“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022
«ЗА ЩО СКОРОДИЛИ СПИСАМИ МОСКОВСЬКІ РЕБРА??…»
Двадцятого квітня 2022 року, в день 400-річчя з часу смерті гетьмана Війська Запорозького Сагайдачного (Конашевича) Петра Кононовича, його проголосили покровителем українського війська. Мудрий акт, прийнятий у розпалі героїчної боротьби Збройних сил України проти російських загарбників, одразу й назавжди ввійшов в історію. В повідомленні коротко згадувалося, зокрема, про те, що 1618 року Петро Сагайдачний з козацьким військом «узяв в облогу Москву».
Цей унікальний епізод із біографії великого гетьмана мені довелося не лише досліджувати, але й відстоювати у протиборстві з істориками-московитами, які постійно спотворювали його справжню суть. Аби не бути голослівним, наведу такі рядки з моєї книги:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Нині в Москві можна натрапити на дивні трактування згаданих історичних подій. Скажімо, відомий москвознавець Лев Колодний в авторському путівникові містом так розповідав іще на початку цього століття про бойові сутички коло храму Миколи Явленого (на Арбаті. — В. М.): “На цьому місці москвичі… розгромили (?) козаче військо гетьмана Петра Сагайдачного, чиїм іменем націоналісти (?) назвали великий корабель, мріючи вигнати (?) росіян із берегів Чорного моря”. Хто про що насправді мріяв? Якими лицемірними й дикими видаються подібні заяви після російської анексії Криму! Насправді проявилися, так би мовити за Фрейдом, справжні наміри та справжні страхи московських ідеологів укупі з можновладцями. Навіки нажахав їх чотири століття тому козацький гетьман Петро Сагайдачний, який іще неодмінно проявить себе в українському Криму».
Очолюючи Національний культурний центр України в Москві (2001–2015), неодноразово впродовж багатьох років одверто заявляв у книгах, які вийшли в російській столиці українською мовою, щодо російської політизованої брехні:
«Блискуче й печальне підтвердження сентенції про те, що історія для декого є таки політикою, перекинутою в минуле! Але ж історію не можна кроїти, як каптан, залежно від вигинів сучасної політики, від політичних емоцій, симпатій і антипатій. Історію треба знати. Переконаймося, нарешті, в тому, що українська присутність у Москві упродовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено».
Гадаю, маю моральне право коротко нагадати читачам про славний похід українських козаків на Москву восени 1618 року під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, поготів, можу подивитися на нього ще й через сприйняття національних геніїв Тараса Шевченка і Михайла Грушевського…
Уперше Тарас Шевченко побував у Москві в лютому 1844 року (з 12 до 20) дорогою з України в Петербург. Його зустрічав і супроводжував Осип Бодянський — українець із Варви, славіст, історик, професор Московського університету, який вважав Тараса Шевченка «поводирем усіх нас». Осип Максимович і показав Тарасу Григоровичу те місце, де гарцювали козаки Петра Сагайдачного перед штурмом Кремля з боку Арбатських воріт. Адже від арбатського Столового провулку, в якому мешкав Осип Бодянський, всього півкілометра до храмів Бориса і Гліба та святого Тихона біля Арбатських воріт… Не випадково в квітні 1861 року, коли домовину з прахом Тараса Шевченка перевозили з Петербурга в Україну через Москву, Бодянський вибрав для зупинки й панахиди над прахом поета (27–28 квітня) церкву Тихона Амафунтського. Її було знесено у 1933 році, але на тому місці зведено 1997 року каплицю, в якій Національний культурний центр України збирав українців, щоб поставити свічки за упокій душі Кобзаря та нагадати про славних козаків Петра Сагайдачного. Мені пощастило приводити сюди великих українців Віктора Баранова, Сергія Гальченка, Любов Голоту, Івана Драча, Людмилу Жоголь, Миколу Жулинського, Романа Лубківського, Павла Мовчана, Бориса Олійника, Богдана Ступку, Леся Танюка, Василя Шкляра, Володимира Яворівського та багатьох інших… Очевидно, що їх охоплювало хвилювання, яке свого часу пережив і Тарас Шевченко… Поет на той час уже знав про штурм Москви козаками великого гетьмана, бо ж у драмі «Никита Гайдай», написаній орієнтовно ще 1841 року, згадував, «як Сагайдачний з козаками Москву воював», але зовсім інше — побачити своїми очима історичне місце…
Саме після цього з’явився знаменитий «Чигрине, Чигрине…» — єдиний вірш, написаний Шевченком у Москві (19 лютого 1844 року), в якому спалахнуло гірке запитання: «За що скородили списами московські ребра??…» Нарешті Україна жорстко відповідає на нього повною мірою…
Присутність Шевченка в Москві надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою. Неповторно вражає поетове сподівання на те, що…
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
На мій погляд, у цих рядках незримо присутні козаки гетьмана Петра Сагайдачного, які, безперечно, могли взяти Москву штурмом, але відійшли від неї — йшлося про сильну, справді благородну козацьку кров…
У березні 1858 року, коли Шевченко дорогою з заслання через Москву в Петербург оселився на якийсь час у Михайла Щепкіна, до нього завітав Михайло Максимович «з брошурою “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном”». Тарас Григорович записав у Щоденнику: «Сердечно дякую за візит і за брошуру». Поет назвав брошурою окремий відбиток статті Максимовича «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном», опублікованої 1850-го в альманасі «Киевлянин» (вона знаходилась у власній бібліотеці Шевченка). Варто було відкрити статтю, як в очі впадали слова:
«На той час і Сагайдачному довелося оголити меч на єдиновірну Москву. За це історик Бантиш-Каменський покладає на славного гетьмана “докори потомства”. Але історику не слід забувати, що Київська Русь належала тоді Польській короні, і Запорозьке військо звалося “військом його королівської милості”, що Сагайдачний ішов на Москву не для себе, а на допомогу своєму королевичу, який все ще іменувався царем Московським… Облога Москви доручена була королевичем гетьманові Сагайдачному… Доля її була в небезпеці, бо військо в ній було нечисленне».
Шевченко не залишив у Щоденнику чи деінде свідчення про те, що переглянув статтю Максимовича або прочитав рядки про підготовку гетьманом Сагайдачним штурму Москви. Не свідчить він і про те, що цю тему було порушено під час зустрічі з Осипом Бодянським 18 березня 1858 року, коли йшлося між ними «про слов’ян узагалі і про земляків особливо». Але це лише підтверджує, що тема козацького штурму була Шевченкові давно знайомою, і він торкався її під час розмов із Бодянським іще під час їхньої першої зустрічі в Москві в лютому 1844 року.
Тарас Григорович до кінця життя носив у собі пам’ять про гетьмана Сагайдачного та його подвиги. У спогадах Бориса Суханова-Подколзіна, який хлопчиком (1858–1860) брав уроки малювання у Шевченка, є цікавий момент, де він згадує про розповіді вчителя: «Багато доводилося мені чути оповідань про стару Малоросію, про січ Запорозьку, війни, гетьманів… Дорошенко й Сагайдачний знову заходжувалися нещадно бити… супостатів…»
Щодо Михайла Грушевського, то він не лише перейняв у юності Шевченкову повагу до Сагайдачного, а й упродовж творчого життя не раз звертався до нього в своїх працях.
(Закінчення буде)
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/