“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/nadiia-havryliuk-pechalna-pam-iat-rodova/
ПРО ТВОРЧІСТЬ ПАВЛА МОВЧАНА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прийми обітницю мовчання,
звільнись від мови й запитання —
є німота для раювання,
а слово… слово — для розпук
(Павло Мовчан)
Ліричний персонаж поеми бере чужі страждання на себе. Через те йому і вдається розірвати вощану тишу байдужості. Легше, звісно, не чути і не знати. Але чи блаженне те невідання питання риторичне. Ліричний персонаж поеми має відвагу прорвати замовчування і пірнути в минуле: “за поглядом слідом ув оболонку білу, / в бездонну глибину убитого життя” (С. 75).
Павло Мовчан нагадує, що кожне життя має бездонну глибину, але ця глибина прихована від тих очей, які звикли ковзати поверхнею чи розбігатися в різні боки. Бо зір, занурений у простір, — душа, що йде за очима і може спокуситися, змінивши простір огляду. Але ліричний персонаж Павла Мовчана неодноразово сповідує тезу, що простір має всотуватися в зір, фіксуватися на сітківці, концентруватися в душі. Душа, що йде за очима, обирає на що дивитися. Не боїться дивитися на те, що бачити боляче, аби донести його до інших. Така душа знає про темне світло (те, що світлом видається, але ним не є) і світло чисте. Якщо перше сигналізує про хворобу, то друге — виявляє її. Перше поверхове — інше глибинне: “На пам’яті моїй те світло, мов короста, / а душу ж просвіща — рентгенівське вікно” (С. 75)
Під попелом часу забуті убієнні,
і вбивці в ковпаках, і шаблі у руках,
і страх, відвічний страх, просвічений рентгеном,
показував, що він гніздився у кістках…
(С. 75)
Біль третій — нищення культурно-історичних скарбів. Він відлунює у поемі “Вогонь”, де центральний персонаж — стихія, що “пам’ять нищить та віки минулі…” (C. 58). Нищення оте від вибухівки та підпалів. Приклад першого — руйнування 30-х років ХХ століття:
Святий собор Михайлівський пощез,
вогонь гортає Біблію стоперсто (С. 59)
У переспіві Т. Шевченка “Плач Ярославни” Ярославна плаче при вікні, виглядаючи коханого чоловіка з битви і перебираючи подумки можливі варіанти його долі, — князь тяжко поранений; битва ще триває і вітер метає на князя ханові стріли; князь живий і Ярославна прохає Славутиць принести чоловіка неушкодженим додому; князь загинув.
Якщо у переспіві Т. Шевченка Ярославна поділяла трагічну загибель чоловіка, але ця загибель наставала після загибелі чоловіка (“Загинув ладо… Я загину!”) і обидві були на самоті (Ігоря Святославовича — на полі битви, а Ярославни — вдома, в Путивлі: “Спалив і князя і дружину, / Спали мене на самоті!”), то у Павла Мовчана вогонь спалює обох одночасно:
І Ярославна плаче при вікні:
– О княже, любче, згоримо обоє! (С. 59)
Така одномоментність є досяжною тільки в одному випадку — коли мовиться про персонажів “Слова о полку Ігоревім”, а горить сама книга. Горить давня українська історія і нищиться національна пам’ять:
Величко, Самовидець і Шекспір,
Грушевський, Винниченко і Драй-Хмара
слова окремі ловлять на папір,
буква “і” димить, неначе згарок… (С. 60)
Зауважу, що все перелічене відбувається за наказом вождя (“І вождь усіх народів та віків / Над Мавзолеєм простирає руку”, С. 59). І було би вельми легко сказати, що це той-таки вождь, за часів якого був Голодомор 1932-1933, бо ж саме у 30-х роках підірвано Михайлівський собор. Одначе книги нищилися у вогні й потому: так у травні 1964 року (за часів М. Хрущова) внаслідок підпалу згоріло 500 000 томів україніки в Державній публічній бібліотеці АН України. Тож ідеться не так про конкретну особу, як про загальну політику.
Варто наголосити на дрібному, але важливому моменті. В цитованій вище строфі П. Мовчан іде від текстів до літери, але ця літера символізує українську мову, що всіляко утискається і коротшає, наче згарок свічі. Про те, наскільки це вагомий штрих, свідчить і зміна розміру з п’ятиcтопного ямба на п’ятиcтопний хорей тільки в цьому рядку (“буква “і” димить, неначе згарок…”).
Згарок свічі світла не дає, світ занурюється в пітьму. В темряві опиняється не тільки минуле (якого не знаємо), а і майбутнє (якого не бачимо, а тому не можемо мати):
Горів пергамент, попелів папір,
і каламутним димом ставав зір;
минувшина й будущина згорали… (С. 64)
Людина опиняється в мороці самоти. Вона не відчуває свого зв’язку ні з нащадками, ні з предками. Тільки той, хто думає і “глибочить” (поглиблює) розум, як автор поеми “Вогонь”, запитує себе: “А де про любість, милість, добрий чин? / де ниття те, що з пращуром єднало?” (С. 60). І не тільки запитує, але і дає власну відповідь:
Він виліпив людину і ввідхнув
вогню небесного у незнищенну душу,
щоб змірять нею неба глибину
і її чином розпечатать сушу. (С. 67)
Вогонь є ж не тільки пекельно-нищівний, а і небесно-творчий. І той поклик до творчості потужно звучить у людині, бо саме людські діяння розпечатують (відкривають, об’являють і наповнюють сушу). Але глибина неба міряється не людським справами (чином, вчинками), а людською душею, яка призначена для неба і повертається до Бога додому.
Ось тут, мабуть, і пролягає важлива грань між вогнем (як повнотою) та іскрою (як частковістю). Якщо вогонь небесний у душі, то іскра — в людських руках. Із іскри може розгорітися вогонь або творчий, або руйнівний. І це залежить від людини, яка тримає іскру:
І дав у руки іскру вогняну,
щоб в ній вона побачила минуще…
З двох боків я дивлюся вглибину,
крізь незнищенну іскру невмирущо…
(С. 68)
Крізь іскру, ймовірно, видно минуле та майбутнє. Вони минущі, бо ж дотичні до часу, що “уривався лиш в тілах минущих” (С. 67). Сама ж іскра символізує теперішнє: тільки його людина і тримає в руках, адже минулого вже немає, а майбутнього — ще немає. Те “сьогодні” вбирає в себе минуле (як його наслідок) і визначає майбутнє (як можливість). І тому так важливо, в чиїх руках знаходиться іскра:
О іскро Божа, в дланях сатини,
до вибуху вже стиснута і сперта,
лещата чорні променем проткни,
і світлом витечи — життєвим, а не смертним (С. 69)
Час, описаний у поемі “Вогонь”, ліричний персонаж вірша атестує як диявольський, бо ж іскра перебуває в сатани. Більше того — той, у чиї руки потрапила іскра, прагне навіть вогонь небесний перетворити на пекельний, діставшись людської душі і зламавши її навальним тиском:
Тебе я в жилах зберігав віки,
ти п’ятикутно груди пробивала,
тебе стискали чорні кулаки
і на дроти зіржавілу, низали (С. 69)
Іскра Божа — іскра таланту, який стискали чорні кулаки ідеологічної цензури і робили все, аби обмежити талант колючими дротами (засланням неугодних) і вбити в просторі “великої тюрми”, обнесеної ідеологічним парканом. І така тактика в окремих випадках увінчувалася успіхом: коли митець ставив свій талант на службу ідеології — його іскра іржавіла. Часом в жилах уже текла не іскра Божого дару, а ось ця зіржавіла іскра догоджання владцям. І перехід міг статися майже непомітно для тих, хто його здійснив.
У поемі “Вогонь” автор створив дуже символічну картину, в якій одне слово позначає одразу кілька елементів дійсності. До прикладу, коли читаєш:
Плоть опромінена спотворено росла,
і малились мікроби одночасно.
Від надміру вологи і тепла
безмежний день подовжувавсь незгасно (С.67),
то думаєш передовсім про радіаційне випромінення. Адже про аварію на Чорнобильській АЕС у поемі згадано як про подію, що розділила світ на “до” і “після”: “І зойкнув ти… / І розірвався час, / рентгеноплівкою повітря стало враз, / і губи ворушились: стронцій, / стронцій / стронцій…” (С. 63). Але ж у поемі “Материк” кремлівські зорі 30-х рр. опромінюють майбутнє, не тільки знаменуючи майбутню зорю Полин, а і сигналізують потворну сутність імперської влади, що приносить смерті. Тому фразу “Плоть опромінена спотворено росла” відчитуєш і метафорою імперії, що постійно розросталася у географічному просторі та духовному вимірі.
Біль четвертий — Чорнобиль. У Павла Мовчана чорнобильська тема неповторного регістру. У поезії “Розщіп” ліричний персонаж читає книгу і його думка, мов вогонь (спалах блискавки?) вихоплює перед очі картину:
Струсне електрострум єством, і зрине згадка;
з іконою в руках йде боса мати в ніч,
а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,
щоб в небуття життя пішло на сто сторіч… (С. 119)
У Старому Завіті стовп вогню позначав Божу присутність і провід, нічної пори вибраний народ ішов за цим стовпом через пустиню до землі обіцяної (Вихід 13: 21). Також вогонь із неба був знаком вислуханої молитви Іллі і розрізнення між Богом, що вислуховує молитву, і Ваалом, що був лише ідолом (З Цар. 18: 36-40). Однак у Новому Завіті вогонь уже трактується як знак покари тим, які не прийняли Бога (Єв. Луки 48: 54).
У поезії “Розщіп” вогонь падає вкрай раптово і цим, на перший погляд, зближується з карою. Але падає цей вогонь у вигляді кладки, тож є надія перейти цією кладкою — важко і обпікаючи ноги (бо ж босі!), але перейти, зоставивши позаду небуття.
Якщо приглянемося то слово “небуття” стоїть у реченні зліва, а “життя” — правіше, тобто небуття залишається позаду бодай у сфері мови, а вона ж, як відомо, творить бажану дійсність. І це зовсім не означає, що П. Мовчан не схоплює масштаби наслідків аварії: небуття, за його словами, витіснить життя аж на 10 000 років. Це дуже значна кількість, але вона залишає надію на подолання наслідків у далекому майбутньому.
Інша річ, що поет усвідомлює кардинальну зміну світу, “розрив”, який виникає між світом до аварії, та світом після неї. Бачення поета є апокаліптичним не тільки в сенсі трагічності зображеного (“і тіні на стіні писали розпач свій”) чи в аспекті апелювання до образів Одкровення, як-от, книга-сувій, запечатана сімома печатками (Об’явлення 5:1) і книга, що лежить на столі в людській оселі (“і книга на столі лежала, мов сувій… / Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, / хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках”, С. 119).
Отой сліпий перст нагадує про античний фатум, над яким людина не була владна і якому не мала пояснень, адже майбутнє було сховане від людини за сімома замками. Все ж вогняна кладка освітлює на мить глибину трагедії:
Йде мати — на руках у неї Божа Мати…
Кого хто рятував? — Подосі не збагну?..
Бо простір розірвавсь і розщепився атом,
а промінь у руках ікону розітнув… (С. 119)
У мить, коли розривається простір і зяє чорна прірва, мати земна шукає заступництва у Божої Матері. Їй потрібні мости (хоч би вогняні), як надія на майбутнє. Але справа в тому, що Мати Божа теж потребує порятунку і шукає його в руках земної матері.
Розітнута ікона — не ікона, на яку впав промінь вогню. Це ікона, що втратила свою цілість і від того виглядає моторошно. Вона вказує на прірву, в яку зазирнув світ:
І розчахнувся зір; поміж очима яма…
Святого лику того докупи не стулить…
І рветься пополам мій вигук:
Ма-мо… Ма-мо…
І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить… (С. 120)
Зневажена (ніби “розірвана”) божественність породжує зневажену, “розірвану” людськість. І голодомори, табори, культурні утиски свідчать про таку зневагу до Божих законів і людських прав. А трагедія на ЧАЕС є кульмінацією: звичний світ зруйновано, а мама — берегиня домашнього вогнища — опиняється поза домом, блукає світом і не має прихистку.
Мати невіддільна від дитини. Пригадаймо хоча б Шевченкові рядки із вірша “У нашім раї на землі” (“Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим”) чи з поезії “І Архімед, і Галілей” (“Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”). Коли рай горить, а мати не має де притулитися — в серці народжується благальна молитва, перейнята тривогою за майбутнє.
“Молитва” Павла Мовчана структурно поділяється на три частини, кожна з яких завершується безпосередньо звертанням до Бога. У першій частині відчувається, що ліричний персонаж покликає Творця, вимагаючи пояснень. Із цього можемо зіставити його з постаттю біблійного Іова.
О зглянься на поклик, на смертне благання;
невже ж на землі ми останні, останні?
Яка на роду на моєму провина?
І чим завинила маленька дитина?
Я голосно кличу тебе, покликаю,
Мій Боже,
відлуння ж немає, немає… (С. 121)
Прохання про милість (“зглянься”) зумовлене не тільки безсиллям смертної людини, а і бажанням дошукатися відповіді, викликати Бога на розмову. Та благання також виявляється смертним — вичерпується, не діждавшись відгуку. Відлуння у вірші є, та їх породжено психологічно-емоційним станом молільника, що межує із розпачем (“останні, останні?”; “немає, немає…”). Друге із них завершується трикрапкою, що в даному разі імітує перехоплений подих — брак повітря, не лише слів.
Лексичні повтори-відлуння входять у суперечність із прагненням молільника на відлуння як відповідь, Божу відповідь. І ця невідповідність посилює драматичну напругу молитви. Більше — ліричний персонаж завершує цю частину молитви звертанням “Мій Боже”, а далі ніби вслухається у відповідь. Звідси розбивка рядка чотиристопного амфібрахія на одностопний і тристопний (“Мій Боже, / відлуння ж немає, немає…”). Драматизм молитви наростає не тільки через нанизування питань, але і через використання однокореневих слів у зачині і наприкінці молитовного звертання (“поклик — покликаю”), що у фінальній частині підсилено епітетом “голосно” (“голосно кличу тебе, покликаю”). Поставивши в один ряд лексичні повтори цього фрагмента молитви, отримаємо цілковито кінцесвітню картину, коли зникають останні люди (“останні, останні…”, “немає, немає…”).
У другій частині молитви ліричний персонаж не втрачає сподівання бути почутим, наполегливо благає, щоб Бог не відвертався мовчки і послав допомогу хоча б у вигляді рятівної для людського серця надії:
Почуй моє слово і зглянься на мене:
пошли хоч надію спасенну, спасенну…
Бо хто ж, окрім тебе, ще нам допоможе:
— О Боже Великий… мій Боже… мій Боже… (С. 121)
Якщо в першій частині молитви ліричний персонаж спершу говорить про “ми” (земляни, українці, рід), а тоді про “я”, стверджуючи своє особисте бажання почути словесну відповідь від Бога, то в другій частині — ситуація зворотна: ліричний суб’єкт прагне, аби його почув Бог і йде в молитві від “я” (“почуй моє слово”, “зглянься на мене”) до “ми” (“нам допоможе”).
Ліричний персонаж жде не словесну відповідь Бога (як біблійний Іов), а відповіді як дії, заступництва (подібно до благальних Давидових псалмів). Стверджуючи віру в Божу велич (“О Боже Великий”) і могутність (“Бо хто ж, окрім тебе, ще нам допоможе”), він визнає власне підпорядкування Богові (“мій Боже”), але — водночас — свідчить отим звертанням “мій” про зв’язок із Богом (кажемо ж: мій батько, мій друг і т.д.). Зв’язок, який не уривається в часі мовчання Бога.
Показово, що і в цій частині спостерігаються лексичні повтори за принципом відлуння (“спасенну, спасенну…”, “мій Боже… мій Боже…”), які акцентують, що молільник покладає всю надію на Бога, що єдиний може врятувати в непевних часах планетарної загрози:
Дай певність на радість, умнож наші сили,
аби підняли ми обпалені крила,
Щоб швидше минувся час лиха й випроби,
щоб змився дощами пекельний Чорнобиль…
Зміцни мою віру у завтрашню днину,
щоб славив імення Господнє віднині…
О Боже… (С. 121)
В цьому фрагменті “Молитва” Павла Мовчана знову йде від “ми” (“наші сили”, “підняли ми опалені крила”) до “я”(“зміцни мою віру”, “щоб славив”). Молитва не втрачає тональності прохання, але просить персонаж вже не надії, а віри — певності, що дарує радість у часі випробувань. У фіналі вірша звучить сподівання, що молитва стане молитвою прослави.
Заключне “О Боже” — відлуння-анафора рядка “О Боже Великий… мій Боже… мій Боже…”. Воно може розцінюватися як перші слова молитви прослави, а може бути і своєрідним натяком на послаблення зв’язку людини з Богом. Якщо у попередніх уривках присутній займенник “мій”, то у фіналі його вже не бачимо. Бог тут є не так Отцем як Творцем, а людина / люди / народ зіставні з птахами (очевидно, з лелеками, що за повір’ям приносять дітей). І, попри трагічну ноту (“обпалені крила”, “пекельний Чорнобиль”), все-таки присутня віра в очищення і відновлення (“щоб змився дощами”).
Біль п’ятий — екологічний. Апокаліптичні візії Павла Мовчана не поєднуються з однією трагедією, але набуває справді всесвітнього масштабу, як у вірші “Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі”:
… Це кінець світу… Бо смола двоока
на тебе дивиться розпачливо крізь сніг;
конає пташка в смоляних потоках —
ти ж ні сніжинки їй подать не зміг.
Щоб відбілити спрагу аж до лету,
і розокремить пір’я на крилі (C. 122)
Смола двоока — це чорні очі пташки, що вмирає в потоках нафти. Контраст білого (сніг) і чорного (“злива / що вже струмує нафтою з крила”) укрупнюється, коли смоляні потоки асоціюються з пеклом і загибеллю, а біле із життям і пошуками ангела:
Струмливий зір просинює порошу,
немовби прагне янгола знайти
за деревами, але світ спустошивсь
до відчаю в очах, до гіркоти… (С. 122)
Ліричний персонаж поезії Павла Мовчана (за ним упізнається автор) відзначається високою мірою відповідальності. Через те, він намагається врятувати пташину, пробує порятувати “світ спіщанілий”, що “вже рушиться вниз…” (С. 129), старається запобігти руйнуванню людського в людині, аби Божа іскра не опинилася в руках сатани, а світ не впав у безодню, цілковито знебожившись. Поет застерігає:
А час пливе, сплива… життя струмує мілко,
все глибша й глибша дно великої біди…
(С. 107)
Біль шостий — дух зубожіння. Велика біда тому велика, що життя мілке, звужене до однієї людини. І цій людині байдуже до уламків часу (забутих слів і предметів, відкинутої історії), а тому нема в людини розуміння натяків часу на те, що чекає людину в майбутньому.
Дух зубожіння, виснаження часу,
прикметний день безглуздої доби,
коли нещадно нищиться прекрасне,
і топчуться знецінені скарби (С. 130)
Уривок із вірша “Семидесята осінь” ніби підсумовує всі болі, що діймають автора: нищення прекрасного (природи, культурних пам’яток), знецінення людини і людського життя, зневаження Божих заповідей — аж таке, що “римується із вічністю відчай”, бо:
І зайві звуки долучаються
до першозмістів: “воля” — “кволя”
“Вкраї…” кровиною пручається
в свідомості, йде “доля” в “болі” (С. 146)
Вимовна назва цього вірша — “Невже ж навіки?”, бо ідеться про історію часів недавніх: “І тулимо до віч полотнища, / волаючи: — “Героям слава!”, а проте,
Натужний зір береться плямами,
аби розгледіти будучину…
Стають узвишшя наші ямами —
невже ж навіки ми сполучені? (С. 147)
Біль сьомий — суспільна глухота. Мабуть, це не новина, але поета не чують. І Павло Мовчан не виняток. Він це метафорично фіксує у багатьох віршах і поемах. Ось рядки з твору “Ремінісценції”:
Кривавляться слова, коли кричиш про волю,
і крижані стовпи ростуть на видноколі
(С. 156)
Чи суголосне риторичне запитання з вірша “Ні подумки, ні пошепки ні вголос”:
Навіщо клопоти біля Вогню недремні,
навіщо погуки даремні ці спасенні?
(С. 159)
Ідеться про вогонь небесний в людській душі. Його слід безупинно пильнувати, аби не згас. Нагадування про це дійсно спасенне… для тих, хто чує і бере почуте до уваги. От тільки у П. Мовчана виривається гірке зізнання, що погуки даремні. Відгуку не буде. Приміром, у вірші “Любов” із поеми “Іменники” лунає: “гукнути — нема кого, мовкнуть несила!” (С. 165) Тут вчувається паралель із Павлом Тичиною (вірш Тичини “До кого говорить?” і зіставлення народу з Огнем прекрасним із поеми “Золотий гомін” П. Тичини). Як бачимо минуло чи не століття, а поету і досі нема кого гукнуть. І він, Павло Мовчан, риторично запитує: “Та хто спасенно відгукнеться / на твій прощальний хриплий звук?” (С. 173)
Чи не тому ходимо колами, що забули: “Все в світі в непоривному зв’язку ” (C.164) і “Немає відстаней. Є забуття байдужих.” (С. 97). Чи не час припинити бути байдужими і дослухатися до болю Павла Мовчана. Хіба це тільки його біль?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/