На тлі тривожних і лиховісних політичних подій безперечно гарною новиною є вихід у світ книги знаного поета із Сумщини Юрія Назаренка. Її назва «Верем’я» означає погожу, сонячну днину, метафорично виражає домінантний настрій віршів у збірці – безхмарний, просвітлений любов’ю до світу, до землі, до найменшої рослинки. На творчому небосхилі митця восьма за рахунком збірка «Верем’я» знаменує полудень зрілої, виваженої, повносилої поезії.
Нагадаємо, що позначений естетикою пізнього шістдесятництва поетичний дебют російською мовою Юрія Назаренка припадає на кінець 70-х, переростає у філософічну, людино- й україноцентровану творчість рідною мовою в 90-ті роки. Ідейно-тематичні координати поезії митця: зображення людських взаємин з домінантою людяності, утвердження сили любові, протиставленій душевній черствості або воєнній агресії, осмислення історії крізь призму життєвої долі людини.
Структурно книга «Верем’я» Ю. Назаренка складається із семи частин: у перших п’яти вміщено вірші досить широкої тематики в межах зазначеного вище діапазону, у шостій частині – повторно опубліковані поеми «У світлі дерева» (1970) та «Іван-Марія» (1984), в останній частині книги автор вдається до своєї улюбленої жанрової форми сонетного вінка. У трьох уміщених тут «свіжонаписаних» (2013 – 2014 роки) сонетних циклах різна тематика – з інтимними («Цимбалами поріг»), громадянсько-історіософськими («Верем’я»), громадянсько-патріотичними («Майдане!..» ) домінантами, але вони всі просякнуті оптимістичним, світлим настроєм. Рядки з магістралу сонетного вінка «Верем’я»:
Так верем’я крізь безлад проступало,
Мов благодатно завчений урок.
Вела судьба в єдиновтішний лад!.. –
можуть слугувати настроєвим і світовідчуттєвим лейтмотивом усієї збірки Юрія Назаренка.
Юрій Назаренко земляк і – можна сміливо твердити – творчий спадкоємець Олександра Олеся – є тонким ліриком-пейзажистом. Прозора, оздоблена свіжими, влучними метафорами образність, а головне – безкорислива, світла любов до всього живого властиві пейзажній ліриці Юрія Назаренка:
Безвітря і тиша. Упала глибока зима.
Сопуть Токарі під снігами – смішне
ведмедисько!
Хіба що опівдні лапчаста сосна упійма
Бліде сонценя, що підстрибнуло жваво,
та низько… («Село Токарі-Бережки на Водохрещу»)
Глибоке, майже інтимне відчування природи створює у віршах поета ефект «максимального наближення» до реальності, її «сенсорне» переживання. Можна сказати, що людська і природна «стихії існування» в художньому світі поезій Юрія Назаренка злиті в одну: вишенька чи грушка, наприклад, зображені антропоморфно як втілення жіночого життєдайного начала («Сміла вишенька», «Дичка» та ін.), бджола – як навчитель природної доброї й мудрої праці (триптих «Служіння бджоли»). Ставлення ліричного героя до навкілля у віршах поета визначене мотивом уникнення навіть ненавмисної шкоди живому. У поезії «Дичка» ліричний герой ладен зруйнувати повітку, аби дати простір для росту грушці, бо «вона тебе, красу твою, трима». Гімном єднання людини й природи звучить поезія Юрія Назаренка «Засвідчую собою»:
Я – рослина в гінкому тваринному світі…
Я засвідчую вітром, зорею, дощем:
Відробляю себе – сокорухом у вітті,
Що нуртує в мені незворушним кущем.
<…>
І щоб цей дивосвіт не розпався на друзки,
Не поверг у безчасся століття й роки,
Всі ознаки крила, різнолап’я й галузки
Поєднались в ознаці моєї руки.
Я завдячую равликові та комашині,
Обертаючись плоттю в зустрічнім вогні:
Життєствердно, безбоязко, світлорушійно
Розмикаю глибінь, вже й без мене в мені…
Біоцентризм як світоглядна домінанта заступає в сучасній поезії дискредитований історією антропоцентризм. Поезія не лише Ю. Назаренка, а й Т. Мельничука, В. Китайгородської, В. Рябого, проза Т. Прохаська та ін. – тому підтвердження. Біоцентричне ставлення до світу змінює «статус» довкілля: не як об’єкта утилітарного зиску, не як тла людської історії, а як самодостатнього космосу, гармонія якого переорієнтовує колишній анропо-, раціоцентричний ідеал людини на нові естетичні й духовні горизонти.
Біоцентричне сприйняття світу задає тон громадянським та інтимним віршам Юрія Назаренка (у збірці «Верем’я» останні представлені в четвертому та п’ятому розділах відповідно). У громадянській поезії митця переважають не так памфлетно-публіцистичні, як історіософські інтонації, що сфокусовані здебільшого на темі духовно-морального занепаду нації, на противагу якому вибудовується «вертикаль» історії становлення українського народу, відшукується «коріння», яке б утримувало націю від розпаду, засвідчувало її силу й витривалість. Недаремно цілий пласт віршів присвячено прадавній історії рідного краю поета (наприклад, «Битицька глина», «Невтолиме залізо»), скіфському, козацькому минулому, відносно недавньому воєнному лихоліттю. Закономірно, що дискурс національної історії й громадського становлення вивершується в сонетному вінку «Майдане!..», де, відштовхуючись від співзвуччя прізвища героя Великої Вітчизняної війни, уродженця Сумщини М. С. Майдана, якому присвячено вінок, та загальнонародної назви революційно-демократичних рухів останнього десятиліття, епіцентром яких є Майдан у Києві, вибудовується центральна ідея циклу: наступність поколінь, зокрема солідарність героїв-борців за свободу з фашизмом і нинішніх протестувальників проти режиму. Так, у магістралі вінка звучить:
Майдане, ми в єдиному строю!
До нас благає світ: «Оборони!..»,
Снаги для нас випрошуючи в Бога.
Вдивляються у наші риси строго
Тривожні наші дочки та сини.
Твої, Вкраїно, возведуть чертоги
Рвучкі майдани й мужні Майдани!
Концептуальна ідея збірки «Верем’я» Ю. Назаренка – досягнення зрілого, полуденного «сонцестояння» модифікується у віршах на громадянську тематику в ідею вивершення української народу, його національного повносилля.
Інтимна лірика загалом не поширена в доробку Юрія Назаренка. У новій книзі поета її зібрано в розділі «Я поруч. Я з тобою». Зріле чоловіче почуття любові-ніжності-турботи без конфліктів та пристрастей, але сповнене духовної чистоти й вдячності, творить «естетику», або «культуру» любові в поезіях митця інтимного змісту. Немало з них присвячено дружині поета, як-от вірш «Степовичка»:
…І стала ти мені найближчою у світі,
А далі – стільки літ, неначе мить одну,
Ти царствено несеш, слов’янська Нефертіті,
І суєтний мій стан, і власну таїну…
І все, що мимохідь, розтануло зі снами,
А те, що від судьби, наповнило наш дім.
І, наче в дивосні, між друзями й синами,
Вчарований, стою у полудні твоїм!..
Поряд із цінностями природності, духовності, гідності (зокрема громадянської, національної) любов у художньому космосі поета є осередком непроминальності в життєвій коловерті.
Духовною парою любові є добро – ця істина засвідчена і в поезії Ю. Назаренка. Добро як модус ставлення до світу і до людей – ще одна, може, найважливіша, світоглядна домінанта поезії митця.
Співчуття й увага до самотньої жінки, чиє життя пройшло в «тяжкій, нежіночій праці», турботах про добробут інших, пронизують поезію «Стара» Юрія Назаренка. Вона гідно продовжує ряд творів, подібних за пафосом, проблематикою, образом самотньої старої, – передусім поему «Сова» Т. Шевченка, оповідання «Сама-саміська» В. Стефаника, поезію «Баба Орися» В. Симоненка. Найвищий вияв трагічного навіть не в тому, що жінка покинута й нікому не потрібна («тужлива, мовчазна, принишкла у дворі», «пасе численні болячки»), а в нереалізованості її материнської любові – її маленька донька померла в 1947 – дізнаємося з поезії. Тому подумковий крик старої: «Настусенько!… Білявочко моя… рідненька… синьоочко!…», звернений до дуже схожої на її дитину, випадково побаченої дівчинки, раптом розкриває усю безодню її материнського горя, заховану в душі, нікому не відому страшну жіночу трагедію, нелюдський біль і довічний смуток:
Знітилася стара… Шарпнулася душа…
А ноги… як були, так і вросли на місці…
З тих пір щось у душі болить, не завмира…
За промовистими трикрапками відчувається страшна почуттєва буря згорьованого життя жінки. І головне – що така історія пережита конкретною людиною (про що автор повідомляє в присвяті), а також тисячами жінок зі знівеченими війною долями. Байдужість людей, жорстокість світу, невідвортність старості, коли «насіннячко твоє, що вже ніяк не вродить»… Що їм може протиставити поет? Лише добро і любов…
…Здавалося б, всім відомі й багаторазово оспівані в літературі цінності в поезії Юрія Назаренка набувають неповторного змісту, звучать просто, але несуть істину. І її не можна відторгнути, байдужо перегорнути, як нецікаву сторінку, бо вона народжена самим нашим життям і водночас свідчить про нього. Поетичне слово Юрія Назаренка – природне, мудре, щире, правдиве – завжди матиме свого читача, своє місце в його серці, свою дорогу до Істини…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал