Щойно в тернопільському видавництві «Крила» з’явилося знакове видання: збірник «Гридень Дажбога: Юрій Дараган», яке представляє творчість і особу зачинателя літературної течії вісниківського неоромантизму. Це перше число започаткованої книжкової серії «О(а)нтологія вісниківства», яка, за задумом організаторів видання, мала б представляти творчість приблизно 30-ти авторів, більше чи менше пов’язаних із націоналістичними журналами «Літературно-науковий вістник» (1922—1932) і «Вістник» (1933—1939), що виходили за редагування провідного ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова (1883—1973). Про змістове наповнення, мету збірника, його літературні й культурні контексти нам розповів Олег Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, під егідою якого й здійснено видання, упорядник, автор передмови, післямови та коментарів до збірника.
– Наше видання, власне, серія «О(а)нтологія вісниківства», задумувалася давніше з огляду на те, що тема історії художньої літератури міжвоєнної доби ХХ ст., яка мала виразний націоналістичний зміст і характер, тенденційно перекручується в сучасному українському літературознавстві. Тож ми, тобто я і очільник НІЦ ім. Д. Донцова в м. Дніпро Максим Дорофєєв, задумали створити таку книжкову серію, яка б максимально унаочнювала моральну, ідейну, естетичну прив’язаність десятків яскравих авторів до традиції націоналізму.
Символічно, що перше число «Вісниківської колекції» (підназва серії) вийшло у 2022 р., напередодні травня, тобто якраз до 100-річчя відновлення у Львові «Літературно-наукового вістника» за редакцією Д. Донцова та за сприяння очільника УВО Євгена Коновальця. Тоді цей журнал створив цілу епоху в тому сенсі, що він перевернув світоглядні уявлення українства, привніс в українську публіцистику й національну думку бойовитість, наступальність, широку панораму нових ідей, що він став спалахом яскравого окциденталізму, духу героїки, які потужним струменем увійшли в українську культуру. В епіцентрі цього бурхливого інтелектуального процесу перебувала постать Дмитра Донцова як пристрасного публіциста, сміливого ідеолога, кардинального критика безсмертного українського малоросійства та провінційності. Донцову вдалося створити ідейно-ціннісний простір для цілого покоління, яке уславило себе героїкою ОУН і УПА. Водночас йому вдалося згуртувати навколо своїх журналів цілу когорту письменників, публіцистів, науковців, мислителів, які експлікували ідеологеми націоналізму на ті художні, інтелектуальні, духовні площини, в яких вони творили. Таким чином, націоналізм став всеохопним явищем, він задіяв в українській свідомості та культурі як особлива енергетика духу. Ось це явище й прийнято називати вісниківством.
Тож в струмені вісниківства визріли такі значущі постаті нашої культури, як Євген Маланюк і Юрій Липа, Леонід Мосендз і Олесь Бабій, Олег Ольжич і Олена Теліга, Микола Шлемкевич і Роман Бжеський, Улас Самчук і Оксана Лятуринська. На рівні художньої літератури вісниківство вилилося в оригінальну стильову тенденцію вольового або вісниківського неоромантизму. Головними засадами цього стилю було принципове відкидання тоді надмодного в Європі авангардизму як теорії ліво-анархістського мистецтва, утвердження нової класичної естетики (неокласицизм-парнасизм) і творчої динаміки (неоромантизм-героїзм).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе це теоретично осмислено й подано як програму в літературній есеїстиці Д. Донцова, починаючи від перших його есеїв з вісниківським духом – «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (ЛНВ», 1922, № 1 і 2) та «Криза нашої літератури» («ЛНВ», 1923, № 5). Цю есеїстику я свого часу видав окремим томом у 2010 р. (Донцов Д. Літературна есеїстика / Ред., коментарі, післямова О.Багана. – Дрогобич: Відродження, 2010. 654 с.), а ще повніше, разом із культурологічною есеїстикою, вона представлена в 10-томнику «Вибраних творів» Д. Донцова (Дрогобич-Львів, 2011-2016), зокрема в 2-у, 8-у, 9-у томах. Як естетичні теоретики вісниківства виступали також Є. Маланюк (пізніше його есе видані у 2-х томах «Книги спостережень», 1962 і 1966), Ю. Липа (зб. «Бій за українську літературу», 1935), Ю.Косач (зб. «На варті нації», 1936), О.Ольжич, О.Теліга.
Хоча Д. Донцов і багато вісниківців жили в еміграції після 1945 р., їм вже не вдалося створити такого цілісного середовища і такої надійної трибуни, якими були журнали «Літературно-науковий вістник» і «Вістник» у міжвоєнну добу. Тому це явище в’яжеться з цим періодом.
Натомість тоді, в нових історичних умовах, коли прийнято було відрікалися від правих, націоналістичних ідей, в діаспорній культурі була розгорнута ціла кампанія дискредитації, затемнювання й фальсифікації вісниківства. На це були й об’єктивні причини: українська діаспора опинилася в наскрізь ліберально-космополітичному світі і треба було підігрувати його смакам та пріоритетам, тим більше, що на Заході розгорталася велика кампанія боротьби з традиціями націоналізму та консерватизму. Головною мішенню для нових проліберальних культурників став Д. Донцов як нібито «тоталітарний», «профашистський» мислитель. Щодо інших вісниківців була обрана маніпулятивна тактика: за яскраві таланти їх хвалили, а ідейні націоналістичні основи їхньої творчості просто «не помічали». Загалом твори всіх вісниківців в діаспорі перевидавали дуже мало, не було організовано жодного великого посмертного видання, от хоч би такого геніального автора, як Є. Маланюк.
Ця тактика затемнювання-перекручування сутностей вісниківства перекочувала і в Україну після 1990 р. Більшість науковців однозначно прийняла тезу, що ніякого вісниківства не було, а була така собі «Празька школа», аморфне об’єднання літераторів без світогляду, ідеології, визначеної стильової домінанти. У цій тезі особливий акцент клався на те, що світоглядний націоналізм якщо й був у цей міжвоєнний час в літературі, то він більше заважав письменникам «розкривати свою індивідуальність», аніж стимулював літературний розвиток. Відповідно, з особливою силою демонізувалася постать Д. Донцова як головного ідеолога доби і він перетворювався на «злого демона» «Празької школи». (Сьогодні є навіть факти методичного розпрацювання уроку літератури в школі з таким формулюванням: «Д.Донцов – злий геній «Празької школи»!). Тобто все переверталося з ніг на голову аж до абсурдності: людина, яка зуміла витворити широку ідейну платформу для цілого літературного покоління, яка привнесла в українську естетичну й культурологічну думку сотні нових теоретичних концептів та інтенцій, яка увиразнила стратегічні завдання для надзвичайно активного та плідного розвитку цілої нації, оголошується «ретроградом і догматиком».
Очевидно, причиною успіху поширення версії про існування «Празької школи» було те, що ворогами вісниківства виступили такі відомі постаті діаспорної культури, як Ю. Лавріненко, Ю. Шерех-Шевельов, І. Лисяк-Рудницький, І. Качуровський, І. Кошелівець, Б. Рубчак та ін. Власне, ці люди ніяк теоретично не розбивали відомі факти про впливи й значення вісниківства, вони просто робили вигляд, що його «не було». Загально вони лише постійно вкладали тези в українську свідомість, що вольовий націоналізм міжвоєнної доби – це було щось «тоталітарне і шкідливе», «деструктивне». Цікаво, що була обрана навіть така хитра тактика: якщо треба було похвалити якогось автора, то вживали поняття «Празька школа», якщо щось ганили, то використовували термін «вісниківці» – і, таким чином, у підсвідомості читачів витворювалося контрастне сприйняття явища. Цього всього було достатньо, аби версію «Празької школи» підхопили десятки літературознавців і вона віялом затуманила перед нацією правдиве розуміння історичної ситуації в міжвоєнну добу. Ось цій проблемі увиразнення та історичного тлумачення вісниківства присвячена моя післямова до збірника «Вісниківство як феномен націоналізму в культурі», також ця тема дотично протрактована в моїй передмові «Юрій Дараган і початки вісниківського неоромантизму».
Отже, ми задумали серію «О(а)нтологія вісниківства» як документально-історичне унаочнення процесу зародження, розвитку та впливів культурно-літературної течії вісниківства. Тут важливо зрозуміти одне: настрої героїчного націоналізму розбудилися в українському суспільстві під впливом Національної Революції 1917—1920 рр. і збройної боротьби за незалежність УНР та ЗУНР, покоління вояків Армії УНР і Січових стрільців від 1920 р. активно шукало нових ідей, в т. ч. нової естетики для літератури, в якій тоді бачили засіб для оновлення всієї національної культури й самосвідомості; тож журнал Д. Донцова «Літературно-науковий вістник» став лише «золотим епіцентром» з концентрації настроїв та ідей вольового націоналізму, які й надали нової якості національній культурі й свідомості. Тому вісниківцями можуть вважатися і ті письменники чи науковці-публіцисти, які цілком або мало друкувалися на сторінках «ЛНВ», але при цьому виражали ідеї та настрої вольового націоналізму.
Юрій Дараган якраз і є таким яскравим автором, який уособлює процес народження нової духовості в українській культурі: за світоглядом він – типовий представник УНР, тобто соціаліст і прогресист, за художніми уподобаннями – модерніст, лише поступово у нього зароджується світоглядна еволюція вправо, до ідей націоналізму. У творчості Ю.Дарагана самого початку 1920-х рр. «заварюється» цікава естетична «амальгама» розвитку нового стилю – вольового неоромантизму. Подібний процес ми спостерігаємо і в ранній творчості його друга, згодом яскравого вісниківця – Євгена Маланюка. Сам Є. Маланюк пізніше назве настрої неоромантичного динамізму й героїзму в літературі неоготикою, тобто стильовою реанімацією візій, ідей та образів середньовічної, лицарсько-шляхетської за духом готики. Ось цей момент і є кульмінацією естетико-стильових пошуків нашої емігрантської літератури, коли вона через естетичне переосмислення модерністської поетики здійснила художнє осягнення нового типу героїчності, яка завжди була присутня в європейській літературі в різноманітних еманаціях. Ознаками цієї неоготики стають піднесений ідеалізм, напружений драматизм письма, особлива динаміка образів, настрої змагальності, тематичне занурення в історію, трагіку національної витривалості, така звукова організація мови й віршового рядка, що народжує тоніку величного маршу, постійного глибинного контрапункту, який покликаний передати парадоксальність та світлу трагіку людського буття.
Це ідеально передає ось такий вірш Ю. Дарагана:
Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.
Зима вже білий стяг підносить,
Підносить стяг зима,
Благає порятунку, просить:
“Не треба бою, досить, досить!”
І лине за лиман…
І коні-велетні женуться
І крешуть лід дзвінкий,
В бігу птахами розіпнуться
І в дикім полі розіб’ються,
Розвіються вони…
Проґавлена остання змога,
Долічені вже дні…
І гридень світлого Дажбога
Сурмить блакитну перемогу
На золотім коні!
(1923)
Формально першими літераторами-вісниківцями були Олесь Бабій (автор славеня ОУН) та Микола Матіїв-Мельник, які друкувалися у «Літературно-науковому віснику» від 1922 р. автори-націоналісти, однак вони виступили все-таки як виразники попередніх стильових традицій реалізму та народницького романтизму. А саме Ю.Дараган здійснив ту поетикальну революцію, яку я описав вище. Дорогою поета невдовзі пішли передусім Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Липа, О.Стефанович, О.Лятуринська, О.Ольжич, О.Теліга, Н.Лівицька та ін. і витворили те надзвичайне естетико-культурне явище, яке ми й називаємо вісниківським неоромантизмом.
Вартує наголосити, що походив Ю.Дараган із Єлисаветграда (Кропивницького) із цілком зрусифікованої родини, хоча його рід і виводився із шляхти козацької доби. Наполовину, по матері, він був грузином, або картвелом, як любив наголошувати, формувався у Грузії, а від підліткового віку – в Санкт-Петербурзі. Тому зазнав великого впливу літератури російського модернізму. До української свідомості його навернула Національна Революція 1917 р. Можливо, саме через це, нове пізнання своїх коренів, у його віршах такого тремтливо-осяйного звучання набула тема рідної історії.
До нашого збірника увійшла єдина поетична збірка Ю. Дарагана «Сагайдак» (1925) і вірші, що були надруковані поза нею, з журналів «Веселка», «Нова Україна» і «Літературно-науковий вістник». Відтак на сьогодні це найповніше видання поезій Автора. Також у збірнику вміщені листи Ю. Дарагана до М. Шаповала (Сріблянського), з яким вони вельми подружилися після переїзду письменника із таборів для інтернованих вояків Армії УНР у Польщі до Праги. Подано посмертний спогад М. Шаповала про Ю. Дарагана «Пам’яти Товариша» (вперше надрукований в «Новій Україні», 1926 р., № 5–6), листи Є. Маланюка до Ю. Дарагана, які вперше перевидала Надія Миронець в ж. «Розбудова держави» (1997, № 6), відгук Є. Маланюка на зб. «Сагайдак» (ж. «Студентський вістник», 1926), і дві невеличкі розвідки про поезію Ю. Дарагана авторства знаменитих вісниківців-літературознавців: М. Мухина із збірки «Сучасні українські поети» (Чернівці, 1936) та Ю. Русова із збірки «Поезія визвольних змагань» (Торонто, 1954). Це той комплекс першоджерельних матеріалів, за якими сучасник може відтворити собі живе уявлення про поета.
Зауважу, що раніше твори Ю.Дарагана видавалися в Україні кілька разів: спочатку невеликими добірками у різних журналах, потім поетична збірка «Сагайдак» була перевидана в антології «Лицарі духу: українські письменники-націоналісти, вісниківці» (Дрогобич, 1996) з передмовою О.Багана; окреме видання: Ю.Дараган «Сагайдак: Поезії» (Кіровоград, 2003) підготував відомий літературознавець із Кропивницького Леонід Куценко, написавши докладну біографію письменника, з виявленням та уточненням багатьох важливих фактів. Першу значну розвідку про Ю.Дарагана «Тонкий свист летючої стріли…» («Вежа», 1996) написав Григорій Клочек з Кропивницького.
З подякою відзначу дослідницьку роботу в нашому збірнику Максима Дорофєєва, який очолює НІЦ ім. Д. Донцова в Дніпрі. Саме він розшукав більшість названих матеріалів, увів в науковий обіг забуті твори, уточнив і звірив низку фактів, деталей та видавничих нюансів. Саме йому належить ідея й назва серії «О(а)нтологія вісниківства», задум дизайну обкладинки збірника, виконаного в стилі «Літературно-наукового вістника» 1920-1930-х рр. На сьогодні М. Дорофєєв зібрав унікальну за наповненням бібліотеку діаспорної літератури при «Просвіті» в м. Дніпро і є довершеним знавцем культурної історії вісниківства.
Гадаю, нове видання творів Ю.Дарагана й актуалізація теми вісниківства в нашій культурі зверне увагу читачів України на великий пласт вельми оригінальної стилістично та багатої ідеями літературної течії, яку чомусь постійно «губить» вітчизняне літературознавство. Плануємо здивувати в серії «О(а)нтологія вісниківства» наших читачів цікавими літературними подарунками з творчості інших авторів.
Прес-служба НІЦ ім. Д.Донцова