Кожен справді геніальний художній твір з часом не лише не втрачає свого значення, а навпаки – відкриває усе нові й нові пласти питомо національних духовних цінностей, їх значення для сучасників та прийдешніх поколінь, а відтак, як зазначав В.Державин, й формує націю духово, визначаючи її місце і призначення в духовому поступуванні людства. До таких творів належить і «Лісова пісня» Лесі Українки. Нижче подаємо нашу спробу її прочитання на підставах сформованої нами Духовної Архетипної Системи Етнонаціонального та ідеї Родоцентризму Олександра Лук’яненка.
Засадничі азимути й масштабування дослідження
Люди, архетипно пов’язані з місцевостями, де на поверхню землі виходять граніти кристалічного щита України, наприклад, у Придніпров’ї чи Побужжі, переконані, що дикий камінь повільно, непомітно для людського ока, але постійно й невідступно росте з-під землі. І ніякі наукові аргументи щодо поверхневого змиву ґрунтів до уваги не беруться.
Так само невідступно, але не містично, а відповідно до рівня культурної та громадянської зрілості суспільства, постійно й невідступно приростають змісти творів класичної літератури, які й через століття після їх написання абсолютно закономірно продовжують відкривати приховані в них пастівні мудрості.
Далеко не випадкове наше звертання до «Лісової пісні» Лесі Українки. Вражаюче потужно розроблений у цьому творі пласт людського серця. Під ним – менш освоєний пласт національної ментальності, який у силу своєї правдивої й гострої контроверсійності відлякував дослідників, був політично небезпечним у часи совіцького ідеологічного догматизму. Ще глибше – пласт космологічної проблематики, яка не раптом посіла провідні позиції в порядку денному сучасності у вигляді глобальних техногенних загроз цивілізаційному виживанню людства на планеті Земля.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та й традиційні партії людських сердець у «Лісовій пісні» постають в іншому звучанні, коли їх пропускати крізь подвійну призму національного й загальнолюдського.
Мета нашої розвідки – спробувати віднайти нові сутнісні мелодичні гармонії в цьому партитурному творінні великої Лесі у відповідності до духовних запитів українського світу на етапі становлення національної державності.
Оскільки автор учитель-практик, актуальним є приціл на оновлення змісту відповідної теми в підручнику літератури для десятого класу у світлі утвердження смислів справді національної освіти у справді Новій українській школі.
Потрібно знайти відповіді на низку живих запитань.
Чому в самобутнє авторське жанрове визначення – «драма-феєрія» – вкралася жанрова опозиція, такий собі внутрішній оксиморон? Драма вимагає свого вирішення не в довільних фантазіях, а в дуже переконливих реаліях чи то життя, чи людської душі. Феєрія передбачає феєрію – казкове, дивовижне й безперечно щасливе розвʼязання конфлікту. Чи в багатьох людей уявлення про класичну драму укладаються у сценічне дійство, в якому долі героїв феєрично оформатнені болем, крахом надій, крещендо суперечностей та протистоянь?
Чому авторка так підкреслено вмонтовує цілком реальний світ своїх героїв у первинне природне, грізне й беззахисне, не торкнуте рукою освоювача довкілля, де колонізаційні впливи людини зведені до мінімуму? Коли так, то всеосяжний природний космос, насамперед, мав би виступати головним формотворчим чинником характерів усіх героїв, як у дядька Лева. Але ціннісна портретна галерея персонажів далека від досконалості.
Які вектори руйнації характерів Лукаша, матері, Килини? Що визначальне – внутрішнє, відцентроване зсередини, від прадавніх недоліків людської натури, чи зовнішнє – від обʼєктивних суспільних та соціальних чинників?
Герої зосереджені в замкнутому, художньо вишуканому сконструйованому моноязичницькому середовищі, а враження таке, що вони прийшли з різних світоглядних світів, такі кричущі, гострі світоглядні суперечності їх роздирають.
Яка четверта, не написана авторкою дія драми-чи-феєрії, віддана авторкою на поталу читачів та глядачів?
Чому так нагло обірвана животворна лінія дядька Лева? Чому Леся Українка не дає права йому залишити по собі жодного послідовника? Яке існування, яке життя стоїть за цим? Які застороги вкладено в образ Дядька Лева?
Чому в ахронологічно могутньому, авторськи заданому просторі процесуальної вічності «Лісової пісні» на позір перемагають руйнівні механізми часу?
І наступна загадка, генетично пов’язана з попередніми. Між частинами твору своєрідні ієрархічно-діалектичні зв’язки: з одного боку, є наскрізний сюжет, який, як шампур, протикає матерію драми, з іншого, між кожною частиною є розрив лінії часу, тому кожна частина утворює відносно незалежний і самодостатній цикл та має закінчену філософію. Виникає концептуальна дискусія співвідношення хронологічної лінійності (категорія часу) й циклічності (категорія вічності) у творі.
Яка світоглядна матерія витворилася у світі українця на зіткненні загального цивілізаційного, питомого язичницького і привнесеного ззовні християнського начал?
У кінці твору, бачачи захланність Килини й муки Лукаша, мати змінює негативне ставлення до Мавки. Чи означає це, що процес душевного переродження матері визначений, що вона доросла до перегляду власних помилок, виходить із міщанського тупика у світ братової (Лева) природовідповідності?
І головне запитання, без якого не поставиш крапки в аналітиці твору: що означає зізнання-одкровення Мавки Лукашеві: «Ти душу дав мені…»? Чим Мавка на початку драми-феєрії концептуально відрізняється від Мавки в фіналі твору? Без прояснення цього моменту, як на нашу думку, взагалі не можна зрозуміти, що Леся Українка передає нам своєю «Лісовою піснею».
«Ти душу дав мені…», або основа надтекстової формули взаємодії природи й людини
Дискусія про набуття, отримання чи позбавлення душі, про зміст її сутностей одна з центральних у світових релігіях, духовних філософських вченнях, на скрижалях світової літератури. Леся Українка вклала в розробку цієї проблеми свою оригінальну лепту.
Почнемо з того, що сама ідея надати Мавці «людську» душу в християнському повчанні, не кажучи вже про догматичне православʼя, канонічно суперєретична і супергріховна. І не важить, в лапках мислиться така процедура чи без них. Хто в релігійних просторах наділений виключним правом здійснювати чин одушевлення? Творець всього сущого, який традиційно позначається поняттям Бог. Будь-які мирські маніпуляції з душею, під якими формальними гаслами вони б не подавалися, – підступи нечистого.
А в язичницькій культурі, в надприродних телепортаційних практиках, у метафізиці словʼянських характерників творче освоєння категорії душі не лише дозволена, можлива, але й необхідна залога взаємодії людини і природи. У координатах «Лісової пісні» всі мудрації дядька Лева й Лукаша про можливі способи олюднення Мавки не мають нічого спільного з н а ш и м усталеним сучасним чи то релігійним, чи то атеїстичним світоуявленням про душу та її операції з нею. Мати, базисна, хоч і тіньова, християнка, взагалі далека від сприймання таких перетворень. Проте навіть знавець язичницьких звичаїв дядько Лев не втаємничений у деталі переходу лісової істоти в ранг людини. Він лише чув про такі методики і говорить про них спокійно, розважливо, стримано, шкодуючи за крихтами втраченого досвіду.
Чому питання душі набрало такої гостроти? Душа – осередок безсмертного духу. На ній, як на невидимій флешці, записуються всі прижиттєві діяння людини. Після тілесної смерті саме з душі Бог зчитає втілене добро і скоєне зло, щоб вчинити вищий суд. Немає тіла без душі. Поєднання душі й тіла – первісна умова зародження життя й духовної повнокомплектності людини. Набутий особою чин душі мав би в першу чергу відкривати їй розуміння невідворотності й неминучості відповідальності за кожну думку, слово, дію. Душа повʼязує людину з небом, як вертикаль безкінечного духовного розвитку; тіло – набуток землі – корінь звʼязку з матеріальними основами довкілля. Душа – гамівна сорочка на людські пристрасті. Лише душа дає право на продовження людини в Роді її – в часі та просторі. Бездушний нагадує звіра.
У класичній народній міфології русалки невидимі, тобто безтілесні. Вони в будь-який спосіб прагнуть «знайти» собі тіло, щоб вирватися із лабет світу мертвих й ввійти в новий життєвий цикл. Звідси походить повірʼя, що на Зеленому й Русальному тижнях невидимі душі цих міфічних істот блукають біля людських осідків, очікуючи нагоду віднайти собі тіло. Саме тому в народних обрядових піснях часто фігурує образ жіночої сорочки, яка в той чи інший спосіб дістається (дарується) русалці. Одяг взагалі, сорочка зокрема і є відповідником «нового тіла», символізує перехід русалки в людську життєву матеріальну даність. Коли безтілесній русалці не вдається досягти бажаного, вона може зазіхнути на тіло хрещеної людини, як правило, молодої.
Коли ж невидима русалка візуально показується комусь, то лише істоті, до якої відчуває неймовірну довіру, своєму правдивому духовному родичу.
Безумовно, первинною Мавчиною внутрішньою спонукою зважитися на подвиг освоєння людської душі стала хвиля активації природного весняного циклу й повʼязаної з цим радості буяння персоніфікованого довкілля – все навколо в жагучому і млосному передчуванні загального відновлення, росту, квітування. Мавка – діяльна й незмінна художниця на цьому святі краси й любові.
Момент пробудження весняних соків і почуттів системотворчий у природі й естетично оспіваний у людській культурі. Могутня гравітація оновлення – той магнетизм, якому не могла опиратися лісова дівчина. Краса й любов – це ж її сутності. За ними вона й пішла під гіпнозом Лукашевої сопілки. Проте й у своїй, здавалось би, інтимній сфері Мавка далеко не самосубʼєктна й самоініціативна: їй призначено обстоювати не просто свої індивідуальні поривання, але інтереси космологічного порядку.
Саме такі сенси в Мавчиному сприйманні має чарівне дійство ранньої весни на березі озера. Діє ризикований у поняттях людей і засадничий між природними істотами драми-феєрії принцип: духовне довіряється духовному.
Леся Українка творчо переосмислює народні вірування, які дійшли до кінця ХІХ століття. Авторські художні прирощення докорінно змінюють звичні для фольклору уявлення про русалок і вносять суттєві корективи в саму концепцію образу Мавки. У творі вона отілеснена, видима, до того ж не лише для дядька Лева й Лукаша, які, за її переконаннями, близькі, зрозумілі їй, отже, безпечні, але й для явних опонентів – матері та Килини.
Центральна авторська колізія драми – як дати Мавці «людську» душу. «Лісову» душу вона вже має, як родова підданиця загального космічного порядку, як втілення духу природного середовища, як піонерка порятунку природи, вислана з архетипних нетрів космосу на передній край боротьби проти свавілля людей. Вибив реченець природі висилати таких піонерів. У результаті цивілізаційної еволюції люди накопичили трансформаційний потенціал таких масштабів, що можуть непоправно зламати космічний порядок. Потрібно упередити негативне походження і світовий розвиток людини, потрібно не дати людині переступити ту лінію неповернення, за якою природа втрачає свою здатність до самовідновлення.
Наголосимо, що тлумачення поняття «лісова» душа у творі двояке. З одного боку, мати вбачає в Мавці носія чогось потойбічного, таємного, незалежного, від якого можна сподіватися непокори й підступності. З іншого боку, Мавка – це довірлива, в чомусь наївна, у чомусь беззахисно вразлива у своїй довірливості й наївності істота із глибин архаїчних первнів. Інтуїтивно мати має рацію. У Мавці справді є одна неприйнятна для мирського загалу генетично «потойбічна» позиція, якою вона ні за яких обставин не поступиться: вона принципово не зраджує тим, кому присягнула – чи то в лісі, чи то на сільському обійсті. Не забуваймо, що в основу уявлень лісової мешканки про бажане й можливе покладена не звична для нас діалектика Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, а прадавній ієрархічний принцип. «Ієра́рхія, також єра́рхія та гієра́рхія (грец. ίεράρχίά, від ίερσς — священний, та άρχή — влада) — поділ на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або чину осіб вищим» (Інтернет-ресурс uk.wikipedia.org).
Дівчина – символ вищого начала, активованої персоналізованої природи, яка примушена прийти до людини і сказати: «Віддаю тобі всі свої чесноти в надії, що ти їх не зганьбиш, але відкриєш у собі нові творчі можливості через сконцентровану в тобі волю та свідомість». Її ідеалістична віра у всеосяжність природної гармонії та краси має ознаки людського психічного комплексу. Люди живуть за іншими законами. Вони віддалилися від природи. Укоренившись на її скрижалях, створили свою діяльнісну й морально-етичну ноосферу, відособлену від природи, а то й ворожу до неї.
Запитання запитань – що означає для самої Мавки прийняти «людську» душу? Чому вона готова піти на такий незвичайний акт? При весняному березі озера, у кільченні першолисту, у вібраціях сопілки Лукаша їй увижається бажана повнота втілення досконалого Духу в людській тілесній оболонці, зразкове поєднання духовного й матеріального начал, що так незвично в Мавчиному колі безтілесних тонких енергій. Із хлопця вона сконструювала ідеальну особистість, здатну привабити, запалити й повести за собою… Але куди? Лісова дівчина не здогадується, наскільки хронічно уражене системним розпадом сутностей те, що заманило її мелодією музичного інструмента, виготовленого людськими руками з великого родового тіла Мавки – з природного деревного матеріалу.
А в суперідею набуття Мавкою «людської» душі закладено заразом пізнання сутності буття й злободенне надзавдання врятувати, бодай на рівні художніх запозичень, дуб, озеро, ліс і, насамперед, людину, яка одержима претензією господаря й перетворювача довкілля в «Лісовій пісні» – художній молитві як за українське національне відродження, так і за відновлення гармонії еко- й антропополюсів планетарної цивілізації.
Чому Мавка готова піти на такий незвичайний акт? Вона несвідомо шукає «недостаючої половинки» у системі душа-тіло для свого входження у можливий наступний цикл життєвої творчості. Волею Лесі Українки такою половинкою є людська душа. Повновтілення кохання до Лукаша, тобто входження дівчини в людське середовище, могло реалізуватися лише за наявності в Мавки засадничої людської душі.
О.О.Потебня широко окреслював ареал правомочності душі в українській природі: «Психологія приписала душі стільки окремих здібностей творити в собі або виправдовувати відомі стани, скільки було груп, які не підводяться під одну загальну: радість, печаль – це почуття, рішучість, нерішучість – воля, пам’ять, розум – діяльність пізнавальна, але почуття, воля, розум не мають загального поняття, окрім поняття душі, а тому душі приписані певні можливості розуміти, відчувати, мати волю» (Потебня 1993, 118).
У послідовності Бог – дух – душа – серце – розум українські душа й українське серце – відповідники осмислення і здобуття людського світу. Вони часто синонімічні, взаємозамінні, взаємодоповнювані.
Тому у просторі драми-феєрії діє глибоко національна, особлива Лесина художня й індивідуальна Мавчина категорія серце-як-душа.
Леся Українка вибудовувала внутрішню сутність Мавки, виходячи з авторських установок про особистісний розвиток цього образу. Тому в драмі-феєрії смисл понять «душа» й «серце» не просто споріднені, діалектика їх відношень глибоко національна: попереду в Мавки йде серце, якому доводиться брати на себе функції душі. Іншими словами, «серце» означає першу стадію набуття Мавкою людської душі й визначає всі наступні стадії цього процесу. Саме серце озвалося на поклик Лукашевої сопілки. І там ще воно було лише серцем – магнітом тяжіння до краси, до повновтілення Мавчиного жіночого цілого. А далі серце стало мостити шлях до набуття людської душі, а в кінці твору й «замістило» душу, оскільки не знало роздвоєння. Класично творить душа; в Мавці Лесі Українки творить серце. Душа – суть вже набутого. Серце – вихідний пункт відкриття нового й боротьби за нього. Тому на кульмінаційних підйомах конфлікту Мавка (завдячуючи таланту й проникливості авторки) говорить про серце, маючи на увазі душу; захищається серцем, обстоюючи засіки душі, рятується серцем, як непереборною зброєю душі, виставляє обґрунтування серця, хоча у підґрунті цього – ферменти вже набутої людської душі.
Ідеальне в ній, символі досконалості, невідʼємне від духовного. Більше того, ці два змісти – ідеальне й духовне – взаємоповʼязані, взаємообумовлені й взаємозалежні. Вона, питома русалка, не просто хоче стати повноцінною людиною, щоб продовжити себе в дітях, головне – її місія: спробувати облагородити людське оточення своєю умовно «лісовою» душею, яку так боїться мати й не розуміє Лукаш.
Що ж для цього потрібно? Найперше, люди мають прийняти її за свою. Тоді Мавка знатиме, як перевести мову своєї природної душі так, щоб зрозуміли люди, і, як вона сподівається, почнеться відновлення їх колишньої «лісової» духовної чистоти. Як набути енергетики людської душі?
У тексті пʼєси авторка послідовно розгортає мотив душі, який сплітається з мотивом серця як квінтесенції душі. Лев каже Мавці на початку твору: «Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе» (Леся Українка-1 1975, 321).
Про душу розмірковують мати й дядько Лев, який висловлює глибоко язичницькі переконання: «Та що ти знаєш? От небіжчик-дід казали: треба тільки слово знати. То й в лісовичку може уступити душа така саміська, як і наша (Леся Українка-1 1975, 328). Душа тут знята з піка християнської небесної недоступності, позбавлена ореолу містичної божої передвизначеності. Тут душа – природна енергетично-інформаційна основа, сутність, яка закріплює цивілізаційну приналежність живої істоти. Волхви словом могли здійснювати полеве переселення душ за умови, коли такий «перехід» був дозволений ієрархічно, тобто і сам субʼєкт переходу, і старе й нове середовища дозріли до звершення такої трансформації. Для матері такий поворот подій не що інше, як бісова чортівня… Вона не вважає за потрібне продовжувати з братом полеміку на цю тему.
На кульмінації конфлікту Мавка намагається достукатись до здорового глузду коханого. Вона каже насправді дивні, а посутньо недоступні для пересічної лісової істоти думки. Це як правовірний мусульманин переконував би християнина в істинності християнської віри. Мавка. «Не зневажай душі своєї цвіту. Бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший – Він скарби творить, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала» (Леся Українка-1 1975, 331).
Звернемось до української міфології. Хто в ній наділявся двома серцями? Вважалося, «що в упиря серце з правого боку. Водночас значно частотнішим є погляд на упирів як на людей із двома серцями, при цьому одне з них — від Бога, а друге — від «нечистого»… Упир – померлий без кремації, «неспалений», стає відьмаком». За стародавніми уявленнями, для успішного переселення душі в Наву, треба знищити її рідне фізичне тіло (Інтернет-ресурс textbook). Тому й відьми за певних обставин могли отримувати друге серце. У тексті драми-феєрії Мавка дуже далека від цих демонічних персонажів народної міфології. Навпаки, коли лісова дівчина зʼявилася на обійсті матері, у всьому господарстві стався такий приріст, якого ніколи ще не було.
Яким же змінам піддала змісти давніх вірувань Леся Українка? Перше серце, «лісове», це справді перше Мавчине серце. Друге, набуте, духовне – від Лукаша, від пісні сопілки, від його поцілунку. Це вже виток до опанування людського світу, що надає їй спромоги розуміти й жаліти слабку, душевно роздвоєну людину. На це прямо вказує Мавка: «Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, / хоча душа твоя про те співає виразно-щирим голосом сопілки»… (Леся Українка-1 1975, 332). Ми не спекулятивно включаємо серце у сферу душі. Місткий, мудро наснажений образ створює поетеса, даючи Мавці друге серце від обопільної любові як залогу включення Мавки-природи в досотворення Лукаша-людини.
Дядько Лев згадував сакральне Слово. Але ж воно в прямому тексті твору не звучало. А процес отримання Мавкою людської душі, як бачимо, розпочався. Дозволимо собі вивести одну необхідну для дослідження формулу. Слово – це згорнутий код дії від Великого Роду; дія – це опредмечене в окремих операціях Слово від Великого Роду.
Потвердженням наявності серця-як-душі є відповідь Мавки Марищу: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає». Марище. «По чім ти знаєш те?» Мавка. «По тім, що муку свою люблю і їй даю життя» (Леся Українка-1 1975, 352). Мати в серці щ о с ь окремішнє, надсерцеве, означене словообразом «мука», означає мати те, що здатне творити. Творить, нагадаємо, душа. Серце – компас. І важливе уточнення: приймаючи обітницю «муки», Мавка свідчить про любов, що і в теологічному, й у світському тлумаченнях передбачає добровільне жертвування за ближнього. Любов – апофеоз духовного подвигу душі, любов є функцією душі, любов рятує душу, любов – найвищий адвокат душі на Божому Суді. Серце лише порив, рішення і втілення – прерогатива душі.
У прикінцевій частині твору Мавчине серце-як-душа чинить дива. Усупереч волі лісу, силою непереборної енергетики любові вона повертає Лукаша з вовкулаки в людину: «В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає» (Леся Українка-1 1975, 355).
У квантовій фізиці досліджується явищ телепортації, тобто передачі інформації через найтонші енергії біополя. Це тоді, коли відірвані від життя сутності, душі двох осіб, учасників сіілквання налаштовані на одну частоту. Мавка каже про Лукаша: «Я серцем чую – / він вернеться сюди…» (Леся Українка-1 1975, 356). Ці дві особи – рідня не за випадковим вибором, а за сутностями їх первнів. Тільки Мавка слідувала за голосом серця, а Лукаша повело манівцями вигоди.
У фіналі драми звучить зізнання дівчини, яке має навіювальну силу одкровення – в ньому і клятва, й безповоротність, і чисто людське намагання повернутися на круги своя – на перший виток стосунків, щоб спробувати переграти спрощену дійсность. Проте глибинний зміст сказаного не зчитаний Лукашем: «Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене» (Леся Українка-1 1975, 377). Це не серце саме про себе каже. Це озвучення бажань Мавчиної душі. Так душа через серце визначає, окреслює й обстоює свої позиції.
З’ясуємо сутності… Мавку, омудрену досконалою, цілісною «лісовою» й людською душею, люди не приймають і не сприймають. Так вони чинять із самою Природою, яку в її образі прислав Великий Рід із дружньо простягненою рукою. Що «одно лишається» від Мавки-людини? Так-так, – від Мавки-людини! Мовиться не про лісову істоту. У лісі взагалі немає таких понять. У лісі панує вічність. «Одно лишається» в категорії часу. Це говорить людина до людини людською мовою! Що «одно»? Що вічне й не піддатне знищенню і тлінню? Тіло? Ні, душа.
Шекспір сказав: «Закохатися можна в красу, але полюбити тільки душу». Мавка знає ц і н у своїй набутій людській душі. Через Лукаша вона її полюбила, отже, полюбила людей, отже, готова жертвувати заради і в імʼя людей, готова боротися за те, щоб людина не нищила себе і природу навколо себе. Слід усвідомити одну просту істину: свою нову душу вона не віддасть на поталу ні банальній помсті за лісовою формулою зуб за зуб, кров за кров, ні зашореному в забобонах та власних комплексах недалекому Лукашеві, ні космічно болісному почуттю безсилля тут, на цьому рубежі фізичної погибелі коханого. Може не бути фізичного Лукаша. Залишиться животворна його пісня. Це те високе, що є в людях. Це високе – без термінів, винятків, утоми й засторог – однині й довіку обстоюватиме Мавка-природа, щовесни виходячи на світ Божий зі старої верби.
«Послухай голос серця свого духовного і вчини так, як велить воно», – навчає апостол. Мавці було написано стати паличкою-виручалочкою для людей. З першого разу вона потерпіла поразку. Але дати голос духовному серцю – це її людська дорога до вищої свідомості. Знову-таки, лісовій істоті невідомі такі означення. Тоді управлятимеш своїми пристрастями та забаганками й інших можеш навчити. І люди тебе почують. У проханні Мавки – запрошення, спонукання, а не відсікання того, що не збулося. Це оцінка чисто людською свідомістю несприятливих життєвих обставин. Десь у задзеркаллі жевріє відсвіт слабенької надії. Одночасно в цих словах звертання вглиб себе, до своєї нової душі. Свідомість укріпляється в сумлінні. Сумління не повинне хитатися у ваганнях.
«Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене», – це монолог душі в передчутті шляху, що ось-ось має відкритися. Про сам шлях – в останньому монолозі Мавки.
А тепер прокреслимо процес прийняття Мавкою людської душі з початків, від її визначення встановити контакти з людьми. Чому ми вдалися до прийому зламаного дослідницького сюжету? Нове прочитання драми-феєрії передбачає виділення необхідних контрапунктів. Логіка грандіозного Лесиного творчого задуму має випливати з ключових контрапунктів, а не з плавного розвитку аналітичних міркувань, максимально спрощених для сприймання читача, а вітак і зламати стереотипи подачі цього образу від традиційного літературознавства.
Може здатися, що зустріч сільського хлопця з лісовою істотою на березі озера біля верби сталася випадково. Ми не раз наголошували, що насправді Мавка керувалася вислідами не лише своєї волі. Природа, як сутнісний обʼєкт освоюваного людською свідомістю космосу, мала наблизити до себе світ людей, бо вони ставали небезпечними – і для довкілля, і для самих себе. Руйнівна діяльність людини перетворилася у фактор невідворотних глобальних загроз і ризиків. Щоб не просто ввійти в людське середовище, злитися з ним, а мати змогу позитивно на нього впливати, Мавка, не зраджуючи своїх родових сутностей, мала набути певних людських духовних властивостей. Через посередництво душі вона отримувала вотум довіри в людях, наділялася правом жити за мирськими законами і впливати на оточення.
Наступний етап «одушевлення» лісової дівчини – переступити поріг людської оселі. Чи легко дочці вільної природи добровільно накласти на себе вериги виснажливих і часто мізерних побутових інтересів, хатніх клопотів, господарських турбот? Потрібно було змиритися з повним моральним і фізичним підпорядкуванням жінки хатньому рабству в натуральному способі виробництва, де все виготовлялося у примітивний спосіб виключно людськими руками. З ранку до смеркання гибіти в нескінченній роботі, якій зроду-віку немає кінця-краю, – на це справді треба мати неабияк насталену душу. До того ж деякі деталі діяльнісного ряду, які для сільської жінки не несуть ніяких табу, для втаємниченої в невидиму матерію лісовички означали осквернення святая святих. Згадаймо сцену літнього жнивування, коли в Мавці зіткнулися два начала, лісове й людське. Тільки через відкуплення власною кров’ю Мавка змогла розвʼязати безвихідну для неї суперечність між недоторканністю володінь польової русалки й людським обовʼязком зібрати надбане тяжкою працею збіжжя.
Що там казати про ніжну натуру класичної безтілесної істоти – не у всіх людей вистачає таланту оберегти душу від скверни у протистоянні з миропомазаним дрібновласницьким молохом!
…Скільки в усній народній творчості прислівʼїв, приказок, приповісток про долю невістки в патріархальній оселі. У підпорядкованому стані материної невістки Мавка мала, з одного боку, зберегти свою неопалиму купину – внутрішню духовну незалежність, а з іншого, в чомусь упокоритися й одомашнитися. Ще ж треба було вибороти право ступити на мирську неминучу й доленосну стежку.
Наступний етап сходження на духовну людську Голготу – згода прийняти з рук матері й начепити на своє «нетілесне» тіло одяг «дочки-небіжки».
«Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько, – усе як відьма ходить. Нечепурно. І що се за манаття на тобі? Воно ж невигідне і в роботі. Я маю дещо там з дочки-небіжки. Піди вберися – там на жердці висить. А се, як хоч, у скриню поклади» (Леся Українка-1 1975, 326).
Дуже багато сказано в цьому монолозі! Ще в попередній розмові мати виказувала синові за появу «приблуди» в їхньому дворі. Проте з наведеного уривка стає зрозуміло, що вона не проти розпочати процедуру «введення у храм» лісовички.
Починається майже ритуальне прибирання до рук непокірного «накидача». Спочатку «законні» зауваги до зовнішнього вигляду. Естетика зачіски – ознака родової та соціальної статусності дівчини й жінки в українському селі. Мати вже наближає можливу невістку до себе – до традиційного образу сільського. Це багато про що говорить. Але міркування зачіски перекриваються куди прозаїчнішими й сильнішими аргументами: «Воно ж невигідне і в роботі». І розпущені коси, й «манаття» все-таки підпорядковуються вищим господарським інтересам зручності й безпеки працівниці. Пропонується й одягачка – від померлої дочки.
Підтекст і суперечливість материного рішення якраз у тому, що це не нове вбрання, а ношене, тобто насичене не просто чужою енергетикою, а енергетикою мерця. Одягти на себе таку сукню чи сорочку – означало вступити у невидиму, але безкомпромісну й небезпечну боротьбу з чужою душевною оболонкою. В енергетичних змаганнях чужого з чужим немає мирових угод – або ти перемагаєш, або поглинають тебе. Мавці не потрібна матерчата броня відсторонення від довкілля. У її лісовому оточенні взагалі відсутнє поняття сорому, як це мислиться у відхиленнях людської моралі. Отже, формальний за людськими мірками факт переодягання у творі визначає значний поріг примирення лісової дівчини із власними переконаннями. Логіка внутрішньої драми однозначна: оскільки Мавка вже має тіло, потрібно його насотати людським духом, як елементом нової душі.
Суперечливість якраз у тому, що мати, позірно добра та щедра, пропонує Мавці: хочеш – переодягнися, позмагайся і за нове життя, за право увійти в мою сімʼю; в «чистому» вбранні і дурень зможе, та його ще заробити треба.
Одночасно мати допускає визнання дівчини своєю. Важлива обставина: Мавка вже (!) має певний вотум довіри, отримує право сама зайти в хату, сам-на-сам, без свідків переодягтися – «там на жердці висить». «Твоє рішення – твоя відповідальність», прочитується в такому материному сюжеті. На довершення всього отримує дозвіл лісове вбрання покласти у скриню – не викинути, не спалити. Щоб був шлях відступу, можливого повернення на круги своя, коли щось не складеться… Передбачлива ж мати! І скупа…
Хто знає, що законспірувала мати в подальший розвиток подій… Може статися, нічого не вигорить із цієї лісової опари, то просто скине наше, одягне своє та й пріч з очей. Головне – ліс не мститиме. Але в тканому одязі з чужого плеча Мавка містично втілювала б не себе, а… померлу дочку свекрухи і несла б її відплату. Чого більше в задумі матері – публічної раціональності чи несвідомої підступності? І коли замислила щось дворушницьке, то з ким змагається? Ця лісова істота зчитує всі підступи ще до того, як вони озвучені! І все-таки пішла змінювати вбрання. Як писала Леся Українка: «Без надії сподіваюсь…»
Отже, збираючи розвішані дівчатами обрядові сорочки, русалки знаходили «нові тіла», а Мавка від матері через доччин одяг отримала часточку нового духу. На що не згодишся, щоб оволодіти незбагненною людською душею! Фактично в цій сцені зашифроване імпровізоване перетворення лісовички в людську дівчину. Такий переломний момент дещо завуальований, адже внутрішнє психологічне напруження, закладене в цьому епізоді, у значній мірі знімається тим, що нам відомий кінцевий результат материної благодійної костюмерії та Мавчиної сорочечної дипломатії.
Лісова дівчина покірно відповідає: «Та добре, можу й переодягтися». Вона чекала чогось такого, чогось такого хотіла, за щось таке боролася. Це бажаний компроміс, без чого, у широкому форматі, природі не увійти у свідомість людей, а в конкретній життєвій ситуації Мавці не прихилити до себе серце матері. Це мала жертва. Велика жертва, – пристосуванство, відсутність власнї позиції, а тому неприйнятна для Мавки, – ще попереду. Конфлікт не знімається, а лише набуває сповільненої дії. Але ще один щабель набуття людської душі вставлений у сходи Мавчиної долі.
Далі процес одушевлення для дівчини розтягнувся на все літо й у нижчих рівнях конкретизувався долученням до буденних господарських клопотів… наймички, дочки, вірогідної нареченої сина чи кандидатки на таку посаду. Справді, в якому статусі Мавка увійшла у друзі сімʼї, офіційно ще не прийнята до родинного кола, але бере активну участь у зведенні будівель, у всілякому сприянні обживанню родини на новому місці? Лісовичка вибрала єдино можливий шлях проб, помилок. Вона вловила раціоналізм людей і намагається показати свою корисність. Тут не лише осягнення науки цілоденного обертання славнозвісного хазяйського колеса, не лише умова догодити в допустимих межах свекрусі й Лукашеві. Головне – зрозуміти принципи того неосягненного й невідомого для Мавки зла людського середовища, від чого так наполегливо застерігав свою доню Лісовик. Неодмінна умова її соціалізації – переконання в можливості поборення цього зла. Поки що все тримається на довірі, терплячості, експлуатації практичної корисності й надії на щасливий розвиток подій.
Лісовичка, як мала дитина, щира у своїх почуттях. Вона володіє проникливим даром передбачення – памʼятаймо, що у класичній понятійній версії перед нами безтілесна істота з надр архетипного несвідомого. Серце її відкрите – у млосному трепетанні-передчуванні чогось небувалого й неймовірного. Голос серця, цілком у людських традиціях, притлумив архетипну обережність природної істоти й провидницькі застороги Лісовика. У цьому моменті, відповідно до авторської волі, Мавка діє цілком за людською логікою.
Цей небезпечний, але закономірний крок трансформації потойбічної сили в людські пенати започатковує світоглядний, ціннісний конфлікт між двома полюсами цивілізаційного поступу (природним і людським), щоб, набравши критичної маси, необхідної для кінцевої реакції, у фіналі зняти ті протистояння, які можливо зняти, й укарати чи, бодай, нейтралізувати непоправне.
З Мавкою протягом драми-феєрії відбудуться кардинальні зміни. Вона доросте до переходу з вузької, мистецько штучно заданої кордоцентричної, у природно їй властиву духовну, месійну іпостась. Із плиткого експресивно-емоційного зачудування, захоплення хлопцем Лукашем почуття лісової дівчини еволюціонують у стійку ідейну, світоглядну, архетипну позицію Героя. Іншими словами, пристрасть лісовички на очах глядача переходить у свою всевишню, за висловом Григора Тютюнника, фазу – в любов: від комплексів жіночих потягів до готовності жертвувати в імʼя космологічного торжества любові. Її стезя – вийшовши зі світу мертвих, дати людям, які не усвідомлюють цінності життя і граються зі смертю, поняття про істинне безсмертя. Заради порятунку всієї природи, частиною якої є людина. Мавка – наречена людства. Леся Українка створює цей образ-концепцію в урочну мить, на контрольній межі ХІХ і ХХ століть, у переддень початку неймовірних світових пошуків та експериментів, помилок і відкриттів, втрат і здобутків, поразок і перемог. В урочну мить – за якісь лічені роки до Першої світової війни. Такі масштаби творчого мислення Лесі Українки.
На початку твору Мавка занурена в несвідомість, навіть не замислюється, скільки вона жила.
Л у к а ш. «А ти давно живеш на світі?» М а в к а. «…Справді, ніколи не думала про те… (Задумується). Мені здається, що жила я завжди…» (Леся Українка-1 1975, 294).
Довкілля мільйони років розвивалося за космічними законами, поступально й еволюційно. Осмислення будь-чого – це абстрактне виділення, позиціонування себе в певному середовищі. Мавці не було потреби відособлюватися, навіть віртуально – думкою чи помислом, оскільки думка – продукт часу, а все навколо лісової дівчини і вона сама т р и в а л а в надчасовій сукупності простих утворень – у вічності. У художньому потрактуванні Лесі Українки це означало, що природні процеси асоціювалися з розосередженим станом ідеальної свідомості і протікали під верховенством природних сил. Природа, осередок космологічного несвідомого, «задовольнялася» таким станом саморозуміння. Щось повинно було статися, чому важко підібрати визначення, бо це поза межами людського розуму, людської доцільності, щоб людина і природа стрілися віч-на-віч, щоб вони стали учасниками спілкування, щоб відокремлена дитина природи примусила довкілішну її безконечність «замислитися», чи може вона, природа, і далі перебувати в первісному розосередженому і неначе як безборонному стані тривання. Але вони зустрілися; спочатку цивілізаційно – на театрах доісторичної та історичної життєвої діяльності людини, – а у визначений час художньо – на сторінках пʼєси Лесі Українки.
У фіналі Мавці вже відкрилася цілком нова філософія поєднання часового життя і вічного буття – філософія грандіозна й безкінечна, не загрожена привидами самознищення, але, звичайно, окреслена природовідповідними пошуками й природовідповідними помилками людських серця й розуму. Тіло народжуватиметься, розвиватиметься й функціонуватиме в іншому режимі самоорганізації, без небезпеки оскудіння духу та без диктатури жадібності, заздрості й гордині. Тільки за такої засадничої умови перехід його, тіла, з матеріального в енергетичний стан супроводжуватиметься символами прихильності богів, їх прийняттям жертви життя конкретної людини – «ясним вогнем…, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами…» (Леся Українка-1 1975, 378). Вогонь «вгору злітає», не стелиться при землі, його не гнітить прижиттєвий гріховний баласт.
Тіло зникоме. Його вартість – бути тимчасовою лодією для духу-душі. Тіло «вільними іскрами вгору» злетить. Від нього обовʼязково залишиться дух-душа – «легкий, пухкий попілець» (Леся Українка-1 1975, 378). І цей дух-душа учорашнього тіла, цей сурогат зв’язку між минулим і майбутнім безсмертний, бо йому присуджено вернутися «в рідну землицю». У поєднанні з водою, прасередовищем, пралоном життя, народиться вербиця – нова Мавчина духовно-тілесна даність. Віднині у великому, всеосяжному, загальному біогенезному процесі – у кожному порусі кожного листочка, у кожному повіву вітерця, у кожній блискітці росиці, у кожному крочку людини буде присутня Мавка. Не та недосвідома безжурна істота, що весняного поліського ранку з подивом відкривала для себе не свою відповідальність – ні-ні! – лише причетність до плину Вічності. Не безжурна корпускула у плині матерії Буття – віднині Вічний Сторож, вічна Наставниця, вічний Адвокат і Прокурор людства, вічна Наречена життя, вічна архетипна Велика Мати, вічна обережниця Великого Роду, вічні Чати біля свавільного людського розуму, вічна Бранка вербової сопілки, вічне осердя Любові.
В останньому монолозі Мавки знаходимо засадничі слова, в яких оприлюднюється філософія твору: «Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, – стане початком тоді мій кінець» (Леся Українка-1 1975, 378).
Мавка-природа, відтепер активна учасниця антропоценозу, формулює нову трикомпонентну космологію Буття, новий Триглав повноти нового цивілізаційного мислення, нову ієрархію відновлення святості волинського пралісу – відростання зрубаних дубів, воскресіння дядьків Левів, оприроднення Лукашів, матерів та Килин, нову шукану Мавкою-природою єдність пізнання світу, нову сутність буття.: перше – тіло, особистісне, індивідуальне мікрокосмове начало; друге – рідна земля (не яка-небудь, а саме рідна, за Лесею Українкою) – національний рівень самоусвідомлення; третє – вода, символ планетарного прасередовища життя – загальнолюдський аспект. Така філософія твору, така неодмінна умова виживання людства в зіткненнях сучасної техногенної цивілізації.
«Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде» (Леся Українка-1 1975, 378).
Так ось для чого мучився Лукаш, терпіла знущання Мавка… Ось для чого їй була потрібна душа. Ось кінцевий адресат її духовної місії – встановити рятівний зв’язок між людиною і природою. Зверніть увагу, в останньому монолозі не «накидач» навʼязуватиметься людям з новою філософією ставлення до життя – вони самі, прозрілі й осяяні віднайденням Великого Роду, усвідомлюватимуть потребу жити природо- й духовідповідно. Так феєрична поема про казкове кохання двох переростає у високий драматичний епос проблематики виживання нації й людства.
Саме в останньому монолозі пристрасть Мавки остаточно трансформується в любов і вона здобуває нарешті повноправну людську душу. У вузьких паралелях і меридіанах тілесного життя вона справді жертвує собою в намаганні порятувати душу Лукаша. Проте в душевній нерівноцінності вони не змогли подолати прірву між матеріальним і духовним. Боротьба програна? Ні! Мірки класично уявлюваної любовної жанрової колізії не відповідають величі героїчного епосу того завдання, заради здійснення якого Мавка була послана з планети лісу, озера й прадавньої ритуальної язичницької галявини на планету людей. Природа не може здати позицій свого пізнання сутності! Трагедія фатальної неможливості фізично злитися з Лукашем, неможливості поєднати в нащадках досконалий дух із досконалим тілом штовхає Мавку накласти свій божественний материнський комплекс на все людство. І про це йдеться в її останньому монолозі. Присягнувши вогнем, вона переходить в іпостась архангела-відновлювачки єднання природи й людини. Вона, природа, самотужки, оскільки егоїстичні лукаші, матері й килини на сторінках твору не відгукнулися на її пропозицію, здійснить-таки місію порятунку земного космосу.
Просвітлених, одержимих вирватися з окаліччя зосередженої на собі уваги, ставатиме все більше й більше. Їм обʼєктивно ні до кого буде прийти, як до Мавки. Вони будуть натхнені спрагою освоєння живодайності мелодії Лукашевої сопілки, у символіці – безкінечності обріїв людського розвитку. «Грай же, коханий, благаю!» – то не волання Мавки, а гасло мільйонів відновлених душ і сердець людей майбутнього.
Природа, яка любить всіх нас, волає до кожного: опамʼятайся й відійди від знищення мене, бо ти знищуєш насамперед себе. У гіршому варіанті – читаймо разом кінцеву ремарку. Лукаш «сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…» (Леся Українка-1 1975, 378). Стан цілковитого фізичного небуття. Позірно програне життя, яке в обʼєктивному річищі цивілізаційного розвитку має все-таки свою цінність: Лукаш – це ланка руху вперед, ланка пошуку, осмислення проб і помилок. Мавка добре це розуміє, коли дякує коханому в кінці твору за все, що він їй дав. Бо не лише Мавка жертвувала. Й Лукаш учасник втілення грандіозного задуму Великого Роду. Й він мимоволі потрапив у доленосні випробування, до яких за своєю наївністю не був готовим.
Дивлячись на артиста в ролі Лукаша в заключній сцені пʼєси, думаєш: чи не ризикуємо ми цивілізаційно догратися до своєї мертвої тілесної оболонки? Комусь же неминуче доведеться спокутувати блуди спільної на всіх Лукашевої двоєдушності.
…У фіналі твору Леся Українка була, як мислителька, фантастично наївною і, як невиправна гуманістка, фантастично щедрою, навіть вона на порозі ХХ століття не могла уповні передбачити полюсних наслідків світового прогресу. Не будьмо зарозумілими: ми на розтяжці – від клонування собі подібних до генної інженерії штучної короновірусної ДНК…
З «Лісової пісні» стає зрозумілою одна з універсалій художнього мислення Лесі Українки: поетеса глибоко відчувала надісторичність діалектики культурних пошуків та відкриттів людства, мала природне тяжіння до первнів світової, конкретніше, античної літератури. Більшість її драматичних поем побудовані на сюжетах з грецької та римської міфології, історії чи асоціаціях та відгуках про них. Не стала винятком і «Лісова пісня».
Кілька зауваг щодо міфософії драми.
Запліднюючи людське мислення усвідомленням зв’язку між людиною й космосом, встановлюючи вертикаль між землею та небом, реалізуючи ідею самопізнання, чимало античних міфів та легенд відтворюють ситуацію, коли в пошуках нових якостей духу та єства в зародку-ембріоні поєднуються два начала – божественне і людське. Мати – богиня, чоловік – смертна людина чи навпаки, фізично це не принципово – важливе ідеальне поєднання тіла й духу, необхідне для здійснення подвигу, до якого покликана дитина від такого шлюбу. Боголюди, народжені в такий спосіб, наділені особливими якостями та спромогами. Це міфічні герої, яким суджено звершити щось величне, грандіозне, що міфософськи чи історично назріло, але з причини слабкості й недосконалості звичайних рядових людей не може бути втіленим у реальність. Недосяжність вершин духу завжди винагороджується казкою про них. І тоді обрані долають межі недосягненного, втілюючи казку в реальність.
Найближчий для сучасного українця приклад – Еней, син богині Венери (за грецькою міфологією Афродити) та троянського царя (пастуха з гори Іда) Анхіза. Еней, за Вергілієм, став праотцем латинської раси та засновником Священної Римської імперії.
Схожу модель вибудовує Леся Українка в драмі-феєрії. Мавка – постать із народної міфології. Авторка явила представницю потойбіччя, але, в порушення класичного міфу, з «низького» демонічного (за християнською шкалою) пантеону. Вона хоче зайти у світ людей, щоб повторити свій життєвий цикл, логічною частиною якого є народження дітей. Для цього їй потрібно укомплектувати необхідну повноту тіла й душі. Тіло в неї вже є, а шукану «людську» енергетичну оболонку можна отримати через язичницький ритуал душевної телепортації. Оскільки за переконанням Мавки, вони з Лукашем вже загадково-незбагненно «поєдналися» через поцілунок, то, як містична частина Мавки, людську душу лісовичці в якийсь спосіб здатний (а може, й приречений) втілити Лукаш. Щоправда, він навіть не здогадується, що вступив у надлюдські обовʼязки щодо лісової дівчини. А Мавці, захопленій потоком пристрасного кохання, здається, що зорі самі з неба посипляться в руки. Отже, спочатку не йдеться про їх фізичну чи, радше, фізіологічну близькість. Має відбутися аж ніяк не міфічна, а дуже класична й дуже приземлена одміна: дівчина повинна втілитися в образ хатньої рабині й таким чином, з мирської позиції, стати безпечною для матері й Лукаша.
Питання про можливих дітей цієї пари, які є неодмінною ланкою здійснення божественної волі у класичному міфі й утілення надідеї Буття, як бачимо, відкладається. Але міф від Лесі Українки, міф «Лісової пісні», не руйнується. Що призначено було звершити віртуальним героям – нащадкам «демониці», безсмертної Мавки й смертного чоловіка Лукаша? Вони, володарі відновлених космологічних генів людської свідомості, повинні були увійти у простір лісу, озера, галявини провідниками новітньої, актуальної, цілком сучасної, модерної цивілізаційної екологічної свідомості, в якій органічно поєднувалися б інтереси людей та космологічні постулати, гармонізувалися б вібрації людських мінісвітів та всеосяжного макросвіту живої й неживої матерії.
Щоправда, продовження роду в драмі-феєрії все-таки є. Проте не бажаного героїко-міфічного, а спрощеного біологічного. Діти Килинині. Приголомшені чварами та розбратом між дорослими. І названий батько в них є – Лукаш. За малим родом він їм ніхто, за Великим Родом не заперечує своєї духовної опінії. Але на ролі міфічних героїв вони не витягують. Як і його батьківська опіка не забезпечує їм достатніх умов для фізичного проживання.
У фіналі драми-феєрії авторка вводить ще один поворот сюжету, за яким приховані важливі міфічні сенси й перспективи подальшого прогнозованого розвитку основного конфлікту твору. Хлопчик Килинин, як Лукаш у молодості, любить гру на спілці. Але ще не опанував це мистецтво. А сопілку придбав. Уже перший його інструмент – із сакральної верби. Хлопець одержимий внутрішнім потягом до відкриття й опанування мелодії-звʼязку з природою. Просить вітчима показати яку мелодію. Так майбутнє звертається до минулого за позитивним досвідом. Так майбутнє, передчуваючи черговий виток свого духовного розвитку, хоче пройти його з позитивним результатом і вже містично готується до цього. Так майбутнє приймає покликання продовжити пошуки минулого, уникнувши помилок предків. Хлопчик стоїть на порозі відкриття того самого закону Великого Роду, за яким Мавка опинилася серед людей: тільки те суспільство виживає, в якому гармонія серця, розуму й довкілля знаходить найвищу гарантію у звучанні сопілкової мелодії.
Проте виходячи з міщанського побутового досвіду, який отримує малий, історія його життя буде обтяжена виборсуванням із долі безталанного вітчима. Чи не перескочить голка пошуків наступного, за «Лісовою піснею», покоління на ту саму наїжджену, історично тяглу звукову доріжку подальшого винародовлення, занепаду й саморозпаду?
Але в названого Лукашевого сина-сопілкаря все ж є шанс. Не випадково сусідують дві сцени програвання Лукашевої юності в кінці твору: спершу, коли хлопець просить спробувати голос нової вербової сопілки, вдруге, коли Мавка спонукає коханого виконати останню сопілкову партію як апофеоз втраченого, але такого, що претендує на статус безсмертя й архетипного продовження в нащадках.
І коли Мавка просить Лукаша заграти востаннє, він перебуває зовсім не в мистецькому чуттєвому просторі – переживає фатальний кінець їх взаємин. Проте бажання почути мелодію сопілки – це не забаганка від жіночої експресії. У всіх релігіях світу є ритуал останньої передсмертної сповіді. І Мавка, наділена даром провидіння лісова істота, й Лукаш, який бачить майбутнє після свого перебування у вовчій шкурі, знали, що не дні, але години життя людини Лукаша закінчуються. Не кожен готовий до сповіді. Пісня для Лукаша – це тест на підтвердження любові, адже він так накривуляв у своєму двоєдушші, що тут, на обніжку свого дня, знесилений і виснажений, здається, не здатен видобути з дерева голос чистого серця й непотьмареного почуття. І лише після палкого останнього монологу Мавки, припускаємо, вже в напівсвідомому стані прикладає до вуст сопілку. Розумом цю ситуацію не обміряти. Лукашева остання лебедина пісня потрібна була не Мавці, а йому – як соборування, як потвердження вищості того божественного весняного начала в ньому, яке опісля багато разів буде спростоване, потоптане й поганьблене меркантильними вислідами гнітючої дійсності. Лукаш тілесний став здобиччю дрібновласницького молоха. Лукаш духовний має надію на визнання Богом його ролі учня, підручного у класі природовідповідної любові біля майстрині Великого Роду Мавки.
Важливий символічний зміст прикінцевої ремарки. Як було на початку твору, на звуки Лукашевої мелодії на якусь хвилину оживає природа. Пісенно-творчо-любовне коло замкнулося, стверджуючи: людина володіє ключами від життя, вона носить їх у собі. Але щоб стосунки людини з природою не порушували межі природовідповідності, пісня-творчість-любов має стати баченням, диханням, єством людини, інструментом освоєння довкілля, усталеним порядком денним без виключень і винятків. Усі обʼєктині передумови для цього в людини є. Справа за критичною масою – як позитивів і негативів у самій людині, так і співвідношення кількісного складу творчих лукашів та корисливих його опонентів.
Але в художньому просторі «Лісової пісні» не вийшло ідеального міфічного поєднання тіла й духу, необхідного для здійснення подвигу, перед звершенням якого застигли кілька мільярдів землян. Сутність подвигу полягає в розірванні егоцентричного манкуртського обруча на голові так званої сучасної людини – члена споживацького суспільства. Ми забули, що нашою біологічною й функціональною прабатьківщиною є природа. Велика мислителька новітньої ери Леся Українка запитує: доки ходіння техногенними колами визначатиме характер імітації національного й планетарного поступу? Наша звернення до міфологічних розмірковувань у драмі має потвердити: у драмі-феєрії поетеса задекларувала, що розв’язання назрілих національних та глобальних світових проблем можливе лише за умов виходу розуму за межі споживацького мислення, за умов зламу прагматичних, раціональних підходів, абсолютизованих бізнесовою частиною науки та культури.
У міфі важливо, звідки зʼявилися його персонажі і куди вони відходять волею богів. Лукаш спокутуватиме в потойбічному світі свій знівечений реченець, упослідження молодечих сплесків обдарованості, які були йому надані природою, як рятівне коло моряку під час кораблетрощі. Хто знає, як він відкараскається від претензій Лісовика, який вважав за потрібне укарати зухвалого словоблуда ще на території життя. Майбутнє Мавки є неспростовним підтвердженням міфологічного підтексту фабули твору. Вона щороку зʼявлятиметься перед людьми – не як відсторонена природна сила, яка не переймається, скільки вона жила і як жила. Мавці суджено перебрати на себе роль свідомого міфічного героя – не народженого нею сина Лукаша. Саме вона боротиметься за майбутнє людства. Виходимо на перефразовану стару, гірку, вочевидь жорстоку, але невідворотну формулу: порятунок природи – справа рук самої природи.
Поза міфічним контекстом (!) зустріч та можливий союз Мавки та Лукаша, навіть у найсміливішому художньому потрактуванні, перетворювалися б у безглуздя: Лукаш-людина, не втаємничений в оберегові язичницькі традиції й волхвування, вступивши в контакт із демоницею, однозначно приречений на смерть. Занадто нерівноцінні енергетичні комплекси зійшлися віч-на-віч. А Мавка, дочка позачасового континенту й вісниця майбуття, виступала б у ролі свідомого, зумисного, холоднокровного вбивці юнака, в якого вона за сюжетом ще й закохана. Воістину шекспірівського напруження конфлікт, який навіть в міфологічній оболонці на сцені не знаходить щасливого розвʼязання, тим більше не може бути щасливим у нашому повсякденні. Проте від цього він не стає ні менш напруженим психологічно, ні менш значущим у полюсах добра і зла сучасного суспільства, які мають тенденцію зійтися в одній фатальній точці неповернення природи в режим самовідновлення.
Ми виключаємо візії Лесі Українки в «Лісовій пісні» про останні битви, в яких гине світ, про його приреченість на це. Твір є, безумовно, застереженням бездумній гонитві людства хижацьким витратним шляхом цивілізаційного розвитку. Але фінальний монолог Мавки однозначно свідчить про оптимістичність Лесиного українського національного героїчного міфу творення новітньої історії на теренах планети Земля.
Матері, Лукаші та Килини, за їх хронотопними етнічними метриками, мали би бути тривкими носіями ознак повновтіленої української нації – з усвідомленою громадянськістю, морально-етичними чеснотами, незламним вітаїзмом, селянською рахманною мудрістю. Проте в реаліях твору вони виступають заручниками класичного біологічного міщанства.
У надтексті сюжету драми-феєрії у двері материної хати постукали два варіанти розвитку назрілої української історичної необхідності початку ХХ століття: Мавчина – провід від минулого до майбуття, відновлення душевної та духовної природовідповідності та Килинина – лицемірство біологічного животіння, подальше сповзання в мерзоти морального виродження. За версією Лесі Українки, вибір матері відповідає звичаєвим спрощеним, мирським установкам значної частини українського черні – чіплятися за оманливу уяву ближньої матеріальної вигоди без осмислення наслідків від такої особистісної незрілості. І те, що помисли персонажів пʼєси заблоковані у ближньому побутовому просторі, лише потверджує істину, що з батьківської та материнської хати виростають або народні герої, або раби, особини, покручі без історичної пам’яті, без пам’яті про свій народ, виродні, або дядьки Леви, або духовні самовбивці.
«Лісова пісня» у загальнолюдському – це дума про долю всього людства і всієї планети; в національному – це притча грядущого історичного прозріння України в новітній історії, а саме: осмислення причин розʼєднаності двох частин українського родового серця – в українському природно-людському дусі (Мавка) й українському природно-людському тілі (Лукаш, мати, Килина).
Виходимо на висновок: набування людської душі Мавкою означає не що інше, як субʼєктне прийняття нею на себе духовної відповідальності за долю Лукашів, матерів, Килин. Природа в особі Мавки стає дієвим чинником творення світової історії й, ширше, – Богом, творцем долі людської цивілізації. Природа з предмета технократичного освоєння стає космологічним інструментом корекції людської діяльності. Природа доведена до трагічної необхідності системного реагування на загрозливу прірву між розумом і свідомістю людини, яка в боротьбі двох стихій може стати причиню кінця світу.
Література
- Волховник: Правослов Рідної Віри. Видання четверте, виправлене й доповнене. – К., ФОП Стебляк О. М., 2019. – 464 с.
- Інтернет-ресурс uk.wikipedia.org
- Лук’яненко О. В. Родоцентрична педагогіка: історико-теоретичні розвідки. – Полтава, Друкарська майстерня, 2008. – 66 с.
- Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К., Наукова думка, 1975. – Т.1. – 380 с.
- Потебня А.А. Мысль и язык. – К., СИНТО, 1993. – 192 с.