УРИВОК З ДОКУМЕНТАЛЬНО-ХУДОЖНЬОГО РЕПОРТАЖУ «УКРАЇНА-СВІТ І ВІЙНА-РОСІЯ»
Нині відбувається ІІІ Світова війна, в якій воюють лише дві країни. Росія з усім світом. І Україна – за весь світ.
Ранок 24 лютого 2022 р. в Ірпені розпочався абсолютно «не так», незвичайно і несподівано. 0пів на шосту я глянув у вікно (шостий поверх), з якого відкривається панорама на селище Гостомель. А там – вибухи, дим, постріли… Вмикаю терміново телевізор, дізнаємося з дружиною Євгенією Стефанівною Шудрею, між іншим, відомою в Україні мисткинею – вишивальницею і дослідницею народного мистецтва, що Росія оголосила спеціальну воєнну операцію, а, по суті, пішла війною на Україну. Російські окупанти заполонили Житомирщину, Чернігівщину, захопили Чорнобильську АЕС, групи диверсантів шастали по Києву. Були нанесені ракетно-бомбові удари по Івано-Франківську, Луцьку, Тернополю, Харкову, навіть по невеличкій Умані. І все це майже одночасно.
Тимчасом над нами пролітали парами літаки у бік Гостомеля, ми скоро дізналися, що російські. Збагнули, що розгорнулися запеклі бої на аеродромі імені конструктора Антонова. Там висадилися численні російські десантники (ТБ називало різну кількість окупантів).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Весь цей ідіотизм не вкладався в голову. Але обшир подій підказував – це повномасштабна війна Росії проти України. Розгорнулися запеклі бої у Бородянці, Макарові, Ворзелі, Бучі, Ірпені, Гостомелі, Фастові, Василькові, Вишгороді. Білій Церкві…
У нас з дружиною потяглися трагічні будні, коли деінде натрапляєш на трупи людей, коли вулицею Северинівською туди-сюди проскакують по 5-6 танків, коли з неба летять бомби і ракети…
У лісових зонах, до яких виходили приватні будинки, нишпорили залишки російських розвідувально-десантних груп, їх «вичісували»-добивали українські ВСУ і бійці Територіальної оборони.
Жахали «коврові» бомбування російських літаків. З боку заплави річки Ірпінь і по Варшавському шосе насідали бронетанкові колони. Лютували кадирівці. Щільний чорний дим затуляв небо.
Скоро загиблих серед мирного населення стало так багато, що їх ховали на садибах, обабіч доріг. Іноді мало не під бомбами екскаватором рили великі ями – ірпінців поспіхом хоронили у братських могилах.
Звечора ми з дружиною бачили з вікон, як у темряві починали миготіти незрозумілі джерела світла. Припустили – це ворожі навідники. Неподалік стояв чотириповерховий будинок, за ним плескалося озерце. Подружня пара мешканців того будинку розповіла, що на прилеглій до озерця території, кояться дивні справи: один чоловік спрямовує промінь ліхтаря на круглий відбивач і другий чоловік спрямовує відсвіт у небо. На дзвінки-попередження про цю халепу ніхто з владних структур не відгукувався.
Зранку дзижчали дрони. Якось я побачив двох дивних велосипедистів у чорній велоформі, вони пробирались внутрішньої вуличкою. «Що ж то за туристи такі в абсолютно не туристичний час?! – збентежився я. – Вочевидь диверсанти». Месенджером надіслав повідомлення знайомому поліцейському.
…Отже, ми опинилися на вістрі трикутника бойових дій: Буча, Гостомель, Ірпінь. Та ще в більшій халепі опинилися наші родичі – 20-літня онучка Марія Допіро, студентка Національної музичної академії (її батьки на той момент були у відрядженні – у французьких Каннах готували українську виставку) і її 19-літній хлопець Ян Гавриленко, студент Київського політеху. Приватний будинок у Гостомелі містився в майже безпосередній близькості від важливого автотранспортного мосту через річку Ірпінь, який було підірвано ЗСУ, аби окупанти не ринули на Київ. Принагідно наші бійці розгромили передову російську колону. Кілька осколків прилетіло на садибу, врізалось в стіни, дах, розпанахало вікно на другому поверсі. Електроенергія зникла.
Марія і Ян майже постійно переховувались у підвальному приміщенні. Постало питання забрати їх на спокійнішу вулицю, до нас – у дев’ятиповерхівку на Северинівській, 128.
Я пішов на розвідку. Перед мостом через річку Бучанку, за яким починалась територія Гостомеля, мене зупинили бійці Територіальної оборони.
– Далі не можна, розвертайтеся назад. Мають проїхати наші військовики, – суворо і категорично наказав чолов’яга з автоматом.
– А чи можуть наші родичі з того боку пройти до супермаркету? У них не залишилось продуктів, – запитав.
– Зможуть, – кивнув немолодий боєць. – З того боку можна.
Отже, зателефонували Марії і Яну (зв’язок ще був). Затим почали напружено видивлятися їх у вікно, пішаком цю відстань можна було подужати хвилин за сорок. Хоч би з ліску не вискочили недобитки ворожої диверсійно-розвідувальної групи.
Врешті, з’явилися Марія, Ян і величезний пес Лорік породи зендхунд.
Ми мали сподівання, що у нас – тихіше, спокійніше. Втім, чуйка налаштовувала мене на поганий розвиток подій. Тож я категорично сказав: «Всі ми переходимо на військове положення, це стосується передусім дисципліни. Маємо зробити продуктові запаси».
Озброїлися торбами і пішли по торгових продуктових точках, які ще працювали. Продуктами таки запаслися, вистоявши величезні черги біля гастроному на Гостомельському Шосе, і біля супермаркетів «Фора» і «Новус» в центральній частині Ірпеня.
Минуло три тривожні доби. Батьки Марії Допіро у Франції не знаходили собі місця. Одне слово, через друзів організували виїзд Марії і Яна на захід України, близько до молдавського кордону – в Могильов-Подольський.
Ми залишилась удвох з Євгенією Стефанівною, втім, ні – утрьох, додався пес Лорік. Забігаючи наперед, скажу, що коли постала гранична необхідність полишити Ірпінь, виникла важка проблема – що робити з Лоріком? Забрати «ненашу» собаку з собою? Куди? До кого? Знайшли соломонове рішення – відвели до доброго знайомого, до Юрія Ярославовича Свінцицького, шкільного вчителя фізкультури, який мав велику приватну садибу і твердо вирішив господарство не покидати, бути в Ірпені до кінця. У кожного ірпінця в глибині душі жевріла надія, жевріли ілюзії, що все, врешті, обійдеться. Отож ми полишили Лоріка і собачий харч. Згодом, десь за місяць, дізналися, що знайомі і сусіди так само відводили своїх чотирилапих вихованців до шляхетного доброго Юрія Ярославович, на його садибі зібралося понад 20 породистих і не дуже собак.
Взагалі, домашні тварини – це окрема історія, просочена невимовним болем. Більшість ірпінців відчайдушно забирали собак і котів з собою. Наприклад, мій добрий знайомець Олександр Вишневський забрав чотирьох котів аж до Німеччини. І таких людей було чимало. Адже тварини були членами родин.
Ми з Женею сподівалися перечекати в Києві і повернутися додому, забрати собаку. Теж були сповнені надіями і ілюзіями. Та Ірпінь рашистські окупанти почали буквально зрівнювати з землею, скажімо, житлові квартали по обидва боки вулиці Северинівської, однієї з найдовших у місті. Тож оговтались ми аж у Польщі.
Але повернусь хронологічно до подій. Від початку війни, від 24 лютого минуло вічних вісім діб.
Бомбосховище через дорогу під школою № 3 було не пристосоване, холоднюче, і дуже скоро зникла електроенергія. Поблизу рашисти знищили бомбою трансформаторну будку, отже, і в нашій дев’ятиповерхівці зникли електроенергія, і відповідно центральне опалення. Зникли інтернет-зв’язок і мобільний телефонний зв’язок. Але були газ і періодично вода! Був запас харчів. З окрайця розбомбленого неподалік двоповерхового будинку, я набрав шість цеглин, приніс в оселю на шостому поверсі і поставив на три конфорки газової плити. Таким чином грілися, готували їжу.
Та коли зникли вода і газ, а довкола все руйнувалося і палало, я сказав дружині:
– Женю, треба вибиратися у напрямку Києва. Тікаємо. Інакше пропадемо.
Тішила надія, що біля підірваного автомосту у Романівці (передмістя Ірпеня) ми саморобною кладкою виберемося на другий берег річки Ірпінь, звідки буцімто курсують гуманітарні білі автобус і відвозять людей до Києва.
Та незнайомці на вулиці розповіли: «Вчора на набережній річки Ірпінь розстріляли вісьмох людей, зокрема, родину з дітьми. Там стоїть бронемашина і обстрілює усіх, хто рухається».
Тож я вирішив дістатися Романівки протилежним берегом, попід лісом. А для цього слід було переправитися через шлюз.
Отже, 7 березня ми покинули домівку. Поклажу я навісив на велосипед, він мав виконати роль ішака.
Окупанти гатили з мінометів через заплаву у бік Святошино. Міни летіли за інерцією і видавали специфічний пронизливий противнючий звук. Назустріч нам йшов якийсь чоловік, він суворо подивувався:
– Коли летить міна, слід одразу падати на землю!
Якраз пролетіла з виттям чергова міна, чоловік притьмом упав на землю і затулив голову долонями. Однак у нас уже не було сил падати, та й велосипед щоразу не кидатимеш.
Що ближче ми добиралися до шлюзу, то страшнішою була думка-пересторога, що шлюзовий місток через річку знищено. Та місток був цілий.
За річкою у лісі окопувалось рідне ЗСУ, втім, це могла бути і Територіальна оборона, бо серед бійців були літні бородані. Чоловіки категорично порадили не йти до Романівки. Сказали:
– Вам однозначно треба йти ґрунтовкою через ліс у напрямку Коцюбинського, тобто до Варшавського шосе. А там ідіть до Києва, хтось підбере.
Звісно, дослухались. Йшли ярами, повз потічки і болітця. Коли дійшли до якогось населеного пункту, опинились фактично у капкані – ґрунтова дорога зникла під ковбанею, по суті, невеличким озерцем. Я тикнувся ліворуч, праворуч – вода, болота. З жахом збагнув, що Женя назад шлях не подужає. Вона, до речі, смартфонним крокоміром визначила, що ми подолали понад десять кілометрів. Однак на заваді стала гігантська брудна калюжа. І найобразливішим було те, що я чув чоловічі голоси. Десь там, попереду, був населений пункт, була дорога. Методом спроб, полишивши нав’ючений речами велосипед, я так-сяк околясом перебрався на той бік водної перепони. Троє місцевих чоловіків, що стояли біля будинку, пояснили: танки розчавили грубезну бетонну трубу, тож і виникла водойма, шлях перекрила. Порадили, що слід забирати праворуч, праворуч, піднятися на пагорб і таким чином проминути болото і плавні.
Ми, справді, подужали перепону. Спробували зупинити якийсь легковик, у салоні замахали руками, але машина зупинилась.
– Нема куди вас брати, – пояснила жінка, – ідіть асфальтовою дорогою, вона виведе на Варшавку, і нею – до Києва.
Почимчикували. Несподівано нас нагнав Віктор Бархоленко, активіст із Бучі, борець з незаконними забудовами, з корупціонерами. Він вигромоздив свою важезну сумку на багажник велосипеду, сам взявся його вести. Весь час розповідав, що він у чорних розстрільних списках, що федоруки-карплюки-медведчуки не пробачать його діяльності, тож треба тікати.
На щастя, нас наздогнав мікроавтобус з українськими військовиками, вони прихопили нас і ще родину з дітьми, яка звідкись вигулькнула. Велосипед я прихилив до берези і покинув.
Нас довезли до блок-посту на околиці Києва. А далі у білому автобусі, наповненому людьми-втікачами, молодий водій-військовик відвіз усіх до станції метро «Академмістечко».
Дорогою бачили, що столиця інтенсивно готується до ворожого штурму – всі в’їзди і перехрестя були захищені протитанковими їжаками, ровами, барикадами з мішків, наповнених піском. Зосереджені українські бійці готувались до оборони.
Попрямували з Євгенією до узбіччя вулиці. Раптом зупинилася автівка, з неї визирнула дівчина-красуня (наче з обкладинки журналу-глянцовика), запропонувала:
– Ми вас довеземо. Безплатно. Скажіть – куди.
Ми з певною недовірою погодились.
Водій допоміг завантажити в багажник речі.
Женя назвала адресу родичів. По дорозі дізнаємося, що нас везуть поліцейські. Вони наполегливо порадили не затримуватися у Києві, їхати до центрального залізничного вокзалу, і далі потягом прямувати на захід України.
У київського родича ми перебули ніч, і 8 березня подалися на залізничний вокзал. Електричкою, заповненою вщерть людьми, ми, поперемінно сидячи, до ночі дісталися Львова. Нас зустрів на легковику чоловік дуже далекої родички – внучатої двоюрідної племінниці, яка з донькою евакуювалась до Праги.
У Львові ми сподівались «зависнути» надовго. Нашим янголом-охоронцем стала львів’янка Дзвенислава Чабан-Леус, поетеса, співачка, автор і виконавець пісень. Вона показувала старий Львів. Організувала творчу зустріч у дитячій бібліотеці «Високий Замок», у якій взяли участь Дзвенислава, Євгенія Шудря і я.
Згодом ми в різні дні випадково перетинались на вулицях з письменником і бардом Олесем Дяком, з поетом, прозаїком і літературознавцем Ігорем Павлюком, письменником і редактором Ігорем Гургулою, зі скрипалем Кирилом Стеценком.
Тим часом Львів піддавався ракетним ударам. Найбільшої тривоги викликала близькість до нашого житла ремонтно-танкового заводу. Тож 24 березня ми полишили прихисток і автобусом попрямували до Варшави. Цю поїздку нам «підстелив» телефонними дзвінками і месенджером грузинсько-український письменник, колишній дипломат Рауль Чілачава, який з Києва евакуювався до Тбілісі через Варшаву.
Польща – без перебільшення – зустріла обіймами, підставила своє плече. Причому на початках обійняв і підставив плече доброзичливий чоловік на ім’я Лєшек Напіонтек, працівник формації авторів ZAіKS. Ми оселилися в містечку Констанцин-Єзьорна під Варшавою – у Будинку творчої праці.
…Що полишилось позаду, в тому – мирному – житті? Два готових рукописи – поетичної збірки і книжки есеїв-мініатюр, не втілені у друковані видання. Залишились екземпляри виданих книжок, виставка-роздрук картин-фотографій, бібліотека, ноутбуки, два фотоапарати.
Залишились усі вишивані картини Євгенії Шудрі, книжки-дослідження, залишилась готова експозиція її нової персональної виставки. Замість незайвої кофтинки вона взяла в дорогу, тобто у невідомість, нову вишивану – велику за обсягами – роботу, яку, до речі, закінчила в Констанцині.
Полишено домівку. Полишено друзів, знайомих. Полишено рідні краєвиди, рідні небо і повітря.
У серці залишилась непереборна віра в перемогу України, в її відновлення.
Однак евакуація, переселення – це дуже важка ноша. Спочатку позбуваєшся кривавої лотереї «Життя-смерть», та згодом починаються кровотечі душі. Виникає порожнеча, відчуття відірваності і непотрібності. І ці відчуття, зрозуміло, не сублімуються в позитиви. Необхідно переборювати себе, в’язати себе у вузли і розв’язувати, шукати ходи-виходи, психологічні і життєві. Адаптуватися. Шукати товариство. Труднощі, врешті, починають загартовувати, викресати вчинки.
Отож я взявся за творчість. Зокрема, за своєрідний художньо-документальний репортаж-щоденник «Україна-світ і війна-росія».
Почав вживатися в нові реалії.
З дитинства-юності-молодості я обожнював польську літературу, поетів і прозаїків – Адама Міцкевича, Ципріана Норвіда, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Генріка Сенкевича, Елізу Ожешко, Болеслава Пруса, Станіслава Лема…
Я виховувався на музичній класиці, на піснях британського гурту «Бітлз» і білоруського ансамблю «Пісняри». Та серед улюблених були також польські виконавці – Чеслав Немен, Северін Краєвський, Мариля Родович, Кшиштоф Кравчик, Марек Грехута, ансамблі «Но то цо», «Трубадури». «Скальди».
А тут раптом Польща відчинила двері. Ранком 26 березня дружина і я без зволікання побігли знайомитися з містечком Констанцин-Єзьорна, і першими, хто нас зустріли, були письменник Стефан Жеромський і Папа Римський Іван Павло ІІ (Кароль Войтила), тобто ми натрапили на їхні чудові – на диво живі – скульптурні образи у Парку Здоровья.
Взялися досліджували найцікавіше, наймальовничіше – костели, вілли (архітектуру), річку Єзьорка, озера. Стали частими гостями Будинку культури, де відбуваються виставки, фестивалі, вистави. Наїжджали до Варшави – до музеїв, до видатних парків і шедеврів архітектури. То була свідома і підсвідома жага знайти своє місце в тому всьому, жага бути потрібними і запотребованими. У цьому «театрі» розгорнулося моє давнє захоплення фотомистецтвом, все цікаве я здавна фотографую, готую для виставок, обкатую у Фейсбуці.
У Констанцині я далі писав документально-художній репортаж «Україна-світ і війна-росія».
Євгенія Шудря саме в Констанцині завершила свою вишивану картину «Бузковий затишок».
Ми зазнайомилися з орденом сестер-служниць, колись створеним видатним подвижником, педагогом Едмундом Бояновським, який опікувався долями знедолених дітей, створив для них низку шкіл (охронок). В одній з таких шкіл Євгенія Шудря провела для дітей майстер-клас з вишивання.
Нами зацікавилося «Бі-Бі-Сі», телегрупа приїхала і знімала про нас одну з серій документального фільму про українських біженців.
У Домі творчої праці я познайомився і здружився з 93-літнім Тадеушем Ольшанським. Це відомий польський журналіст, публіцист, письменник та перекладач. Він, зокрема, написав дві книжки про Станіславів (нині Івано-Франківськ), які викликали неабиякий резонанс у Польщі й цілому світі і розійшлися накладом понад 25 000 примірників. До речі, пан Тадеуш відвідав п’ять Всесвітніх Олімпіад, і про кожну написав книжку.
Згодом сталося ще одне знайомство – з 96-літнім Яцеком Бохенським, відомим польським прозаїком, есеїстом, публіцистом, перекладачем з німецької і римської літератур, напрочуд енергійним інтелектуалом.
Характер Польщі багато в чому нам відкрив Jarmark Kultury Urzecza (Ужецький ярмарок культури), що відбувся 15 травня у місті Констанцин-Єзьорна. Поляки продемонстрували яскравий народний характер. Показали мистецтво співу і танцю, народні промисли, гастрономію, провели для охочих різні майстер-класи.
Тим часом у Домі творчої праці триває своє – внутрішнє – життя українців, котрих війна вигнала з Батьківщини. Це родини з Ірпеня, Маріуполя, Волновахи, Києва, Вінниці, Чернігова, Львова, Запоріжжя… Всі намагаються адаптуватися, шукають вирішення подальшої своєї долі.
Кожен яскравий по-своєму. Це, наприклад, Борис Куріцин, театрознавець, педагог, начальник літературно-інформаційної, аналітичної служби Національного театру російської драми ім. Лесі Українки.
Це кінорежисерка, сценаристка, менеджерка Жанна Озірна.
Журналістка з Запоріжжя Анна Кулькова.
Художниця зі Львова Соломія Лобода, до речі, авторка несподіваної книжки «Лічилки». Її чудові лінорити, переплетені з цікавими народними та авторськими лічилками втілились у ексклюзивне видання, що пропагує нову естетику літератури для дітей.
Й інші митці.
Так, Польща, поляки щоразу подають руку допомоги – і матеріально, і порадами. Проте кожен з нас, українців має сушити голову над тим, щоб бути корисним своїй Батьківщині, спрямовувати свої дії на Перемогу.
Отже, на меті – повернення в Україну.
Фото: Михайло Джос