Полон

Любов Пономаренко
Він лежав на післяопераційному столі, накритий сірим лікарняним простирадлом. Свідомість уже проривалася до нього. Спочатку за шибкою виникла павутина, в яку заплутався коричневий листок. Потім десь завищали гальма. Але тут він провалився, знову опинився на марах, за містом, на квітучому лузі. Шість монахів підняли його тіло і понесли узгір’ям. Він бачив чорні сутани і високі чорні ковпаки, чув, як шморгали їхні черевики об траву. Він намагався піднятися і кричав, щоб зупинити їх, але вони йшли самі по собі, незалежно від його реальності. Обабіч виникали люди: багато чужих і своїх із переплавленими обличчями без чітких обрисів. Монахи мінялися місцями, коли терпли плечі, мари тихо розгойдувалися, вгорі не співали жайворонки. Місцевість була незнайома, порита проваллями, порізана байраками. Він піднявся й гукнув, щоб ті зупинилися, але побачив домоткані рушники, прив’язані до мар, що злітали на вітрі. Врізалася думка: це що – похорон, чий?
Його мов ударило струмом, він здригнувся. На сірому простирадлі були чорні цяточки, так, ніби по ньому стріляли рикошетом. Стіни операційної, пофарбовані в блакитне, то відходили, то наближалися. Як він тут опинився? Скільки йому лежати? Де всі? Він почув своє серце, що знехотя чимчикувало вперед, в неосвітлене майбутнє, і, вражений, захотів піднятися. Листок за шибкою тріпотів так, ніби над ним здіймався вертоліт, павутина ледве могла його стримувати.
Зрештою він поставив собі запитання, яке виникало в кожного на цьому столі і в цій кімнаті: чому я тут? Був надто слабий, щоб ворушитися.
І коли затулив очі, свідомість перенесла його в темний підвал із солодкуватим духом скалічених тіл, людських випорожнень, сирості та гнилі. Тіла були розкидані безладно, так, як їх втягли й швиргонули. Облич не видно було, лише руки, ноги, животи й спини. Він перевернув долілиць того, що був ближче. Чорне місиво замість рота, ліве око витекло на щоку. Клапті вирваного волосся прилипли до сорочки. Біля нього лежав ще один, той несподівано застогнав. Він подумав, що треба і його перевернути. Але коли взяв за руку, рука виявилася безвільною, трималася лише на шкірі. Підняв голову, шукаючи притулку очам, і побачив напис на стіні великими чорними літерами – так пишуть в останні хвилини, кров’ю: «Я ВАС НЕНАВИДЖУ».
Один куток у підвалі здався йому порожнім, він рушив туди, але тут же наткнувся на купу мотлоху. То було порубане жіноче тіло з клаптями одягу.
Страшним зусиллям висмикнув свідомість із минулого. Здригнувся, як в агонії, на мить відкрилися очі. Останнє, що зблиснуло в пам’яті, – бетонні сходи, спускається військовий з червоною пикою і застиглою усмішкою ката.
Двері операційної були прочинені, крізь них проникав промінь з якогось вікна, ніби погляд старої людини. Він хотів покликати персонал, але сил не було навіть тримати повіки відкритими. Проте знав, що якимось чином повернувся з того світу. Значить, хтось мав бути такий, кому його життя вкрай потрібне. Він напружився, перегорнув сторінку свідомості і побачив невисоку греблю, дерев’яний міст, з-під якого поросли вільхи. Червоні шишки розгойдуються на вітрі, немов кличуть на лід, в очерети й осоки. За рікою, під самими соснами, світиться школа, і в присмерку на подвір’ї стоїть учителька, прозорий сірий шарф грає над головою.
Школу нещодавно закрили через оптимізацію, але дітлахи щоранку приходять до замкнених дверей. Вона відчиняє інші двері – «чорний вхід», вмикає обігрівач і починає уроки. Чи завтра діти прийдуть до неї, чи їх силоміць запхнуть до шкільного автобуса?
Він кинувся навпростець, лід у гущавині ще не скріпило, чоботи спорсали в ями.
– Раїно, я повернувся!
Вона оглянулася без подиву, шарф упав на плечі.
– Навіщо? Ти пішов на Майдан, а потім на ту війну.
– Я журналіст, мусив!
– Ні! Немає таких держав і таких правителів, які були б варті людського життя.
– А майбутнє дітей, онуків і правнуків? А Майдан, а Небесна Сотня?
– Не сміши! Он бачиш замок на дверях? То до май-бут-нього. За це ти воюєш? Чи за фабрики й заводи олігархів?
Він відкрив очі і побачив людину в білому, що схилилася над ним. Людина прикладала фонендоскоп йому до грудей і дивилася за вікно, де в павутині тріпався коричневий листок. Його груди здригалися, як у лихоманці, людина в білому сказала: «Уколи йому «трійку». По тому зникла.
…Чоловік у камуфляжі зійшов бетонними сходами, несподівано зупинився і показав цигаркою на нього. Двоє схопили його під руки й потягли нагору.
Кімната була невелика, темна, мов ящик, забризкана кров’ю до самої стелі.
– Я б хотів поговорити з офіцером, – якомога спокійніше мовив він.
– Дай єму по яйцах! – гиркнув Червона пика.
Двоє почали гамселити його в голову й живіт, він упав, і лише затулявся руками.
– Офіцера тєбє, бандерлог? Може, генерала? Сволоч майданута!
– За новую республіку пойдьош воєвать?
Він мовчав, від ударів туманилося в голові.
– К стєнє єго!
Ті намагалися підняти його й обіперти об підвіконня, але тіло сповзало вниз. Тоді один вийняв пістолет і став, регочучи, стріляти навколо нього.
Другого й третього дня повторилося те ж саме. Його тягли нагору, били до втрати свідомості, а потім повертали в підвал. Коли опритомнював, намагався якось вгамувати біль, просив прощення у серця, у спини, у голови, у ніг. Якось уранці він відкрив очі й побачив свої пухлі, мов колодки, чорно-фіолетові руки. Йому було мокро й холодно, лежав у власній сечі, але ні перевернутися, ні посунутися не міг. Руки вивертало й ламало так, ніби все ще був на допиті. Перед чорною прірвою він раптом рвонувся до життя.
Коли його знову потягли на гору й кинули в тій самій кімнаті, підняв голову й прохрипів:
– Я не солдат, я журналіст.
Потім пошкодував про це, але на ту мить його слабке тіло спромоглося якось боронитися.
– Што, обосрался, бандерлог? Фамилія? По-рускі говорі!
Червона Пика несподівано підняв руку з цигаркою. Пройшов до сірого вікна, забризканого кров’ю.
– Удостовєрєніє?
– В куртці. Було в… курткє.
Ті троє про щось засперечалися. Зрештою червонопикий у камуфляжі сказав:
– Вивєзі єво на трасу. Хай там лєжит і пішет. Ну что, бендера, напишеш, як ти с намі воєвал?
– Отрубі єму пальци, пусть ногой пішет!
– Ногой напішеш, бандерлог!
Потім його вкинули в кузов і вивезли в поле. Він ніколи не бачив такого глибокого неба і не вдихав такого запашного повітря. На якусь мить опритомнів, відчув дикий біль і слабкість. Згадав дорогу, встелену тілами українських солдатів. З огидою подумав: «Нікчема, шмаркач. Як ти міг плазувати перед бандитами? Що ти скажеш усім, якщо виживеш?»
Всесвіт у ньому погас.
А потім шість монахів підняли його тіло й понесли крізь вогонь градів, смерчів, ураганів по випаленій землі. Він лежав на марах, дивився на поля й лісосмуги й пагорби. Думав, що перемир’я, мабуть, так і не настало, президенти так і не домовилися. Війна тривала. Щодня під розтерзаними прапорами за Україну і за Свободу гинули сотні, і сотні потрапляли в полон. Щодня на допитах солдатам ламали тіла й душі, але ніхто не бив на сполох. Бо ця земля кишить політиками, генералами, «миротворцями», баригами, обивателями, які не бували в катівнях і не проливати свою кров.
У нього ніщо не боліло, і тіло було легке, як листок, що заплутався в павутині. Тільки душа лишилася бетонною плахою, оживати й повертатися не хотіла.
Блакитна палата виникла несподівано, коли відкрив очі. Пронизав дикий холод, він прийшов до тями й почав шукати очима персонал. Хотів вище накритися простирадлом, але тільки поворушився і не зміг. Тіло було сковане, рук і ніг не відчував З’явилася жінка у прозорому шарфі, з білим сяйвом кучерів, він закрив очі і вдав, що спить.
– Лікарю, він знову втратив свідомість.
– А як ви думали? Гангрена, чотири ампутації.
– Він житиме? Житиме, скажіть!
– Та живе ж.
Він усе чув, але не пускав до себе реальність, лежав із закритими очима. Подумав: тобі пощастило, ти помилуваний полонений, лежиш під крапельницями, як під важкою артилерією.
І провалився в невідомість.
Монахи підійшли з пустими марами, постояли і рушили в поля. Він боявся пропустити, коли їхні сутани зникнуть за деревами.
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte