отруту,
Її (що босоніж) смішну замазуру
Принести у сад і зерням частувати –
Лисицю руду
Ту Червонозакляту?

СОНЕТ
… перебути сосною, притулившись щокою до шибки
Перемерзнуть до смерті. Жовтокосою глицею впасти
Перестояти зиму. І, гаптовану відчаєм, душу гіллясту
Відпускати. Загортаючи в попіл минулого зшитки…

…загортаючи в попіл обвуглені листя, і землю, і глицю.
Чорнотілою скалкою залишатися мертво на згарищі,
Щоб потойбіч віконниць вже ніколи до скла не тулитись
Пальці кволі ламаючи. Бурштином у вогні закипаючи…

…бурштином у вогні, свіжоспеченим каменем-золотом.
Буде тепло тобі! Аж до неба торкнеться те полум‘я.
Присиплятиме лагідно ніч – твоє серце (розпечене олово)

… присиплятиме лагідно ніч деревину, що тліє у вогнищі.
У підлогу, сповзаючи з віт,  позаходять голки, наче зашпориБуде тепло тобі – доторкнеться до шиї коса чорним зашморгом!

ОСІННЯ МІСТЕРІЯ

1. ПРО ВІТЕР
Прошмигне до кімнати вітер
Вмоститься на підвіконні
І скаже: «Ну здрастуй».

Я знаю, що Вітер –
це твоє перевтілення:
мова жестів
і мова міміки
мова тиші
азбука натяків

я жалітимусь, що чекання важче за камінь
що втомилась від ребусів (а ти – майстер!)
що постійне тебе-відгадування
спричиняє тебе-відторгнення

ніби цвіт без брунькатої зав‘язі
ніби зілля безлисте, без паростків

2. ПРО САМШИТ І КУЛЬБАБУ
Дрібні долоньки самшитових велетнів
Не бояться осені. Хіба що тонка павутина,
ледве помітна, по-зрадницьки кличе вересень.
Павук заплітає сіті свої, а ти! просто здмухуєш
прозору кульбабову сукенку й кажеш: «Лети!»
Ось так би згубитися у лабіринті твоїх теплих
пальців стеблиною, дрібкою з пасма трави
і спати всю зиму під серцем самшитовим
 
розквітнути сонячно та дочекатись
коли ти прошепчеш: «Не йди…»

3. ПРО  ЖОВТЕНЬ

***
Кілька кленових листків – от і вся пошта.
Жовтень не любить довгих тирад, тривалих прощань:
враз перебрівши всі ріки та спивши гірчичні келихи,
висипав золото в яр.

***
Покинута жінка срібноволоса – Осінь –
бранка північного Вітру. Малює по шибі сльозою…
Якесь нетямуще вимовить «дощ». Боже, як мало!
Як мало і скупо дано розказати про муку, і жаль, і біль.

***
Така вона породілля-земля: діти-комахи і діти-черви –
все її гордість. А Жовтень був красенем!

О… за хрещеного батька став повновидий місяць
На жарти майстер:
– Одягай наречену в золото, сину,
Осінь до пари тобі: а глянь яка дівка!

***
А чи була щасливою? Хоч і ходила в золоті.
Вона ж до нього, а він… Все торочив про казку,
в якій
ішла до шлюбу царівна в білому. Дорогу сріблив
іній.

***
Циганка пошепки: «Іди з богом, жінко… Бери своє золото,
чуєш?
Чи повернеться?
Ні.
Та йому так само боляче, як і тобі»

***
«Потвора!» сміявся і плакав. Ланцюжки-дзвенять-ланцюжки.
Це за її «так!» поцілунки-опіки-поцілунки-опіки.

Ось і царівна в білому: подерта сукня-чорна земля
Зима…

***
– А що, князю, чи холодно? Білий насип аж ген який!

Листу жовтому срібно.

KREUZBERG
(пам‘яті пастора-в‘язня Dachau)

1
Сценарій чужої Дороги. Потріскані двері – хіба що
на хрест чи в піч. Свічник однооко темінь висвячує
променем: про в‘язня Dachau – істинного арійця,
охоронця святих корогов та престолу господнього
нічого не скажуть ані тих двадцять вісім сходинок,
ані дорога Спасителя.
Колючим дротом неначе
сповила каплицю ожина. Ти чуєш… як стукає серце?
Це так до пустого надгробку вповзає зелена трава.

2    
А де земля не ворушиться? Не випинає покручені
руки корінням дерев і просить: «Зніми цей Камінь!»
Сіль проступає крізь тіло драглистої глини дрібним
кунжутом… Приручені душі киями та канчуками
не виють на місяць, а мовчки лягають до ями.

ІЗ РАНКОВИХ МЕДИТАЦІЙ ЇЖАКІВ

1.
місяць третій, день п‘ятий
(ти все ще їжак)
і начебто здатен різнити ошо й кастанеду, але –
як для пози лотосу лапи короткі – не виросли

навіть два кроки навспак від власної тіні
нічого не змінять. Голки, мов константи
єства, що не має поверхні звичайної шкіри
чи просто хутра. «ти потвора!!!»
кричатимуть стебла у муках народження
аж з-під землі

але місяць третій, день п‘ятий
нічого не кажуть про помсту, ненависть
і навіть якщо закороткі для лотосу лапи,
то серце доточить якісь міліметри до вічності –
вбиватиме сонце розпечені цвяхи кругленькими
цятками в тіло, аби шпичаки залишалися зовні

носи свою ношу навиворіт світу покірно –
бо місяць (третій) і день ( п‘ятий)
нічого не кажуть про біль як про черв
що згодовує  тіло

2.
у нутрощах спіднього боку  ребра здається життя відсутнє
пустоти народжують простір що начебто зветься буття
шукаючи клямку ретельно втрачаєш себе потроху
приходить зневіра однак не приходить
чомусь каяття

голки верещать не від страху а так їм чогось наче треба
за межами болю зростає незнана ще досі межа
їжак засинає гойдаючи душу на вербах
згортаючи тіло в клубочок
і сон про лоша

м.Бонн (Німеччина)