“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
На межі 1960 — 1970 років у Києві засяяла інтелектуальна зірка першої величини: критикеса, культурологиня, есеїстка. Киянка, молода жінка могутнього темпераменту й блискучої полемічної вдачі.
Майя Каганська.
Про цю людину, яка стала подругою геніального київського поета Леоніда Кисельова, я міг би розповісти чимало, але обмежусь лише одним спогадом. Отож, М. Каганська, яка певний час працювала в молодіжній газеті “Комсомольское знамя” (я пишаюсь її рецензією на мою першу повість “Як на війні”), уславилася в ті, глибоко совкові часи двома крамольними твердженнями:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.Російська література, як і російська імперія, вже давно відбулася й почався довгий період її занепаду.
2.Українська література, як література молодої політичної нації, яка щойно формується й наближається до державності, має великі перспективи й простір зростання. У цієї літератури велике майбутнє.
Ці слова були уважно почуті в середовищі молодих шістдесятників, знаменом яких був український критик Іван Дзюба: він проголошував ідеї відродження української мови, літератури й — в ширшому сенсі — української цивілізації. Він підкреслював, що, незважаючи на репресії комуністичної влади, збереглася творча енергія та інтелектуальний потенціал української нації.
Тридцять років незалежності України — при всіх зупинках, відступах й гальмуваннях — дали могутній поштовх розвитку української цивілізації, зокрема мови й літератури. Згадаймо імена хоча б таких творців, як Ліна Костенко, Д. Павличко, І. Малкович, М. Слабошпицький, Любов Голота, названий вже І. Дзюба, С. Жадан, Р. Лубківський, Р. Іваничук, П. Кралюк, М. Жулинський, В. Брюховецький , Б. Горинь та багато інших, нехай вибачать мені, що не назвав…
Це не був політичний проект якоїсь партії націоналістів (такої впливової націоналістичної партії в нас, на жаль, просто нема). Процес цей майже не підтримувався державою (хоча б мав!), яка, наскрізь просякнута агентами впливу Росії, хвора на комплекс меншовартості, так і не стала потужним спонсором та співтворцем нового українського відродження.
Становлення великої української культури — не лише літератури, а й музики, образотворчого і театрального мистецтва — їх, сказати б, укорінення в європейському й світовому ландшафті — відбувалося великою мірою спонтанно, завдяки приватній енергії окремих митців та колективів.
Принципово іншим шляхом розвивався політично-диверсійний проект “рускАго міра”, підтримуваний та щедро фінансований розвідувально-пропагандистськими органами Росії. До 2014 року Україна, з її неосяжною демократією, керована принципом КАКАЯ РАЗНИЦА (з наголосом на першому А) та хронічною слабкістю корумпованих захисних систем, байдуже спостерігала за активним просуванням носіїв та організацій “рускаго міра” — цих ракових клітин, налаштованих на знищення нашого державного організму.
Пам’ятаю, як на одній з конференцій в Києві давав вказівки своїм агентам тодішній керівник руського міра Ніконов, внук сталінського наркома Молотова …
З війною 2014 року руський мир відкрив своє повторне, імперсько-шовіністичне обличчя, вбивствами і пожежами прокотився по Україні, підготував ідеологічний ґрунт для великої війни 2022 року.
Проголошена мета цього “міру” — знищення українського народу, його держави, мови, армії, віри.
Хіба дивно, що народ та його армія, які стікають кров”ю, сповнені сьогодні ненавистю до всього російського — від Пушкіна до Прілєпіна?
Упродовж двадцяти років путінського правління ми спостерігали справжню пришвидчену деградацію російської культури, зведення трагічної історії російсько-совєтської імперії до примітивних побєдобєсних схем, вигаданих невігласом-диктатором.
Російська мова, яку так ревно захищають окупанти, вбиваючи російськомовне населення України, пробила брудне дно — що видно з оприлюднених СБУ розмов агресорів. Словниковий запас – п’ятдесят слів, з яких тридцять — мат-перемат. І це — той “вєлікій і магучій”, до якого схиляють нас як вороги, так і деякі наші діячі? Схаменіться, люди.
Москва з її дрібними бісами соловйовим, скабєєвою, басковим та міхалковим давно перестала бути “духовним центром”. Цей факт визнають навіть російські ліберали, які прожогом кинулися в еміграцію, геть від Москви.
Хоч як це дивно, але в Києві знайшовся персонаж хлєстаковського пошибу, який вирішив зневажити українську культуру, не маючи про неї жодного поняття. Страждаючи на комплекс меншовартості, помножений на манію величі, цей автор пришіптує; “Я, поки я тут щось значу, не дам будувати з України велику країну з маленькою культурою(!)”.*
Боюсь, що автор сей нічого не значить для української культури. Вона просто не помітила його.
Бо вона — велика. І за нею — велике майбутнє.
І завозити в Україну “антропотоки” хороших росіян, “близьких нам за ментальністю, духом, мовою і так далі” також ніхто не дозволить. Вже позавозили після 1933, 1946,2014 (до Криму). Уроки вивчені. Висновки зроблені.
ПС. З Маєю Каганською я, будучи послом України в Ізраїлі, побачився востаннє в 1994 році в Єрусалимі. Майя Лазарівна, професор, відома в Ізраїлі дослідниця світової літератури, гаряче підтримувала незалежність. України й бажала нам якнайшвидше подолати тягар імперського минулого. Вона померла 2011 року й похована на священній Оливковій горі в центрі Єрусалиму. Ії пророцтво щодо російської та української культури збулося.
×) Див. Главком, 11/06/2022, Арестович в ефірі Фейгін ЛАЙВ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/