Народилася 30.11.1974
у Львові. За освітою — філолог-медієвіст, кандидат філологічних наук. Авторка
поетичних збірок «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ,
1997) та «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у
літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до альманахів і
антологій — «Привітання життя’95» (1996), «Протизначення» (2001), «Королівський
ліс» (2001), «Потяг’76: вибране 2003–2004» (2005), «Ми і Вона» (2005),
«Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.» (2009) тощо;
перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською,
литовською, сербською, хорватською та іншими мовами.
Вірші та оповідання
для дітей друкувалися в дитячих часописах та антологіях («Казки Старого Лева»
(2003). Авторка двох книжок «Марко мандрує довкола світу» (2005) і «Найменший»
(2007), перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей
«Step by step», Нідерланди). Перекладає з польської, російської, білоруської
мов. Лавреат міжнародних літературних
конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І.Антонича (1996), стипендіат програм
«Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003), Homines Urbani на Віллі
Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на
острові Готланд (Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у
Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті
імені І.Франка.
Галино, львівська
школа поеток вже давно стала явищем українського літературного процесу.
Відчуваєте на собі її вплив?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знаєте, Наталю, мене завжди насторожує отака постановка
питання. По-перше, література – це не колективна гра, тут усе в індивідуальному
заліку. І це бажання повкидати в один
казан абсолютно різних авторів і вивести з цього якісь літературознавчі
висновки мене, м’яко кажучи, дивує. А особливо – об’єднувати їх за гендерним
принципом. Не говоримо ж ми, наприклад, про чоловічу школу поезії у Харкові чи
Франківську на підставі того, що там переважають(-ли) письменники-чоловіки. А
що, письменників-чоловіків у той час у Львові не було? По-друге, в літературознавчому розумінні
визначення «школа» передбачає якихось спільних учителів, спільне середовище,
схожість поетики і т.д. У цьому ж випадку спільність обмежується Львовом,
навчанням в університеті імені Франка (і то не для всіх) і часом входження в
літературу – дев’яностими. Погодьтеся, цього замало для такого об’єднання, про
яке, зрештою, заговорили набагато пізніше – уже після виходу антології «Ми і
Вона» 2005 року. То як може впливати те, чого нема? Кожен із нас ішов у
літературу своїм шляхом – тут ближчими мені були Назар Федорак, Дарка Сироїд,
Зоряна Гладка, Роман Скиба, з якими ми знайомі ще десь із 1989 року. Це фактично й було те вужче коло, в якому я
«варилася» напочатку і досі ми з ними (ну, може, за винятком Скиби, який тепер
уже не львів’янин) спілкуємося ближче, ніж з іншими учасниками т.зв. «львівської
жіночої школи поезії». Тексти до моїх перших книжок, виданих 1997 року, як перші премії «Гранослова» і
поетичного конкурсу «Привітання життя» ім. Б.-І.Антонича, написані в період від 1989 до 1995 року, коли
ще ніхто із цього кола «львівських поеток» не був виданий книжкою (може, за
винятком Ярини Сенчишин), тож хто і на кого впливав? Звичайно, були інші впливи
– відкриття величезного огрому забороненої літератури
20-30-х рр., нью-йоркців, поезії Грицька Чубая, Василя
Герасим’юка та Ігоря Римарука (який, до речі, писав передмову до моєї другої
книжки, і я була з цього страшенно горда), поетичних перформенсів бубабістів,
ПостПоступівського інтелектуального середовища і т.д. Але це тоді впливало на
всіх, незалежно від статі і всього іншого.
А «Нечувані»
контактували з іншим студентським літоб’єднанням «ММЮННА ТУГА», до якого
входили Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Юлія Міщенко?
«Нечувані» були своєрідним літературним приколом студенток
філології, коли всі довкола тільки те й
робили, що об’єднувалися в гурти, писали статути, щось декларували. Ми з
однокурсницями (Оленою Галетою, Іриною Старовойт, Олесею Новосад і Оксаною
Копак) вирішили спародіювати цей процес, замість асоціації створили
«дисоціацію», назву вибрали теж відповідну, там один текст статуту (точніше,
статаму) чого вартував – як філологічний
стьоб. Мене як затяту індивідуалістку трохи лякала ота колективність, але
погодилася, бо це була така гра. Не
пам’ятаю, щоб ми якось сильно перетиналися тоді з «ММЮННою ТУГою», хіба що на
фестивалях у Скиби, Смолоскипівських семінарах в Ірпені і як студенти в
університетських стінах. Маріанна Кіяновська після академки навіть семестр
навчалася з нами на п’ятому курсі, тож доходило й до поезії і навіть взаємних
акростихів. Проте по житті найближчою мені з «ММЮННи», напевно, була неназвана
Вами Наталка Сняданко, з якою ми багато спілкувалися поза контекстом «ММЮННИ».
Це вже згодом (уже в новому тисячолітті) нас усіх звела докупи асоціація
українських письменників, тоді ж я
відкрила для себе як цікавих поеток Вікторію Садову і Марію Кривенко (яка
колись була моєю викладачкою в Малій академії, але тоді ще я не знала її з
поетичного боку).
2005 року вийшла друком антологія «Ми і вона»,
яка, мабуть, найповніше представила творчість львів’янок. Як Ви можете оцінити
цей проект?
Ідея цієї антології зродилася з духу протесту – пам’ятаю,
тоді саме вийшла в Києві антологія альтернативної поезії 90-х, де не було
жодного жіночого імені. Це було нелогічно і несправедливо. На якійсь із
зустрічей (а ми тоді вже досить часто зустрічалися на різних аупівських
вечорах) Мар’яна Савка запропонувала видати у видавництві «Старого Лева»
спільне видання. І ось тут почалися труднощі допасовування, бо всі виявилися
дуже різними – за генераціями, стилем, тематикою, смаками. Чого коштувало всіх
нас сфотографувати, добрати потрібні фото. Книжка вийшла гарною,
презентабельною, привернула увагу до львівських поеток, тобто виконала свою
місію. Проте в кожної медалі є два боки – водночас вона спричинилася до появи
стереотипу про «львівську школу поеток». А що всі ці поетки не такі вже й подібні, не береться до
уваги. Наприклад, верлібри Віхти Сад мають зовсім іншу природу, ніж прозора
силаботоніка Дарки Сироїд, і водночас не подібні на верлібри Ярини Сенчишин чи
Марії Кривенко; сповнений літературних і музичних ремінісценцій вірш Ліди
Мельник дуже відрізняється від філологічно підкованих текстів Олени Галети чи
Ірини Старовойт; фольклорні мотиви Мар’яни Савки і пошуки Маріанни Кіяновської
– у зовсім різних площинах. А поезію про «роз’ятрене горло поміж ногами»
Мар’яна попросила мене не читати на презентації, щоб не вибиватися із загальної
концепції антології, яка, очевидно, мала представити львівських поеток
лагідними, гармонійними і жіночними.
Чи можна сьогодні
говорити про нове покоління львівської поетичної жіночої школи, яку
представляють Альбіна Позднякова, Лариса Радченко, Юлія Мусаковська, Мар’яна
Максим’як та інші?
Про молодих мені важко поки що сказати щось
узагальнено-аналітичне, навіть попри те, що багато читаю їх в інтернеті. До
речі, цікавих львів’янок є набагато більше – і Оксана Васьків, і Галя Гевків, і
Ярина Черняк, і Маруся Весна. Зрештою, поза Львовом теж чимало цікавих молодих
поеток. Гадаю, час покаже, хто з них залишиться в літературі, а для кого це було
лише способом вікового особистісного самоутвердження. Не можна робити
остаточних висновків із того, що розвивається і активно змінюється. До
більшості з цих авторок теж не можна підібрати спільного знаменника, вони різні
і осмислювати те, що вони пишуть, теж треба спершу поокремо, а не накидаючи їм
відразу якусь спільну рамку.
А як ставитеся до
«Західного фронту»?
Ініціативні хлопці (і дівчата), молодці, що об’єдналися для
того, щоб заявити про себе, у них є потенціал, щиро вболіваю за те, щоб вони
його змогли розкрити при сучасних темпах життя і спокусах літературного
шоубізнесу. Глибокий і талановитий Юрко Завадський (фактично їхній гуру),
по-жіночому гармонійна і мудра вже згадувана Оксана Васьків, багатообіцяючий і зухвалий Грицько Семенчук
(який за сумісництвом є моїм студентом на літературній творчості), сміливий
експериментатор Микола Шпаковський, по-філософськи самозаглиблений Тарас
Федірко… З цікавістю стежу за тим, що вони пишуть, куди рухаються… На цьому
етапі їм головне рухатися, не зупинятися на досягнутому.
Про що Ваша нова
книжка і чи може читач очікувати на якийсь відхід від правил?
Та важко отак коротко, сильно і страшно сказати, про що вона
– про життя у різних його формах і виявах, про людину, бо все найважливіше
відбувається в людині. Тобто доволі широкий спектр тем. Вважаю, поезія не має
писатися лише для обраних (хоча вона такою все одно залишається). Я пишу не
багато і не часто видаюся –в середньому раз на 5 років. Може, для ринку це і
зле, але поезія ж і не пишеться для ринку. З часу «Обличчя поза світлиною» я
змінилася, тож змінилося і те, як я висловлююся і що помічаю довкола себе чи в
собі. Тому ця книжка буде відрізнятися від попередньої – як за стилістикою, так
і формально. З одного боку, буде певне повернення до силаботоніки (вона мені
останні роки чомусь внутрішньо ближча)
або до такого доволі розхитаного римованого тонічного вірша. З іншого боку –
буде більше мовної гри, намагання втиснутися в розлами стійких словосполучень,
деконструювання мовних штампів. Одне слово, це я так філологічно висловлююся,
не лякайтеся, у книжці будуть таки вірші.
І наостанок побажання
читачам від Галини Крук.
Бажаю нам усім бути сміливими у своїх мріях і тоді їм буде
легше здійснюватися!