“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022
Збігла весна 1970-го. Ми склали випускні іспити, отримали дипломи про закінчення Балтського педучилища – і розлетілись, хто куди. Я подалась до Києва – вступати на заочне відділення української філології. Страху не було, бо знала, що на заочне конкурс менший, а диплом учителя молодших класів – це не що-небудь. Рік перед цим наша училищна група приїжджала у столицю на екскурсію, навіть устигла відвідати музей Івана Макаровича Гончара, і Київ мені дуже сподобався. А до того ж у Голосієві, в сільськогосподарській академії, вчився Гріша – мій красивенний однокласник і перше закохання…
Коли здавала документи, у приймальній комісії університету хтось доброзичливо спитав, чи маю де жити під час екзаменів. Сказала, що ні. І мені дали (о, диво!) дозвіл поселитись на Ломоносова, в одному зі студентських гуртожитків. Мало що пам’ятаю з того літнього часу. Хіба таке: вподобала садок під нашими вікнами і днювала там зі своїми книжками та згадувала Шевченкове: «…а я сиджу у бур’яні…»
Невдовзі були екзамени, і я їх нормально склала, а потім знайшла своє прізвище в списках тих, кого зараховано!.. І помчала героєм у рідну Маньківку…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Ще весною, коли закінчувалось 4-річне навчання в Балтському педучилищі, мої подруги-односельчанки, з якими разом здобували педагогічну освіту, попросили дати їм направлення в рідне село. А я сказала, що згоджуюсь поїхати «будь-куди, де потрібні вчителі»…
Тоді саме в Україні розігралась чума, і почався суворий карантин (ще без масок): туди можна – а туди не можна, тож треба якось об’їжджати. Гвал був усюди великий.
Побувши після екзаменів до університету вдома, коло мами й родини, я в середині серпня почала шукати шляхи до села в тому незнаному Комінтернівському районі, куди отримала призначення. Прямого шляху (через Одесу) не було, і я довго кружляла по різних автостанціях, більших і менших…
Не запам’ятала, як те «моє» село називалось. Капітанівка? Благоєве? Любопіль? Першотравневе? Чи, може, Онисівка або Петрівка? Забулось. Погода стояла тепла й гарна, молода душа – повна романтики й світлих сподівань, і я всі випроби сприймала легко та безболісно, як цікаве кіно.
Нарешті – мій пункт призначення. Село рівнинне, ріденькі двори з невисокими хатами, пересохла від спеки вулиця, непоказна школа… Мене в ній зустріли здивовано-привітно: вчителька молодших класів справді була потрібна.
«Будете жити в нас», – сказала молода веселоока викладачка і забрала мене до себе. Вона й чоловік працювали в цій школі, а вдома господарювали її батьки.
Мене вразило велике подвір’я – рівне, обгороджене якимось плотиком, а на подвір’ї – гірлянди кукурудзи, тютюну і гори перцю. Смажений в олії, він мені дуже сподобався – вдома, на Вінниччині, ми перцю майже не їли.
Господарі були добрі й привітні, ми зразу порозумілись і вподобали одні одних. Українською розмовляли гарно, хоч і з якимсь акцентом. Мені виділили куток у кімнаті.
Щось я там робила – і в школі, і «вдома», і все було просто чудово. Втішена господиня якогось дня довірливо сказала мені: «Ось наш Іван повернеться з армії – і ми вас одружимо…»
Пишучи мамі чергового листа, я саме це й повідомила їй – напівжартома.
Через деякий час із рідного села – телеграма: «Приїжджай – мама в лікарні».
Я стривожилась – і стала збиратись на Вінниччину: мовляв, ось узнаю ситуацію, що там за біда сталася, – та й повернусь. Посмутніла господиня сказала: «Ні, ти вже не повернешся. Дуже шкода!..»
А виявилося, мама, отримавши мого листа, не на жарт злякалась, що я «осяду» в невістках так далеко від рідної хати, і пішла до нашого директора школи Леоніда Григоровича Зуба: питати поради і просити допомоги. Разом вони вирішили – забирати мене «від тих гагаузів», хоч вони й дуже привітні та добрі. Тож і придумали страшну телеграму…
Вересень підтюпцем котив наповненого врожаєм воза. У рідній школі я отримала перший клас – і почала свою педагогічну дорогу. Колектив учителів був переважно молодий, працювати – цікаво, а сільські діти, мої перші учні, не забуваються й понині…
***
Отже, молода осінь 1970-го. Я веду перший клас у рідній Маньківській школі, разом із сільськими хлопцями й дівчатами ходжу в клуб на репетиції (юна інтелігенція!), а на різні свята ми виступаємо там із танцями; заправляє нами молода невгамовна пара з Красносілки – Рамазан та Ліля: вони познайомились у Казахстані, і красива Ліля привезла на Вінниччину запального й веселого Рамазана.
Школа, клуб, всякі господарські справи вдома, бо ж мама з ранку до ночі – в ланці, а з трьох дітей я – найстарша… У тому вихорі молодого життя вже знайшовся претендент на моє серце, і я дослухАюсь до химер та законів того серця й намагаюся збагнути Жінку, що росте в ньому, таку летючу, відкриту й водночас дуже сторожку. І – пробую писати до бершадської районки свої перші новелки про односельчан, а газета мене друкує! Проте реальність суворіша, ніж я собі думаю: сусідка тітка Марія, впізнавши себе в одному з моїх творінь, знов і знов при зустрічі обурюється-допікає: «І нащо ти написала про мене?» – «Але ж я – тільки гарне! Та й то не ви, а лиш такий художній Образ», – оправдовуюсь. Проте тітка про «образ» не розуміє і ще більше сердиться…
А вдома – скандал за скандалом: татові все не так, усе не те, і бідна мама лиш гірко плаче. Втримати в тій ситуації «нейтральність», не заступитися за скривджену маму і якось зберегти свій учительський авторитет (аби сусідки не шепотілися за плечима) – над мою силу. Тож, набравшись відваги і притлумивши сльозу, прошу директора Зуба (який лиш зовсім недавно взяв мене під своє крило!) допомогти перевестись у Джулинський інтернат, а на моє місце звідти прийде Галя Ткаченко, з якою ми разом закінчили педучилище. Леонід Григорович дуже опечалений новиною, пробує мене розпитати і зупинити, але я кажу, що «так треба»…
В Джулинці мене поселяють недалеко від інтернатської школи, в доброї й господаровитої бабусі Катерини. Вона живе сама у невеликій хаті на дві традиційні половини: холодну й теплу. В теплій – піч, лава, стіл і два ліжка; бабусине – у кутку праворуч, коло печі, а моє – ліворуч біля вікна. За весь час проживання в неї так і не додумуюсь розпитати, чому – самотня, що за доля в неї така, і про це згодом дуже шкодую…
Діти в інтернаті – з різними прикрощами-вадами; дітей треба вранці підіймати, опікувати, вести із спального корпусу в школу, а згодом забирати назад, організовувати з ними всякі виховні заходи, потім укладати спати… І все це не важко. Значно важче бачити ставлення сільчан до цих дітей як до «дурків», яке певним чином ретранслюється і на нас, вихователів. Колектив наш невеликий, це, в основному, жінки середнього й старшого віку, а я між ними – наймолодша. Завідуючий інтернатом – неговіркий і на вигляд досить суворий чоловік, час від часу він, коли вже дуже допікає якась нерозв’язна проблема, довіряє всі свої скрути чарці…
Непомітно збігАє місяць за місяцем. Мене відпускають з інтернату на першу зимову сесію 1971-го, потім – на літню, а мою науку сприймають з повагою.
Джулинка – дуже гарне село: розлоге, здебільшого рівнинне, довірливо тулиться-горнеться до Південного Бугу. Це колишній райцентр. Бершадські автобуси йдуть через село, і мені добиратись до столиці зручно, особливо нічними рейсами, що завжди переповнені: пізно ввечері виїдеш, погойдаєшся-подрімаєш 7 годин (тільки ж треба мати сидяче місце, бо бувало всяко!), зупинка в Умані, Жашкові, іноді ще – в Білій Церкві, а вранці – вже в Києві.
Загалом живу я відособлено, зайнята своїми книжками і всякими справами, хоч мені все більш кортить знати, яка ж там та стихія – джулинська молодь…
А якогось теплого весняного вечора під вікно нашої з бабусею Катериною хати приходить красень та сільський шибайголова Стасік – і викликає мене надвір: «ХодИ до гурту…»
…І трохи згодом ми тим гамірним гуртом підемо дзвінкої Великодньої ночі з Джулинки, через міст над Бугом, до церкви в Берізках Бершадських – нам усім раптом дуже захочеться-забагнеться (а мені чомусь найбільше – може, після розмови з бабусею Катериною) послухати святкову відпрАву, ближче побачити закритий від нас світ віруючих, побути серед ікон та запалених мерехтливих свічок. І так незвично та урочисто пролунає нам тієї ночі з вівтаря оте – «Христос воскрес!.. Воістину воскрес!..».
Уже наступного дня мене «перетирав із пісочком» директор інтернату: «І як це ви могли? Як!.. Ви!?. Могли?!!» А потім довелося їхати ще й у Бершадь, у відділ освіти, і щось пояснювати. Проте, на диво, там не дуже доскіпувались-допікали, просто, здається, виконали «спущений» їм формальний припис – «провести роботу з грішницею», тож обійшлося без «суворої догани», а лише – «зауваженням»…
***
…Водоспад нових подій, вражень і людей абсолютно стер із пам’яті перипетії мого першого університетського курсу (заочники!). Київ ошелешив – і вировиськом-нуртом життя, і ставленням до мене, селючки. «Что ето ви за тряпйо носітє?» – якась жінка, безцеремонно тицяючи пальцем на мою вишиванку. Та я всюди вперто трималась української мови, знала вже вірші Василя Симоненка (подруга Ліда присилала ще в Балту), а з розмов між людьми, з того, що читалось між рядками преси, з київських афіш та магазинів, де української практично не було (і це – в столиці!), цілком розуміла (майже ж 20-річна): йде тиск на все національне, – і внутрішньо не погоджувалась із цим, не приймала його…
Наприкінці літньої сесії 1971-го у палаці «Україна» був концерт танцювального ансамблю ім. П. Вірського (наше! рідне!! іду!!!). Квитки брала найдешевші, бо коштів кіт наплакав, тож сиділа на балконі в останньому ряду. Поруч – худорлявий, трохи старший за мене чоловік. Може б, і уваги на нього не звернула, якби не так бурхливо реагував на всі красиві моменти виступу танцюристів: підтримуючи їх, шалено аплодував. Ми перекинулись кількома словами, а потім і познайомились. То був Василь із Карпат, працював у Києві на будівництві, розумів політичні процеси і знав, як мовив згодом, «ціну совітам». Після концерту ми домовились не втрачати зв’язку, хоч я через день уже від’їжджала з Києва.
Справді, в селі мала від нового знайомого кілька листів – писав про свою роботу і деякі події культурного життя столиці.
Зимова сесія 1971-1972 обіцяла зустріч із Василем…
6 січня після лекцій він запросив мене до себе «на кутю». Прийшли до будівельного вагончика (стояв у якомусь дворі біля площі Толстого), де Василь мешкав із другом. І тут мене покинула цікавість, а пойняв певний острах: такого світу ще не знала.
Стіл був накритий газетою, а на ній – якась їжа в тарілочках.
Шокували не так тіснота й грубуватість чоловічого «етикету» за трапезою, як те, що Василь хильнув чарку за чаркою і відразу сп’янів. Друг теж не відставав від Василя. А я ж сподівалась цікавої розмови, різдвяних свічок… Обурена тим, у що перетворювалась «вечеря», зірвалась із-за столу й, вхопивши пальто, прожогом вибігла з вагончика, кинувши Василеві докірливо: «Як можеш так себе принижувати? Українець не повинен пити!!.»
У серці кипіли гнів, образа – і розчарування.
Проте наступного дня лекцій було багато, і вони відволікли мене від емоцій-страждань.
Підвечір двері великої аудиторії, де ми слухали чергового викладача, ледь прочинились, і хтось спитав: «Це який курс?» Йому відповіли. «А тут Чечельницька є?» Люди, що сиділи ближче до дверей, заозирались і зашепотіли: «Наталю, це до тебе».
Я обережненько вислизнула з аудиторії. Біля вікна в коридорі стояв чорнявий красень і усміхався: «Мене послав Василь. Він просить вибачення…» – «Ні, – вперто стиснула я губи. – Ні!» Красень переступав із ноги на ногу. «А довго ще лекція?» – запитав. «Не дуже», – глянувши на свого наручного годинника, відповіла йому. «То я зачекаю, можна?» Розгублено стенула на те плечима…
Він і справді чекав. Звався Юрій. Був на четвертому курсі – теж української філології. Киянин…
(Далі буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/