Микола Степанович Вінграновський (7 листопада 1936, Первомайськ, Одеська область, Українська СРР, СРСР — 26 травня 2004, Київ, Україна) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.
Микола Вінграновський – один із найголовніших представників творчої генерації шістдесятників. Того покоління, яке розквітло після страшних часів сталінського терору й придушення будь-якого інакомислення, і вже не боялося на повний голос заявити про себе в українському мистецтві.
Експресивний, пристрасний лірик, Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією. Він був і талановитим прозаїком, а також режисером, сценаристом й актором кількох фільмів, продовжувачем кінематографічних традицій Олександра Довженка.
Микола народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайськ Миколаївської області. На долю хлопця припала війна та тяжкі повоєнні роки, тому школу він закінчив аж у 18 років. Далі Вінграновський вступив до Київського інституту театрального мистецтва. Там він познайомився та заприятелював із Олександром Довженком, який і забрав Миколу до Москви на навчання у ВДІК. По закінченню вишу в 1960-му, Вінграновський знявся у стрічці “Повість полум’яних літ”, де зіграв головну роль Івана Орлюка. За цю роботу Микола отримав золоту відзнаку кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Дипломований кінорежисер повернувся до Києва й став працювати на кіностудії Довженка. Але українська столиця досить прохолодно зустріла Вінграновського. Написаний ним сценарій “Світ без війни” так і залишився лише на папері. Пройшло кілька років, і Миколі таки вдалося відзняти низку стрічок: “Дочка Стратіона”, “Ескадра повертає на захід”, “Дума про британку”, “Тихі береги”. Також кілька документальних фільмів, зокрема про Андрія Малишка й Олександра Довженка. У фільмографії режисера також є стрічки “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького”, “Батурин столиця гетьмана Івана Мазепи”, “Галич – столиця князя Данила Галицького”, “Гетьман Сагайдачний”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вінграновський вдало поєднував режисуру з письменством. Літературний дебют Миколи відбувся в 1957 році в журналі “Жовтень” (нині “Дзвін”). Потім кілька років поспіль друкувався в різних періодичних виданнях. 1962-го побачила світ його перша збірка “Атомні прелюди”, яка містила 48 поезій.
“Глобальна загроза людству, з протесту проти якої стартує поезія Вінграновського, змушує його відчувати та мислити також у глобальних масштабах. Тож не дивно, що цю поезію пронизує такий потужний – направду космічний – патос”, – так характеризують “Атомні прелюди”.
За п’ять років вийшла нова збірка “100 поезій”, але в ній було 99 віршів. Причиною цього стала цензура, яка насамперед перетрусила чи не кожний рядок поезії. Невідповідність назви до кількості – певний символізм, в якому автор намагався донести до людей усі труднощі, які довелося подолати, щоб книга потрапила на очі читачам.
На зміну хрущовській відлизі, прийшли брежнєвські часи застою. Розпочалися репресії. Вільнодумців заарештовували, судили. Натомість це ще більше спонукало митців противитися владі. Миколу Степановича називають шістдесятником, хоча сам він стверджував: “Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік”. У Вінграновського стало сили вистояти проти влади, йому вдалося залишитися собою, він і надалі міг говорити з читачами несфальшованим голосом.
Водночас із поезією Микола Степанович почав писати прозу. З-під його пера з’явилися повісті й оповідання. Найвідоміші з них: “Первінка”, “Сіроманець”, “Гусенятко”, “На добраніч”, “Кінь на вечірній зорі”, “У глибині дощів”, “Літо на Десні”. Тут письменник поєднував світ людей і тварин. Він майстерно передавав думки, які нібито роїлися в головах звірів. Цей художній прийом зачаровував малечу. До речі, діти для Вінграновського – особлива тема. На відміну від дорослих, вони живуть ще мріями, у них ще не сформувалась та доросла практичність, позбавлені цинізму, вони світлі та відкриті для світу, кожен із них – індивідуальність, яку ще не “причесало” суспільство. Саме через те, Микола Степанович чимало своїх праць присвятив дітлахам. У 1984 році письменник за дитячі збірки став лавреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Також Вінграновський справжній майстер інтимної лірики, в якій поет розкриває широкий спектр почуттів, від шалено-пристрасного піднесення до спокійного, глибоко-філософського почуття. У своїх ранніх віршах поет оспівує вірність, цноту, пристрасть, розчарування. У зрілому періоді на перший план виступають здебільшого інтимні роздуми, прагнення проникнути розумом у сенс людського буття.
Український поет Василь Герасим’юк писав:
“Про його вірші варто казати не “текст”, а “твір”. Бо це насправді твір, твориво “цілої” людини: це й емоції, і рефлексія, і пластична робота. Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори”.
Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню:
“Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв’як заздрості до тих, хто часто з’являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет – до сорока років, великий поет – до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми”.
У творчому доробку Миколи Вінграновського десять поетичних збірок, дев’ять повістей, один роман. Він зіграв вісім ролей і зняв 14 фільмів. Як то кажуть – талановита людина, талановита у всьому.
26 травня 2004 року Микола Вінграновський внаслідок тяжкої хвороби відійшов у засвіти. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Мар’яна Шевелєва