“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (327-328), квітень 2022
Замість «Врізу».
Шановний добродію Михайле Сидоржевський, під час нещодавньої прес-конференції Президента Зеленського йшлося, зокрема, про те, як назвати новотворену структуру з відбудови поруйнованих міст і сіл. І хтось із журналістів підказав чудову назву – «Толока». Чудову то чудову, але з неправильним наголосом. Шкідливим наголосом, який здатен усе розтолочити! Колись була на телебаченні програма «Толóка» та й де вона? Розтолочили. Колись було з’явилось однойменне видавництво, та й де воно?
Позаторік, напередодні появи однойменного фільму Михайла Іллєнка, я написав чималу нотатку у фейсбуці, на яку відгукнувся й шановний режисер, сказав, нібито виправить в іншому фільмі. А треба виправити вже в цьому, у презентаціях та інтерв’ю, бо як назвеш яхту, так і попливе. Це не дрібниці, це історія Слова, його альфа і омега.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дуже сподіваюся, що нашу письменницьку газету таки читають «нагорі» якісь консультанти і підкажуть наголос, щоб не ставати вкотре на ті самі граблí (а не грáблі).
Із відповіді.
Повністю солідарний з Вами, пане Анатолію. Толóка – таке почув із ТБ років з десять тому. З раннього дитинства знаю лише толокý. У нас в селі в 1960 – 1970-х роках щороку були десятки толок. І до нас одного літнього дня 1971 року зійшлися з сотня чи півтори солотвинців, і за день «обмастили» всю хату. Для мене це була подія, яку досі пам’ятаю.
Видатний мовознавець Олександр Пономарів сказав мені якось: «У мовознавстві аргумент “а в нашому селі так говорять” не годиться». І це слушно. Що сільце – то слівце, що город – то норов.
Але… Куди ж мені подіти своє рідне село Лук’янівку Таращанського, а вже Білоцерківського району (а далі – Богуславщина зі Стеблевом та Семигорами, а ще трохи далі – Лисянщина з Моринцями й Керелівкою, а далі Шполянщина, Смілянщина)… і, здається, скрізь кажуть не толóка, а толокá. Це про гуртове спорудження хати чи будь-чого. А наголос толóка я вперше почув на Роші Стинці (є такий приміський район у Чернівцях, у перекладі з молдовської – Червона Гора), і на тій толóці випасали худобу.
А згодом прочитав оцей вірш Василя Симоненка (Полтавщина-Черкащина), він написав його ще студентом, на 4-му курсі:
Поезія безплідна, як толóка.
Усе завмерло, мов пройшла чума, –
Немає Брюсова, немає Блока,
Єсеніна і Бальмонта нема!
Біля керма – запроданці, кастрати
Дрижать від жаху в немочі сліпій…
Коли б оту толóку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!
(«Толóка», 28.Х.1955)
Це значення фіксує ще «Словарь…» Грінченка, а за ним – Академічний 11-томний «Словник української мови», далі й «Орфоепічний словник української мови». І приклади взято з Грінченка, крім новіших):
«1. Залишене під пар поле, що служить пасовищем для худоби. Та орав мій милий у ярині, та й став у толóці, Виплакала карі очі за чотири ночі (Українські народні ліричні пісні, 1958, 157); От скоро вже і журавлі Поприлітають в степ широкий; Забовваніє у брилі Вівчар в степу серед толóки (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 236) <…>
- діал. Взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь гуляти. По тім боці, у толóці, Та й гуляли хлопці. Мене ж мати не пустила, Що в чорній сорочці (Українські народні пісні, 1, 1964, 26); Чому мене не пускають, через яку біду? Та я таки викрадуся, на толóку піду (Коломийки, 1969, 76)».
{Приклади з прози довелося скоротити, і не тільки заради економії місця, а й тому, що у віршованих наголос легко прочитується – толóка}.
Далі СУМ фіксує омонім ТОЛóКá, з двома наголосами, і кваліфікує його вже як розм{овний}. Це трохи дивно: перше – літературне, друге – нібито діалектне (тільки тому, що приклади з коломийок?), а омонімічне – чомусь розмовне. Але зараз не про це. Ось тлумачення того «розмовного»:
«1. Звичайно {тобто зазвичай} одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, а за частування). [Трохим (до косарів):] Спасибі вам, люде добрі, що зібрались до мене на толоку. Чи й тепер положите весь луг, як торік? (Марко Кропивницький, V, 1959, 130); В індивідуальному будівництві [у нових селах] побутує традиційна форма взаємодопомоги — толока (Народна творчість та етнографія, 4, 1961, 87) <…>
- у знач. присл. ТОЛОКОЮ. Спільно, гуртом (працюючи без оплати, а за частування). Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам один; толокóю Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати) (Тарас Шевченко, II, 1953, 257) <…>» (СУМ, т.10, 1979, c.180).
{Інші приклади однотипні, тому дозволив собі скоротити саме після Шевченкових рядків, де за ритмом чуємо «толокóю», а не толóкою}.
І, нарешті, – словник «Українська літератýрна вимóва і нáголос», укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк, 1973, с. 652: «ТОЛóКА, ки, мн. лóки, лóк (переліг); ТОЛОКá, ки і ТОЛóКА, мн. тóлоки, лок / дві толокú (робота громадою, гуртова допомога)».
Отже, з’ясовуємо: ТОЛóКА – пасовисько, що його зазвичай витолочує худоба, або й гульбище для молоді (як і вигін); ТОЛОКá (але вже чомусь нібито й толóка) – гуртова праця і все, що з нею пов’язане. А корінь, певна річ, той самий – товкти, толочити. Хто вчив старослов’янську мову, той має пам’ятати приклади з видозмінами повноголосих tolok-, torot-, telet- teret-.
А хто не вчив – ось цитата з «Етимологічного словника української мови» (т. 5, 2006, с. 594), де вказано й наголоси, до того ж подвійні, але деякі формулювання взято з СУМу/Грінченка: «ТóЛОКá «праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, за частування)» <…>, ТОЛОКУВáТИ «працювати толокою», ТОЛОКóЮ «спільно, гуртом <…>»; – р{ос}. [толóка], бр. {білорус.} талакá, п{ольськ}. tłoka, болг. тлакá, м.схв. тлáка, слн. tláka; – псл. {праслов’янське} *tolka «толока», пов’язане з *tolkti «товкти»; до семантики пор. п{ольськ}. tłok «скупчення» (людей, предметів)»; – споріднене з лит. talká «толока», лтс. telkti «скликати на толоку»; припускається також запозичення в балтійські мови зі слов’янських».
Пропускаю посилання на цілу низку різномовних етимологічних словників. І далі:
«ТóЛОКá 2 – толокувáти, толочний – див. толок» {а толок – це колода для трамбування}.
Що виносимо з цих словникових мандрів? Перше: походять омоніми від одного кореня «товкти». Друге: значення толокá як гуртова праця має наголос на останньому складі в болгар, білорусів і литовців. І це вже не аргумент «а в нашому селі так говорять». І не «розмовне» чи «діалектне», а ого-го яке глибоке в корінні й розгалужене в гіллі. Ось і в Солотвині на Житомирщині, як підтверджує шановний Михайло Сидоржевський, – так само, як і на Київщині – Черкащині – Полтавщині. Наголос толóка – у поляків (тут без варіантів, бо в них наголос завше на передостанньому складі, крім, певна річ, односкладових слів) та ще в росіян, хоча не певен, що в них є цей звичай. А в нас нібито «мона» так, а «мона» й так. І хоча в нас і справді-таки є чимало подвійних наголосів, саме отут дозвольте не погодитися. Бо є таке поняття у мовознавстві, як енантіосемія, тобто здатність слова розвивати різні значення – аж до протилежних. Разючий філологічний феномен: слова «початок» і «кінець» – від одного кореня «коnъ» або «konь», тобто чин, дія. Або, наприклад, рушник і рушниця – корінь рука. А тут навіть не протилежні значення, бо на толоцí товчуть глину, а на пасовищі толочать траву. Відтак мова прагне все ж таки розрізняти ці два процеси, і саме завдяки наголосу. Як, наприклад, зáмок і замóк.
Окрім такої диференціації існує й протилежна тенденція – до уніфікації. І ця, протилежна, нині вірусуподібно прогресує, гадаю, не без упливу сусідів.
Два роки тому я порушив був (а не «підняв» – фразеологічна калька) цю тему з нагоди виходу в люди довгожданого (а не довго-о-чіку-ва-ного – лексична калька) фільму Михайла Іллєнка «Толока». Багатопроблемного, філософського, алегорично-метафоричного, що втілює нашу історію з уперто-послідовним руйнуванням рідної хати «воріженьками» і її не менш упертою, жилавою відбудовою. Послухав, як наголошують у репортажах, інтерв’ю тощо і відчуваю, що цей уніфікаторський прецедент може назавжди витолочити ще один наголос, можливо, найважливіший для України, яку маємо щораз відбудовувати всім миром, громадою, толокóю.
Шановний Михайле Герасимовичу! Надзвичайно шаную Вас за все, що ви зробили й робите і як кінорежисер, і як організатор та багатолітній «толокмен» «Відкритої ночі», і як чудова й винятково скромна людина. Саме тому хочу звернути Вашу увагу на таку «дрібничку», як наголос. Може, поки не пізно, поки яхта Вашого фільму не попливла в тріумфальну кругосвітню подорож, варто бодай говорити амбівалентно: «Толóка – толокá»? Це якраз і відповідатиме суті фільму: витолочення – відбудова.
І це ще раз – про вагу слова.
І про негативну роль прецедента, яка ось уже докотилася й до Президента. Хто має вуха, той нехай слуха.
***
… Удосвіта сходяться дядьки й тітки, роблять такий круг, насипають туди соломи, підвозять діжкою воду, наливають. Один тримає коня за вуздечку й водить у тому крузі, аж поки добре не виміситься земля з соломою, потім домішують її ногами, далі руками роблять вáльки (такі земляно-солом’яні «м’ячі») й носять до ще не обмазаної дерев’яної хати, отут і ми, малі, біжимо з тими десь так 5-кілограмовими вáльками й ляпаємо з розгону в оббитий дранкою заміт (розщеплені надвоє колоди, заметані в ґарі – пази, що на стовпах), а жінки підхоплюють і товчуть кулаками, далі припліскують і розгладжують долонями. І на горище теж – на переплетені перевеслами лáти. Обідають, вечеряють. Згодом, коли глина підсихає (наступного дня чи й тижня), шпарують її, а ще згодом білять хату спереду і з причілків, а задню стіну можуть і так лишити, для економії білої глини. Але останнє робити можуть господарі й самі, та й не раз.
А на толоцí насамкінець миють ноги під струменем води, вийнявши чопа з тієї ж діжки на підводі, якою їжджено сюди-туди кілька разів, жінки опускають закасані спідниці та й сідають усі за довгий дощаний стіл – «без оплати, за частування».
А ти собі з ровесниками лазиш по черешнях чи вишнях. І ніякий ти, слава Богу, ще не мово- чи літературознавець, і не знаєш, що воно й нащо, оте -знавство, як і Той, що «був хрущем і жив колись на вишнях», і не болить тобі перелицювання Слова… Випивають, закусують, жартують, а потім хтось затягне пісню, інші підхоплять… І притискаємося до гілля й наслухáємо, як ото дядько Василь, твій хрещений, той, що в лавці пригощає цукерками, виводить майже «фабричним» тенором «Ой, хмелю, мій хмелю…», а тітка Марія, ота, що сапóю ганяла вас від несвоїх груш-гниличок, горýє й верховодить, і над усім нашим перéярком дзвенить її проникливе контральто (це тепер ти такий грамотний), а батько з дядьком Черевиком – першим і другим баритонами, а дядько Стах – басом, а разом – щось неймовірно-поліфонічне, і раптом у небо зринає… колективний бог, злагоджений партесний спів, що передавався століттями, а нині – зник. Він одізветься в тобі років через тридцять, після того, як перехворієш-перефанієш Муслімом Магомаєвим і Жаном Татляном, Хуліо Іґлесіасом, Джанні Маранді й Адріано Челентано, Мірей Матьє і Шарлем Азнавуром, бітлзами… ну і ще чимало ким.
І змусить написати оцю нотатку.
Толокá!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/