Мова йтиме про книжку Юлії Курташ-Карп «Орбіти уразливих візій», видану в «Літописі» минулого року і недаремне ж античники називали поезію картиною.
Випала мені доля вперше читати поезію цієї авторки, хоча її багатогранний творчий доробок немалий, тому, отримавши неабияку естетичну насолоду, свідомо чи не свідомо пригадалося Павличкове «Таємниця твого обличчя», і подумав: а чи зумію бодай у пів-ока зазирнути у таємничий духовний світ цієї поетки? Окинувши зором цю книжечку від думки до дошки (по діагоналі, звісно), зрозумів: осягнути всю глибину аж до денечка буде трудно, бо обличчя Юлії ховається то за метафорою (почасти ускладненою), то за асоціативними натяками й паралелями, то за алюзіями, співставленнями, за долями визначних особистостей чи іншим мистецьким штукарством, які поглиблюють гру автора з читачем, бо треба вміти знайти чи намацати серед намитої гальки доконче той камінчик, що завершить мозаїчну картини твору. Але, зрештою, так і повинно бути в красній літературі!
Та досить витати вітром по верхів’ях дерев. Хоч проминути мовчанкою перші загальні враження таки гріх. Отож: коло зацікавлень Юлії дуже широке – від сотворіння світу до сучасних складних українських реалій; фантазія і уява багатюща; образи небуденні; образність (художня палітра) вражає; все в книжці оригінальне; кожен твір з родзинкою від Юлії: авторка наче кидає виклик читачеві (як у схованці чи, радше, у криївці), а спробуй-но вчитатись, вгризтись в текст, розібрати ієрогліфи закодованих послань, розшифрувати мапу захованого скарбу, знайти зарубки прихованої стежки, розгребти обважніле листя небуденної історії, не зійти на манівці нетерплячки, врешті – знайти Жінку… І справді, без скомороха-всевіда, енциклопедій і фахових довідників, словом – без підказки Гугла для тих, хто звик «просто читати», ця книга буде даватися нелегко. Хоча, може грішу, бо це моє покоління діставало знання утруднено, дещицями по бібліотеках і самвидавах, а тепер натиснув на потрібне у комп’ютері і відповідь не забариться. Але це лише пів-справи, бо далі треба включатись в контексти… Проте я впевнений, що така глибока філософська поезія дуже потрібна, особливо у наш зворохоблений час, а справжні поціновувачі високої літератури, на щастя, завжди знайдуться. І будемо гадати, що число свідомих духовних людей буде рости, інакше – гріш нам ціна. А література – то передова на всякій війні тонкого плану і треба не дати спати ходячому. Гай-гай, аби Бог нас слухав… Бо поетка невимовно присмучена теперішнім станом речей:
Але ж бо, ну: « Приехал цирк!
Очей моїх сумна соната
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сльозить в криївках Драг(о)брату
А сни по твані – чвирк та й чвирк. ( «Драг(о)брат» ст.76)
Тепер я здогадуюсь чому Юля любить імпресіоністів – за їх втечу від убогої реальності, намагання лише відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів і переживань. Часто, у напів- розмитій світловій гамі їхніх полотен, вона наче знаходить чи охоче впізнає і себе: «в Моне, я – Жінка, що читає» ( о, начитаність її таки безперечна), «в Мане – танцюю» (фламенко, танго, вальс – то таки лінії її життя). Але таємниця обличчя поетки і далі граційно прихована заворожуючим півобертом голови, як на прекрасній картині Моне «Жінка в зеленій сукні»:
Моне на темному малюнку
окреслить жінку сонцем гутним.
А ось вона уже пурхає серед пристрасних і екстравагантних іспанських мах, пензля славетного Франциско Гойї. Втім, то лише жіноча провокація, бо:
В парчі багатій кольором кориди
я брала шлюб… Святенниця і маха
в мені боролись первородним страхом
поглинутої морем Атлантиди…
(« Юрій Переможець» ст.43)
Поезія – це терпляче слухання себе зсередини. Авторка дуже органічна у своїх перевтіленнях від Мавки до Соломеї, від Магдалини до Марії. Їй помагає і акторський досвід і непомильна жіноча інтуїція чи, скорше, – солідарність. Одначе, поетеса добре розуміє, що, у масі цих упізнаваних голосів, треба мовити так, аби зостатись собою. І Юлії це майстерно вдається. Сповідальна інтонація її віршів має не лише велику притягальну силу, але й природжену жіночу зухвалість:
Як любов називається Богом,
То мої ним оправдані чари. («Точка відліку» ст.51)
І який мудрий афористичний оборот у фіналі:
А коли вже летітиму з мосту,
Ніч купальська мене зрозуміє!
Ще страшніше хвороби росту
є вогонь, що заледве тліє .
А тим часом у збірці є цілісний дивовижний масив віршів, що привідчиняють віконечко у світ жінки-странниці, яку ще дівчатком «Бог поцілував» і, вона зважилась вирватись із млосного архетипу і черпнути одержимої мудрості від улюбленої учениці Христа. Самі лише назви віршів варті окремої розмови: «Філософія спідниці», «Нетутешність», «Міхальдина примха», але, наразі, спіймав себе на думці, що саме через призму цієї жіночої теми і слід відчитувати все написане цією непересічною особистістю:
І знає Майстер, що то за часи…
Як закипали мізки перегріті,
Він висилав Ван Гога на Таїті.
Мене ж запевнив: «Птахою єси!»
( «У жанрі антиутопій» ст.42)
А ще вона жінка із пережиття свого: « Негоже з щастям бавитись в ляльки!», коли дівчинкою ставала на прю із табунами карпатських вітрів, і « на скаку спиняла, й обережно впивалась в гриви, як усі жінки» – це відтоді вона усвідомила, що «шоколадними чарами» можна заманити магічного єдинорога, але не затримати:
Крилаті коні бігли навпростець
й зникали срібним виром амальгами
старих дзеркал з портальними хвіртками,
бо час таки зухвалий жеребець.
(«Емансіпе» ст.17)
У героїні «Закулісної увертюри» (ст.18) – мудрість Сенеки про те, що вкрай важливо в житті грати одну лише роль. Мабуть, бути самим собою. Та чи легко це жінці у цій світовій драмі невблаганного театру «бойових дій»?! Рятує лише безвідмовна авторська самоіронія:
В очах ваших туга за мною чи роллю?!
Хай квіти зів’ялі сканує Бодлер.
Бо, я, одержима, борюся із міллю,
Христа навернувши до світських манер.
А – ще вбивча іронія від поетки в розмові про жіноче серце, коли на слуху нині є лише дві речі: «постійний бій із зайвою вагою» за «грацію з пластичною ходою», бо розцяцьковане на новомодних листівках «сердечко» (о часи!) є нічим іншим, як доволі умовним, але цілком прийнятним для сильної статі, миловидним зображенням чогось більш прозаїчного – «його затьмили пелюстка сідниць». І Юлина « Жінка в червоному» (ст.10) немилосердна у своїй насмішкуватій інтонації:
Такий собі мистецький реверанс!
Пружинить тісто у ребристім деко.
Мадонна милосердя від Ель Греко –
Червона сукня й… звиклий декаданс.
Тому краще вже проживати свій час без зіниць, як жінки на портретах Модільяні, і, у цій зачарованій мушлі, виношувати лише одне бажання. І яке бажання! Та із пісні Миколи Петренка: «Намалюй мені ніч! Без зіниць – бо (еге ж) – вона буде мені солодка!» («Жінки Модільяні» ст.21).
Ох і непередбачувані ці жіночі забаганки, то з переповненого повіями паризького Мулен руж до Африки, «де всякий голий гоноровий, а чорна масть є божий дар», то з Мадагаскару знову «на кола свої», і у цьому пекельному чорториї, поетці багнеться таки свого – мистецької досконалості письма, просвітлення у творчості і (не думайте!) – «співавторства про Дзен» («До слова» ст.23). Самоучка Рей Бредбері теж виріс у атмосфері домашньої бібліотеки і, як гідна учениця, поетка терпляче вистояла в її стінах своє кульбабове вино до густого нектару високої поезії… Але тільки там, у Африці під нещадним сонцем, можна упевнитися чи вона – справжня жриця, а не просто «фемен-фенікс-феномен». Хоча Юлю нелегко загнати в депресію, через те що жінка-странниця покликана дивуватись розмаїттям божого творива і незглибимістю божої любові. І авторка рятує себе та інших безбережністю своєї невичерпної уяви, і може, разом зі своїми ліричними героїнями, зайти таки далеко за межі людської самоти – упасти в буйні трави мезозою, забутись під покровом купальської папороті, бо «квітка щастя на землі стримить іще з тих пір, коли ми не любили» («Вересневий нон-стоп» ст.40). А Дзен і духовне начало жінка шукає і в праматерії, в еросі:
І закрию собою сонце! І звиватимусь, наче лоза!
У руках запального коханця, що не все ще мені сказав!
Вириваю із тебе стогін! Роздираю на плечах тату.
Проклинають сусіди строгі і твою і мою самоту…
(«Натемно» ст.47)
Та не завжди вона так впевнена в собі – їй властиві й вагання і сумніви, ким би вона не була – папесса Йоанна чи Гіпатія Александрійська. І це так природно, сумнів завжди рухає справжнім талантом. Такою і постає жінка («Майже ню» ст.47), яка спершу ідилічно заходить у море, бо завжди марила ним з вікна, та й до «до шкіри смуглої пасує» те грайливе і сонцесяйне море. Але, насолоджуючись у теплих хвилях («море лиже тіла карамель»), її романтичний настрій перемінюється ностальгійним спогляданням одинокого білого парусу. І вона, наче заскочена невблаганною соленою стихією морських глибин, бачить у них власну тінь, яка скрушно засвідчує, що – «вже не та»… Аж жаль затуляє подих, який лютий час до жінки! Але авторка не зраджує самоіронії, вона облагороджує свою уявну прийшлу старість наймоднішим панським капелюшком. У кадрі – лише гра світла. Поезія «Майже ню» – психологічна новела, зведена на художніх деталях і образах, яка тонко виписує стан жіночої душі у бурхливих хвилях житейського моря, схопленої виром швидкоплинності, зрадливістю світу і пожадливістю чоловічого ока.
Героїня Юлії – жінка-максималістка («Таємниця двох п’ятірок» ст.61). «І оповита спрагою бажань, дари приймаю майже без вагань, як все – то все: і рай, і хрест, і мачо!», «створивши жінку, Бог створив і вірш. І слово-тіло стало зовсім іншим», адже саме такою створена Богом Жінка – красою, тілом, мудрістю, блаженством і відчайним Духом, а за ці щедрі дари приречена отримувати огульну заздрість і попрікання святенників, які (ой як предовго) відмахувалися визнавати існування жіночої душі. Такий ось хрест (льос) вготований Творцем. Щемить на душі від цих рядків, але ж то таки правда, написана умудреною жінкою-мисткинею.
Вона, ця жінка, одушевляється птахами, легкістю і звагою їх співочих перельотів, відданістю старому гнізду. І «чорна мітка» натруджених лелечих крил формує її воістину «офортний» поетичний стиль метафор, витравлених у жорстких умовах суцільної брехні і показухи на міцній основі родової пам’яті «із голосом металу». А тому, згадуючи образ Марії, вона вирізняє з поміж них «ту котра стріляє, коли забракло в Бога людських сил», Марію Агостіну із Сарагоси, борчиню за незалежність Іспанії, котра у прикру годину, однісінька на полі вбитих чоловічих тіл, взялася заряджати ядрами пекельні гарматні дула. Яка глибока аналогія до іспанської героїні, вихопленої авторкою із славнозвісного офорту Франциско Гойї. І як страшно, майже на грані розпуки, висловлена поеткою солідарність і власний біль.
Та все ж жінка є жінкою і, як писав П. Загребельний: «Вона любить бувати на самоті і може годинами розчісувати своє волосся» (яке гарне спостереження).
Отож, попри всі війни на світі, вона неждано бере собі вихідний («Олена Прекрасна» ст.57), бо «робочий день – така собі безодня, де я зникаю, мов торішній сніг». (Це такий оскаржувальний крик жінки у шлеї буденності).
І ось, неквапно попивши кави із улюбленого горнятка, вона набувається собою, ба навіть Оленою Прекрасною, за яку ладні загинути гомерівські герої під Троєю; тоді ладна впустити на «свій бал(ь)кон» розкішні висячі сади, які виплекав сам вавілонський цар Навуходоносор чи якийсь, може, новоявлений поклонник муз… для своєї коханої дружини. Присмуток іронії і легка невагомість жіночих фантазій вихлюпнута тут на папір із такою дивовижною чистотою помислів і бажань, що мимоволі купуєшся на цю заслужену безтурботність… Але правда в іншому:
Хай згине в нетрях безпорадне вчора!
(Скрутити б гайки всяким дзень-дзелень!)
Як добре у квартирі без комори
приспати душу… Ну, а ще – мігрень.
Настроєво адекватна з «Оленою Прекрасною» і поезія «Безлім у відтінках сірого» (ст.5). Це тиха сповідь одвічних жіночих тривог «листопадового міжсезоння» і близьких серцю мелодій, у яких проступає вина за: «неформат богоугодних снів» і «поспіх некохання». А ще – несамовите бажання «розмите сіре до напівтонів». Бо, як зауважила колись ще одна відома поетка, Наталка Білоцерківець: «Ми всі помремо не в Парижі», але побувати у світовій столиці кохання можемо і за посередництва старого саксофону у руках справжнього маестро, або передовсім – в обіймах мрійливого вірша авторки, що перечулено приймає це промокле паризьке міжсезоння «малим щеням, що проситься до рук».
Та мало чого ще забагнеться жінці (надто естетці!) у прісних буднях!
Не забуваймо про найголовніше: Юлія Курташ-Карп – перш за все поетеса, самобутня, притягальна, із провісним даром.
Тому цікаво підстерегти письменницю віч-на-віч зі собою за письмовим столом в години роздумів. Вона знає «у спалених чернетках не зола» – шумерський камінь іскорка санскриту розплавила й від серця відлягла». У них – «сповідь тиш» і «пустельний відчай довгого полону». У п’яти катренах вірша «Віч-на-віч» ( ст.15) авторка розкриває таїну, що ховається у «спалених чернетках» її віршування, яке вона випробовує і на голос, і на слух та не боїться кинути в огонь «коли за ніч наслухаюся Баха», бо огріхи випадкових слів несумісні із божественними мелодіями творення і Бах цьому свідок, а Юля безжально «змітає все з письмового стола». Зі свого довголітнього досвіду читання і перебування в строкатому письменницькому колі, скажу, що така позиція авторки заслуговує великої поваги. Поетка ж обрала собі у поводирі добірне мистецьке товариство української і світової культури, черпає з їхньої мудрості посередництвом епіграфів, сентенцій, промовистих музичних фраз чи затінених малярських імпресій. Її книжки – це просвітлений і незвичайний квітникарій вражень, де много музики і чувань.
Епіграфом до вірша «Оrкеstrа» (ст.6) взято слова І-Б. Антонича «П’яне піано, п’яне ». Меланхолійний настрій ліричної героїні затуманений усвідомленням аж надто коротких митей щастя і вона щедро дарує осені несподіваний образ божої невісти, а чорним деревам – витончені фраки натхнених оркестрантів, що ось-ось і зіграють неповторний вальс Шопена. А вона, запросивши на танець самого Творця, прошепоче йому несподіване жіноче одкровення: «Майстре, невже ми з тобою ще досі на «Ви»?! »
Герої книжки, (а це переважно жінки ) наділені невідкупною спрагою Знання, очевидністю місії і так великодушно оповиті мистецькою палітрою кольору і звуку, (бо вдалися в поетку!), що присутність їхня вражаюче жива і пристрасна, наче не листаєш сторінки, а танцюєш «епічну історію вальсу» із самою царицею Савською («Міхальдина примха») чи жагуче «танго під куполом»… – уже із самою авторкою. Танго виписано блискуче! Динаміка рухів вражає своєю витонченістю і граційністю – «шалом готичних ліній, шармом хмільної плоті», у цій поезії відчувається затаєний стогін відчайдух, що відважились станцювати «вздовж циркової арени»…
Не розмикаючи руки.
очі спивали очі
Може нас хтось зурочив
пружним хотінням муки.
В очах-вампірах і хотінні муки – якраз уся оксюморонно-алогічна і наразі стримуюча вибухова духовна сила образів-героїв, що розкриваються в подальшому:
Танго танцюють сильні
в чорних лякерах і… босі.
У кінцівці твору уже звучить одверта протестна віра, задля якої танцювалося і жилося: «зникнуть у танці пропащих, ті, що назвались богами»…
Щось подібне прочитується і у вірші «В обіймах П’яцолли» (cт.56) – найперш ритмікою танцю, лексичністю фактури, напруженістю й … еротичністю. Поетка відразу заявляє, що її танго, хоч і осніннє, але «пристрасне, скоре, грішне». І настроєвість твору (й танцю) продиктована фразою про пророкування Вангою наших невтішних справ. А тому «у вирі граційних кроків. Виром дотичних ліній, майже на грані шоку» бавиться танцівниця «царством тіней». Оці тіні й анафора «танго, осіннє танго» присутня як в першій, четвертій та шостій строфі, не додасть віршові оптимізму. А ще ж це танго з «пожухлим листям», танго з «дощем і снігом»… Таки невідрадний настрій. І якась наразі не зрозуміла поквапність, висловлена (богом чи Дияволом) підказує приголомшлива порівняльна метафора «наче душа боїться не долюбити тілом», а відтак чистим порівнянням «все, як перед потопом!». Внутрішній неспокій виражено метафорою-вампіром «очі спивають муку спраглих очей навпроти». У чому ж річ? І аж в останньому катрені розкрито причину, чому в танго відчутний схлип «едемських вражень» – « поруч окопи вражі!». І спрага, і фатальна поспішність танцівників цілком вмотивовані. Дивовижно, як двома віршами про танго можна передати витончену атмосферу історії борінь і кохання цілих поколінь відчайдух, що відстоюють право називатися вільними…
А ось вірш «Футерко» (ст.14) – прониклива історія ілюзорної зустрічі самої авторки зі своїм улюбленим поетом на погранниччі «формули екстази»… Тут безпосередньо не вказано його ім’я, але промовисто виписані знайомі асоціації і образи: «туск кароокий журливого лемка, що з Богом на санях вже рушив навстріч». Звісно, це Антонич… А навкруж антураж який: бабине літо тремтить павутинням, стерня золотіє і сонце сідає, гул вітрів у старих телефонних дротах… Там у зазеркаллі, поетка впускає одвічно молодого поета, що рано відійшов у засвіти, у свою просвітлену осінь і як жінка, струшуючи пил зі свого лисячого футерка, делікатно кокетує зі щирим побратимом власної робітні:
Зізнайся, ця осінь – справжнісіньке чудо:
нікому не бракне для сліз кольорів…
Яка піднесена взаємність двох безпритульних поетичних душ!
А у вірші «Добрі звірі» (ст.8) – уже така гнівна сатира на наш теперішний час. У кожному катрені (а їх п’ять) початковим словом є слово «токсичніть», визнане, за версією Оксфордського університету, слово, з яким людство прожило 2018 рік. Тож ота анафорна «токсичність» є своєрідним почорнілим перевеслом, що зв’язує у п’ять снопів виписані куцими називними реченнями вселюдські нечесноти і біди із різних сфер сучасного життя. Хоч бери та цитуй увесь вірш. Та не буду. Бо цих негараздів тьма-тьменна.. Тут і «затрута хліба» і «кислотність хмари», і «токсичний телек», і «нікчемність права», і…і…і… Та не все там, на щастя, чорне і потворне. Є ще «святі Маріїні корови» із серії картин Марії Приймаченко «Добрі звірі», не двозначна алегорія країни-годувальниці, яка, як може, рятує своїх причинних, свою чистоту помислів і мрій серед здеградованої маси і токсичності навперебій «стурбованого» світу.
Чи врятувало мистецтво світ від озвіріння – питання, як не крути, залишається риторичним. Але авторка вірить у його цілющу силу очищення, облагородження, здвигу і олюднення і це – одне із засадничих начал художнього світобачення поетки.
В одному ряду із «Добрими звірами» є твір «І знову Шекспір» (ст.10). Він є зіставленням шедевральних творів Шекспіра з нашою божевільною реальністю. Наскрізна анафора «Звихнувся час!» підкреслює нашу дійсність, в якій звироднілі гени «перепрошили» ромео і джульєт «у лівацький спосіб». «Русскій мір» диктує світу свої безбожні правила гри, йому підтакують всі навперебій «моголи» цього страхітливого процесу самознищення людської раси, як такої … «Любові світу може вже задосить» – сумна констатація невтішних новин зі світу, що загруз у ненависті, блюзнірстві і насиллі. Про інші «тонкощі» цього питання краще промовчу. У контексті шекспірівської драми авторка закінчує вірш «українським питанням», невтішно залишаючи нас на перехресті «Лондон – Копачі»… А тому наступний текст із промовистою назвою «Вірш дня» (ст.7): про нікому не потрібних «довбаних ліриків» і «риму, що всяк канібальствує», бо «всякий піїт із кармою, нею стократно й ділиться» вражає своєю кінцівкою:
Вірші – таки відступники!
Душам без них, ой нудиться.
Жити… Хіба відступником.
Дихай, не дихай – піниться…
Юля тривожиться за долю цілого світу, агонія непримиримої колотнечі і доля України зачіпає її найбільше. У красномовному вірші «Хугобестіарій», де у самій назві навічно запепечатано і знеславлено прізвище Олександра Хуго – представника ОБСЄ, який безсоромно стверджує про громадянську війну в Україні, поетеса гірко промовляє, що серед літописців сучасних воєн бракує чесних і відповідальних людей, бо «еріх-марії вимерли як вид». А тому, цитуючи Ремарка у епіграфі до вірша, вона передчуває:
Великий вибух зріє у мені!
Скипає кава у горлянці джезви.
Якщо цей світ і я із ним не щезну
повірю кваркам, що й вони – чудні.
А епіграфом «Страху» (ст.90) взято риторику китайського філософа Конфуція: «Якщо за зло платити добром, то як віддати за добро»… Китайський мудрець мріяв про Золотий вік, ідеальне суспільство, засноване на гармонійних стосунках, справедливих і доброзичливих.
Юлія відчуває свою поетичну конструкцію на фактах часів раннього християнства, Київської Русі й сучасності. Вона переконана: «ніщо так не виснажує, як зрада». Цей її концепт повторено тричі, бо саме зрада – причина усіх бід. Отож як було б добре «припізнити циферблат»:
Хоча б на крок. До поцілунку Юди.
Чи краще до вечері, щоб вино
святим і грішним не завдало труду.
І світ зробився, як одне село…
Вдруге ця тривожна сентенція озвучена про ріку, що пливла собі тихесенько, а потім стала «берегами граду й тут застановила центр материка». І вже у минулому – пора чистої ріки, якою вона була ще в далекі –дохристиянські роки. Так, ми зрадили її. (Ми чи Юда? Бо якби не його вчинок, не розп’яли б Ісуса, не було б християнства й апостола Андрія на Київських горах. І. може, зосталаcь би ріка чистою, без мікробного зливу … Про це авторка не каже, й не позбавляє прав домислювати, ставити в один логічний ряд вчинок Юди (як причину) і забруднену ріку (вже як наслідок), а не розглядати їх як паралельні суверенні факти. Зрештою, тим і цікава річ (справжня поезія), що не виключає співпраці автора й споживача.
Утретє повторена стурбованість зради, коли пішла мова про нашу сьогоднішню владу і ще одну зраду – уярмлення річки (Почайної, Хоривиці, Щекавиці чи нашої Полтви), і вона «смердить під люком і гріє перестуджених бомжів». Диявол розперезався. І тому страшно. Поетка відповіла на питання Конфуція: за зло платити добром не можна. Вона обурена злочинною нікчемністю наших зверхників і всією цією каламуттю, що спричиняють їх безтолкові дії. Отож, без пензля геніальної босхівської сатири поетці ніяк не обійтися:
У човен дурнів Босх формує черги
понад Рікою, що несеться в ад…
Тривогою за світ і людину просякнутий «Репортаж із точки неповернень» (ст.75). А такими больовими точками є спустошеність чола, запізнілі (і дурні) сльози; сердешна показова суєта на «велелюдді великодніх прощень». А ще – недоладні чорні діри писаної-переписаної нашої історії, як осе: « Хто був Аскольд!? І хто назвався Діром, що прирекли цю землю в край вигнань». А це все суто українська веремія про упередженість до національного питання, особливо в сучасних умовах нахабного перекроєння світу нашими вічними ворогами. І тому свій умовний репортаж авторка завершує зболеною пересторогою:
Спіраль буття. Симптоматичний страх
в дражливих темах літописних свідчень.
Голодна тінь… І сто раз клятий відчай
по бездоріжжю з греків… до варяг.
Чи це не крик змученої душі від затяжного багатовекторного бедоріжжя промосковської політики п’ятої колони у владних кабінетах країни, що розташована у самому серці Європи. А з іншого боку. Хіба це не крик тієї ж душі від бездоріжжя, яким грецькі ієреї несли до язичницьких багатобожців непевну мудрість християнського терпіння і погубу всієї язичницької культури?! Це ультра-сміливе, мужнє питання зухвальців, які б хотіли побачити крапку над «і». Чи ще хтось з авторитетних учених, крім Силенка, міг би сказати про це?!
Як бачимо твори Юлії Курташ-Карп – це твори мислительки з глибоким розумінням людської душі та історії людства. Цікаві з цього приводу «Апокрифи родоводу» (ст.79). Тож чий родовід простежує поетка під проникливим оком? Вона не каже, себто не називає імені. Починає свій стражденний і предовгий шлях Та, що біжить по стерні, з лаконічного і холодного напучення самого Бога (Іди! Рай не жіночий вирій!). Здогадуєшся, та це ж вона, вигнанка. Тяжка її дорога до нас «полем неісходимим» із запазушним зерням «райських плодів гірких і почорнілого терня» крізь пекельний дим до Юдоль плачу. Через мить – Та, що біжить по стерні вже мати Божа, що губить сліди криваві. А далі – вже наша рідна українська жінка, що збирає почорнілі колоски і молиться про хліб насущний. І, нарешті, довгоочікуваний фінал уже від першої особи:
Досі біжу по стерні,
зерня несу до хати…
Щось так тяжить у мені:
Боже, не смій умирати!
Відважна кінцівка естафети, яку завершує авторка. Браво! І ще дивовижніше, що поетка починає свій хід у сьогодення разом із вигнанкою Євою, далі перероджується Божою Матір’ю… О інкарнація! О реінкарнація!
А вже нині, коли безбожний світ загубився у власних тенетах чванства і самовдоволення, ця жінка бере на себе сміливість виношувати у собі Бога, не зрадити любові, що все нам колись відкрила…
Зрештою, вона сама ж, у вірші «Шабаш» (ст.86), стаючи в оборону гідності Тараса Шевченка, одверто (ще й з викликом) заявляє про можливості своїх перевтілень:
А я, хрещена, з тих правобереж,
де лях услід нам досі каже – хами,
мов Катерина, що прийшла до тями,
Тарасові гукну, що відьма теж.
Я відьма, люди! Доказ всіх часів
у тім, що очі карі – все ж не сині.
Відунці – Аmen! Прісно і віднині!
І повінчає нас потворний Див.
До віршів Шевченквого циклу належить і «Сирітство наготи» (ст. 84), де прислів’ям: «Голенький – ох! За голеньким – Бог…», яке водночас і адвокатує Тарасові. Захищає від насмішників чи заповзятих книжних фарисеїв. Вони ж то, узрівши автопортрет оголеного Шевченка, здійняли неабиякий галас. Одні кричали: «Гультяй, варнак, кріпак і гайдамака!», інші від надмірного бронзування не залишили на ньому жодного живого місця. Лицарка Юлія опонує всім хулителям навзір Бузини і кумпанії: « Геній має право на свободу!» У дискусіях із принципових питань вона постає як борчиня за правду і справедливість. При цьому у її віршах громадянського опору відсутній немудрий пафос, тут простежується виключно її особиста історія, закорінена у простір і час краю, де нам випала честь народитися. І два вірші «Майже заклинання» (ст.70) та «Мовна прелюдія» (ст.85) підтверджують це.
У першому суперник-дискусант не названий (і, зрештою, й дискусія тут не ведеться), бо вірш зроблений як монологічне звинувачення авторкою замусолонеї постмайданної «розчарованості» хохлів до всього, що твориться у них під носом, навіть – до щоденних смертей на російсько-українській війні:
Ну, як воно – зустрітися віч-на-віч
З тобою, пане-брате, в тій порі,
Коли забув про князювання Галич
Й Дніпро розмив козацькі цвинтарі.
Коли стоять полки чужих дивізій
В полях степних. На вольниці, в тилу.
І цілий світ, в полоні хтивих візій,
московську заохочує орду.
І тільки дві маленькі підказки розкривають нам образ візаві поетки у цій багатозначній поетичній картині. Це згадані в тексті українські гетьмани – Виговський і Сагайдачний, і Конотоп, як відправна точка відчайдушних намірів поетки:
Відьми, відьми, відьми із Конотопу!
Прокиньтеся у тій страшній порі!
О так, коли відважні сидять по тюрмах, а Бог відсторонився від усієї цієї глупоти моменту, мусиш переступити через боже і закликати магічні сили своєї рідної праземлі підтримати свідомі українські сили не відступати, а перейти до наступу на всіх фронтах. Тут прочитується завуальована історична аналогія зі славетною Конотопською битвою, коли козацькі полки гетьмана Виговського зайшли аж за Москву, якихось 360 літ тому… «За битви конотопської ісход» авторка пропонує підняти келих, записуючи у своєму віршованому літописі перемогу над запеклою московською ордою, як доконаний факт! А це вже – справжній магічний ритуал, бо не чужої землі нам треба, а свою захистити – то свята справа.
Тож, звісно, як могла не зреагувати Юлія на черговий страхітливий конфуз від телевізійної «зірки», мовляв – мову не намазати на хліб. І у цьому контексті розмови, авторка гнівно обрала собі до діалогу когось дуже впізнаваного, але, на її погляд, байдуже відстороненого:
Чорт забирай! Ти (невже Бог?!) мав би пам’ятати,
як булькав із дитям страшний окріп!
А мова таки про Бога, бо поетеса не раз веде із ним бесіди «до одуріння». Як і відчайдушний Шевченко у пошуках заступника і справедливості.
Ох, як вражально мовить поетка, у своєму вірші «Нація», про наше українське вишиття, сакраментально чисте від сліз! І про тернистий український шлях:
А ми й досі жиєм на світі!
І взоруєм Чумацький Шлях,
Безборонні в Старому Завіті,
із Новим – перейшли Гулаг.
Хоч її, націю, не раз уже розстрілювали впритул і здалеку, як оце у Львові чи Станіславі у 40-кові роки. Улюблене Юлине танго «смерть станцювала в кирзаках» (промовиста деталь), виписані тіла людські у її покосах не для цитування і споглядань. А ось вбивць зафіксувала знову ж та деталь:
Зі Львова бігли «батєньки» дебелі,
запакувавши хутра у лантух.
Отакий « Розстрільний тиждень» (ст.89).
Про нинішню загрозу реваншу навислу над Україною, йдеться у творі «Пропала грамота» (ст. 94). Авторка навмисно, наче позичає назву вірша у відомого кінофільму, аби була зрозуміла уся ненависна тяглість хворобливої безпечності меланхолійних гречкосіїв, яка безжально перекреслює героїчні звитяги їх поодиноких звитяжців:
Прокинься, Троє! Смерть – біля воріт!
Касасндри голос у мені шаліє.
А день квітневий бевзем благовіє.
І гарантує щастя неофіт.
Наче вселяється в поетку гомерівська Кассандра і одержимо окреслює немічну картину споживацького буття своїх безтурботних братів по крові, гірко констатуючи марність і невдячність чи то божого провидіння, чи то поетичного таланту:
Дрібний косяк забився під фундамент.
Іти на дно, ніяк – не новина.
Шкода, що наші верхи не прислухаються до наших болящих Кассандр і мислителів, бо добра думка ніколи не зайва і втрачаємо шанс виплекати зрілу спільноту.
Але аж проситься до компанії і вірш «Паралельні світи» (ст. 92). Паралельні світи – що це? Хоч земляни теж помежовані. Це ми і вони. «Паралельні світи – хто кого обирає…» – каже поетка. В них – «саме стільки добра, стільки безуму і голосіння». Там «тінь стогоном надій», розтривожений люд, що «завертає на хресну дорогу», а далі – «неозорий масштаб кладовища». Напрочуд короткі, але дуже місткі ці образні характеристики суспільної безвиході, у якій «розперезана більшість блазнює». Ті ж, що досі не визначились, що не знають як їм вчинити зі своїм безпорадним життям без проживання нахабних сералів і лицемірного гумору, заливають своє сумління смертельними дозами оковитої, та, десь у загумінках своєї свідомості, плекають малу надію прокинутись в іншому світі:
П’єм до дна! П’єм до дна
вічні сльози над світом тлінним.
Це вже оксюморонно-божевільна метафора радості, це втіха із зубним скрежетом і гадючим шипінням. Принагідно зазначу, що таких приголомшливих образів, в яких неприродні зрощення несумісних понять видаються напрочуд точними і доречними характеристиками, у книжці Юлії Курташ-Карп пребагато. Вони надають збірці і поезії взагалі неповторного шарму й великої духовної потуги.
А тим часом «в обітованій землі сумних Катерин» (лише боєць може висотати цей діткливий епітет) не все безнадійно, не все: кінцівка твору така обнадійлива, (але не поспішайте радіти, бо авторка неординарна, вона вміє притримувати в рукаві щось вражаюче і шокуюче наостанок). Вона теж уміє сміятись крізь сльози:
Многотрубний орган зазвучав до небес!
Не шикуйтесь до власного гробу…
В паралельних світах, Той, що з мертвих воскрес,
Вже готовий до другої спроби.
А що? Та, мудро, мудро! І лиш від Бога можна вчути таку пораду. Але вловити її й оновити спроможна тільки з б о л е н а душа. Стефаника колись застерігали: не пиши так страшно, бо… Бережи себе, Юліє!
Юлине розмірковування над біблійними текстами є дуже своєрідними, вони наче набрякають сіллю в її оці, свідомо зачепивши за живе смертельні вирви людського існування. Бо вона з тих странниць, що сміло заходить помолитись у будь-який храм, їй важливий сам Абсолют, а не релігія чи конфесія, вона прямує до себе… додому, вона притиснута гравітацією до своїх орбіт уразливих візій. І якраз ті розмірковування (почасти афористичні) й зачіпають читача:
Історія голгоф і мавзолеїв.
Історія, як зради ремесло.
(«Страсті Христові», ст. 96)
Або, там-таки: Люд православний славиться старанням,
щоразу глибше забивати цвях.
І з-поміж зір господняя сльоза
все важчає й камінням балансує.
(«Вервечка надій», ст.97)
І час клонує звично душевбогих,
А совість мучить виключно Пілата.
(«Христос»,ст.98)
Не наздогнавши власну тінь,
Чи хтось ще Бога потребує?!
(«Нероздільне», ст.100)
Не визнавай в собі космічної пилюки,
хай і живеш, одним лиш «святим духом»…
(«Одинадцята заповідь», ст.101)
Отакі виболілі місткі афоризми (бо не випадають з контексту) вислову і є рафінованою родзинкою й окрасою поезії. А їх у книжці таки насіяно, як маку.
Із віршів на євангельську тему, дещо обіч стоїть «Яблунева сага» (ст. 92) і не тому, що поезія про Магдалину, постать, так би мовити, другого плану, а тому, що ключик до її прихованої есенції мусить добрати читач. Але ж як? Зрозуміло, що Магдалина «змивала втому своєму Пану в ніч до страти» й вино «вечері тайної уже не гріло», бо «покохати – це й смерть прийняти заодно». Чому ж Магдалина не вмирає? Сама ж вона каже: «З тобою вмерти не посміла ота, що носить в собі рай». Але до чого тут назва вірша «Яблунева сага»? Бо в раю на її думку не тільки розкіш і благодать, а й оте яблуко «гріха»? І вона грішниця не сміла своєю смертю осквернити його велич? Отак сушимо собі голову логічними маніпуляціями й наче уже вив’язалися зі сумерків, але й не певен чи правильною була твоя стезя: а раптом цей рай має залишитися бонусом… для ще не розп’ятих? Дурний жарт. Такий собі запущений чортик у підсвідомість непевного чи неуважного читача, бо «лірична героїня» таки надто спокуслива, хоча і неоднозначна. Але моя вам порада: книжку потрібно читати від першого і до останнього вірша, бо це не збірні вірші, а цілісна картина, де авторка ніколи не зраджує ані собі, ані своїй ліричній героїні. Вона жінка, яка через усі темні віки, намагалася до нас донести істину, яку новий Папа Франциск наважився озвучити лише зовсім нещодавно: «Коханння є дар Божий».
Однак, настав момент повернутись до витоків отого свіжого, оригінального слова поетеси звідки вона досі черпає сили «в облозі чорних дір» і суспільних катаклізмів, себто повернути додому – «в оту малу вітчизноньку кохану, де татів сон ширяє дельтопланом» («Загір’янська ідилія», ст.108) , у «місто жасминового цвіту» («Місто на горах», ст.109), де вона блаженствує «у сорочці довгополій» і, де їй начхати на людиська і на «люди в чорнім», де « Бог слугує автором віршів», а вона лише зчитує його послання у кожній квіточці старезного дідового саду. А згодом отими божими псалмами нещадно ревізує своє власне письмо:
Намагаюсь зі сторінок
видерти невдячні,
щоб вплітати в хрест барвінок
числом Фібоначчі.
Гай-гай, як добре філологам (принаймі мені) інколи відкривати для себе розуміння деяких, здавалося б, чисто наукових чи філософських понять, що губляться у невдячній повсякденності формального сприйняття світу. Ну, хоча б ось цього – числа Фібоначчі, якого виявляється називають «числом Бога», бо воно стосується не лише розуміння славнозвісного золотого перетину, але й дивовижно зачарованої послідовності пелюсток барвінку чи бозу. Соловей може про це й не здогадується і співає, бо голос має, але сучасна поетична мова має право і повинна розширювати нашу уяву новими відкриттями чи свіжими уявленнями, бо дбає (очевидно) не тільки про мелодійність строфи і змістовність сказаного, а ще – ущільнює час пережитого, перфектно розкриває свою добу. Пригадаймо Антонича, його модерну на той час поетичну розмову про «незнищенності матерії», я вже не кажу про його принциповість.
Наразі ж говоримо про поетичну тканину поетки, що вслід за Марком Аврелієм теж часто «думає про природу речей», а тому «під коренем квадратним не боїться стиснутих нулів». Хай молитви її будуть почутими, а гармонія божого творива навколо неї надихає і вмиротворює:
Хто кому завинив не питаю,
ночі–день, ніч–мені. Се ля ві!
Але день цей і далі триває,
не вмістившись в моїй голові.
(«Основний закон», ст. 47)
Справжня поезія завжди викликає як не сльозу, то дрож по спині. І при цьому, її хочеться перечитувати, занурюватися, наче в пошуках згубленої речі, без якої не можна дихати чи без якої твоє дихання вкрай утруднене у задушливій атмосфері обставин, що завалили тебе брудним селем пустослів’я. Гадаю, Юлине віршування дихає тією справжністю.
То звідки ж вона сама черпає таку силу?! Знаковим у цьому є останній вірш книжки із доволі прикметною назвою «Весняночка» (ст.112), Ні, це не традиційна гаївка, яку, наче обіцялося нам почути. Тут ніхто не спалює і не пританцьовує біля опудала, але попіл від пережитої зими, наче від «зими ядерної» – наскрізний. Проте, кожна п’ятирядкова строфа цього вірша тримається на словах Лесі Українки: «Стояла я і слухала весну». Так ось де її місце сили, і на це я уже вказував, – це Лесині болящі імперативи. Юля, наче боїться, щоб цієї найтрагічнішої весни її улюблена одержима Магдалина «час свій не проспала», бо поетка теж « любить не вміє ворогів» і схильна відкрито називати речі своїми іменами. А на цій спільній хресній дорозі нової світової бійні, вона не може мовчати:
Стояла я і слухала весну…
Мовчання стигми психосоматичні.
А лютня в лютім, в межах артистичних,
не зрадить ні мені, ані Христу,
розхвилювавшись видимим фіналом.
Однак, всяка веснянка – співочий і радісний словотвір. Безглуздо було б сподіватись, що поетеса зрадить цій непроминальній традиції. Вона з н а є – слово і думка має магічну здатність перетворювати дійсність, а тому так заклято вірить і бачить «як у Алеппо зацвітуть черешні, а щастя – в Щасті – не за дивину»… Але Юля не була б Юлею, якби не закінчила цей метафоричний філософський текст і, цілком очевидно – всю свою поетичну збірку, – властивою їй дерзновенною самоіронією:
І в Лесі я… та, наче й не списала.
Художні особливості талановитого письма поетки варта (заслуговують) окремої розмови. Бо в ньому закодоване світло діамантових розсипів – дорогоцінне, непогасиме, глибоке і… прозоре, як сльоза.
Ця Книга вражень дуже надихнула мене особисто, бо вже й не сподівався почути щось свіжого… Досвід і багаж перечитаної літератури таки дається взнаки. А тут – прожив і пережив хвилини щирого зачудування. Прикликати до життя – то велика справа, коли прискорення на нашій грішній орбіті все дужче заносить усіх на манівці. Книга Юлії Курташ-Карп «Орбіти уразливих візій» затягує читача своєю фатальною вірою в боже і людське… Вона переконує нас в тому, що людська душа «знає все про Архитвір», просто інколи треба нагадувати нашій зашарпаній норовливій скінченності про причетність до чогось лячно високого…