У березні ми опублікували кілька віршів польського поета Гаррі Дуди про нинішню російсько-українську війну. Написані за свіжими враженнями від подій, вони не тільки дали яскраві картини усього того, з чим зіткнулись українці починаючи з кінця лютого, а й темпераментно, гнівно, непримиренно висловили осуд і верховній московській хунті, і виконавцям її волі в армійських низах. Ті твори ввійшли в книжку-білінгву Дуди «Na oczach świata / У світу на очах», яка вже у квітні побачила світ завдяки зусиллям видавця Марека Волинського та пожертвам кількох благодійників. Після презентацій збірки у воєводській бібліотеці в місті Ополє та в салоні Краківського відділення Асоціації польських письменників, які відбулись за участю Гаррі Дуди та перекладача Віктора Мельника, частину накладу видавець безкоштовно передав у нашу країну.
Проте не припинялась праця ні автора, який далі розвивав тему нинішньої війни, відгукуючись на нові й нові події і подаючи їх у нових ракурсах, ні перекладача, який продовжував відтворювати їх українською. Зараз готується до друку друге, доповнене видання збірки, яка зросла в обсязі майже вдвічі. Пропонуємо читачам кілька віршів з майбутньої істотно оновленої книжки, у якій буде збережено дизайн першого видання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Z» як «Замордувати»
Довкіл багно криваве: страх тварин у сховок
жене – в людські обійми. Жінка пса ховає
в рюкзак, мов цінний скарб, несе – а він ні слова
до інших псів не гавкне: всі зайцями стали.
Кіт іронічно з повідка серед війни моргає
із бантиком на шиї. Кролика голубить
дівча за пазухою. Бомби в ніч упали –
крик перший немовлят у громі вуха гублять,
їх личка скривлені – мов з мідної гравюри,
яку історія різьбить різцями смерті.
Ексод біблійний – начебто з натури,
лише без моря. І земля в них під ногами
розходиться – стихію збурили ракетні
удари. Військо «Zet» ганьбить своїм походом
секунду кожну часу, пам’ять теж – ділами.
Бий виродка пітьми, бо він із пекла родом!
Тхір за столом
В позолоті і мармурі у кремлівський кімнаті
за столом Путінфюрер від гостей чимподалі
розмістив свої кості в фотелі пухнатім:
метрів десь так за десять, чи п’ятнадцять – як вдасться.
Хтось би ножичком міг зачепити у залі,
чи шприцом, може, й газом, «новичком» його рідним, –
чи то свій, чи міністр чужий – адже пастка
на вождя може всюди чигати; він, бідний,
до дистанції звичний, щоб тримати підданих
у покорі: їм вільно парсуною бога
лиш здаля милуватись – за царя добре знане
«преклоніння», в штани щоб ніхто не напудив:
у тхорів же та сама тхоряча тривога.
Хоч сидить на канапі з Расєєю в лапах,
висиса щохвилини із неї майбутнє,
дупа чешеться теж – він тихцем її шкряба.
Маріуполь
У підвалах – щуряче життя. Брак води – сохне тіло.
До очей з живота підповза голод, наче гангрена.
Смерть посмикує думки струну, щоб невпинно тремтіла
без годинника в ритмі секунд, що в повітрі кривавім
б’ють, чужі і жалючі. І слайду емульсія темна
зафіксовує ледве помітні сліди існування.
Мамо – пити! Мамусю – я житиму? Баба кістлява
із-під стелі крізь пил опускає свій погляд захланний
аж до дна цього розпачу. А не дістали снаряди –
росіянин стріляє дівчатку в лице, розбиває
хлопченяті голівку. Бо вмерли б і так – добра рада!
Дріботять ноженята – малята тримаються мами.
В ручках сумки й ляльки. Далі повний парад виступає
бідолах із вузлами й лякливими псами на смичах.
«Уходить вам не надо!» – солдат ударяє словами. –
«Ви повинні тут здохнути всі», – батько Путін вам зичить.
Одноразові солдати
Монолог Путіна, підслуханий поетом
Російські владоможці розглядають своїх солдатів
як одноразові інструменти
(Міністр оборони України)
«У якійсь борозні під обніжком лежиш ти, солдате.
Твоє тіло забрати – зусилля занадто великі.
Офіцер і солдати не хочуть про тебе вже знати,
тож дивися зіницями мертвими на хмаровиння,
якщо дав себе вбити. В служінні народу довіку
досить слави для тебе – в могилі лежиш чи під небом.
Не потрібен країні іще один труп в домовині.
Де поліг – там лежи, ні про що хвилюватись не треба.
Ну, а матір твоя? Що нам – матір! Дамо телеграму.
І цілком того вистачить. Кожний повинен страждати
за Росію, за Матушку. Вірність враховано нами:
є надгробок і напис, що буцім поліг ти геройськи,
не хотіли нацисти нам тіло твоє віддавати,
наркомани огидні. А ти будь у мирі, в спокої,
бо за мир ти боровся так вірно і так по-холопськи.
Спочивати належиться після останнього бою…»
Падіж генералів
Вітання українським снайперам
По папасі нам видно здаля генерала.
Наче авіаносець: на дві голови вона шита,
хоч голівка малесенька – вільного місця чимало.
Генеральний інспектор кретином є разом,
як печерна людина, бо прагне форсити:
перед фронтом іде, голови не схиляє,
надихає до бою – під руку з наказом,
але кулька захищений лоб доганяє.
Це котрий вже, панове? Девʼятий? Десятий?
То чорти їх виносять до вас перед ґвери –
добросерді чорти? Генерала ховати
краще десь у землянках… Бо стане він жмуром,
щойно варто зʼявитися тут, до холери!
Око снайпера все навкруги проглядає
по-хазяйськи: ліси, і окопи, і мури;
пильно – ніби хірург – собі ціль підбирає.
А натисне на спуск – то вже з певністю влучить:
так безславно тут гинуть гладкі генерали
навіть сидячи в нужнику; край цей квітучий
став їм кісткою в горлі; злочинницьких планів
виконавці – вмирають вони де попало.
Хоч дзвенять в них на грудях медалі за вбитих
десь в Ічкерії, Сирії, перше в Афгані –
все одно хробаків вони підуть кормити.
Сон і пробудження
Тільки удаване
Я попав на сеанс фільму жахів – як в сон, де зринає
образ Ґерніки. Перед очима мелькають комашки
бомб, касетних снарядів. Оркестр із Росії там грає –
він садистську виконує музику. Діти в підвалі
дитсадка. Полонені. Кричать і ридають. Їм важко –
їхні ручки в кайданах. По ніжках же – бʼють з автомата,
як хто хоче втекти. Хоч самі собі повно навалять
у штани під час справжньої битви безстрашні солдати.
Це заручники лицарів Путіна – діти. Смертельний
твір трива. Хтось придумав розвагу таку: по мішенях –
по живих! – метрів з трьох знатні снайпери стрельнуть
дуже влучно. Бо нудно кацапу, він каже під хмелем:
«Тра щось мати для сміху – статеві забави шалені
із матусею й донькою-десятиліткою. Треба
по руїнах людських пацюків повинищувать. Велет
кожен з нас, ми великі, як Русь, – від низів аж до неба».
– У кривавому гоні убивств, – додає безпардонно.
– Їй імʼя – це ненависть і водка, кати з Федерації
ссуть отруту з грудей матерів, її лижуть з мамони
від верховного карлика. «Все вже було», – нам повідав
мудрий Екклезіяст: горезвісну повторює рацію
душогуб, що ось це неєвреї – нові унтерменші.
– «Кожен з них, – промовляє кацап, – в землю піде,
нас ніщо не спиняє, хоч важко від того – не менше…»
Путін і Авель,
або Російські вправи
(як і коли стріляти в спину)
Переможці по вулиці вдвох на дозвіллі гуляють.
Ну нарешті під чоботами трохи є України.
– Так «куріть» захотілось, та тільки немає (страждають,
до якудза подібні, ці найманці), не привезли нам…
Операція дуже важлива, ніхто тут не винний.
Раптом двоє тубільців зʼявилися ген попереду,
тож радіють – були русаки у лукавстві незлими:
– Ну нарешті місцевим дамо ми у задниці меду! –
сміючись собі змовились. До перехожих підходять.
– Є у вас закурити? – питають. Беруть дві цигарки.
Забалакали приязно. Ранок. Легка прохолода.
На деревах обчухраних сяє зелена обнова,
небо чисто-блакитне – нема ані жодної хмарки.
Жити хочеться, вірити і сподіватися: лихо
та нещастя минуть. Закінчилась недовга розмова,
українці відходять. Киває рус русові тихо –
зброю наготували. У кутиках губ із бичками,
дим носами пускають. Чекають. Прицілились. Спокій.
Хай потрібна дистанція буде. Серця в них – як камінь.
На скелети похожі, на рештки людей. Невідомо
перехожим: до смерті своєї ідуть крок за кроком.
Вдарив постріл. І другий, неначе мʼячем по воротях.
Сміх кацапів, бо з неба обох їх не вдарило громом.
І тавро свого Путіна носять на лобі відтоді.
Азовсталь
Богатирям Маріуполя
Вісімдесят два дні він відбивається щосили,
цей бастіон заліза і вогню – не пада.
Над ним підносить щит силач – його різьбили
різцями панцерними, серце його – з жару
любові до землі цієї, що в пащеці гада.
Все попри голод, муки, кукси рук і ніг та шрами,
сліпих під стінами та гангренозну пару
із глибу ран, нанесених ракетними кнутами.
Світ над заводом вибухає: бʼє обухом.
Сталевий креше дощ. І медик по живому ріже
тіла. А в двері йдуть, похитуючись з кожним рухом, –
із топірцями волі, – інші вже; хоч майже тіні,
вони чекають бестію, і в спротиві – сильніші!
Із прапором неслави – духом пада шайка,
відтоді губить силу і майно в руїні,
тож хворого брехла даремна буде байка.
Бомб урагани і снарядів блискавиці;
терміт, осколки, фосфор; гаубиці й карабіни –
все прагне їх убити. Як трава на косовиці,
російські пацани лягли. А цитадель – жива,
хоч зрадник входи здав до лабіринтів, і щербини
цегельні шкірять димарі, і стіни в ній кривавлять.
І тільки той, хто вмер, у цій фортеці спочива.
Віки майбутні мужність Честі ще прославлять!
Українці!
В Ополє поміж подарунків для України
знайшли дитячий малюнок голубки
Супроти варварів голубка миру вгору
з дитинячого серця, як з гнізда, злітає:
знак після знаку Пікассо – новий. Просторе
спасенне небо хай розпне над вами. Вражий
катюга все живе – жінок, дітей! – вбиває,
та хоч він «Мрію» на летовищі й угробив,
та ваших мрій не вб’є: він об пороги ваші
всі чоботи порве й по пискові заробить.
«Рятуйте наші душі» – значать SOS-сигнали.
Сьогодні хвилі слів, гігантські, як цунамі, –
«Жінок, дітей рятуйте!» – над берегами встали
всіх континентів; також – «Винних покарати!»
Не все ракети роблять, та надія з нами –
із Ворогом Усіх боротись разом будем:
Росія стала скрізь person’ою non grata.
Здійсниться для країни воскресіння чудо.
Як небо, пташка синя, жовта, як пшениця,
з дитинячого серця злетіла, щоби ворог
ваш не понищив дух. Постане тут границя
для сарани залізної. І в квіти
сади вберуться, й ниви завруняться, і скоро
дахи над головами знов зведуться всюди,
відступить смерть, і вернуться додому діти,
настане день новий – і добрим буде!
З польської переклав Віктор Мельник
На фото: Гаррі Дуда (ліворуч) та Віктор Мельник під час презентації в Ополє.