“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (329-330), травень 2022
ПОКЛИК ОСЕНІ
Вітри дубам розчісують чуби
над стежкою, що з молодості лине.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Таке життя у мене журавлине,
таку журу туркочуть голуби.
Що відбуло, у пам’яті бринить.
Снують павуття волохаті смерки.
Веселий жолудь на старі Магерки
слідами Гоголя біжить.
ВІЧНИЙ КАМІНЬ
Плаче камінь при битій дорозі.
Сивий вітер дріма в ковилі.
В небуття перетупали мнозі,
стільки ж бродить іще по землі.
Тільки камінь те знає, хто нині
пролетить чи у пил упаде.
Час твердіє у нього на спині.
І дорога у безвість гуде.
* * *
Співають дзвони малинові
у небесах. А по Десні
в печаль пливуть вінки тернові
і душу сколюють мені.
Пливуть через віки, як знаки
того, що з нами відбуло,
що повпивалося, як п’явки,
у окривавлене чоло.
І відпливуть.
І тільки дзвони,
як віковічні позивні,
співатимуть біля ікони,
що тьмяно мовкне на стіні.
Пробіжне все і проминуще.
Та є святе, що не мина:
Вітчизни сяйво невмируще
і роду рідна дивина.
* * *
Звикаєш до війни, як бранець до неволі.
Живеш — як не живеш у полиновім сні.
Аж раптом заскриплять обвуглені тополі
і втоплена зоря заяркотить на дні.
Нагряне вітер із минулого в сьогодні
і вигойда вгорі лункий козачий гук.
І вернеться народ із забуття безодні.
Над тирлищем війни безмовно склякне крук.
СІЛЬСЬКА ІДИЛІЯ 2022
На майдані біля церкви
революція іде.
Павло Тичина
Ані церкви, ні майдану,
ні вівці, ні чабана.
З волохатого туману
хата дивиться сумна.
А довкола пустка гола
в бузині та у тернах.
І забув святий Микола
до села сліпого шлях.
Видно, добре походила
Революція нова,
що ні школи, ні кадила,
ані хліба у жнива.
Лиш руїнами хати
та під вербами хрести.
БЛАЗНІ
Поема
І впав черговий вечір в багреці,
іще один окопник-неборака.
Усе накрила волохата мряка.
І вийшов я, мов тінь, на манівці.
Брела за мною лиш одна жура,
закутавшись у сірі рвані лахи.
Втекли у вирій зголоднілі птахи
із помрячілих берегів Дніпра.
Я теж з Дніпра у вирій перетік.
Позаду, як з вселенського пропаду,
хиталися скелети чорні саду,
які нещадний буревій обсік.
Попереду ліг битий путівець,
порослий посивілою жорствою.
Десь там, печаллю вкритий віковою,
руїною спинався хутірець.
Я впав у нього, як підбитий птах.
Ніде ні руху, проблиску чи звуку,
нема кому з живих потиснуть руку –
лиш сірий смерк снується на хрестах.
А поза мною ще столичний гул
реве і стогне, трощить все на світі,
старі святині в золотім лахмітті
перекидає у дніпровський мул.
Вчорашні ідоли пливуть між круч
і Видибичі проминають мовчки,
нові ж обпали гори, як сороки,
уп’явшись в давню землю обіруч.
Куди пливеш ти, Україно, де
знайдеш свої святі першооснови,
де відпадуть від тебе людолови
і хто тебе до тями приведе?
Скімлить твоя скалічена душа
і розум твій потрощений на скалки.
Сама себе доводиш до удавки,
до глуму, до потайного ножа.
Тебе зжирають знову вікова
духовна лінь і віковічна зрада.
Тому й триває судна Чорна рада,
кружляє над столицею стерва…
І не спинити те кружляння, ні,
що розповзається все далі й далі.
У полум’ї горять святі скрижалі,
що все життя світилися мені.
І здвиг полків козацьких на зорі,
і України яре дозрівання,
воскреслих душ єднання, осіяння.
Тепер же знов гуляють лихварі.
Тому дай булаву, тому пірнач,
тому удавку в руки чи нагайку,
тому сулію дармового зранку –
і по руїнах на коні навскач.
Звідкіль в тобі ця скверна проросла,
безпам’ятства цупкі чортополохи?
Народи інші скорюють епохи,
ти ж знищуєш сама себе до тла.
От і тепер ти зволила сама,
щоб узялися кермувати блазні –
духовні шинкарі, скопці лабазні,
які тебе не бачать без ярма.
Ти знов купилась на словесний блуд,
стоптавши мудрість, плекану віками.
Тепер лежиш в багні між будяками,
над долею вчинивши самосуд.
А з Києва летять у всі кінці,
жахаючи світи, відлуння оргій.
І гнеться без меча святий Георгій
в чужому юродивому кільці…
Десь там це все. А тут ось хутірець,
який і вітер оминає з ляку.
Ніде нема живого духу знаку
і Місяць в небі блідне, наче мрець.
Хати примовклі. Десь завиє пес.
Облізлий чорт гойдне телеантену
і занесе у пустку невтоленну
смутному діду дим оман з небес.
Проріже хутір гостре світло фар
чужого глушині цій “мерседеса”.
І дідова горбата стюардеса
зітхне:
От би такою на базар…
А тут і я, безпутний, на поріг:
Пустіть погрітись. Ви отут єдині.
Мій рід давно в холодній домовині,
з моїх сивин мете на землю сніг.
– Прибився то заходь. Скидай сакви.
Либонь, набив добром їх у столиці.
Та от не маю в жмені лиш синиці,
а так набив, як тут, сердеги, й ви.
Не встиг я пляшку витягти з саквів,
як у вікно ударило копито:
Це щоб без нас було тут чарку пито? –
Мамай з порога бровами повів.
Оце то гості! – сколихнувся дід. –
А в мене ж на столі іржаве сало
та хліб позавчорашній.
Не пристало
журитись, коли я тут, самохід. –
Мамай із себе скинув жупана,
перехрестився на старі ікони
і з ночі, як із чорної заслони,
сипнула запахуча дивина:
духмяний борщ, жареня сокова,
вареники пузаті у макітрі,
перепели, налітані на вітрі,
сивуха і наливка медова.
Це ваше все, не з панського стола,
належить вам природньо і по чину.
Та нам, Мамаю, хоч черству б хлібину,
бо хліб тепер цурається села. –
Промимрив я. – Сам відаєш, як жить,
коли душа роз’ятрена несита,
коли в ніщо веде дорога бита
і хочеться на зорі вовком вить…
Ми випили медової до дна.
В ніщоту відійшли вчорашні чвари.
Тепер і турки, й москалі, й татари
пропали, як завія вітряна.
Тепер вступив у душу свій народ –
колись незламний, наче огир дикий,
тепер подертий на шматки, безликий
із волі ласих на чуже заброд.
Зійшлося все на мертвий хутірець,
де спить душа потрощена народу,
а по столицях рясно від приплоду
гравців у месії, нехай їм грець.
А в хутірці останній ось сидить
в нетопленій кизякуватій хаті
і супить хмуро брови кущуваті,
мов Мамая збирається судить.
Тобі он добре, маючи коня,
до будь-якого пана всюди вхожий.
Я ж на опудало зробився схожий,
що горобців з городу розганя.
А думав, що прийде нарешті той,
який не дасть лицем у грязь упасти.
От і дожився. Нічого і вкрасти –
спритніші є, а ти для них ізгой.
Вини себе. Ще будеш без штанів
на зборища ходити, як на прощу.
Мамаю, не клади на душу порчу,
і так живу, мов в хаті околів.
На гетьмана гукав я козака.
А роздивився — то гаркавий блазень.
Та пізно — вже йому гукнули славень,
не вартому старого мідяка.
Бо ви давно без пам’яті, як гній,
ви для обранця — сіра біомаса.
Колись таких пускали до шинкваса,
тепер на покуть усадили свій.
Казав мені відомий мудрагель:
Розігрують вам оперу грошову.
Але життя щоденне — то не шоу
на кістяках покинутих осель.
Купились на коржі і на меди –
тепер кусайте лікті, сіромахи,
носіть позичені у пана лахи
та сьорбайте навар із лободи.
Нащо я жив віками серед вас,
нащо будив вас дзвоном шаблі, кобзи?
Тепер у вас повиздихали й кози,
бо гордий дух у ваших душах згас.
Століттями триває самозгин,
роздмухана своїми ж Чорна рада.
Де нині ваша доблесна громада?
Забутий цвинтар, забраний за тин…
І ти повчати добрий молодець, –
господар хати крякнув, як сорока
А ти хотів, щоб патока солодка
тобі із неба капала в корець?
Втечу, либонь, в якусь Тьмуторокань,
допоки вас тут шинкарі-пророки
водитимуть за носа без мороки
серед клятьби, прокльонів і зітхань.
А я сидіти буду в хутірці.
Тут прадідів зарита пуповина.
Та й тут уже гуляє мертвечина,
і ти, сліпий, у мертвому кільці.
Хоч ти Мамай, та дуже не займай, –
господар у руці затиснув чарку. –
Я сам собі живу. За кожну шкварку
плачу я мозолями через край.
А Україна? То вже хай для вас,
хто нагорі при шаблях та булавах.
Ти захишайся при своїх оглавах,
а ми якось заробимо на квас.
І ти мовчиш? – Мамай мене обпік. –
Ти ж на якогось речника навчався
та й із вождями у столиці знався.
А я давно від них до себе втік.
Я не Ісус, щоб вигнать торгашів
із храмів, де панує дух всевишній.
От і пішов шукати слід колишній
та так й на рідний хутірець набрів.
Не всидите, недобитки, і тут.
А ми у землю ляжем, як опори.
Знайдуться й на таких вас людомори,
що покладуть медяники під кнут.
І ця хозарська морова орда
не пощадить і вашу крайню хату,
допоки брат пускає крівцю брату –
у вас самих коріниться біда.
Я все сказав. Пора в Тьмуторокань
чи у Китай, чи зблеску на край світа.
А Україна, кровію полита,
хай сяє у душі, як злототкань…
Кінь заіржав тривожно під вікном.
Ударив грім — і тихо в хаті стало.
Я вискочив на ганок. Догорало
на прузі блякле небо за селом.
Над цвинтарем поволі мліла мла.
Довкіл уся земля була хрестата.
А путівець завія волохата
ковтала в ніч смердючу, як зола.
А голос Мамая ридав здаля:
Втечу в Китай, на горді землі й води.
А вас, хозарські хитрі коневоди,
хай українська вивергне земля.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/